Євразійська геополітика: український вектор

Олег Баган

Сьогодні в Україні панує однозначний політичний і політологічний дискурс щодо проєвропейської орієнтації нашої держави. Це закономірно, бо тільки НАТО в теперішніх геополітичних умовах може стати найнадійнішим гарантом безпеки України, а багатий і комфортний ЄС є об’єктивною спокусою для більшості українців. Однак реально велике значення для ефективної стабілізації геополітичної ситуації довкола України має саме євразійський вектор її зовнішньополітичної активності. І це обумовлено такими об’єктивними причинами:

  • найбільшою загрозою для української державності є факт існування Російської Федерації як історично сформованої імперії, яка зберігає свою агресивну зовнішню політику, і передусім проти України як головного політичного й цивілізаційного фактору, який стоїть на перешкоді зміцнення геостратегічної позиції РФ як супердержави;

  • уже друге десятиліття триває глобальний процес зміщення геополітичної ваги планети в тихоокеанську зону, де розташовані супердержава Китай і такі економічно потужні держави, як Японія, Південна Корея, Тайвань, Сингапур, Малайзія, до яких поволі підтягуються демографічно вагомі й геостратегічно значущі Індонезія, Філіпіни, Таїланд і В’єтнам;

  • вздовж південного кордону Російської Федерації від Кавказу до Монголії розташовані молоді постсовєтські держави, які перебувають у складній і динамічній ситуації перебудови, модернізації й стабілізації своїх суспільств і всі мають серйозні проблеми й напруження, часто приховані, із РФ;

  • серйозні геокультурні й геополітичні поштовхи для Євразії завдають дві старовинні держави-цивілізації – Індія та Іран, які активно шукають нової моделі свого глобального утвердження, яке б відповідало їхнім національним амбіціям.

eurasia

Як бачимо, усі ці процеси мають неабияке планетарне значення, а Україна включена в них мінімально. Принаймні ми не чуємо про якісь серйозні, продумані й багатоступеневі, плани й програми проникнення української дипломатії в цей простір, не спостерігаємо якогось широкого обговорення в медіях, на політологічних майданчиках напрямків можливої української зовнішньої політики в Євразії, не знаємо про якісь перспективні торгівельно-економічні домовленості з державами цієї велетенської зони. Гадаємо, в цьому проглядається ментально-світоглядний комплекс української нації як провінційної, довго засуджуваної історією на недержавницьке, примітивне політичне мислення. Бо, скажімо, набагато менша від України і менше геополітично вагома, але зі збереженим колись імперським мисленням, Угорщина, сьогодні активно присутня і в Закавказзі, і в Центральній Азії. І угорську політичну еліту чомусь не зупиняє в цьому ні її членство в ЄС, ані належність до НАТО. Чому? Тому, що ця нація мислить стратегічно, згідно зі своїми національними амбіціями.

У своїй відповіді на геополітичний виклик Росії, який вона нам кинула особливо агресивно від перших літ президентства В.Путіна, Україна мала б усвідомлювати одну закономірність: Москва настільки сильно й деструктивно буде геополітично тиснути на нашу державу і всю Європу в цілому, наскільки спокійною і стабільною буде геополітична ситуація в Євразії, особливо в зоні південних кордонів РФ. Тому об’єктивним геополітичним завданням для України є стратегія на пожвавлення й урізноманітнення, посилення та загострення всіх можливих політичних процесів у цій зоні.

Географічно Україна розташована так, що є ніби відкритою до Євразії: простір Чорного моря «тягне» її до Закавказзя і Кавказу, великий кордон із Росією відкриває двері до Центральної Азії, а промислові, технологічні можливості України потенційно дають підстави для взаємодії із великими країнами Далекого Сходу. Наразі всі українські уряди активно ігнорували ці геополітичні перспективи, паралельно розказуючи нам байочки про привабливості «інтеграції в Європу» (хоча всебічні корупція, профанаторство, а іноді й відвертий бандитизм багатьох наших учасників «євроінтеграції» відверто контрастували із принципами цивілізованої європейськості, ілюзіями про яку вони нас так довго годували!).

Якими б могли бути основні напрямні української зовнішньої політики в Євразії?

Свідомо оминаємо тему економічної співпраці, бо вона самозрозуміла і водночас її проблематика впирається у всепроникну українську корупцію, головними стимулами якої є цинічні та меркантильні інтереси всесильних українських олігархів, тож говорити на цю тему просто немає сенсу. Тому акцентуємо та етно-геостратегічних аспектах сучасної Євразії.

