Андрій Букін «Боротьба триватиме і після перемоги»

ccbc233d53f5c4e0

Андрій Букін учасник трьох революцій: Студентської, Помаранчевої та Революції Гідності. Він волонтер і воїн батальйону оперативного призначення НГУ ім. Кульчицького. Напередодні Дня Гідності та Свободи приїхав у Суми у відпустку. Як змінилися українці з 2004 року, чому боротьба не закінчиться після перемоги читайте в інтерв’ю.

– Андрію, ми з тобою не бачилися від 24 лютого. І сьогодні зустрічаємося напередодні Дня Гідності та Свободи у сквері ім. Шевченка. Тут пам’ятник Студентській революції на траві, тут у тебе пів життя пройшло, як ти сам часто кажеш. От, сьогодні ти приїхав в Суми, приїхав з фронту. Які відчуття зараз?

– Я радий, що у Сумах все спокійно. Насправді це і є результатом того, що ми робимо на фронті. Тому, у мене приємні відчуття. Я дуже люблю сквер Шевченка, у мене з нього почалося моє свідоме життя. В 17 років я навчався в Академії банківської справи, працював у цій будівлі досить довго. У нас проходили тут різні акції, пікети, коли зовсім небезпечна ситуація була в Україні. Ми збирались отут на Майдані, і перед війною ми збирались тут, біля Тараса. Тому, дійсно, сквер Шевченка для мене сакральне місце в Сумах.

Люди ставились до мене, як до злегка божевільної людини

– Перед повномасштабною війною ти збирав сумчан на Марш єдності. І казав: «Усі активні сумчани мають консолідуватися навколо силових структур». Натомість громадянам довелось консолідуватися самим, бо не було на той час силових структур у місті. Чому так було, що ти знав: війна неминуча, а тебе не слухали?

– Я ж не пророк. Чому мене мають слухати пересічні сумчани? Вони тоді ставилися до мене, як до злегка божевільної людини, мабуть. Люди взагалі не хочуть вірити у те, що будуть відбуватися якісь погані речі. І вони до останнього вірили, що війни не буде. Більшість сумчан навіть не вірили, що війна почалася, коли вона дійсно почалася. Усвідомлення прийшло, коли вже тут почалися бої. Тому, так влаштована людська психологія, мабуть.

– А у тебе звідки інформація була? Чому ти переконаний у цьому був?

– У нас були друзі у силових структурах, дуже багато аналітики. Друзів за кордоном, які просто волали вже: війна неминуча, москалі стягують колосальну кількість техніки, озброєння, нашпиговують людьми прикордонні області.

– Ти готувався, а Сумщина не готувалась.

– На жаль… Ані силові структури, ані тодішня влада міська і обласна. Якби у нас був ще тиждень чи півтора, то для Сум і області нічого б не змінилося. Ті, хто залишився у Сумах, зіткнулись із рядом складнощів: де взяти зброю, як обороняти… Тоді взагалі ніякої стратегії по обороні не було.

– Зараз вона є? Ти бачиш це?

– Щоб говорити про оборону міста та області треба з кимось розмовляти про це. Візуально не знаю… Я їздив на сумський кордон у відпустку, зустрічався з хлопцями, які там зараз воюють. Так, якісь процеси ідуть, але мені хотілося б там бачити щось більше, якісніше. Але це ж моя особиста думка, вона ніяк не впливає ні на стратегію, ні на тактику. Те, що тут стало набагато більше військових, і Сумщина стала більше в безпеці, то я вважаю, що так. Я вважаю, що шансів дуже мало на прорив по будь-якому із напрямків. Як мінімум, набагато менше, ніж у лютому.

– Ти волонтерив дуже сильно у 2014 році. У 2015 році пішов на фронт і потім повернувся у 2016 році. І зараз знову у тому ж батальйоні.

– Так, у мене все просто. За мобілізаційним розпорядженням я мав прибути у батальйон за добу чи півтори, як там вже склалися обставини. Я добіг 25 чи 26 лютого. І все, мене забрали у батальйон. У мене не було військового квитка, був лише паспорт. Ніхто мене не мобілізував, я подзвонив заступнику комбата і він сказав: приїжджай. На той момент це було нормально.

Захищаю Святі гори

– Ми зараз можемо говорити: де ти, чим конкретно займаєшся?

