Український цивілізаційний простір

Олег Баган,

Науковоідеологічний центр ім. Д. Донцова

bahanКожна велика нація має свій цивілізаційний простір, який формується історично і визначається межами культурних, ментальних, цивілізаційних, геополітичних впливів цієї нації. Малі народи не мають такого простору, бо в основному змагаються за своє виживання і захист своєї етнічної території перед сильнішими і більшими. Нації можуть втрачати повністю чи частково свої цивілізаційні простори через історичні поразки й катастрофи, але вони однаково будуть претендувати на ці території. Наприклад, французькі королі у Х–ХІІ ст. володіли невеличкою територією на північному сході своєї країни, але поступово, вперто і героїчно вони відвойовували регіон за регіоном, поки не охопили своєю владою весь простір від Атлантики до Альп, від Рейну до Середземного моря, «перемоловши» асиміляційно в ньому різні малі народи — від бретонців до провансальців; угорці у Середньовіччі завоювали терени нинішніх Словаччини, українського Закарпаття, румунської Трансільванії, Хорватії, Словенії, Боснії, Північної Сербії і суттєво вплинули на ментальність і культуру всього цього простору, хоча згодом його втратили, та й сьогодні вони відчувають близькість цього простору і прагнуть знову впливати на нього. Подібно шведи сьогодні відчувають свою відповідальність за весь простір Балтійського моря і країни довкола нього, британці — за всю Атлантику, якою колись володіли, поляки — за простір Міжмор’я, як вони його називають тощо.

Тут ми не говоримо про звичайний імперіалізм, проблематика якого є загалом зрозумілою, йдеться саме про цивілізаційні впливи певних націй, які ставали і ставатимуть підставами для потужних геополітичних тенденцій. Історично так склалося, що українці впливали з перемінною інтенсивністю на простори, які охоплювали території нинішньої Білорусі, російські Смоленщину, Стародубщину, Вороніжчину, Брянщину, Пониззя Дону, велику частину Кубані, Приазов’я, все чорноморське узбережжя, на межиріччя Дністра і Прута, Мармарощину в Румунії, Надсяння і Холмщину із Підляшшям у Польщі. Це і є український цивілізаційний простір. Саме сюди в різні періоди проникали етнічні маси українства, тут поширювались наші культурні впливи, геополітичні інтереси видатних українських державників, невидимі інтенції української цивілізації, тобто ментальність, соціальна культура, звичаї, художні архетипи тощо. Енергетика цього простору й має визначати геополітичні інтенції української держави.

Прообраз українського цивілізаційного простору витворила Давня Русь у ІХ–ХІІІ ст. Однак це була етнічно різноманітна держава (присутність у ній численних тюрків — хозарів, чорних клобуків, берендеїв, половців та ін., фіно-угрів, норманів та інших етносів) з відповідними відцентровими тенденціями, структурно й управлінськи недоформована, розбалансована вагою різних і віддалених регіонів — Новгородської землі, Залісся, Тмутаракані, культурно невстояна країна тощо. Охоплений нею простір не був одноцільним, його визначали різні геополітичні тенденції, які врешті призвели до закономірного розпаду цієї великої і величної держави.

Вирішальні події, які кардинально перемінили цивілізаційні основи українського простору, прийшли трохи пізніше. Видатний український історик та історіософ Мирон Кордуба (1876–1947) вважав, що саме перехід українських етнічних земель під владу Литви став вирішальним моментом в історії України й, великою мірою, всієї Східної Європи (див. статтю: Кордуба М. Найважливіший момент в історії України — «Літературно-науковий вісник», 1930. Кн. 6). Якраз у ХІV–ХV ст., на його думку, в умовах політично відкритого Великого князівства Литовського в Україну прийшли перші переломні західні цивілізаційні віяння: католицькі духовні впливи, міське (магдебурзьке) право, яке сформувало нову культуру міст, етика лицарства, латиномовна культура; якраз межі ВКЛ розірвали єдність русько-православного простору, який тягнувся від Подніпров’я до Білого моря і Волги, дали можливість встоятися новій українсько-руській ідентичності і цим витворити своєрідний бар’єр перед майбутньою експансією Москви на захід; якраз Литва стимулювала нову колонізацію та боротьбу на південному фронті українського етнічного простору, з чого народився феномен українського войовничого козацтва. Інакше кажучи, українська нація, як і білоруська, сформувалася у своїх головних цивілізаційно-ментальних особливостях саме в литовських період.

