Політична ситуація в Молдові і завдання України

Олег Баган

Щойно стало відомо, що президент Молдови Мая Санду розпустила парламент цієї країни і призначила нові вибори на 11 липня 2021 р. Це сталося через те, що недавно обрана президентом Санду не могла проводити будь-які важливі рішення через парламент, в якому більшість мали політики із середовища попереднього президента Ігоря Додона, які займали проросійську, деструктивну політичну позицію. Мая Санду є відверто проєвропейським політиком, у неї тверда національна позиція, її політична кар’єра – участь в різних міжнародних програмах, була радницею виконавчого директора Світового банку, міністром освіти і прем’єр-міністром Молдови – характеризувалася сумлінністю й принциповістю. Зараз метою тендітної, але наполегливої молдовської президентки є тотальне послаблення соціалістичної партії, якою керує І.Додон як відкрита маріонетка Москви, і введення в нормальне річище молдовського політичного процесу, який раз у раз розхитують аж до загроз самій державності Молдови то відверті корупціонери на верхів’ях влади (таких є багато), то проросійські провокатори, яких є не менше.

Що можуть принести нові парламентські вибори в Молдові? Які загрози чигають на цю найбіднішу й розділену через фактор відторгнутого Придністров’я країну Європи? Що означають молдовські процеси в глобальних масштабах геополітики? Як повинна діяти Україна щодо свого близького сусіда, з яким у неї і великий спільний кордон, і спільні історія та культура?

Великою мірою Молдова подібна до України в головних цивілізаційно-націологічних вимірах: ми належимо до візантійської (православної) цивілізаційно-духовної традиції, наші нації в етногенетичному плані формувалися в суміжному географічному просторі і на спільних протоетнічних платформах – фракійців і слов’ян, ми зазнали ще в Середньовіччі, майже одночасно, нищівних ударів від сусідніх держав-імперій, що поруйнувало нормальні процеси національного визрівання і українців, і молдован, більші частини наших суспільств кілька століть перебували в межах деспотичних держав (Османської та Російської імперій), що відчутно загальмувало громадянський, правно-демократичний розвиток наших націй, ми зазнали нещадно руйнівних ударів з боку тоталітарної влади московських комуністів, а загально молдовське й українське суспільства були масштабно денаціоналізовані й зрусифіковані в совєтську добу. Тож ми майже «близнюки» в плані того, наскільки в українському й молдовському суспільствах закарбувалися ментальний патерналізм і соціально-громадянська пасивність, корупція й покірнорабські інстинкти. Усе це в підсумку привело до того, що Молдова й Україна на десятиліття відстали від середньоєвропейських держав в аспектах загального національного розвитку, правової свідомості, економічного мобільності, громадянських можливостей, технологічного поступу тощо.

Водночас Молдова й Україна тісно пов’язані між собою великими проблемами, які виникли в останню постсовєтську добу: фактором проросійського Придністров’я, наявністю в обидвох країнах велетенських суспільних мас зрусифікованих мешканців, яких легко використовує Москва в своїх імперсько-пропагандивних інспіраціях, комплексом проблем економічного відставання, сплесками політичного популізму, який хаотизує громадянське життя, тощо.

Інакше кажучи, й Україна, і Молдова об’єктивно зацікавлені в тому, аби політичні процеси в обидвох державах набували стабільності, національної сконсолідованості, принципової демократичності. Тож ми проаналізуємо ситуацію в Молдові з погляду того, перед якими викликами вона тепер опинилася, які тенденції є корисними для наших двох країн, що може зробити Україна для того, аби її західна межа була стабільною й надійною.

Зараз різні соціологічні опитування передрікають перемогу, хоч і не цілковиту, на парламентських виборах двом національно-демократичним партіям Молдови: блоку АСUМ Маї Санду та «Платформі Гідність і Правда» її союзника Андреа Нестасе. Також передбачається, що їх підтримає «Наша партія» політика-популіста з кримінальним шлейфом Ренато Усатого, колишнього примара (голови) великого північномолдовського міста Бєльці, в якому проживає багато російськомовних мешканців. Їм протистоятимуть Соціалістична партія І.Додона і партія олігарха Ілана Шора, які опираються традиційно на проросійські електоральні настрої. Можна очікувати, що й деякі дрібніші партії увійдуть до парламенту на хвилі сучасних глибинних трансформацій молдовського суспільства.