– Я служу у батальйоні ім. Кульчицьського. Ми воюємо з лютого. Спочатку були під Києвом Вишгород, потім Козаровичі. Перша серія війни закінчилася для нас в Козаровичах. Опісля нас перекинули на Донбас. Ми були у Святогірську заїхали в кінці квітня. Місяць там прожили, потім нас вибили звідти. Ми перейшли через річку і, власне, до того, як ми знову взяли Святогірськ, були там 6 місяців.

– У соцмережах ти писав «Захищаю Святі гори».

– Там заповідник «Святі гори». І це не тільки Святогірськ. Були періоди, коли не можна було казати, де ми. Тому, «Святі гори». Це величезний заповідник, заходить аж під Лисичанськ. І ми досі воюємо на Святих горах.

– Тому, я рада бачити тебе в Сумах, і не розумію, як таке диво могло статися, що ми тут зустрілись.

– Вигнали у відпустку і сказали, що треба відпочити. (Сміється).

– Де психологічно простіше там чи тут?

– На війні простіше психологічно, бо тут дуже багато питань, які не залежать від тебе, а від інших сторонніх факторів. Від інших людей, процесів. А там питання життя і смерті, воно залежить від тебе і від тих людей, які оточують тебе. І там ти відчуваєш життя набагато яскравіше. Тут ти просто проживаєш певний час, певне життя. А там ти це життя відчуваєш, воно може закінчитися в будь-яку хвилину. У тебе, у твоїх друзів, у тих, хто навколо тебе. І це дає стимул на якийсь рух, на певні справи. Тому, як мінімум, там життя цікавіше.

– А коли побратими гинуть? Ти сьогодні якраз отримав таку звістку і говорив, що ледве налаштувався на інтерв’ю…

– Тут звістки про загибель побратимів набагато болісніше сприймаються, ніж там. Там ти моментально переключаєшся на роботу, і робиш, власне, смерть ворогам.

– Ми зараз з тобою біля пам’ятника студентам, який символізує початок ряду революцій. Як думаєш, що змінилося з 2004 року?

– Багато, сама країна змінилася. У кожен період часу від 2004 року у нас щось кардинально змінюється. У 2004 році у більшій частині областей України ти міг «отримати» тільки за українську мову. На Донбасі, у Криму, Запоріжжі та де завгодно, тільки за те що ти говориш українською. І це змінилося. Ми просто не помічаємо тих змін, які відбуваються. У 2013 році ми навіть не могли мріяти, про те що пройде величезна декомунізація. Ми ще називали вулиці «Дзержинського», «Леніна», «Комуністичних партизанів». Зараз же цього немає. Це ж не вольове рішення В’ятровича чи якихось інших ініціаторів з Верховної ради, це суспільна вимога називати вулиці іменами загиблих хлопців.

З 2004 року в Україні пройшла колосальна зміна. Так, як і усвідомлення, хто для країни ворог. Ще півтора року тому ми Європі ніколи б не довели, що нас тут вбиває сусід і він взагалі неадекватний. Скільки ж було намагань на міжнародному рівні, асамблеях, зустрічах офіційних довести, що на Донбасі вони просто вбивають людей. Нас убивають за те, що ми українці. Усе ж змінилося в цьому році суспільне сприйняття, світове сприйняття змінилося. Суспільство змінюється, ми змінюємося. І це результат системної боротьби, яка проходила десятиріччями. Мені дуже подобається ще один пам’ятник сумським студентам в Андріяшівці. Там написано «Тут ми встали з колін і побачили волю». І це дійсно так, для мене особисто 2004 рік змінив життя.

– Скажи, Україна переможе? Чому вона переможе?

– Це питання тільки часу, навіть не ресурсів. Ми вже перемагаємо, ми перемагаємо, тому що сильні. Якщо щось піде інакше, то українців просто не стане. Ми боремося за власну ідентифікацію. А це просто неможливо вбити. Ми будемо цього разу іти до останнього. Це захист суверенітету, ми все заберемо назад. Це може бути через пів року, через півтора, через три, п’ять років. Неважливо, коли це буде. Цей процес уже запущено. Світ побачив, що там неадекватний тиран, який хоче знищення українців. Не військових, не людей зі зброєю, а просто українців. Він ненавидить українців як етнос і це зараз питання не війни за територію. Це питання виживання нації. Тому ми у будь-якому випадку переможемо. Ми великі, сильні та хоробрі.