Велике князівство Литовське не встояло перед викликами історії: спочатку його «всмоктала» в себе, хоч і менша, але етнічно міцніша польська держава, і так постала в 1569 р. Річ Посполита, а згодом частинами його простір проковтнула Москва, успішно використовуючи для цього демагогічну й облудну пропаганду «єдності русько-православного світу», що давало їй можливості раз по раз робити своїми агентами, найманцями й донощиками всіх тих православних русичів, які повірили, що Москва йде їх «визволяти», їм «допомагати», їх «духовно й релігійно просвітлювати». Однак історична спадщина ВКЛ, хоч і зовні не дуже видима, покрила весь простір від Балтики і майже до Чорного моря, надавши трьом основним його народам — литвинам, білорусам та українцям — ментальних ознак вірності окцидентальним принципам організації своєї цивілізації, пройнявши їх власне середньоєвропейським духом культуротворення та естетичного сприйняття світу, прищепивши їм особливу громадянсько-демократичну свідомість. Тому цей простір був таким ненависним для ординсько-деспотичної Москви, тому вона з таким шаленим завзяттям викорінювала в ньому всі рештки пам’яті і самобутні форми культури, паралельно систематично знищуючи ці три народи впродовж ХVІІІ–ХІХ ст.

Велике князівство Литовське мало свою геополітичну ідею. Вона базувалася на чотирьох головних принципах: 1) творити забороло проти наступу німецьких хрестоносців, серед яких часто було багато рицарів з усіх країн Західної Європи, на півночі; 2) організовувати системне протистояння наступові Москви на сході; 3) стриміти до Чорного моря на півдні; 4) вибудовувати систему союзів з народами Середньої Європи на заході (знаменитий з’їзд правителів цього макрорегіону в Луцьку 1429 р. на запрошення Вітовта Великого). Усі ці постулати міжнародної політики князям Литовсько-руської держави до кінця не вдалося виконати, і в цьому полягала основна причина занепаду ВКЛ, проте вони залишилися його геополітичним заповітом у понадчасовому вимірі.

Сьогодні геополітична ідея ВКЛ знову проступає основними своїми контурами. Зрозуміло, історія внесла в неї корективи, тому, скажімо, 1-й принцип — протистояння німецькому наступові — відпав сам по собі. Три інші досі актуальні. І те, що нинішня Литва займає надактивну саме середньо- та східноєвропейську позицію, тобто не перетворюється на маргінальну регіональну державу, хоч і успішну в соціально-економічному плані, але з вузькою геополітичною перспективою, як Латвія чи Естонія, а будує ширші плани, підтверджує нашу тезу.

Зрозуміло, великою проблемою для геополітичної мобілізації цього простору є сучасна Білорусь — національно анемічна, авторитарна, залежна від Росії. Водночас такий стан Білорусі є тим викликом, який повинен якраз актуалізувати геополітичну ідею Великого князівства Литовського як неодмінного фактора для стабілізації простору на межі Середньої і Східної Європи (цю межу традиційно географи проводять по Дніпру і до Ризької затоки на Балтійському морі), між Балтикою і Чорним морем. Утримання Білорусі як суверенної держави, постійні цивілізаційні й культурні впливи на неї з боку Європи, стимулювання в усіх аспектах білоруської національної ідентичності — це ті аксіоми, які єдині можуть забезпечити простір Середньо-Східної Європи від інвазії в різних формах Росії. Тож тема Білорусі має бути головною у повістці дня в міжнародній політиці всієї Середньо-Східної Європи. Допоки Білорусь буде зберігати в собі цивілізаційну пам’ять, яку в ній витворило ВКЛ, як це ще є зараз, доти вона буде опиратися цілковитому поглинанню її з боку Росії.

Другий заповіт геополітичної ідеї ВКЛ: активна міжнародна політика на Чорному морі. Колись саме литовські князі подарували полякам ідею «Польщі від моря до моря», яку самі не змогли реалізувати. Сьогодні роль головного протагоніста, лідера чорноморських ініціатив повинна взяти на себе Україна. Тому такі постулати, як активна союзницька політика з державами Закавказзя (Грузія, Вірменія, Азербайджан) і підтримка поневолених народів Кавказу, геополітична співпраця з Туреччиною, включення балканських держав у чорноморські ініціативи, нові культурологічні та торгово-економічні проекти в просторі Чорного моря, побудова нового великого міста-порту на березі Чорного моря з тим, щоб воно стало символом і провідником наступальної політики України в Чорномор’ї тощо — це аксіоми нашої геополітичної ідеї.

