Навіщо Зеленський хоче «обрізати» депутатів?

Олег Баган

Одним із питань всенародного опитування під час місцевих виборів в Україні 25-го жовтня Президент В.Зеленський поставив питання про скорочення кількості народних депутатів у Верховній Раді до 300. Ця тема не нова, вона давно вже мусується в середовищі партії «Слуга народу» і «плаває» по ЗМІ. Питання, як то кажуть, цікаве і ціна його немала. Ціною його є звуження демократії в Україні. Пояснимо чому.

Суттю великий ідей парламентаризму й демократизму, які були сформульовані вперше наприкінці ХVІІІ ст. видатними філософами й політичними діячами від Русо та Кондорсе до Гамільтона й Джеферсона, було ствердження того, що кожне суспільство повинно обирати собі як представників для утвердження народовладдя публічних політиків, відкрито й вільно, і про цих політиків суспільство повинно знати головні їхні заслуги. Ці представники-депутати повинні були виражати інтереси певної частини суспільства, зосередженої в певному регіоні. Ці частини в ідеалі мали бути рівними, аби зберегти гармонійний розвиток суспільства й держави. На початках, у США і Франції у кінці ХVІІІ ст., депутати обиралися від кількох десятків тисяч людей (жінки, раби і нижчі верстви, тобто соціальні пролетарії, не голосували), оскільки населення цих країн, в порівнянні із сучасністю, було невеликим.

Згодом досвід демократії показав, що найліпше парламентаризм розвивається в невеликих країнах, таких, як Данія чи Швейцарія бодай, натомість у великих за розмірами та чисельністю мешканців державах, таких, як США чи Бразилія, демократія отримує тенденцію до охлократизму, тобто до вибуху великої й хаотичної активності мас, що профанує принципи демократизму. Тому в різних державах по-різному вибудовувалися своєрідні «загати» проти напливу охлократичних настроїв у вигляді збереження форм елітарного управління державою, маніпулювання масами за допомогою капіталу й ЗМІ, створення добре організованих партій, які б регулювали рух хаотичних та деструктивних тенденцій тощо.

На сьогодні в усьому Західному демократичному світі виникла велика проблема: коли в західних державах засновувалася демократія (це період від середини ХІХ ст. до початку ХХ ст. приблизно), то в розрахунок бралася тодішня явно менша кількість населення, ніж в них проживає людей зараз. Відтоді людність в усіх цих державах зросла мінімум удвоє, але, зберігаючи традицію, лідери західної демократії не поспішають збільшувати кількість місць у своїх парламентах. Гадаю, це теж веде до певної профанації принципів демократизму.

Український Президент В.Зеленський і його радники розвиваються в протилежний бік: вони намагаються скоротити кількість українських парламентарів у півтори рази, також надіючись, що це посилить демократію в Україні. Звідки така логіка? Очевидно, що В.Зеленський і його радники йдуть шляхом дешевого популізму, наводячи як аргумент фальшиву тезу про «надмірні видатки на утримання Верховної Ради», вдаючи з себе великих ощадників (хоча в країні насправді гроші тринькаються наліво і направо, казна порожніє нестримно). Вони знають, що за роки демократії в Україні (від 1990 р.), авторитет Верховної Ради дуже впав. Це зумовлено тим, що спочатку до Ради обиралися часто вельми непрофесійні люди (до 1998 р. включно), колишні комуністи, різні директори підприємств, голови колгоспів, дрібні чиновники, які, щоб стати депутатом, використовували свої керівні посади та пасивність, забитість народу. Тому українська Верховна Рада до 2002 р. концентрувала в собі масу пристосуванців, крадіїв, імітаторів-фарисеїв. Вже від 2-го скликання, тобто від 1994 р., до цього контингенту додалися перші нувориші українського капіталізму, різні скоробагатьки, мафіозі, які розграбували певні галузі народного господарства, тощо. Від 2002-го року й до сьогодні до Верховної Ради в більшості проходять олігархи і їхні слуги, учасники різноманітних договірняків, тобто цинічні бариги від політики, і відповідна обслуга: водії, масажисти, жінки легкої поведінки тощо.

Зрозуміло, що весь цей час професійний рівень українських парламентарів в середньому був на низькому рівні. Це посіяло зневагу й нелюбов в народі до нього. Люди усвідомлюють, і це постійно підживлює преса своїми розслідуваннями про факти корупції у верховній Раді, що до парламенту проходять корисливі люди, які часто лише працюють заради свого збагачення. Це формує погляд на народних депутатів як на циніків, користолюбців, злодюг. Хоча, безумовно, є винятки із цього ряду, як, наприклад, депутат від Дрогобицького виборчого округу Орест Саламаха з партії «Слуга народу», який приходить до Верховної Ради, аби просто добре виспатися (фото його міцного сну ширилося в Інтернеті влітку).

