Агатангел Кримський

01_15_Кримський 01

15.01.1871 – у м. Володимир-Волинський народився Агатангел Кримський, історик, сходознавець, фундатор українського сходознавства, славіст, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, співзасновник та академік АН України (1918). Батько Юхим походив з давніше осілого на Волині та асимільованого кримськотатарського роду, мати Аделаїда полька з Литви. В трирічному віці навчився читати, у п’ять років вже вчився в училищі у Звенигородці, відтак продовжив студії в Острозькій та Київській гімназіях, Колегії Галагана. За цей час опанував французьку, німецьку, англійську, польську, грецьку, італійську, турецьку, латинську мови. Познайомився з М. Драгомановим, Л. Українкою, П. Житецьким. Саме в часі навчання в гімназіях та Колегії відбулось усвідомлення своєї української ідентичності. Згодом не раз наголошував: «Я родивсь і виріс на Вкраїні та й українізувався, став українофілом». Закінчив Лазаревський інститут східних мов у Москві та історико-філологічний факультет Московського університету. 1896-1898 відбув навчальне відрядження до Сирії і Лівану. Від 1898 – доцент, у 1900-1918 – професор арабської філології й історії в Лазаревському інституті. В Москві написав велетенську кількість ґрунтовних праць і академічних підручників з філології та історії різних народів Близького Сходу, їх літературу та релігію.

1918 переїхав до Києва, де став секретарем заснованої гетьманом П. Скоропадським Української Академії Наук (за частої відсутності В. Вернадського фактичним керівником), очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії. З 1921 директор Інституту української наукової мови. Учасник Першого Всеукраїнського Церковного Собору УАПЦ (1921). Професор Київського університету (1918-1921), голова Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства (з 1925). З 1928 почались утиски, а відтак переслідування – звільнений з посади секретаря АН, наступного року з посади голови історико-філологічного відділу, усунений від наукової та викладацької роботи, регулярно допитуваний НКВД. У 1930 надрукована остання праця, позбавлений права керувати аспірантами, у 1931-1933 ліквідовано усі сходознавчі установи. В цей період вчений світової слави голодував і ходив у злиденному одязі. У 1939 після окупації західноукраїнських земель раптом став потрібним владі для демонстрації в Галичині «високих здобутків» радянської науки. Вченому дозволили готувати аспірантів зі сходознавства, серед яких був Омелян Пріцак. У 1940 присвоїли звання заслуженого діяча науки УРСР, 1941 – влаштували гучне відзначення 70-ліття і нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Проте через півроку заарештували за те, що був «ідеологом українських націоналістів та організацію українського підпілля» й відправили в Казахстан.

Вважається одним з найвидатніших вчених світового рівня, а його творча спадщина унікальним явищем у світовій культурі. До нині невідома кількість мов якими володів – мінімальне число 56, хоча деякі біографи твердять, що до сотні. На це питання він жартома відповідав: «Легше буде сказати, яких я мов не знаю». Автор понад 1000 монографій, підручників, статей з арабістики, семітології, тюркології, іраністики, української мови, фольклору, етнографії та антропології, фундатор школи художнього перекладу східної поезії в Україні та Європі, перекладач західноєвропейських поетів, автор власних поезій, оповідань, повістей. Мав відвагу заперечувати офіційну теорію про «колиску трьох братніх народів», обстоюючи самобутність української мови мінімум з ХІ століття. Коли Каганович запропонував укласти «Російсько-український словник» сміливо та рішуче відповів: «не хочу рискувати своїм чесним ім’ям перед галичанами, що досі твердо вірили в мою непідкупну чесність і рішуче усуваюся від участи в Словникові, де безшабашно гарцюють усякі мовокалічники та мовозасмітники». Не йшов на компроміси й з визнаними авторитетами. Будучи прихильником Драгоманова водночас піддавав його критиці, опонував М. Грушевському, вважаючи його праці тенденційними. Враховуючи видатний вклад у світову культуру ХVІ сесія Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО (1970) внесла його ім’я до переліку видатних діячів світу, 1971 відзначено його 100-річчя від дня народження, а 1996 рік оголошено роком А. Кримського.

Існує декілька версій смерті академіка, згідно найбільш поширеної помер в тюремній лікарні м. Кустанай Казахської РСР 1942. За походженням не будучи українцем був замордований за українську мову та українство. Місце поховання невідоме.

З листа А. Кримського до Б. Грінченка: «Кожнісіньку вольну від «офіціальних» занять часину я присвячував Україні. Перша ознака національності є мова. Я нею найперше заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливу увагу звертав на етнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці. Далі я знайомився з нашою літературою… У мене чисто практичною дорогою (через читання і писання по-малоросійському) непомітно і поступово виробилися свідомі національні переконання.., коли я прочитав передмову Михайла Драгоманова до повістей Юрія Федьковича …мене нове світло осіяло. Я зрозумів, що я мусю бути українофілом — і це я зрозумів цілком свідомо».

З рецензії А. Кримського на статтю Драгоманова у якій той допустився недооцінки важливості національної мови: «Я Вас питаю, яким способом можна і треба українцям для здобуття прав і вольности (між іншим, певне, і прав національности) сполучитися з неприхильними до них москалями, та й не потопитися при тім в «общем ; русском море»? Або яким способом перетворити російську нетолерантність в толерантність? (…) Нам же одібрано усякі мінімальні, елементарні права. Для нас і говорити своєю мовою, то вже є злочин; нашій нації — гірше, ніж усім іншим націям. Тим-то дуже важлива для нас річ — придбати собі хоч первісні права, хоч право на мову, бо без неї і неможлива ж просвіта нашого дорогого нам народа».

01_15_Кримський 03 01_15_Кримський 04

01_15_Кримський 05 01_15_Кримський 07

Зенон Боровець