Третій заповіт геополітичної ідеї ВКЛ: організація системної міжнародної оборонної лінії щодо Московії. Тут напрошується ще одна історична підказка: ще в ХІV ст. литовські князі зрозуміли, що для ефективного протистояння агресивності Московського князівства потрібна геополітична співпраця з тюркськими державами, які б атакували Москву з півдня. Сьогодні очевидно, що саме від мобілізації тюркських народів і держав, які тягнуться від Кавказу до Сибіру, залежить те, наскільки теперішня агресивна Росія буде підважена геополітичною активністю та демографічними процесами в середовищі цих тюркських держав та народів. Тому живою ідеєю спадщини ВКЛ є підказка провадити з боку всіх держав Середньої Європи, передусім з боку України, відкриту політику союзів та співпраці з країнами Центральної Азії (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан) для формування в цьому регіоні нового геополітичного візіонерства, яке б відводило їх від совєтської спадщини, будило сильніші національні почуття, орієнтувало на окремі цивілізаційні програми розвитку з таким геополітичним проектом, у якому саме тюрки мають бути головною міжнародною силою в Серединній Євразії, а не Росія.

І четвертий заповіт геополітичної ідеї ВКЛ: активна політика в просторі самої Середньої Європи. Колись чеські гусити планували запросити на престол незалежної Чехії великого литовського князя Вітовта, і це була одна з небагатьох ініціатив, яка мала по-новому зміцнити цивілізаційну своєрідність Середньої Європи. Сьогодні роль країн із простору колишнього Великого князівства Литовського якраз має полягати в тому, аби «відтягувати» всі середньоєвропейські держави (від Польщі до Північної Македонії та Болгарії) від однозначної, в чомусь засліпленої орієнтації на Захід, що веде до демографічного висотування середньоєвропейських народів. Адже вони мільйонами покидають свої країни і виїжджають на багатий Захід, занехаюють власну своєрідну культуру, всуціль вестернізуються ментально, втрачають свою оригінальність. А крім того, ці держави не усвідомлюють всіх загроз з боку Росії, середньоєвропейські еліти стають пасивними, в усьому покладаються на США й НАТО й відмовляються від активної оборони цивілізаційних сутностей Середньої Європи (сьогодні великі і впливові проросійські середовища є в Угорщині, Словаччині, Чехії, навіть в колись ультра антиросійській Польщі, не кажучи вже про Сербію і Болгарію). Тож ідея країн з простору Великого князівства Литовського нині полягає в тому, аби мобілізувати й націлити Середню Європу на глобальне цивілізаційне протистояння Росії в усіх аспектах міжнародного життя.

Найважливішою в стратегічному значенні для розвою України як цивілізації є причорноморська геополітична зона. Вона має ознаки перспективного і пріоритетного геополітичного простору нашої держави: тут перетинаються різноманітні і велетенські торговельні шляхи, визрівають потенції економічні, відкриваються простори для найнесподіваніших геостратегічних інтенцій та можливих військових союзів, через його освоєння Україна перетворюється на супердержаву, оскільки морська перспектива дає для цього всі можливості.

Геополітичне становище України після анексії Росією Криму й частини Донбасу послабилося катастрофічно саме тому, що це була втрата ключового географічного плацдарму на Чорному морі, у просторі, який є надважливим для держави Україна в геостратегічному плані. Попри те, що Крим був тотально зрусифікований, позбавлений українських політичних і культурних символів, втрата жодного іншого українського регіону (крім такого ж великого за площею) не перекреслювала б геополітичної перспективи нашої держави стати супердержавою так, як ця поразка у Чорномор’ї. Це відповідь тим, хто проголошує «непотрібність» для України Криму як «денаціоналізованого регіону» і говорить про «корисність» анексії, бо, мовляв, з ним відійшла й велика частина антиукраїнського електорату. На перший погляд така логіка зрозуміла. Але це тільки на перший погляд.

Про чорноморську спрямованість української геополітики говорили ще наші державці доби УНР. Одесит Юрій Липа (1900–1944), поет і мислитель, у книзі «Чорноморська доктрина» (1942) концептуально доводив, що тільки активна політика майбутньої української держави на Чорному морі перетворить її на найважливішу державу Середньо-Східної Європи. Дмитро Донцов (1883–1873) називав Чорне море «нашим морем», вкладаючи в це визначення ідею, яка лежала в основі геополітичних стратегій великих морських держав, починаючи від Давнього Риму, який перетворив Середземне море на своє «наше море», тобто повністю домінував там.