Однак справа з політичними «розкладами» партій мало що пояснює, що насправді діється в Молдові. Як і в Україні, у ній велику, надзвичайно велику, роль грають політична корупція і загальна безпринципність політиків, легка продажність електоральних мас, фактор загальної відсталості й політичної неосвіченості консервативних (селянських) пластів суспільства та безідейності й цинізму його молодіжних пластів. Тому, по-перше, цілком можна очікувати, що після виборів політики «змінюватимуть свої позиції» (з корупційних мотивів, зрозуміло), і, по-друге, спримітизовані маси будуть голосувати «непрогнозовано» (з тих же мотивів). Тому ми окреслимо чіткіше те, що є головною проблемою для сучасної Молдови, а саме протиборство національного й проросійського таборів.

Спочатку наведемо кілька історичних фактів для розуміння ситуації. Як етнос, а потім нація молдовани формувалися на основі фрако-дакійських племен, які проживали в просторі між Дунаєм і Карпатами. Від ІІ ст. н.е. вся Дакія була підкорена Римом і римські колоністи поширили серед дакійців латинську мову. Сама ж фракійська мова щезла цілком внаслідок асиміляцій, хоча була розповсюджена по всьому Балканському півострові, а ще раніше – на території давньої України, особливо в Карпатському регіоні, та на Правобережжі Дніпра. (Вважається, що останнім реліктом фракійської є сучасна албанська мова, але лише частково, бо історично вона увібрала багато латинських і грецьких коренів та мовних конструкцій, і тому видозмінилася). Від доби Великого переселення народів (VVIII ст.) романізовані дакійці, умовно кажучи, «сховалися від історії в горах», тобто змушені були зберігатися у важкодоступних місцевостях, поодаль від міст і торговельних шляхів, тому згадок про них майже немає до ХІІІ ст.

Від V ст. всю територію Дакії густо заселили слов’янські племена з України, і цей потік переселенців тривав аж до епохи пізнього Середньовіччя. Тож майбутню румунську націю можна вважати синтезом дакійців та слов’ян-русинів. Від Х ст. північно-західна частина історичної Дакії, нинішня Трансильванія, входила до Угорського королівства, а південно-східна, нинішні Валахія (Мунтенія) і Молдова – до Болгарського царства. До слова, територія теперішньої держави Молдова – це лише приблизно половина історичної Молдови, інша половина розташована в межах Румунії. Після послаблення й занепаду Болгарського царства у нещадних війнах із Візантією відбулася консолідація волоських племен і в ХІV ст. вони вийшли на кін історії спочатку як автономне князівство, а потім як самостійна держава. Так виникли дві держави романізованих даків – Волощина і Молдова. Офіційно вважається, що першим самостійним правителем Молдови був князь Богдан І (1359-1365). Власне, це відособлення двох князівств стало пізніше підставою для відокремлення молдовської нації від румунської. Окремішність молдован досі активно дискутується в історіографічній та націологічній літературі, хоча більшість дослідників схиляються до версії, що існувала єдина етнія-нація – волоська, – а молдавани й молдовська мова – це субетнічне й діалектне явища.

Характер волохів-молдованів загартувався протягом ХІVV ст. у постійних протистояннях угорцям на заході, татарам на сході, у просторі Басарабії між Прутом і Дністром, та туркам на півдні. Піком розквіту Молдовського князівства було правління Стефана ІІІ Великого (1457-1504), який максимально розширив межі князівства (приєднав Буковину, Покуття, частину Трансильванії, Подністров’я, закріпився на Чорному морі), вельми сприяв розвитку культури й Церкви. Саме тоді Молдова міцно увійшла в сферу культурних впливів Русі, там постійно функціонувала писемність на основі давньоруської граматики. Багато молдаван жили й робили кар’єру на Русі-України, серед них знаменитий митрополит Петро Могила. Загалом безліч топонімів та ойконімів на території Волощини й Молдови мають українське (руське) коріння, це наслідок постійного переселення людей з української території. Власне, ті науковці, які відстоюють окремішність молдовської нації від румунської, наполягають на тому, що молдовани є якраз наслідком цього історично-етнічного синтезу романізованих даків і русинів.

