Українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ провели круглий стіл «Українська писемність та національна ідентичність».
У вступному поетичному слові завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич нагадав філософське висловлювання німецького поета Фрідріха Гельдерліна про те, що «ми люди є мовленням» і «тільки там, де є мова, є світ, і тільки там, де є світ, є історія», і розвинув власні поетичні думки. Все, що ми бачимо у нашій свідомості, відтворюється словами. Навіть якщо ми не говоримо, а дивимося на речі, істоти, явища світу, усередині нас промовляє слово, яке їх означує. Коли ми говоримо про мову – ми насамперед говоримо про світанок людини і нації, про світанок української людини в слові і світанок української нації в слові. Дарунок від Бога народитися в найпрекраснішій мові на світі і бачити через її віконця світ. Щастя від Бога бути знавцями, хранителями, носіями української мови й творцями в мові. А відтак – щастя від Бога народитися та бути українцем. Промовець визначив контексти розмови на круглому столі: мова і писемність – національна гордість українців; історія мови як свідчення її давнього походження; мова нашої цивілізаційної сили, культури, величі, обраности; боротьба проти нищення мови, як основи української ідентичности і українського світу.
Видатний перекладач, письменник, учений Андрій Содомора розпочав своє слово улюбленим закликом давньоримського філософа Луція Аннея Сенеки «Поспішай до мене, але до себе – насамперед!». А далі продовжив рядом власних думок: Слід плекати стежку до себе, у свій світ. Йти до людей не порожнім, а збагаченим чимось, щоби можна було щось їм дати. Іти геть від Москви, іти до себе і до високого стилю рідної мови. Маємо зрозуміти, якою мовою ми виколисані і що ми втрачаємо. Ми втрачаємо живе українське слово, живу народну мову, яка дихає цим світом, яка має свою техніку і національний контекст, яка лягає на душу. Мова втрачає той дорогоцінний відсоток, який визначає наше українство. На завершення слова промовець закликав берегти українську ідентичність і виборювати українськість в українській мові.
Доктор філологічних наук, професор, завідувачка кафедри українського прикладного мовознавства Ірина Кочан розповіла про історію творення української мови за працями відомого вченого Юрія Шевельова. Вона назвала періоди становлення і розвитку нашої мови: протоукраїнський — VII-ХІ ст., давньоукраїнський — ХІ-XIV ст., ранньосередньоукраїнський — XV–XVI ст., середньоукраїнський — середина XVI-перші роки XVIII ст., пізньосередньоукраїнський — XVIII ст., сучасний — від останніх років XVIII ст. до сьогодні, говорила про перші давньоукраїнські писемні пам’ятки, про дві літературні мови – церковнослов’янську і руську писемні мови в Руси, якими написані «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Руська правда», про староукраїнську писемно-літературну мову, яка функціонувала в Україні до кінця XVIII століття. І. Кочан висловила також власні думки щодо тверджень польського мовознавця XIX століття Михайла Красуського і сучасного українського мовознавця Костянтина Тищенка про давніше походження нашої мови за санскрит. Також учена назвала пам’ятки української писемності, які засвідчують, що українська мова є однією з найпрекрасніших європейських мов.
Історик Іван Сварник продемонстрував присутнім копію берестяної грамоти з княжого Звенигорода 1110-1137 рр. Це приватний лист міщанки Говенової до свого сусіда Ніжнича, який позичив у неї коня на тиждень, але вчасно не повернув. Ця записка побутового характеру свідчить про загальну грамотність серед галичан у той час, коли Москви ще не існувало, тому ні про яку спадковість москалів від нашої Руси не може бути й мови. Окрім того, відомі вчені (Я. Дашкевич) стверджували, що насправді в Росії існувало два цивілізаційні осередки – слов’янський (Новгород, Псков) і угро-фінський з великим впливом тюрків. Перший став об’єктом тривалої агресії з боку Москви і був знищений. Хоча сліди культурної відмінності (вищості) Петербурга помітні й досі. Історик зупинився також на історії книгодрукування, пов’язаного не лише з Іваном Федоровичем (1574), але й із дофедоровським книгодрукуванням, яке існувало за 100 років до цього (Степан Дропан).