Зараз українська нація й українська держава, втративши такий дорогоцінний Крим, розплачуються життями своїх воїнів на фронтах Донбасу і загальним приниженням за ті 23 роки безвольної, недержавницької, примітивної і безвідповідальної політики нашої влади, яка нічого не робила для українізації Криму й уведення його в простір органічного національного буття як невіддільної складової України. Попри цей геополітичний удар, який зруйнував кількасотлітні зусилля українського етносу в його нездоланному прагненні панувати на узбережжі Чорного моря, ми сьогодні повинні розуміти, що визначальна напрямна нашої геополітики однаково мусить бути спрямована на Чорномор’я як на вирішальний геостратегічний комплекс для розвитку нашої держави. Тож запропонуємо кілька своїх думок про можливі пріоритети і принципи цієї геополітики.

Кілька історичних зауваг. Першим трагічним надламом у тисячолітньому змаганні українства за вихід до Чорного моря, яке Ю. Липа називав нашим «національним еросом», тобто містичним бажанням-стремлінням, була невдала спроба зміцнитися на березі Чорного моря Галицької держави. У ХІІ–ХІІІ ст. галицькі князі зуміли розвинути активну українську (русинську, за тодішньою термінологією) колонізацію на південь вздовж берегів Прута і Дністра, що заклала перші цивілізаційні основи для постання Молдавської держави у ХІV–ХV ст. і обумовила етнічну своєрідність молдаван, які постали як етнос на синтезі романо-дакійських і слов’яно-руських етнічних складових. Хоча галичани до берегів Чорного моря дійшли, але через наступну монгольську навалу там не втрималися. Лише нинішнє румунське місто Галац (Галич) на березі Дунаю нагадує нам про це історичне зусилля як певний заповіт для сучасності.

Другою трагічною спробою українців завоювати жаданий південь була наполеглива колонізація степових просторів, яка почалася в козацьку добу (ХVст.) і закінчилася у ХІХ ст. Тоді українська історична енергетика втопилася в злощасній імперській політиці «єдиновірної і єдинокровної Москви»; як фатально переконували себе нещасні малороси: від XVIII ст. вона була вдало переведена Москвою в річище її геополітичних і національних інтересів, через що на Північному Чорномор’ї постала велетенська держава, системно налаштована на асиміляцію й поглинання українського етносу.

Третьою трагічною спробою «охопити» Чорне море була несподівано швидка й вдала колонізація українцями Кубані й ставропольських степів Передкавказзя, що почалася наприкінці ХVІІІ ст. Цю інтенцію знищив комуністичний російський режим у ХХ ст.

Четверта спроба — це зусилля УНР утвердити нашу державність на всьому північному узбережжі Чорного моря, які виявилися заслабкими через загальний пацифізм всієї тодішньої української політичної верхівки.

Усі ці історичні зусилля українства, зрештою, стали підставою для того, що ворожа російська комуністична влада змушена була об’єднати в кордонах УРСР усі причорноморські землі разом із Кримом і частину Приазов’я, хоч і «відрізала» від України її східну частину з центром у Таганрозі і величезну Кубань. У вимірі понадчасової геостратегії це був певний успіх, адже такі бажані південні степи і берег Чорного моря почали піддаватися поступовій українізації, хоч і з великими проблемами і доволі частково.

Сучасні виклики. Суперечним щодо української ідеї і деструктивним фактором у ХХ ст. стало те, що всі великі міста на чорноморському узбережжі — Одеса, Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Севастополь, — як і більшість середніх міст регіону, сформувалися як російські колонізаційні центри. Вони наче відрізали й відрізають українську етнічну масу від Чорного моря, творять штучний бар’єр перед нею. Тому першим завданням української влади (якби вона була такою, українською) в умовах незалежності мало стати вироблення спеціальної програми з українізації цих міст. Наш південний морський кордон, цей геостратегічно надважливий простір, завжди буде вразливим, допоки в його головних урбаністичних центрах пануватиме «рускій мир». Заради утримання цього простору українська держава мала б піти на екстраординарні дії, наприклад створити особливі пільгові умови для селянських і фермерських господарств усіх південних областей, що сприяло б піднесенню і збагаченню мешканців сіл, серед яких явно переважають українці (росіяни становлять значну частку населення лише у великих містах), це об’єктивно повело б до збільшення сільського населення у містах, їхньої експансії, але вже не як бідних і соціально принижених заробітчан, як то є зараз, а як заможних, самодостатніх власників-багатіїв, які б з гідністю посилали своїх дітей вчитися і жити у міста (слава Богу, українські чорноземи підстави для збагачення дають!). Тож передусім потрібна кардинальна демографічна зміна в Причорноморській зоні України, яка б перетворила цей регіон з потенційно просепаратистського на простір української активності й наступальності. Це перша умова.