Після смерті Стефана ІІІ Великого Молдовське князівство надовго увійшло в сферу впливів Османської імперії. Його правління відкрило можливості для колонізування предками молдован простору між Прутом і Дністром, тобто нинішньої території Молдови, яка доволі густо раніше заселена була русинами-українцями. Водночас тоді почалася майже двохсотлітня історія посилених контактів Молдовського князівства з козацькою Україною, яка щойно набирала сили. Піком цього процесу стали спроби Богдана Хмельницького в політичному плані наблизити Молдову до свого нового державного утворення через шлюб його сина Тимоша із Розандою Лупул, донькою молдовського господаря. Це символічна історична подія, хоча вона й була невдалою: вона промовляє про те, що постання самостійної української держави в геополітичному плані першочерговим завданням має якнайближчий союз із задністровським сусідом, тобто із Молдовою-Волощиною.

У подальшому, тобто від 2-ї половини ХVII ст., набули інтенсивності процеси творення єдиної волоської (румунської – цей етнонім увійшов в загальний обіг тільки у ХІХ ст.) нації, епіцентром якого була все-таки південна Валахія з центром у Бухаресті, тобто придунайські землі. Хоча Молдова також відігравала важливу роль, її центральне місто Ясси (від давньоруської назви Яськів торг) було другим за культурним значенням, тут пульсувала висока освіта, книгодрукування, мистецькі школи, богословська думка.

У 1812 р. внаслідок чергової російсько-турецької війни територія нинішньої Молдови, тобто межиріччя Пруту й Дністра, відійшла до Російської імперії. Цей факт мав два глобальні наслідки, які великою мірою змінили долю молдовського народу: 1) російська адміністрація, щоб відірвати захоплений край від простору єдиної волоської (румунської) нації ідеологічно і в аспекті національної пам’яті, ідентичності, офіційно назвала його Бесарабією (ця регіональна назва існувала раніше, але вона стосувалася лише південної його частини) і почала плекати серед мешканців краю свідомість відрубності від волоської національної ідентичності, тобто почала формувати нову молдовську націю; 2) у край масово почали переселятися росіяни, представники інших народів імперії, але часто зрусифіковані, зрозуміло, і це поступово видозмінювало його етнічну картину. Загалом російська адміністрація ставилася зневажливо до молдовської мови, культури, ідентичності, трактуючи їх як глибоко провінційні, безвартісні, непотрібні для єдиного російського простору. Відповідно, ще в ХІХ ст. великими темпами розвинулася асиміляція молдованів, особливо серед інтелігенції, міщан та торгівців. Глибина цієї першої хвилі русифікації відчувається досі в тому, що існують змішані протягом кількох поколінь молдавсько-російські родини, які переважно користуються як рідною російською мовою і мають змішану ідентичність.

Попри потужні зусилля в асиміляції краю (скажімо, Російська імперія майже не розвивала освіту молдовською мовою в Бесарабії, тут не було університетів) молдовська нація збереглася і за першої нагоди, а саме в січні 1918 р., виступила спочатку за самостійність від Росії, а за тим – і за приєднання до Румунії. Перебування в складі Румунії зміцнило молдовську ідентичність. СРСР цей акт не визнав офіційно і після 22-х років перебування Молдови в складі Румунії брутально, в ультимативній формі, з погрозою військового вторгнення затребував у липні 1940 р. повернення її в лоно оновленої Російської імперії. Ця агресія сталінського СРСР уможливлювалася згідно із секретними протоколами договору Молотова-Рибентропа в серпні 1939 р.

