Іван Бірецький – священник УГКЦ, фольклорист, громадський діяч (140 років тому)

140 років тому:

12.07.1883 – у містечку Угнів на Львівщині помер Іван Бірецький, священник УГКЦ (1842), фольклорист, громадський діяч. Закінчив перемишльську гімназію та Львівську духовну семінарію (1835-1839). Під час навчання семінарії долучився до діяльности Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького, які ще не завершили своїх студій, особливо заприязнився з Вагилевичем та Головацьким. Тож вже з семінарських років активно включився в національно-просвітницьку працю. Затримка із свяченнями після закінчення семінарії відбулась через те, що деякий час не міг знайти подруги та оженитися, про що сам засвідчив у листах (в літературі зустрічається версія, що затримка обумовлена його народницькою позицією). Душпастирював на українсько-польському етнічному пограниччі у с. Бахір на Сяніччині Перемишльської єпархії УГКЦ (1842-1853), яке було доволі сильно сполонізоване, про що з гіркотою писав в листі Я. Головацькому (1842): «…я ніби в руській парафії, а мої русини такії, що й по-руськи не знають; чи він в дому Божім з дяком заспіває або слова Божого по-руськи послухає! По-польськи все треба казати! Меже собою ще говорять по-своєму, но щоб ані одного ляха не було, бо тії зараз їх висмівають, і за тоє родичі свої діти мало по-руськи научають; що ще своїм матерним говорить язиком, то старії люде, а молоджага — найбільше по-ляцьки швангроче. Ані в нас руськой не зачуєш пісні, бо краков’як вже їх місце зайняв…». Проте молодий священник все ж взявся до просвітницької та громадської праці, організував на парафії школу, завершив спорудження у селі храму, будівництво якого розпочато перед його приходом, побудував церкву в сусідньому Динові. Відтак був парохом у Верблянах, нині Яворівського району на Львівщині (1853-1856), а з 1856 парохом і деканом в містечку Угнів.

Активно включився в революційні події національного пробудження народів Європи весни 1848 і знову з сумом відзначав: «Всі народи навперебіжки о народність свою ся убігають, всі прав своїх ся домагають, оден лише русин неотважно ся дивить, що з того буде». Одним з найважливіших завдань часу вважав створення газет рідною мовою з чим звертався до Я. Головацького як людини з поважним досвідом у цій царині. Одним з перших в Галичині публічно виступив в обороні окремішности русинсько-української нації та її відмінности в мові, звичаях, історії від польської. Про це він детально описав в листі (статті) редактору польської газети «Рostęp», опублікованому 11.04.1848. Зокрема о. Іван дорікнув, що газета, яка видається у Львові та вважає себе прогресивною жодним словом не згадує про українців – корінних мешканців цього краю і додав, що згода і дружнє співжиття між українцями та поляками можливі тільки на засадах рівноправности, справедливости та взаємної поваги до національних мов і культур. Справедливе розв’язання польсько-українського національного протистояння вбачав у поділі Галичини на дві частини з наданням східним територіям національно-культурної автономії. В цих намірах листовно звернувся про підтримку на Слов’янському з’їзді у Празі (1-12.06.1848) до чеського культурного діяча К.-В. Запа, з яким заприязнився ще від семінарських часів: «Ми хочемо згоди і спокою і щирого побратимства з братами ляськими, як і зо всіми братами словенськими, але они мусять о тім забути, що були колись нашими панами (най Бог нас навсігда хоронить від такого панування) і лишити нам вільне місце аби-сьми могли образоватися на власній народній ниві, хоть ми бідні і убогі, зо всіх словенських братів позаду зосталися, преці не хочемо стратити своєї самостійності, не хочемо бути орудієм до осягнення самолюбних наміреній. Наміренія братів поляків суть дуже ясні: хотять Польщі в давніх границях від Балтицького до Чорного моря як одноє політическоє тіло з одними інституціями, а ще гірше — з одним урядовим язиком, т. є. хотять панувати не тільки над нами, слабими русинами, але над усіми братьми словенськими».

У 1848 організатор і секретар Окружної руської ради (філії Головної руської ради в провінціях). Один з організаторів «Собору руських учених» восени 1848, учасник роботи секцій: історії і географії (секретар), шкільництва та слов’янської літератури. Співзасновник культурно-просвітницького товариства «Галицько-руська матиця». На всіх парафіях свого служіння закладав товариства тверезости, школи, читальні, хори, займався культурно-просвітницькою працею. Велетенська заслуга о. Івана в становленні національної фольклористики та етнографії, був першим фаховим збирачем лемківського фольклору. В цій ділянці праці виробив власну методику записування фольклору, якою згодом скористалися чимало інших дослідників. Робив це виключно з любови до народу та усвідомлення великої потреби зафіксувати на письмі багату та давню культурну спадщину свого народу. При цьому зовсім не дбав про власне визнання, славу чи амбіції в науковій спільноті – зібрані ним матеріали нерідко друкувалися без зазначення його участи у їх збиранні та систематизації проте це ніяк не зупиняло ентузіаста народної справи. Народився у с. Кальниця на Лемківщині, нині в Польщі в священичій сім’ї 1815.