У цій ситуації важливим міг би бути фактор заснування нового великого міста-порту, яке б стало епіцентром і генератором україноцентричних процесів у регіоні, або розбудова якогось невеликого старого міста, але символічного. Таке місто мало б втілювати передусім модернізаційні інтенції доби, бути «південним обличчям» держави, концентрувати політичні, господарські, культурні, інтелектуальні, технологічні потенції міста-лідера, яким є, наприклад, Лос-Анджелес на західному узбережжі США. Від нього йшли б позитивні стимулювальні інтенції до інших великих міст регіону, які самі перебудуватися не в змозі через цілковиту вгрузлість у постімперській, постсовєтській ментальності. Тобто цілому регіонові потрібна кардинальна переміна цивілізаційної парадигми розвитку: замість постросійської культури східноєвропейського псевдосоціалізму мала б прийти культурна парадигма Середньої Європи з її громадянською дисципліною і послідовним окциденталізмом. Нове місто мало б розвернути Україну до середньоєвропейського цивілізаційного простору своїми активними контактами з його народами і культурами.

У контексті розмови про цивілізаційні основи України зауважимо, що вельми важливим фактором ментально-культурної видозміни нашого суспільства є розбудова парафій УГКЦ, Церкви, яка налаштована на органічне входження в європейський простір. Тому саме українська держава мала б відкрито посприяти поширенню мережі структур УГКЦ на півдні України як надійної запоруки до духовного і національного зміцнення українського суспільства. Просування структур УГКЦ на південь, попри наявний значний запит від громад, було штучно і насильницьки зупинено в 1990-ті рр. з боку УПЦ МП, яка використовувала тоді все: свої впливи і зв’язки у владі, через що греко-католикам роками не давали і не дають земельних ділянок під церкви, моральний тиск і погрози громадам, фізичні розправи над унійними священниками з допомогою тітушок тощо. Наразі саме УГКЦ є найнадійнішою підставою для про- і середньоєвропейської трансформації українського суспільства, і цьому немає альтернативи.

Якби сучасна українська влада провадила справжню національну, націєтворчу внутрішню політику, то мала б неодмінно принципово взятися за університети Південної України (а їх багато у великих містах регіону — і це його великий потенціал), щоб зробити з них повноцінні центри українського духу і культури, оскільки на сьогодні вони переважно є середовищами плекання малоросійства і пропаганди російської мови та культури. Це також кардинально змінило б суспільну й ціннісну атмосферу в регіоні. Для цього потрібна закоханість в український ідеал, тверда воля і принциповість, яких, зрозуміло, в нашої політичної еліти немає.

Геополітичний аспект. Загрозливість теперішньої ситуації на Чорному морі підказує нагально створити спеціальний «Чорноморський інститут» (запозичимо назву в легендарного Ю. Липи, який заснував такий інститут у далекі 1920-ті рр. у Варшаві, на вигнанні). Така державна установа мала б діяти при урядові України як комплексний стратегічний центр аналітики і досліджень для вироблення програм української політики в басейні Чорного моря в аспектах розвитку національної геостратегії, економіки, військової політики, освітніх і культурологічних програм, торгівлі, мореплавства тощо. Інакше кажучи, сьогодні Україні доконче потрібна цілісна програма дій на Чорному морі, розрахована на десятиліття (очевидно, що змагання за повноцінне утвердження нашої держави ще тільки-но розгортаються). І, зрозуміло, що така інституція мала б бути не черговим профанаторським проектом, як якесь НАЗК чи НАБУ, які лише імітують діяльність і насправді лише прикривають бездіяльність влади, а державним органом з особливою стратегічною та ідейною вагою, зі суворою системою принципів функціонування. І очолювати її мала б людина відповідного формату: із широким, стратегічним баченням міжнародних проблем, з політичним досвідом, національно відповідальна. Символічним містом, в якому «Чорноморський інститут» проводив би свої виїзні сесії, міг би стати, наприклад, старовинний Білгород-Дністровський — давня твердиня галицьких князів, в якій до сьогодні збереглася велична середньовічна фортеця, місто, яке найповніше виражає інтенцію українського устремління до Чорного моря і до Середньої Європи одночасно. До слова, назву цього міста з прикладкою «Дністровський», яку додав, за переказами, особисто Сталін, вже давно пора змінити, усунувши зайве нагадування про сталінізм як пікову форму комунізації (Аго-о-ов, декомунізатори!).