Отже, Молдова, як і Україна, є однією із жертв цього страшного й цинічного міжнародного злочину, який організували два найбільші злочинці ХХ ст. – Сталін і Гітлер. І це теж нас зближує із молдованами в плані історичної пам’яті.

В совєтську добу Молдова піддавалася особливо інтенсивній русифікації, очевидно, з двох головних мотивів: по-перше, російські комуністи розуміли, що антиросійські настрої в Румунії були надто глибокими й міцними (ця велика тема потребує окремого тлумачення, тут назвемо лише одну визначальну причину: ще царська Росія кілька разів зраджувала румунський національно-визвольний рух, попри зовнішні брехливі заяви про «православну солідарність», і це утвердило серед румунів почуття відрази та непевності щодо росіян), тому не можна було допустити створення в межах СРСР своєрідного плацдарму для розвитку цієї ворожості у вигляді «продовження румунської нації» хоча б з погляду державної безпеки; і, по-друге, Молдова була своєрідним продовженням Причорноморського простору, який Російська імперія завжди розглядала як важливу мету у своїй експансії і саме тут їй треба було твердо зачепитися в усіх сенсах. Результатом стало те, що до Молдови було переселено сотні тисяч росіян або зрусифікованих українців, які сумарно кардинально змінили її соціально-етнічну структуру. Відтак в Молдові були відкриті сотні російських шкіл, була потужно зрусифікована вища освіта, преса, книговидання, сфера культури тощо. Цей останній факт став вирішальним фактором, як і в Україні, того, що молдовське суспільство виявилося не готовим до кардинальних змін, всеохопних реформ, до якісних процесів національної консолідації та культурного прориву, як це сталося в трьох країнах Балтії чи хоча б в Грузії та Вірменії після 1990-го року.

Саме цей фактор, тобто наявність у Молдові великої частини суспільства, яка має російсько-совєтську ідентичність, яка не приймає молдовської мови й культури, яка остерігається процесів зближення з Європою і постійно лякає сама себе можливим приєднанням Молдови до Румунії, уможливив повернення до влади в республіці комуністів на чолі із Владіміром Вороніним у 1998 р. Тоді молдовська компартія набрала понад 30% голосів (!) і взялася формувати уряд. Відтак В.Воронін спочатку здійснив потужний вплив на молдовську політику через свою партію, а в 2001 р. став президентом країни. У 2006 р. він повторив цей успіх. Лише в 2009 р. внаслідок масових протестів, спричинених невдоволенням людей результатами парламентських виборів, які, на думку протестувальників, були сфальсифіковані владою, він поступився з посади. Протягом більше як десятиліття за комуністів регулярно голосували проросійськи налаштовані мешканці, а це етнічні росіяни, зрусифіковані вкрай українці й молдовани, етнічні гагаузи (тюркомовний народ чисельністю приблизно 130 тис., який мешкає на півдні країни). До цього треба додати той факт, що в Молдові мешкає більше селян, аніж городян. В сільській місцевості, де люди пасивні, лякливі, пригнічені місцевою владою, легко маніпулювати з усім: зі свідомістю, з результатами виборів, з агітацією. А ще за кордоном на заробітках перебуває до 1 млн. молдованів (це з 3,5 млн. мешканців загалом в країні), що послаблює позиції активної частини суспільства, адже пенсіонери, які дисципліновано голосують, регулярно перекреслюють своєю тугою за СРСР перспективи цієї й так ослабленої держави.

Сьогодні президентка Мая Санду також стоїть перед проблемою, як вгамувати, по-суті, антимолдовську частину суспільства своєї країни. Всі останні роки йде позитивний процес скорочення кількості немолдован. За приблизними підрахунками, зараз найбільшою меншиною в Молдові є українці (складають 8% людності), але вони переважно є носіями російської ідентичності; далі йдуть росіяни (6% людності), гагаузи (4%), болгари (2%), тобто сумарно російськомовна, етнічно немолдовська частина суспільства складає приблизно 20 % людності. Понад 2% вважають себе румунами – це реакція на ту національну ідеологію, яка поширилася в Молдові від 1990 р. і будувалася на ідеї національної єдності румунів та молдованів. Як показують ці цифри, проросійські середовища змогли здобувати собі демократичним шляхом представництва у владі тільки за рахунок великої кількості денаціоналізованих молдованів, які регулярно голосували за проросійські партії і проєкти. Це теж велика подібність до України.