Процент депутатів професійних, принципових, активних завжди не перевищував у Верховній Раді 30%. Ці люди й рухали українську політику. У цьому й полягає головна проблема українського парламентаризму: з одного боку, він великою мірою дискредитований надмірними впливами олігархії і її прислужників, а з іншого боку, його дієва меншість є вирішальним двигуном демократизму в країні.

Отже, Президент В.Зеленський і його радники розраховують на цей реальний дисбаланс. Вони сподіваються, що суспільство підтримає їхню ідею на скорочення парламенту, будучи довго озлобленим на депутатський корпус. Однак ми всі маємо пам’ятати, що звуження простору вибору для суспільства завжди веде до звуження його свободи.

Низький професійний рівень українського парламенту, цинізм і корупція серед депутатів, безвідповідальність цього парламенту – все це є наслідком низького рівня принциповості, дієвості, моралі цілого українського суспільства. Ми перебуваємо в замкнутому колі нашої безвольності й аморальності: депутати часто поводяться цинічно, бо знають, що суспільство не знайде в собі моральних сил, аби покарати їх за злочини. Тобто «лікувати» треба не лише парламентарів, а й все суспільство.

Для розширення нашого аналізу наведемо кілька фактів із європейського парламентаризму. Візьмемо до уваги кількість депутатів у парламентах країн, які близькі до України за величиною території й кількістю населення. Так, у Німеччині із населенням 84 млн. у Бундестазі працюють 496 парламентарів і ще 69 – в Бундесраті, вищій палаті, яка формується представниками від усіх земель країни; разом – 565 (правда, в Німеччині велика вага представництва зосереджена у земельних Ландтагах з огляду на федеральний характер держави, це й пояснює відносно невелику кількість депутатів у Бундестазі); у Франції з людністю в 67 млн. у парламенті є 577 депутатів і ще 348 у сенаті, разом – 925; у Великій Британії при населенні 63 млн. в парламенті працює 650 депутатів, але є ще палата лордів, де працює 785 представників, розом – 1435; в Італії з людністю 60 млн. в парламенті є 630 депутатів, а в сенаті – 315, разом – 945; в Еспанії з населенням 46 млн. в нижній палаті генеральних кортесів працює 350 депутатів і ще 266 – у верхній палаті, разом – 616; і, нарешті, в сусідній Польщі, де людності приблизно, як в Україні – 37 млн., в сеймі є 460 депутатів і ще 100 сенаторів. Зауважимо, що за територією Україна більша від усіх цих країн і це мало би мотивувати владу якраз розширювати представництво від регіонів, а не звужувати його.

Як бачимо, український парламент за чисельністю є найменшим серед усіх великих країн Європи, а його ще й хочуть скоротити. Тож тенденція до звуження демократії в нашій державі є очевидною. Автори проекту скорочення явно не беруть до уваги елементарних принципів демократії. Їм ідеться тільки про те, аби сподобатися масі, яка зараз перебуває в стані ненависті до Верховної Ради за її довготривалий «непрофесіоналізм, бездіяльність, безвідповідальність» і, будучи матеріально бідною, волає про хоч якусь «економію в державі», наївно сподіваючись, що зекономлені кошти влада передасть найбіднішим. Однак при цьому не враховується той коефіцієнт корисної дії, який все-таки реалізовувався в українському парламентаризмі від 1990 р.: адже сотні депутатів (тих справжніх, не профанаторів) майже кожного дня проштовхували якісь важливі державні рішення, воювали з бюрократією, захищали людей, відстоювали національні пріоритети, будили сумління в суспільстві, розв’язували різноманітні соціальні проблеми etc. Чим би була наша країна, якби парламентаризм в ній не діяв? Такою, як Зімбабве? Як Конґо? Чи таким собі європейським Туркменістаном чи Узбекистаном? Адже навіть той кволий, весь оповитий грабіжницькими путами олігархії, скорумпований парламентаризм, який ми маємо зараз, був і є для українців гарантією існування свободи слова, можливістю змагатися за свої національні інтереси, захистом від свавілля чиновництва, надією на загальний поступ.

Тож нову ініціативу від Президента на скорочення кількості депутатів у Верховній Раді інакше як безглуздою, руїнницькою, фальшивою назвати не можна.

Опубліковано Блоги.