о. Іван Гаваньо: «Зрозуміти ідею Унії»

Цього року виповнюється 425 років, як Києво-Галицька Митрополія увійшла в Унію з Римською Церквою на соборі в Бересті 1596 року, що кардинально змінило духовне й культурне життя в тодішній Україні та Білорусі, стимулювало нові цивілізаційні процеси в просторі всієї Середньої і Східної Європи. Той вплив, який здійснила Унія, ще й досі до кінця не осмислений в богослов’ї та науці, все нові й нові факти та аспекти продовжують виринати й змінювати наше бачення складних перипетій інтелектуального та конфесійного буття в минулому й сучасному. Пропонуємо першу розмову в серії бесід про значення та звучання ідей Унії в нинішній ювілейний рік із богословом, викладачем філософії Дрогобицької Духовної семінарії прот. Іваном Гаванем.

В Україні загалом панує викривлений погляд, що прийняття Унії розбудило процеси ворожості та руїнництва в тодішньому українському та білоруському суспільствах. Як було насправді?

Дійсно, так. Оскільки сам феномен Унії є неоднозначним в церковному і політичному житті новітньої Європи. З одного боку, Унія була усталеним феноменом у стосунках Риму з Церквами візантійської традиції, починаючи від Ліонського собору 1270 року, в якому брала участь і Київська Митрополія. Однак, з іншого боку, Унія була продуктом тодішньої еклезіології, церковного ексклюзивізму (коли одна Церква вважала істинною тільки себе) та формою підпорядкування Церков одних традицій – іншій. Тож об’єктивна оцінка Унії можлива передусім з позицій власної церковності та геополітики, коли ми будемо враховувати всеєвропейські, всецерковні тенденції.

Якою ж є наша українська оцінка Унії? Вона розділяється на два підходи: перший, акцептивний, тобто спрямований на повне прийняття Унії як позитивного факту з церковної та національно-політичної точки зору; у церковному аспекті Унія сприймається як крок у розвитку помісності Києво-Галицької Митрополії, продовження декларації про сопричастя з Римською Церквою, прийнятій на Ліонському соборі і на Флорентійському соборі 1448 року. Тож перший аспект – вірність традиції. А з національної точки зору Унія була реалізацією світоглядного проекту побудови європейської держави, входження в тодішню антитурецьку коаліцію, яка розгорталася передусім за ідейних настанов Папи Римського, до неї входили Венеційська республіка, королівства Іспанія і Австрія. Із пастирської точки зору в очах руської ієрархії Унія з Римською Церквою, безпосередній зв’язок з Римським Архієреєм розглядалася як забороло проти польської експансії, що набирала обертів під претекстом навернення схизматиків. Нагадаю, що щойно у 1569 р. була прийнята Люблінська унія, внаслідок якої українські землі, які перед тим входили до Великого князівства Литовського, перейшли під зверхність Польщі в складі єдиної Речі Посполитої. Це відкрило простір до польської експансії на Волині, Поділлі, Подніпров’ї, Сіверщині. Відтак Унія стала відповіддю на цей наступ, стратегічним маневром, через який русини вирівнювали свої позиції, перейшовши під руку Папи Римського.

У другому підході, умовно назвемо його традиціоналістським, Унія оцінювалася за церковними критеріями негативно як нібито загроза латинізації нашої духовної та обрядової традицій. Так в Україні вперше приживилося конфесійне мислення в поділі Церков на православні й католицькі, якого не було до Унії.

1596Unia

З національної точки погляду несприйняття й опір до Унії ґрунтувалися на ідеї побудови держави за візантійсько-московським взірцем. Його уподобав собі гетьман запорозьких козаків Петро Сагайдачний-Конашевич під час військового походу на Москву у 1618 році, коли Річ Посполита втручалася в справи Московії в добу Смути (1598—1621 рр.). Там він побачив таку Церкву, що була ідеологічним інструментом управління державою. Це привабило великого полководця в його планах державного будівництва. Не підозрюючи, що така модель автоматично вводила українську християнську людність в союз із Турецькою Портою. Яким чином? А таким, що в тодішній московитській, зрештою, і грецькій, свідомості панувала візія концентрації всіх зусиль для протистояння латинському Заходу. У візантійських греків була наступна залізна логіка: «ліпше бути під турецькою чалмою, аніж під папською тіарою». Тож українські православні виявилися в таборі, який головною метою бачив для себе боротьбу із католицьким світом.

