Андрій Жованик: 33 роки боротьби

297176857_5468082649879409_8736828949137847566_n

І знову болюча втрата! Вранці 2 серпня 2022 р. на Донеччині, під Соледаром, загинув мій давній товариш Андрій Жованик-«Татарин», товариш з 1990 року.

Андрій – легенда націоналістичного руху. З 1989 р. він був членом Спілки Націоналістичної Української Молоді (СНУМ), найрадикальнішої української організації. Потім став членом Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України» (ДСУ) та Історичного клубу «Холодний Яр». Творив у Києві і ВО «Свобода» (тоді СНПУ), був, настільки пригадую, першим головою її Київської міської організації.

Воював на Донбасі з літа 2014 р. (з перервами). Учасник боїв на Савур-могилі (у складі «Правого Сектора»). Вже у 2014 р. на його рахунку було 8 вбитих москалів.

З Андрія дуже важко було видобути інформацію, він не любив хвалитися своїми героїчними вчинками. Через його маломовність я і не зможу написати про нього книгу, хоч завжди хотів це зробити. І Андрію не раз про це казав, переконував, що йдеться не про похвальбу, а про фіксування історії Визвольної боротьби. А він завжди відповідав:

Пане Романе, Ви перебільшуєте мою роль…

З 24 лютого 2022 р. Андрій – ротний «Карпатської Січі». Загинув, перебуваючи на посаді командира роти 4-ї тактичної групи ДУК «Правий Сектор».

Його кум Вадим «Зірваний» казав, що Андрій був командиром 5-го Легіону ДУК «Правий сектор». Як я зрозумів, це була горстка відважних, готових за Україну скочити хоч у пекло.

Андрій – надзвичайно хоробра людина, на таких кажуть, «безбашенний». Він міг іти в атаку на ворога зі снайперською гвинтівкою по мінному полю. Хоч це і суперечило воєнній науці, але він тоді здобув ворожі позиції. Москалі перелякались і втекли. Це був той бій, в якому загинув Василь Сліпак, його товариш…

З кінця 1980-х Андрій Жованик брав участь у десятках, а правильніше сказати, у сотнях ближніх боїв з московським ворогом. Під час Майдану, коли на Київ котили пасажирські поїзди, набиті тітушками, Андрій з горсткою своїх друзів-снумівців вийшов на станцію «Київ-Волинський», де ці поїзди призупинилися, чекаючи наказу, вийшли з ланцюгами та іншими знаряддями бою, і закликали тітушок вийти помірятися силами. Били ланцюгами їм вікна, провокували, але ті злякалися і на бій з козаками не вийшли…

А ще Андрій – така ж щедра українська людина, як сл. пам. Олег Куцин. Вони обоє ніколи не шкодували для друзів грошей та всього іншого, ніколи не рахували розмірів допомоги товаришам.

За фахом Андрій – інженер, багато років працював виконробом, часто міняв роботу, бо прямо у вічі «ваті» говорив, що вона «вата». І додавав коротко, як з «ватою» треба поводитися…

А ще Андрій – батько трьох дітей, старший Василь став кобзарем, зараз служить у ЗСУ, молодшому Богданові 16 чи 17. Їм, їхній матері Оксані та сестрі Катрусі висловлюю щирі співчуття. Висловлюю співчуття і родині Юрія Коваленка-«Сокара», який загинув з Андрієм в одному бою.

В останній нашій розмові днів п’ять тому Андрій сказав: «Маленька совєтська армія (це він так назвав українську. – Р.К.) ніколи не переможе велику совєтську армію. Але у нас зараз є шанс створити українську армію за західним зразком. І вона переможе Росію». Він розраховував на нові зразки зброї від західних країн, але під Соледаром цієї зброї було так мало…

Андрій Жованик ніколи не боявся смерті, казав, що він і так уже он стільки прожив. «Більшість моїх товаришів вже загинули або померли, навіть незручно якось жити далі». Тож він ніколи не ховався, кулі ворожі зневажав, завжди був першим в атаці…

Козакам вічна слава!

Від імені Історичного клубу «Холодний Яр» та редакції газети «Незборима нація»

Роман Коваль

Поділитись
Коментарі

Читайте також

Мультимедіа