 Усі держави, які межують із Росією на її південних кордонах, мають не до кінця реалізовані національні амбіції. Це означає, що раніше чи пізніше вони будуть включатися в якісь міжнародні політичні процеси, аби зміцнити своє державно-національне становище. Тому Україна просто зобов’язана активніше співпрацювати з усіма країнами на просторі від Грузії до Японії, аби зі свого боку стимулювати позитивні тенденції в них до посилення своєї геополітичної ролі в світі. Це означатиме, що в Росії з’являтимуться суперечності із цими державами по лінії від акваторій Чорного та Каспійського морів, де посилюватимуться змагання за їхні шельфи, потенційно багаті на корисні копалини (газу і нафти в тому числі), до Курильських островів у Тихому океані, де Японія не збирається відступати від своїх історичних завдань повернути їх до своїх володінь. Інакше кажучи, посилення націоналізму євразійських народів – це закономірна загроза для Росії як імперії. Відповідно, Україна в усіх можливих напрямках має сприяти цьому націоналізму як факторові позитивних для неї змін: в морально-ідейному, дипломатичному, економічному, інформаційному аспектах. Чи вона робить щось в цьому напрямку сьогодні? Зрозуміло, ні.

Кожен із основних макрорегіонів Серединної Євразії – Закавказзя, Середня Азія, Далекий Схід – містить в собі вузлові гострі політичні й цивілізаційні проблеми, які можуть стати викликами для Росії. І навпаки, сама Росія прагне в усіх цих макрорегіонах домінувати як супердержава, як вона про себе думає. Так, на Закавказзі їй протистоять розвинуті націоналізми трьох основних тамтешніх народів: грузинів, вірменів та азербайджанців. Кожен з цих трьох народів зазнав жорстоких репресій від Російської імперії в царські й особливо совєтські часи, коли суттєво були просто понищені їхні еліти. Всі вони відчувають глибоку ментальну й цивілізаційну відмінність від Росії. Зараз впливи Москви в макрорегіоні зберігаються тільки завдяки трьом підступним чинникам: замороження її зусиллями міжетнічного конфлікту в Нагірному Карабаху, що дало можливість залишитися у Вірменії російським військовим і спеціалістам; тотальний підкуп політиків у Грузії і маніпулювання внутрішніми суперечностями цієї дуже контрастної і регіоналізованої країни, з чого виплив феномен успіху Бідзини Іванішвілі і його проросійської партії; свідоме корумпування азербайджанської влади і підігравання самодурсько-деспотичній політиці Ільхама Алієва, який «визрів» із всуціль недемократичної і меркантильно-профанаторської політичної основи, підготовленої його батьком Гейдаром Алієвим. Проте усі ці деструктивні чинники мають свій термін тривалості і в будь-який момент можуть розпастися, як розпалася внаслідок цілком мирної вірменської революції влада доглибинно скорумпованого премєр-міністра Сержа Саргсяна в 2018 р. і впливи Росії у Вірменії суттєво послабилися: новий премєр Нікол Пашинян активно і доволі успішно включив свою країну в більш самостійницьку міжнародну політику.

Логічно, що геополітичним завданням для України вимальовується наступне: активно включатися у всі можливі зв’язки із Грузією, Вірменією та Азербайджаном, дипломатично по-можливості відсікати російські впливи, зав’язувати торгівельно-господарську співпрацю із цими державами, посилено інформувати українське суспільство про закавказькі суспільно-політичні справи з тим, щоб формувати в ньому широкі інтенції взаємодії із цим причорноморським макрорегіоном. Позитивні події на Закавказзі неодмінно почнуть впливати на ситуацію в Північному Кавказі – дуже складному і напруженому макрорегіоні, в цій своєрідній «пороховій бочці» Російської Федерації. А це й буде та ситуація загальної геополітичної нестабільності на південних кордонах Росії, яка потрібна для послаблення її тиску на Європу.

Середня Азія. В цьому макрорегіоні є п’ять держав: Казахстан, Узбекистан. Туркменістан, Таджикистан і Кирґизстан. В усіх них, окрім Кирґизстану, сформувалися свої максимально корумповані, деспотичні режими на чолі з «харизматичними» лідерами типу Нурсултана Назарбаєва, який недавно нібито пішов на пенсію, але зберіг за собою всю систему вирішальних впливів; Іслама Карімова, який вже помер, але створив надійну систему деспотизму, яку від 2016 р. перейняв Шавкат Мірзийоєв; типу небіжчика Сапармурата Ніязова в Туркменістані, який став просто «богом» для свого народу і якого змінив не менш «божественний» Гурбангули Бердимухамедов; типу Емомалі Рахмона в Таджикистані, який за допомогою російських військ і щедро подарованої російської зброї просто перебив велику частину опозиції в країні, знищив велику кількість таджицької духовної і культурної еліти і почав «щасливо правити і добра наживати» у цій чи не найбіднішій країні Азії.