Отже, молдовська політика стоїть перед наступими великими викликами: 1) як вгамувати активність проросійськи налаштованої частини суспільства?; 2) як витворити послідовну демократичну й національну політичну силу в умовах тотальної корупції й громадянської недорозвинутості соціуму?; 3) як розв’язати придністровську проблему, яка є великою раною для політичної свідомості та національної безпеки держави?; 4) як розгорнути широкий діалог з двома найближчими і найвагомішими геополітичними сусідами молдовської держави – Румунією та Україною, від позиції та від рівня розвитку яких залежить цивілізаційний успіх Молдови?

Проблема перша: проросійський табір. Зрозуміло, що впливи й можливості цього табору будуть зменшуватися передусім через дві причини: через зростання національної свідомості, активності та наступальності самих молдованів і через загальне зростання молдовської економіки, соціальної стабільності та заможності. Але ці два процеси історично затяжні поки що. Проросійську частину молдовського соціуму може певною мірою вгамовувати Україна. Це складне завдання, тому пояснимо його структурно. Насамперед українські політичні еліти мають усвідомити, що Молдова потрібна нашій державі як першорядний, стабільний і надійний союзник. Цей союз геостратегічно поширюється на Румунію як одну з головних держав Середньої Європи й етнічно споріднену з Молдовою країну. (Докладніше див. на цю тему нашу статтю: Баган О. Складний сусід: Румунія в зовнішній політиці України // «Вголос», 21.09.2018). Тобто Україна має досягнути всеохопного консенсусу із Румунією в усіх питаннях міжнародного життя в нашому макрорегіоні з тим, щоб системно впливати на події й процеси в Молдові. Центральною метою цього консенсусу має бути план цілковитого витіснення з Карпатсько-Дунайського регіону російських впливів та факторів. Своєрідним «бартерним обміном» мало б стати наступне: Румунія допомагає Україні розбудувати й розвинути інфраструктуру для торгівлі на Дунаї, а Україна зобов’язується одночасно розвинути всі свої можливі напрямки торгівлі й співпраці з Молдовою, щоб економічно підтримати цю найбіднішу державу Європи, і паралельно створити інформаційно-пропагандивну та культурно-освітню системи впливу на етнічних українців – громадян Молдови – з тим, щоб відвернути їх від проросійського табору. В останньому аспекті Україна мала б подбати про створення спеціальних медіаресурсів, культурних центрів, освітніх програм, які б регулярно працювали на розвиток української ідентичності серед денаціоналізованих сотень тисяч діаспорних українців у Молдові. Уся ця робота мала б іти в парі з комплексною інформаційною політикою Румунії й України, спрямованою на плекання європейської ідентичності серед зрусифікованих громадян Молдови. Лише такі послідовні, глибокі за якістю, різнобічні дії обидвох держав назавжди вибили б з-під ніг електоральні основи для таких пройдисвітів і провокаторів, як Ігор Додон, які перетворюють Молдову на безвольний об’єкт російських маніпуляцій. Російська карта була б побита кардинально.