– Все буде Україна, ми точно переможемо так сказав Андрій Букін, і я особисто йому вірю. Ти міг передбачити, що Україна очолить боротьбу зі світовим злом, а Європа з Америкою їй патрони подаватимуть?

– Так, ми про це говорили, ми ж про це говорили давно! Просто у 2010 році це здавалося просто сюрреалізмом. Ми говорили, що зруйнуємо цю імперію рано чи пізно. І коли у нас тут ще «леніни» стояли, то це здавалося, що ми хворі люди, маргінальна група, яка щось собі надумала. Але насправді процес тривав десятки років. Ми людей возили на вишкільні табори, вони проходили там усілякі цікавості. «Гурби- Антонівці», байдаркові сплави. Це була велика підготовка до отаких глобальних речей. Я розумію, що до війни неможливо підготуватися, яким би ти мудрим та сильним не був.

– А ти відслідковуєш, де зараз ті молоді люди, яких ти готував?

– Майже усі на фронтах у різних структурах, силових підрозділах. Хтось артилерист, хтось розвідник, хтось контррозвідник. Дуже мало людей навіть залишились волонтерами, усі на фронтах. У мене була і лишається найбільша моя особиста втрата Роман Атаманюк. Це людина, яку ми зустріли на його першому курсі. Він переріс нас, він став лицарем. І коли не стало Романа, для мене це була втрата мого життя. Але це нормальний процес, коли ми боремося і платимо велику ціну за цю боротьбу.

Один у полі воїн, якщо він толковий

– Війна закінчиться. Але коли?

– Війна закінчиться перемогою, але коли закінчиться це ж не значить зовсім нічого. Боротьба триватиме. Вона перейде у формат політичний, аналітичний. Боротьба еліт. Тут же дуже багато колаборантів, які просто перефарбувалися. І для того, щоб Україна була українською, ці процеси нам ще варто буде пережити після війни.

– Ти зараз відслідковуєш політичні процеси?

– Зовсім ні, бо я живу на війні. У мене є ділянка фронту, по якій я знаю все. Але я зовсім не знаю, що відбувається навколо. Я маю бути максимально сконцентрованим на тих подіях, які переді мною і за мною. Бо від мене залежить життя моє, і моїх близьких, які знаходяться там.

– Ти ж розумієш, що від того, як відбувається політичне життя і що відбувається в політичному житті, багато в чому залежить і те, що відбувається на фронті?

– У мене проста теорія: один в полі воїн, якщо він толковий. Якщо людина толкова, вона буде комунікувати з іншими, мотивувати. І боротьба буде продовжуватися. Я розумію, що в глобальному плані все залежить від політичної ситуації, від перемовин на міжнародному рівні, від поставок озброєння. І це дуже необхідно, але ми маємо концентрувати свою увагу на тих речах, на які ми маємо вплив. Якщо я маю вплив на ділянці фронту, то я маю там працювати. Тим і займаюся.

– Чого сьогодні не вистачає на фронті?

– Там все добре, там все прекрасно. Є підрозділи і вони воюють, їх потім відвозять на доукомплектування і вони знову воюють. Все на фронті добре.

– Тобі не здається, що це цинічно звучить?

– Так війна про цинізм більше, ніж про соплі та інше. Якщо ми будемо вбиватися горем за кожну втрату, то ніколи не переможемо. Ми маємо сконцентрувати свою увагу на досягненнях на фронті і працювати, щоб цей фронт рухався швидше і якісніше. Після війни вже будемо вбиватися горем за тими, кого з нами немає.

– Що для тебе означає День Гідності і Свободи? І як ти думаєш, ставлення в Україні до цього дня наскільки змінилося?

– З кожною наступною хвилею боротьби українці переосмислюють саме поняття гідності і свободи. Я думаю, це буде дійсно національним святом коли люди розуміють, що за ці поняття пішло дуже багато людей на той світ, тоді буде усвідомлення самих цих понять. Коли самі люди пройшли через певні страждання. Ми змінюємося. Країна змінюється. Тому у нас все добре. Було б набагато гірше, якби ми залишалися цією «пост совковою» республікою без змін, і жили б просто в болоті.

Розмовляла Оксана Кириленко, «Суспільне. Суми»

Опубліковано Головне, Пряма мова.