Зрозуміло, така компанія і приклади її владарювання є не надто привабливими й бажаними для української політики. Однак тут ми маємо зрозуміти одне: саме такий спосіб взаємостосунків між владою і громадою є абсолютно прийнятним для середньоазійських етнічних суспільств, століттями калічених і принижуваних місцевими деспотіями, недомодернізованих суспільств (певні типи модернізації, переважно в сурогатній формі соціалістичного бюрократизму, прийшли в Середню Азію в совєтський період (1920—1989 рр.). Своє національне самоствердження ці народи бачать тільки у формі ось таких деспотій, де «добрий правитель» все вирішує за громадян, розв’язує різні стратегічні проблеми, продумує щасливий шлях розвитку їхніх країн, як колись, у кочівницькі часи, опікувалися цими народами жорстокі хани і султани, яких їм призначав «сам Аллах». Влада середньоазійських держав добре розуміє цей феномен і водночас прагне наповнити свої суспільства міцнішою, глибшою національною свідомістю, тому на рівні культури й національної ідеології стимулює цю велику тенденцію. Відтак в майбутньому зростання націоналізму в кволих середньоазійських народах стане вирішальним фактором змін в макрорегіоні. Майже два століття вони почували себе приниженими перед Росією і її імперством, тому неодмінно захочуть відчути й свою рівноправність і гідність. Це усвідомлюють і правителі середньоазійських держав попри свою загальну скорумпованість і авторитаризм. Відтак в усіх країнах макрорегіону проводиться активна внутрішня політика з плекання міцної національної ідентичності, високої культури, вкладаються великі кошти в освіту і інформаційно-пропагандивну сферу. Свідченням чіткої національної свідомості став, наприклад, недавній факт в Узбекистані: за наказом Ш.Мірзийоєва в країні було проведено широкі арешти серед людей різних рангів, запідозрених у шпигунстві на користь Росії, при чому це робилося дуже професійно, рішуче і швидко. Такий різкий антиросійський випад явно промовляє, що середньоазійські еліти розуміють загрози з боку імперської Москви, не мають ніяких сентиментів до «старої дружби», налаштовані на чітку самостійницьку політику. Біда тільки, що в Україні цей факт «проскочив» у ЗМІ як маловажливий, натомість, якби в нас здійснювалася послідовна євразійська інформаційна політика, цей факт послужив би для цілого пропагандистського тривалого випаду проти російського імперіалізму з тлумаченням в медіях його особливостей, закономірностей і небезпек. У такий спосіб українська політика стала б фактором переміни ситуації в макрорегіоні Середньої Азії в напрямку настороженості проти Росії, а це могло потягнути за собою й інші подібні процеси.

Є ще один потужний фактор в Середній Азії – ісламський фундаменталізм, інтернаціональний за духом і дуже наполегливий. Особливо він відчутний в Узбекистані, Таджикистані й Туркменістані. Певною мірою він грає на руку російським імперським впливам: Москва раз у раз лякає деспотичні середньоазійські режими можливими приходом до них «злих вахабітів» та інших «фанатиків», які просто переб’ють їх за «грішне життя без Аллаха», як таліби перебили верхівку влади в Афганістані в кінці 1990-х рр. Та, попри це, середньоазійські суспільства загально щораз більше, ширше і глибше увіходять в культурний і цивілізаційний простір Південної Євразії, особливо зближуються з Іраном, Туреччиною, арабським світом, Індією, Китаєм і автоматично віддаляються від російської постсовєтської цивілізації. У них виростає вже друге покоління, яке переважно не знає російської мови, не розуміє сутностей постсовєтської ментальності й культурної політики, а, навпаки, живе в інформаційно-культурному світі ісламської культури.