Проблема друга: витворення міцного національно-демократичного табору в Молдові. І українські, й румунські політичні еліти, після узгодження спільних дій, мають подбати, аби регулярно включати в різноманітні спільні ініціативи, проєкти, демонстративні публічні переговори чільних представників молдовських націонал-демократів. Тобто саме націонал-демократична еліта Молдови мала б постати в образі тих, хто шукає консенсусу в ширших мегарегіональних масштабах. Це зняло б з неї той підозріливий, негативний образ, який постійно нав’язують їй проросійські молдовські та московські медії як нібито «агентів Румунії», а це викликає ідеосенкрезію в російськомовної частини молдовського суспільства, яка панічно боїться поглинання країни Румунією. Наприклад, одним із варіантів такої міжнародної платформи могло б бути таке: Україна мала б виступити ініціатором створення Карпато-Дунайської групи країн, які б виробляли спільну стратегію для розвитку цього мегарегіону. До такої групи можна було б залучити наступні держави: Словаччину, Угорщину, Румунію, Молдову, Австрію, Словенію, Хорватію, Сербію і Болгарію. Разом з Україною це 10 держав. Адже до сьогодні, скажімо, існує Вишеградська група, до якої входять Польща, Чехія, Словаччина й Угорщина, яка часто проводить різні важливі міжнародні ініціативи, займає окрему позицію з різних міжнародних питань тощо. Карпатсько-Дунайська група передусім узгоджувала б питання економічної співпраці, торгівлі (особливо на Дунаї як важливій артерії всієї Європи), екології, соціальних трансформацій, співпраці на кордонах Європейського Союзу тощо. Активне залучення до таких спільних дій нині слабкої Молдови витворило б перед її суспільством позитивні візії взаємодії з найближчими сусідами, це служило б регулярному й широкому допливу нових ідей та настроїв у країну, видозмінювало б її культурно, допомагало б плекати нове покоління молдовських політиків. Комплексно це послужило б для глобальних трансформацій в цій невеликій державі. І, зрозуміло, нові якісні імпульси отримав би і весь макрорегіон, який є ще вельми нестабільним у різних вимірах.

Проблема третя: відірване від Молдови Придністров’я. Розв’язання цієї проблеми випливає із тих планів, які ми накреслили в двох останніх абзацах. Скільки телеканалів, радіопрограм, інтернет-сайтів, наукових та культурних центрів, освітніх програм для Придністров’я, де проживає понад 250 тис. українців, створила за 30 останніх років Україна? Жодного. То чому ж ми чекаємо, що в Придністров’ї почнуться зміни? Фактично Придністров’я – це українська етнічна територія. Молдовська Автономна Соціалістична Республіка, яка була його прообразом, була створена штучно сталінським СРСР в 1924 р. для того, щоб дратувати ворожу Румунію і мати законний плацдарм для претензій на вся територію Молдови (Бесарабії), яка до 1918 р. входила до Російської імперії. Тож українські політичні еліти мають усвідомити Придністров’я як органічну частину українського простору. І, виходячи з цього, діяти. Глобальна стратегія на українізацію Придністров’я повинна бути узгоджена із стратегією національної суверенності українців у Молдові. Наступним кроком мала б бути повільна й скрупульозна праця з вироблення плану української автономії в складі Молдови, яка б об’єднувала і Придністров’я, і українські регіони на півночі Молдови, довкола м. Бельці. На цьому принципі мав би будуватися діалог із придністровськими політичними елітами, які зараз є войовничо насторожені насаперед проти молдовського націоналізму, який вони сприймають як румунізацію всього молдовського суспільства. Україна має виступити гарантом того, що в майбутній молдовській об’єднаній державі національні права українців будуть збережені й юридично захищені. Тобто тільки витворення молдовсько-українського консенсусу може реально зрушити політичну ситуацію в Молдові, нейтралізувати російські деструктивні впливи, запобігти дестабілізації цієї країни. Зрозуміло, це викличе агресивність Росії, яка спекулює на постсовєтських ментальних стереотипах російськомовних мешканців всієї країни. Однак саме ця стратегія може привести до розблокування ситуації довкола Придністров’я, якщо розвивати її на глибинному рівні.