Як не дивно, але сьогодні такий спосіб мислення реактуалізувався в путінській Росії: тут робиться все, аби тільки не допустити просування західних вартощів у російсько-православний простір. І в Україні, в часи В.Януковича, подібне мислення набирало обертів і цей Президент прагнув зробити УПЦ МП державною Церквою. Згодом це повторив, але уже в шатах патріотизму, Президент П.Порошенко, створюючи ПЦУ і змагаючись за томос для неї. В усіх цих випадках панує одне: за будь-яку ціну зупинити уніатів.

Тому Унія стала для українського суспільства певним викликом, перепоною – це, справді, «камінь спотикання», який для багатьох українців видавався і видається «перешкодою», але який має стати «наріжним каменем» і для церковного життя, і для національного будівництва.

У час панування Московської імперії українська історіографія, на жаль, повністю увібрала в себе імперський московський погляд на Унію. Її ідея стала викликом для царських асиміляторських планів, коли унійна конфесійність була серйозною завадою для духовного поглинання українського суспільства у ХVІІІ—ХІХ ст., коли більшість українських земель були приєднані до імперії. Відтак Унія була просто демонізована в московській свідомості. Не дивина, що в московській історіографії такий підхід і погляд зберігся до тепер. Проте викликає велике здивування інертність української історіографії, яка прийняла імперські стереотипи як «істину».

  • Минуло вже понад чотири століття від часу прийняття церковної унії. Однак процеси формування нової релігійно-конфесійної єдності на ґрунті Унії не набули масштабності. Чому так сталося?

Виходячи із наведеної оцінки Унії, стає зрозумілим, чому Унія не змогла стати основою для релігійної єдності в Україні. Дуже скоро в часі, ще за П.Сагайдачного, була створена православна Митрополія – у 1620 році. Нагадаю, що на той час і аж до 1839 р. більшість церковних громад на Україні, особливо на Правобережній, і в Білорусі були уніатськими. До слова, Тарас Шевченко був хрещений саме унійним священником в Моринцях (Черкащина), про що свідчить його метрика, яка зберігається в музеї Т.Шевченка в Каневі. Православними залишилися тільки кілька монастирів, невелика кількість громад і пристановище церковної ієрархії в Києві. Зокрема православним монахом, настоятелем Матронівського монастиря, був відомий учасник подій Гайдамаччини і Коліївщини Мелхіседек Значко-Яворський, який підбурював до цього жорстокого повстання і потім був виявлений як московський агент. Загалом сьогодні науковцями доведено, що вся ця кампанія з розгортання Коліївщини була добре спланованою провокацією Московії, спрямованою на нищення уніатства на Правобережжі як головної духовної та ідейної перешкоди для московської експансії.

Тоді, ще у ХVІІ ст., Москві вдалося розпалити великий антиуніатський рух, дуже руйнівний у своїх наслідках. У суспільній свідомості закарбувалися глибокі стереотипи несприйняття унійності й уніатів. Але саме через цю дуже пристрасну соціальну інтенцію несприйняття унійності православна ієрархія сама себе загнала в обійми, як виявилося смертельні, московської Церкви. Ось про цей факт, його коріння й наслідки чомусь в Україні майже ніхто не пише, ця проблема не обговорюється на належному високому рівні. Адекватну картину бачення й тлумачення драматичних церковних подій ХVІІ—ХVІІІ ст. можна зустріти тільки в класиків української церковної історіографії, наприклад, у знаменитого Миколи Чубатого. Тому сьогодні потрібен широкий діалог істориків та еклезіологів на цю тему.

Або ось історія відомого Манявського скита, що на Галичині. Існує стереотипна думка, що монахи цього скита чітко виступили проти Унії і прийняли православ’я. Насправді ж вони, дійсно, не прийняли Унії як способу сопричастя з Римом, але й не оголосили її ворогом української Церкви й суспільства. Тобто вони не увійшли в конфесійний антиунійний табір, про що свідчить факт моління львівського унійного єпископа Йосифа Шумлянського в скиту, його пожертви на цей скит.

Чого в Україні не розуміють? Перша теза: що до Унії в Україні не існувало протистояння з Римом. Теза друга: після Унії ті, що не прийняли її, не обов’язково протиставилися їй, вони просто залишилися в доунійному стані. Третя теза: більшість духовенства Церкви й вірних спокійно прийняли Унію, крім тих, які опиралися на т.зв. козацьку державу, на Гетьманщину (Лівобережжя, яке поступово ставало фатально промосковським), на Гайдамаччину, яка принесла стільки руїни й братовбивства.

