Севастіян Сабол - ЧСВВ, священик УГКЦ, письменник, історик. Його поезія дзвінка як сталь, правдива як пророче слово, а в непохитности українства міцна як алмаз. (20 років тому) | Український погляд

20 років тому:

19.02.2003 – у м. Детройт, США помер Севастіян Сабол (св. Степан), ЧСВВ, священик УГКЦ, письменник (літ. пс. – Зореслав), історик, теолог. З 1926 перебував у монастирях Галичини (Крехів, Лаврів, Добромиль), вищу теологічну освіту здобув у Римі (1931-1934), після чого 1934 склав вічні чернечі обіти та рукоположений на священника. З 1935 професор богословської семінарії в Ужгороді, катехит у класичній гімназії та редактор журналів «Благовісник» і «Місіонер». У 1938-1939 капелан Карпатської Січі в Хусті, сповідник о. А. Волошина, Р. Шухевича, М. Колодзінського, З. Косака та інших. Один з керівників Товариства українських письменників і журналістів. У квітні 1939, в рамках загального вигнання василіан з окупованого Закарпаття, депортований угорцями в Словаччину, де заснував 4 українські монастирі та став протоігуменом ЧСВВ у Словаччині (1948). У червні 1948 на вимогу радянського посольства мав бути заарештований і депортований до СРСР, проте зміг уникнути арешту агентами НКВД і 1948 нелегально перебрався через Австрію до Риму, 1948 у Празі за співпрацю з УПА та як «американський шпигун» заочно засуджений до довічного ув’язнення. В Папському Григоріянському університеті здобув звання доктора теології. На початку 1950-их переїхав до США.

Перші вірші почав творити язичієм в 11 років. Під впливом українських класиків Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича, Б. Лепкого, І. Огієнка, М. Костомарова, а також П. Тичини,Є. Плужника, М. Рильського та інших і під враженнями перебування в монастирях Галичини та спостережень за простим людом перейшов на літературну українську мову. Відіграв значну роль у розвитку української поезії довоєнного Закарпаття, його вклад в літературний процес був настільки вагомим, що у 1946-му до Ужгорода в пошуках «цікавого поета-попа Зореслава» приїжджали П. Тичина та М. Бажан. На еміграції перестав творити поезію, пишучи історичні науково-популярні книжки. З 1991 член Національної Спілки письменників України. Народився у м. Пряшів у Східній Словаччині в мішаній родині (мати – словачка, римо-католичка, батько – словацькомовний русин, греко-католик) 1909.

Із брошури о. С. Сабола «Від Угорської Руси до Карпатської України»: «…вихований у мадярських, а потім у москвофільських школах, колись і сам був одним із таких зневірених Русинів і довший час уперто задивлявся то на Будапешт, то на Москву. Щойно коли почав вглиблюватися в історію рідного народу, в його славне минуле, в його мову й культуру, та прислуховуватися до биття його серця і поривів його душі, – побачив…, що ми зовсім не маємо чого вважати себе менше вартісними, ніж інші народи, а тим самим не маємо чого поневірятися під чужими стріхами та з вдячністю цілувати руки чужим господарям на нашій землі, які дозволяють нам з’їсти кусень нашого власного хліба під їхнім ласкавим доглядом… ми, Русини, є дітьми великої Київської Руси-України… ми також Українці, як і тамті за горами в Галичині і над Дніпром, де золотоверхий Київ стоїть, і, хоч називаємо себе по старому Русинами, ми ніяк не виречемося цієї традицією освяченої назви, коли назвемо себе по-новішому Українцями так, як називають себе сьогодні всі давні Русини, так, як називає нас усіх разом увесь культурний світ».

* * *

З КЕРВАВИМ серцем у долоні

До Тебе йду, Народе мій,

До Тебе йду й Тобі в поклоні

Несу пісень кервавих рій.

У них Твій тихий сум ридає,

Твої в них кануть сльози й кров,

У них моя душа співає,

У них горить моя любов.

У піснях тих усе завзяття,

Увесь мій біль, увесь між жар.

І їх тобі, о Підкарпаття,