Оригінальним фрагментом Причорномор’я є Бессарабія (давній татарський Буджак), терен між гирлами Дністра і Дунаю. Це найменше заселений українцями регіон нашої країни, зона, яка з різних причин не була простором нашої органічної колонізації. Історично її заселяли спочатку гето-дакійські племена, які згодом стали основою для румунської нації (і молдавської як її частини), потім, у VIIIст., слов’яни, власне протoукраїнські племена тиверців. У XIIIст. ця територія відійшла до татарських кочовищ. У XIV ст. її завоювало Молдавське князівство, далі — Османська імперія, яка контролювала ці терени Ногайської орди як свого васала. У 1812 р. регіон окупувала Російська імперія, відтак почалася російська колонізація. Протягом 1919–1940 рр. Бессарабія входила до Румунії. Така «строката» історія обумовила й етнічну строкатість регіону: нині тут мешкають великі національні меншини росіян, болгар, молдаван (румунів), гагаузів, трохи греків, які сумарно кількісно переважають українців. У більшості всі вони російськомовні і російськокультурні, що обумовлює їхній загальний дуже низький рівень української громадянської ідентичності і є проблемою — викликом для нашої держави. У 2014 р. тут були спроби розіграти карту сепаратизму. Зараз це відстійно-застійна зона «руского мира», яка регулярно дарує нам депутатів-антиукраїнців типу Антона Кіссе. Звідти ми отримали й такий колоритний «подарунок», як експрезидент Петро Порошенко (народився у Болграді). Тож цей регіон потребує, зрозуміло, особливої уваги і підходу. І тут важливим фактором став би ось цей можливий мегаполіс-порт символічного українського значення, яким ми бачимо Білгород-Дністровський. Це єдине значне (середнє за розмірами — понад 50 тис. мешканців) місто в Бессарабії, в якому українці становлять великий процент (понад 45 %), а в усьому Білгород-Дністровському районі їх більшість (понад 80 % українців). В усіх інших більших містах і районах краю — Ізмаїлі, Кілії, Рені, Болграді, Татарбунарах, Арцизі — українці перебувають у значній меншості. Лише послідовна українізаторська політика в регіоні, піднесення ваги і звучання Білгорода як центру політичних, культурних, інноваційних, економічних процесів і центру інтелектуального життя (майбутнє можливе відкриття в місті 1-2 університетів із залученням наукових кадрів з усієї України) можуть змінити ситуацію на краще. Білгород наче відтягував би ті негативні соціальні процеси, які там зараз відбуваються, в український бік. Зрозуміло, тут потрібною була б і послідовна демографічна політика, щоб врешті змінити національний склад регіону. Цей перелом мусить статися, бо інакше відкритий настроєвий сепаратизм, який там буяє і має загрозливе спрямування із заходу, ніби з тилу, геть розвалить стабільність всього Причорноморського регіону, особливо якщо візьмемо до уваги й загрози з боку Придністров’я.

Сьогодні Причорномор’я потребує нового ідейно-цивілізаційногоцентру, нової своєї духової столиці. І таку столицю ще треба створити. Саме Білгород з багатющою історією, який стоїть на місці стародавнього грецького поліса Тирас, на березі чудової великої лагуни в дельті Дністра, наближений до простору Середньої Європи, може виконати цю місію. Важливо, що долина Дністра є продовженням Поділля, себто місто лежить на середньоєвропейській цивілізаційній плиті, а це завжди буде давати йому імпульси відштовхування від євразійських традицій, що для нас є надважливим завданням для національного самозбереження. Майбутня можлива розбудова міста як інтелектуального, інноваційного, управлінського, культурного, наукового, торговельного (це найважливіше, бо ж сказали ще давні елліни, що «торгівля є кров’ю міст») центру, який би визначав провідні напрямні розвитку українського Чорномор’я, центру однозначно українського за свідомістю і культурою та мовою, дало б змогу ніби відтягнути в бік до «української лінії», до Середньої Європи, до зміни постсовєтської парадигми інші тенденції в регіоні. На таку інтенцію, зрозуміло, не спроможні інші великі міста Причорномор’я, вже названі нами, через свою глибинну пройнятість московським духом і постсовєтською ментальністю. Нову реальність можуть творити тільки нові ідеї.

