Хто саботує дипломатичні взаємини з КНР?

Йосиф Сірка

Згідно з Вікіпедією, Україна вже два роки без посла в Китайській Народній Республіці (далі КНР). Це, за 30 років дипломатичних взаємин, вже в четверте дійшло до ситуації, коли Україну представляє лише «тимчасово повірений». Та на це можна було б не звертати увагу, коли б ішлося про якусь малу країну, з якою неповязане економічне, чи політичне життя. Але ж ідеться про «стратегічного партнера», з яким 9 років тому – 5.12.2013 р., 13.59 годині у Пекіні, був підписаний «Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Китайською Народною Республікою», який був ратифікований Законом N 1271-VII від 15.5.2014.

«Україна і Китайська Народна Республіка, далі – Договірні Сторони,керуючись історично сформованими традиціями дружби між народами України та Китаю, вважаючи, що подальше зміцнення і всебічний розвиток довготривалих і стабільних відносин дружби і співробітництва між ними відповідає корінним інтересам двох держав і їхніх народів, сприяє збереженню миру, безпеки та стабільності у світі, виявляючи рішучість передавати дружбу між Україною і Китаєм із покоління в покоління,підтверджуючи свої зобов’язання за Статутом Організації Об’єднаних Націй, іншими міжнародними договорами, учасницями яких вони є,підтверджуючи свою прихильність принципам, зафіксованим у політичних документах, укладених двома державами з дати встановлення дипломатичних відносин у 1992 році,прагнучи і надалі поглиблювати відносини стратегічного партнерства між Україною та Китайською Народною Республікою,домовилися про таке:»

Далі слідує 21 стаття, дотримання яких могло принести Україні розквіт, стабільність та врятувати від російської аґресії. 9 років слабкої зовнішньої політики української влади, стосовно Китаю, при різних президентах, привело до забуття про «Договір», в якому вже Стаття 1 виразно зазначає, що:

«Договірні Сторони на довгостроковій основі всебічно розвиватимуть відносини дружби, співпраці, рівноправного і довірливого стратегічного партнерства, відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, на принципах взаємної поваги до суверенітету і територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи одна одної, рівності та взаємної вигоди, а також мирного співіснування.»

Особливої ваги набирає Стаття 4 у часі, коли РФ загрожує атомною, брудною, хімічною бомбами:

«Китайська Сторона високо оцінює рішення Української Сторони в односторонньому порядку позбутися ядерної зброї і в статусі держави, що не володіє ядерною зброєю, приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року.

Підтверджуючи зміст Заяви Уряду КНР від 4 грудня 1994 року про надання Україні гарантій безпеки, Китайська Сторона зобов’язується за жодних умов не застосовувати ядерну зброю і не погрожувати її застосуванням проти України як держави, що не володіє ядерною зброєю».

Оскільки у ЗМІ появляються «вістки» про те, що з Китаю пожвавлено транспортують «тяжкі вантажі», то зазначимо, що у Статті 6 мова йде про те, що:

«Жодна з Договірних Сторін не вживає будь-яких дій, що завдають шкоди суверенітету, безпеці або територіальній цілісності іншої Договірної Сторони.»

«Договір» укладений і підрисаний ще за президентства В.Януковича, а ратифікований ВР і затверджений виконуючим обовязки президента О. Турчиновим, але так воно водиться в країнах, де панує демократія. На жаль, недосвідчена в політиці і неосвічена в дипломатії політична сила, яка отримала більшість у ВР України, виявилася цілковито нездатною у співпраці зі стратегічними партнерами. Прикладом цього є не тільки брак українського посла у КНР, але й деякі недипломатичні випадки українських представників. Китай, згідно з Договором, є не тільки стратенічним партнером, але й членом Ради Безпеки ООН, великим торговельним партнером України, який мав у програмі стати і великим інвестором, а таких річей не робиться з «тимчасово виконуючим обовязки».

Знаючи міжнародну політичну й економічну вагу Китаю і неспроможність українського Міністерства закордонних справ призначити важливого посла до КНР, виринає, нехотячи, питання: Це недосвідченість, нездатність, чи просто – саботаж? Бо ж саме у війні, яку затіяла Московія проти України,»стратегічний» Китай міг бути для України головним помічником, якого б Путін побоявся.

Ще в недалекому минулому в комуно-імперії програмною була книга Дж. Ріда «Десять днів, які потрясли світ», а виконання китайсько-українського «Договору» могло отримати назву: «21 стаття Договору, які врятували сотки тисяч життів!»

Торонто, 28.11. 22

Опубліковано Блоги.