Унійна Церква в Україні й Білорусі зіткнулася в XVIII-ХІХ ст. з брутальною руйнівною силою, в основному з боку Московії, яка знищила її структури. Які втрачені традиції і форми церковно-релігійного розвитку з того часу ми можемо реактуалізувати?

При такому підході, як ми розглянули, зрозумілою є реакція Москви на Унію: вона побачила в ній головну загрозу для розгортання московського імперіалізму. Відповідними щодо Унії й були дії Москви: кардинальне неприйняття і жорстокість. Перші репресії брутального характеру проти уніатів здійснив ще цар Петро І: він, наприклад, власноручно відрубував голови унійним монахам в храмі в Жировичах (Білорусь). Потім була страшна доба цариці Катерини ІІ, яка спровокувала Гайдамаччину й стихійні антиунійні погроми на Правобережжі, а потім, після приєднання у 1772 р. Правобережжя, Поділля й Волині до Московської імперії внаслідок першого поділу Речі Посполитої, організувала систематичні репресії проти уніатів у цих регіонах. Завершився цей перший великий московський наступ на уніатство у 1839 р. указом царя Ніколая І про цілковиту ліквідацію Унійної Церкви.

Правда, був ще один драматичний історичний епізод: ліквідація Холмської єпархії УГКЦ в 1875 р. Тоді загинули пратулинські мученики, яких вбили московські жандарми.

Апогеєм цього наступу стала, зрозуміло, ліквідація УГКЦ в 1946 р. Й.Сталіним. Важливо зрозуміти, що, починаючи від антиунійних виступів ХVІІ ст. і закінчуючи Львівським псевдособором 1946 р., це були ланки одного ланцюга.

Тож напрошується одне логічне питання: чи нинішня ідеологічна критика Унії, яка трапляється у різних сферах українського суспільства й культури, в т.ч. серед українських істориків, не ставить таких критиків на одну площину з московськими імперськими істориками? Це запитання адресую й нашим політикам, які однозначно виправдовують все конфесійно православне.

Реактуалізація ідей Унії в сучасну добу – це продовження того, що здійснила Унія тоді, при своїх початках: розвиток власної церковної помісності, яка покликана перерости Унію як підпорядкування однієї Церкви іншій і досягнення самобутнього церковного життя в рівноправному сопричасті з іншими Церквами.

Сучасній ієрархії УГКЦ треба пам’ятати, що вона є наслідницею ієрархії Києво-Галицької Митрополії і прямою спадкоємицею її. А Глава УГКЦ – це носій спадщини й служіння Митрополита Києво-Галицького.

Однією з головних причин поступового занепаду Унійної Церкви у XVІІІ ст. був низький розвиток її освітньої ланки, тобто відсутність власних якісних семінарій та богословських академій, університетів. Ті з унійників, які вчилися в католицьких навчальних закладах, полонізувалися та латинізувалися і так виникла прірва між народною масою і священством. Як унійна еліта зреагувала на цей недолік?

Безсумнівно, в історії Унії ми знаємо прикрі сторінки й важкі часи, на досвіді яких ми маємо вчитися. Таким був, наприклад, період полонізації Унійної Церкви у ХVІІІ ст., коли були відсутні свої освітні заклади, священство проповідувало польською мовою. Важкі часи латинізації нашого обряду й полонізації цілих парафій, особливо на Лемківщині, Перемишльщині і Холмщині. Утворювалася прірва між духовенством і вірними в часи панщини, коли селяни ще й сплачували церковні десятини. Але водночас в надрах Церкви завжди визрівали особистості, які давали потужні імпульси для подолання криз, для розвитку національної ідеї. Такі постаті, як єпископ Іван Снігурський у Перемишлі, о. Маркіян Шашкевич, Митрополит Андрей Шептицький та Патріарх Йосиф Сліпий. У результаті саме унійна Церква стала національною, оминувши небезпеку філетизму, коли Церква служить ідеологічним опертям державної політики, займає поставу провладного сервілізму.

Великим здобутком стало те, що протягом ХІХ ст. унійна Церква стала національною Церквою. Умови бездержавності посприяли мимоволі тому, що витворилася особлива психологія і громадянська постава серед унійного священства, через які воно міцно сплелося із своєю нацією, її насущними потребами, упованнями, устремліннями.

Розмовляв Олег Баган

Опубліковано Блоги.