Історик і поет Петро Шкраб’юк говорив про органічний розвиток української нації і української мови на противагу штучній російській мові, яка, на переконання вченого, веде Росію до загибелі. Код української нації – в мові, культурі, історії, пам’яті. Наша мова живе на генному рівні і в критичні моменти життя українець починає говорити забутою рідною мовою. Так заговорили в гарячці письменник Михайло Коцюбинський і генерал Петро Григоренко. Мова може пробудитися в українця чи українки в момент національного приниження. Коли білогвардійці сміялися з нашої мови, присутня російськомовна на той час Олена Теліга обурилася і стала на захист незнаної рідної мови. До української мови також навернулися російськомовні українці Григір Тютюнник та Іван Дзюба. Краса української мови не раз впливала й на чужинців і вони ставали її носіями і патріотами. Чужинцями, які стали носіями нашої мови, були кримський татарин, учений і письменник академік Агатангел Кримський, австрійський ерцгерцог з династії Габсбургів Василь Вишиваний, письменники і поети – німець Освальд Бургардт, іспанка Наталена Королева, росіянин Леонід Кисельов.
Дослідник давньої української літератури Павло Салевич розповів про мову «Слова о полку Ігоревім», яке, на думку доповідача, не починає українську літературу княжого часу разом із церковними українськими творами, написаними за грецькими і болгарськими зразками, як помилково загальноприйнято досі вважати, а завершує період української родової міфологічної дохристиянської літератури. Спершу учений вказав на жалюгідний стан її вивчення в Україні – в українських вузах і Національній академії наук України. Розповів про те, що досі в Україні (за понад 200 років її вивчення) не лише належно не вивчено мову «Слова», а й не навчилися читати оригінал тексту – читають найчастіше на московський лад, немає науки про «Слово» взагалі, немає навіть державного розуміння важливості вивчення пам’ятки, яка є свідченням великої української дохристиянської культурної традиції. Складається враження, що згадана українська пам’ятка, написана в ХІІ столітті – у золотий вік нашої княжої культури, добре знана і високо піднесена в усьому світі, в Україні, на жаль, нікому не потрібна. Говорячи про мовні особливості «Слова», П. Салевич наголосив, що це без сумніву стара жива українська мова, що, зокрема, увібрала діалектні форми і перемішана з українською книжною (українською церковною мовою). Мова «Слова», на думку доповідача, ближча до сучасної української мови, аніж до української мови ХІV-ХVІІ ст. В мові «Слова», наприклад, знаходимо такі сучасні українські нормативні висловлення, як: звенить слава в Києві, один брат один світ світлий ти Ігорю, зорі світ повідають і багато інших. Також додав, що традиціоналізм «Слова» без сумніву відбився й на обличчі його мови, що серед іншого необхідно враховувати під час уважного вивчення мови «Слова».
Громадсько-політичний діяч Ігор Кузьмак навів яскраві історії замилування чужинців українською мовою, навівши приклади: коли на засіданні у Бельгії в королівському палаці коло столика української делегації ходив індус аби почути мову своїх далеких арійських пращурів з України, а на острові Балі на одній вечірці чужинці раптом заспівали пісні «Ой, чий то кінь стоїть» та «Ніч, яка місячна». Ігор Кузьмак наголосив також на мові нашої духовності і на її цивілізаційному призначенні.
Громадський діяч Юрій Антоняк розпочав свій виступ з поширеного у світі афоризму, оприлюдненого американським лінгвістом Максом Вайнрайхом:“Мова – це діалект, який має армію і флот” і зазначив, що цивілізаційне призначення має мова, яка опирається на власну державу. Такою була давня українська (руська) мова, яка навіть після поступового занепаду руської держави під натиском ординської та римо-католицької експансії, ще століття була державною мовою Великого Князівства Литовського. Він згадав також незаслужено призабутого кібернетика та філософа Олексія Братка-Кутинського, автора книги «Феномен України», який доводив походження основних слів нашої мови від імен богів праукраїнського пантеону, тобто божественне походження самої мови. До неї треба ставитися як до Божого дару, не допускаючи засмічення чужорідною лексикою на догоду модним тенденціям (постімпресіонізм) та ворожим впливам (культмарксизм). Тепер, як і в часи Руської держави, українська мова має свою армію і флот, свою еліту і народ та шанс стати потужним цивілізаційним фактором нового українського світу.
Громадська діячка, медик Зоряна Іванків висловила думки про особливості людського мовлення, зокрема, про єднання звуків у слова вібрацією землі і про божественне їх поєднання на святій українській землі.
Акторка Тетяна Павелко у ліричному відступі продекламувала високе поетичне слово Юрія Липи – його поезії «Призначення» і «Черниця», а співом пісень зачаровували оперний співак і композитор Роман Ковальчук та гостя Ольга Донеччанка з Донецька, авторка пісень про війну на сході України. У круглому столі також брали участь директор видавництва «Каменяр Дмитро Сапіга, професор Роман Базилевич, художники Василь Семенюк, Ігор Копчик, заступник директора ЛОУНБ Тетяна Григор’єва та інші.
