81-ші уродини Вячеслава Чорновола

800x_chornovil-400x265

24 грудня видатному українському журналісту, дисиденту, громадському та політичному діячеві В’ячеславові Чорноволу виповнилося б 81 рік.

На жаль, він рано пішов із життя у час, коли Україні так бракує моральних орієнтирів. Про В’ячеслава Чорновола чимало написано і сказано. Сьогодні хочеться написати декілька слів про нього не як про видатну історичну постать, а власне, як про людину, батька.

У архіві усних спогадів Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається інтерв’ю з донькою третьої дружини В. Чорновола Атени Пашко Іриною Волицькою-Зубко, котра із особливою теплотою і ніжністю згадує свого вітчима.

«В’ячеслав Чорновіл – це вітчим (сміється – І. Є.). Я його дуже шанувала. Він мене донею називав. В нас були дуже теплі стосунки. І я завжди була така горда, бо в мене два батьки таких – один і другий, хоч і вітчим, але донею називає. Я духовно багатою чулася. Так, що це якнайкраще. Потім, коли синочок в мене народився, то він дуже так його… В’ячеслав Максимович приїжджав, і коли мій Василько плакав, то ні я не могла його заколисати, ні чоловік, ні мама. А коли брав В’ячеслав Максимович, то він йому отак голівку на плече клав і затихав одразу.
Мій син народився в 1982 році, а це вже був приблизно 1984 рік, і він весь час тільки в нього затихав. Заспокоювався і Свав називав його. Свав. Він не міг ще говорити, то Свав (сміється – І. Є.)
Коли В’ячеслав Максимович приїхав, Василькові було ще тільки два роки. То я дістала скандал («в лапках»). То, як це так? Як це так, дитині два роки, а дитина ще не читає. Як це таке може бути? Батьки, куди ви дивитеся? Дитині два роки і не читає.
— А як вона має читати?
— Я в два роки, я вже газети читав.
Я не знаю, чи то було так, чи ні (сміється – І. Є.) Але ми всі знали, що В’ячеслав Максимович вже в два роки читав газети.
— Ну давай вчити дитину терміново читати.
Коли Василькові було два з половиною роки, ми поїхали на море. Чоловік сидить з ним і на пісочку букви, склади пише. То всі з пляжу приходили дивитися.
— Что они ребёнка мучают? Что вы мучаете ребёнка?
Так, що не в два рочки, а в два він вже по складах щось там розбирав, бо дідо Славко – Свав уже в два роки газети читав (сміється – І. Є.)
Так, що в нас дуже-дуже гарні були стосунки, дуже теплі, з любов’ю все було і з великою повагою. Взагалі з В’ячеславом Максимовичем дуже цікаво було. З ним дуже цікаво було бути поруч. Це ж постійний феєрверк якихось думок, якихось ідей. Це просто фонтанувало. Це така особистість, яка мусіла мати постійно безпосередній контакт з людьми.
Я дисертацію писала. Маленька дитина, дисертація. А я про Курбаса писала дисертацію. Але я не могла в Україні її захищати. Вчилася я в заочній аспірантурі в Ленінграді. І не могла брати, як планову тему тут, бо цей директор (Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії – І. Є.) сказав мені: «Знаєш, не можна. В Україні Курбас «не котируетса». Тоді ще таке от було. Треба було іншу тему брати. І треба було тягнути це, з маленькою дитиною, щось по хаті допомагати.
— Кому та дисертація потрібна? То для щурів! – каже В’ячеслав Максимович. – Та займайся чимось іншим. То для щурів. Кому то потрібно? (сміється – І. Є.)
Це просто така характеристика. А потім, коли я вже трошки практично почала займатися режисурою, то він такий був щасливий: «О, то нарешті, нарешті!» І всі мої перші вистави, перші спроби він бачив: і «Білі мотилі», і «Украдене щастя». Він страшенно мене підтримував. З найперших, хто підтримав, це підтримав В’ячеслав Максимович».

Автор: Ірина Єзерська, Джерело: тюрма на Лонцького

Опубліковано Національна пам'ять.