Усі ці фактори незабаром посприяють тому, що країни Середньої Азії сильніше включаться в процеси модернізації (позаяк загалом це дуже дисципліновані суспільства), набудуть національної витривалості й активності, значні природні багатства дадуть їм можливість виховати нові якісні еліти, які здобудуть освіту за кордоном, а все це разом посприяє тому, що ісламська Середня Азія почне впливати на такий же ісламський Північний Кавказ, розворушувати його. Перебуваючи в геостратегічному і глобально-господарському взаємозвязку із економічно могутнім Китаєм, макрорегіон Середньої Азії потенційно почне перетворюватися на надзвичайно важливий торгівельний простір, в якому перетинатимуться інтереси Росії, Китаю, Ірану, Індії, Туреччини і навіть США. Якщо при цьому взяти до уваги той факт, що населення в усіх країнах Середньої Азії постійно збільшується, то можна передбачити й ще один стимул для зростання її ваги в глобальній політиці. Чи потрібна українська присутність в цьому макрорегіоні? Питання риторичне.

Далекий Схід. Цей макрорегіон, колись відсталий і закостенілий, зараз визначається особливою активністю великого і багатого Китаю. Вже своїми потенціями він є викликом для Росії, яка через власну управлінську розхлябаність, ментальне лінивство, традиційне чиновницьке злодійство господарськи втрачає свій велетенський Сибір – багатющий своєю природою макрорегіон, який поволі перетворюється на занедбаний простір. У найсхіднішій частині Азії формується надзвичайний суспільно-економічний контраст, який обєктивно призведе невдовзі до якогось зіткнення чисто за законом фізики.

Друга закономірність цього простору – це імперська політика Китаю, який з кожним роком нарощує свої потенції і наступає в усіх напрямках. Відтак в ньому «закручується» вельми цікава і складна круговерть геополітичних інтересів великих і середніх держав, які будуть змагатися щораз більше за переваги на материку Євразія: Японія, Південна Корея, Індія, Малайзія. Зрозуміло, Росія буде намагатися стримати їхні амбіції і зберегти свої імперські позиції. Цей клубок геостратегічних інтересів раніше чи пізніше призведе до якихось зіткнень і відкритого суперництва, що й почнуть розхитувати загальну геополітичну ситуацію на Далекому Сході. Завданням української дипломатії є підживлювати тенденції до чим глибшого проникнення «азійських тигрів» у простір Північної Євразії, до приходу їхніх економічних і політичних впливів у макрорегіон Середньої Азії з тим, щоб вони стали додатковим стимулом до його активізації. Країни Далекого Сходу усвідомлюють свої перспективи і свої можливості як розвинутих держав, тому вони неодмінно будуть змагатися за перетворення цього макрорегіону на центральну економічну і політичну зону планети. У ході цього процесу вони автоматично затискатимуть Росію у її національному просторі і втягуватимуть її пустельні через господарський занепад райони Сибіру в круговерть нової геополітики. Тож цілком можливо, що ця велетенська зона перетвориться на зону стабільного неспокою, яка стане постійним предметом російської додаткової уваги, протяжною зоною російської нестабільності.

Усі названі глобальні чинники очевидно переконують, що українська зовнішня політика поряд із європейським вектором повинна мати як пріоритетний євразійський вектор посиленої активності. Південна Євразія впевнено стає ядром планетарних змін і вирішальних тенденцій. Геополітичні процеси в цій зоні можуть кардинально змінити міжнародну ситуацію й довкола України в аспекті її протистояння з Росією, можуть стратегічно зламати той «клінч», який ми отримали на Донбасі. Сьогодні вже зрозуміло, що великі європейські демократії, передусім Німеччина і Франція, не мають сили волі й рішучості протистояти Москві в темі розвязання українсько-російського конфлікту. Українську позицію твердіше підтримує група держав переважно із Північної Європи – країни Балтії, Польща, Данія, Швеція, Норвегія, ще, може, Румунія, але їхньої геополітичної ваги замало, щоб змінити міжнародну ситуацію на нашу користь. Надійнішими союзниками залишаються США і Канада, але вони далеко і в геостратегіному плані вони також залишаються обережними. Зараз вимальовується картина, в якій Україні визначена роль «інтегрованої землі російського простору» в цивілізаційному та геостратегічному аспектах. І це робиться заради «миру» і «стабільності» в Європі, про які так дбають пані Меркель і пан Макрон, які раз у раз підсовують Україні якісь плани з «мирного урегулювання» на Донбасі і за тими планами становище в нашій країні, коли подивитися на них тверезо, явно стане ще безнадійнішим і складнішим.

Геополітичні процеси в Євразії не будуть швидкими, і це закономірно, оскільки йдеться про сукупність вельми різних народів і про складну сувязь національних інтересів та проблем. Однак ці процеси однозначно будуть глибинними. Завданням української дипломатії є зробити так, щоб російський імперіалізм загруз і зточився в них. Альтернативи немає.

Опубліковано Блоги.