Другим стратегічним містом регіону мав би стати Маріуполь на Азовському морі: це найбільш зрусифіковане велике місто Причорномор’я, тут зберігається велика небезпека сепаратизму через наближеність до окупованої частини Донбасу, місто має цілком малі українські традиції. Тому його вартувало б формувати надалі передусім як передовий технологічний та інноваційний центр. Потрібна спеціальна державна програма розвитку цього мегаполіса як своєрідної «вітрини» України. Тобто в місто мали б переводитися всі можливі передові виробництва, засновуватися нові заводи і фабрики за найсучаснішими зразками із залученням світового капіталу, створюватися ІТ-центри тощо. Це все потрібно, аби продемонструвати сусідам-сепаратистам з Донбасу спроможності і перспективи України і водночас посилити крайній східний фланг України. Паралельно мала б проводити системну роботу на утвердження українського духу і культури в місті, наприклад, за допомогою спеціально розпрацьованих культурологічних центрів, які б займалися поширенням української мови та свідомості, дбали про якісне зростання української освіти, створювали оригінальні мистецькі проекти тощо. Адже очевидно, що наша «Просвіта» не те, що не виконала свого історичного завдання з утвердження української ідентичності, вона стала відразливим і скандально провальним проектом, який більше шкодив, аніж будував.

Зміни довкола Криму й Азовського моря, де зараз Україна зазнала жахливої поразки, можуть відбутися тільки після того, як наша держава стане справжньою морською супердержавою — з великими військовим і торговельним флотами, з потужною системою військових баз і якісних, розвинутих, модернізованих портів на чорноморському й азовському узбережжях, з модерними кораблебудівними заводами й підприємствами морської індустрії, з освітніми закладами, які готуватимуть моряків і спеціалістів зі сфери мореплавства за передовими світовими стандартами, зі спеціальними інститутами екології моря, з культурологічними програмами розвитку морської свідомості в суспільстві і взаємодії між цивілізаційними морськими просторами (між Балтикою і Чорномор’ям, між Атлантикою і Чорномор’ям тощо). Об’єктивно Україна належить, за теорією геополітики, до світової геостратегічної системи морських держав, до т. зв. Rymland’у, тобто держав, які розташовані на морських та океанічних берегах, мають спеціальну жваву ментальність індивідуалізму, схильні до мореплавства, обміну ідеями, вільних контактів і об’єднані понадчасовими інтересами спільної культури і торгівлі. Сьогодні лідерами цього геопростору є США і головні країни Західної Європи (Велика Британія, Франція, Італія, Іспанія та ін.), також Канада, Австралія. Тож власне тут, у Середньо-Східній Європі, наша держава мала б стати своєрідним лідером цього мегапростору як потенційно сильна і розвернута до океанів країна.

Головню передумовою подальшого перспективного розвитку українських національних інтересів в басейні Чорного моря є тотальна блокада окупованого Криму з боку України. Зараз росіяни перетворили півострів на фортецю: туди завезено масу найсучасніших озброєнь, велику кількість військових, берегова лінія оснащена добротними технічними оборонними засобами. Однак ця фортеця може похитнутися через гуманітарні внутрішні дисбалансові процеси. Їх ми можемо стимулювати якісною пропагандивною політикою, вправною роботою ЗМІ, наполегливою підтримкою кримськотатарського національного руху, шляхом технологічної та економічної блокади півострова. Усе це повинно робитися за спеціально продуманою програмою, яка б враховувала всі нюанси внутрішнього життя на півострові господарського, соціального, культурного, ментального змістів. Образно кажучи, «рускій мир» повинен задихнутися в цій фортеці-пастці.

У цьому контексті надважливою є міжнародна співпраця України, бо тільки геополітичні тенденції і маневри можуть кардинально змінити теперішнє для нас несприятливе становище в Чорноморському басейні. Зараз безпосередньо на берегах Чорного моря розташовані шість держав: Україна, Румунія, Болгарія, Туреччина, Грузія і Росія. Дотично у сферу чорноморської співпраці могли б бути залучені ще Молдавія, Сербія (через Дунай), Македонія, Греція і Вірменія. Ще від 1992 р. існує Чорноморське екополітичне співробітництво (ЧЕС) — аморфна міжнародна організація, до якої входять названі країни, яка нічого не вирішує і нічого не стимулює, принаймні нічого важливого для нашої держави. Тому Україна мала б узяти на себе ініціативу створення нової організації міжнародної співпраці на Чорному морі без Росії, і для цього зараз є всі підстави формально-юридичного плану, оскільки Росія перебуває в міжнародній ізоляції і під санкціями. Така організація (назвемо її умовно «Понтійський пакт» — від грецької назви Чорного моря «Понт Евксинський») мала б передусім геополітичну мету й стратегію: бути плацдармом забезпечення стабільності на південно-східному рубежі НАТО і ЄС. У такому форматі і з такою ідеєю «Понтійський пакт» отримав би головне: світове визнання і підтримку, оскільки агресивні дії Росії щодо України, нестабільність внутрішня на Північному Кавказі, тертя між Туреччиною і Грецією, конфлікт між Вірменією й Азербайджаном, жорстока війна в наближеній до макрорегіону Чорного моря Сирії підказують сукупно, що в цій складній і напруженій зоні міжнародних протистоянь потрібні додаткові організаційні і дипломатичні «запобіжники».