Ще один аспект цієї проблеми – це українізація та глобальна трансформація Південної Бесарабії, історичного Буджаку, тобто нинішньої території Одеської області між Дністром і Дунаєм. Сьогодні це один із найвідсталіших, малорозвинутих в усіх вимірах регіонів України, і водночас найбільш зрусифікований її простір. В ньому дуже слабким є український дух, тут великий процент російського й денаціоналізованого населення, багато етнічних болгарів, які часто мають подвійну болгарсько-російську ідентичність. Тому кардинальна модернізація цього регіону, його послідовна українізація культурна й мовна, економічна та інфраструктурна розбудова його – це одна з центральних задач України як держави. Ми вже тлумачили цю тему в спеціальних статтях (див.: Баган О. Як нам перемогти на Чорному морі? // «Вголос», 28.01.2019; Баган О. Болгарська карта і наші легальні українофоби // «Вголос», 01.06.2020). Тут ескізно зазначимо лише наступне. Перше завдання: Україна повинна реалізувати себе як дунайська держава, тому нагальною є розбудова та модернізація портів у містах Рені, Килія та Ізмаїл. Друге завдання: максимальний розвиток курортного потенціалу цього регіону. Третє, найвартісніше, завдання: комплексна розбудова міста Білгород-Дністровський, яке розташоване в гирлі р. Дністер, на березі Дністровського лиману, з виходом до Чорного моря; власне, розбудова цього міста як мегаполісу, вздовж берегової лінії всього лиману і перетворення його на стратегічно значущий порт, великий промислово-торгівельний центр, культурно-освітню та інноваційну столицю регіону, побудова тут, образно кажучи, «українського Лос-Анджелеса», міста-лідера Причорноморського простору. Його розбудова мала б відбуватися за тим принципом, за яким недавно відбулася розбудова грузинського міста-курорту й портової столиці країни – Батумі – із залученням світового капіталу, зі створенням ліберально-пільгових умов для бізнесу, із відкриттям різних технологічних проектів тощо. Це приваблювало б активних, підприємливих переселенців з усієї України. Білгород-Дністровський мав би перетворитися на місто-надію, місто-символ, місто-перспективу всієї України. Але передусім це мало б бути українське за духом місто, тобто політика його розбудови мала б ґрунтуватися на твердому національному принципі (чого не можна досягти в інших причорноморських великих містах України – геть зрусифікованих). У місті вартувало б відкрити два великі університети – гуманітарний та технологічний, – створені за кращими світовими стандартами. У такому форматі це місто перетворилося б на культурні, технологічні, торгівельні, ідейні, інтелектуальні ворота України в Дунайсько-Карпатський та Чорноморський простори.

Окреслена в загальних рисах розбудова регіону Буджак одночасно б пригасила сепаратистські настрої в ньому (а такі є, і то загрозливі), змінивши негативний баланс населення (домінування російськомовних), позитивно вплинула б на Молдову, розкривши нові лінії взаємодії між нею й Україною.

Проблема четверта: розвиток широкого діалогу між Румунією та Україною. Глобальне порозуміння з Румунією як із стратегічно важливим союзником для України має стати першочерговим завданням для української політичної еліти. Вище ми вже пояснили причини цього. Тут зробимо лише головні висновки. Посилення національно-демократичних процесів у Молдові, вгамування проросійської частини її суспільства через скорочення її електоральної бази, розгортання широкого спектру міжнародної співпраці в Карпатсько-Дунайському макрорегіоні, спільний комплексний тиск на російський анклав у Придністров’ї з поступовим розмиванням його соціальних, ідеологічних, моральних та культурних основ, стратегічна перебудова Україною реґіону Західної Одещини (простору між Дністром і Дунаєм) можуть врегулювати, кардинально змінивши, політичну ситуацію в Молдові, а це, своєю чергою, поведе до зміцнення геополітичних позицій України в макрорегіонах Середньої Європи і Чорномор’я. Тому зараз Україні потрібні якомога багатоаспектніші, різноспрямовані за проблематикою різного роду політологічні форуми, дискусійні майданчики, економічні ініціативи та конференції, інформаційно-культурологічні проекти, в яких широко тлумачилася б молдовська, румунська, загалом карпато-дунайська тематика. Нагально потрібен інформаційний та ідейний прорив України в цей простір, без якого позитивні зміни та перспективні тенденції в ньому не зможуть з’явитися.

Опубліковано Блоги.