Сьогодні найбільш послідовну і принципову антиросійську позицію серед чорноморських держав займає Румунія (див. нашу статтю на цю тему: Баган О. Складний сусід: Румунія в зовнішньополітичній стратегії України». Сайт «Вголос»; або ж «Універсум». 2018. № 9–10). Саме ця держава має стати головним союзником Києва на південному фронті геополітичних дій. Це достатньо велика країна, яка зараз добре розвивається, має православні традиції, подібний до українського менталітет, об’єктивно зацікавлена в успішному і стабільному розвитку Чорномор’я як додаткової зони (поряд із напрямком ЄС) свого геополітичного й економічного розвитку. Скажімо, вартувало б уже стимулювати перетворення великого румунського міста-порту Констанца на міжнародний чорноморський центр співпраці, в якому б відбувалися різноманітні економічні, екологічні, культурологічні і, зрозуміло, безпекові форуми як певна альтернатива до Ялтинських форумів, які організовують «друзі Кремля» і сама Москва. Саме українсько-румунська співпраця мала б стати тим мостом до середньоєвропейства для українського Причорномор’я, про яке ми сказали вище.

Надійним союзником України є й Грузія, яка має глибокий конфлікт із РФ. Наша активність в чорноморському напрямку лише посилила б українсько-грузинське зближення. (До слова, вже настала пора змінити в нашій офіційній мові назву цієї країни: замість зневажливо-імперського російського слова «Грузія» використовувати її традиційну й органічну самоназву «Картвелія»). Саме Грузія є вирішальною країною для налагодження комунікаційного мосту між Чорномор’ям і Південною Євразією, Закаспієм, для впливів на регіон Кавказу.

Геополітична позиція Болгарії дещо хистка: ця держава є найбіднішою в ЄС, у ній триває масова еміграція на Захід; водночас історично, а сьогодні й економічно (присутність російського капіталу, участь у газогінних проектах) вона дуже пов’язана з Москвою. Однак вельми сильним є болгарський націоналізм, який завжди підказував цьому народові, що потрібно змагатися за домінування на Балканах. Не забуваймо, що у двох світових війнах ХХ ст. Болгарія, попри свою давню «слов’янську дружбу» з Росією, попри участь Росії у відновленні болгарської державності наприкінці ХІХ ст., воювала проти Росії! Тому Софія завжди буде вітати якісь проекти на своїх східних кордонах, якщо вони обіцятимуть її державницьке і геополітичне зміцнення. Та й з очевидних фактів останніх років у болгарській політиці видно, що тамтешні політики не мають ілюзій щодо відверто імперської політики Кремля.

У Туреччині натомість в останні роки намітилася недобра тенденція до зближення з Росією на такій «цікавій» основі, як авторитаризм: Реджеп Таїп Ердоган цілковито утвердив свою одноосібну владу в державі як напівсултанську, і йому, закономірно, «дуже симпатичним» видається В. Путін; він усвідомлює, що недемократизм його влади не дуже подобається Заходові, і тому Анкара дистанціюється від нього. Проте ствердним для нас є одне: Туреччина завжди вітатиме ті проекти в просторі Чорного моря, які посилюватимуть стабільність і спокій в цьому регіоні, оскільки будь-яка нестабільність однозначно ставатиме загрозою для цієї країни, яка має кількасоткілометрову берегову лінію на Чорному морі і водночас має внутрішню багатомільйонну етнічну меншину — курдів, які тільки й мріють про свою бодай автономію, посилення власних позицій і постійно тримають в напрузі Анкару. Тож тільки від активності, перспективності і впевненості української міжнародної політики в чорноморському напрямку залежатиме симпатія чи антипатія цієї самовпевненої, сильної і багатої держави.

У розмові про можливий геополітичний «Понтійський пакт» ми не повинні забувати, що за сукупною своєю енергетикою — політичною, господарською, культурною, інформаційною, соціальною, торговельною — саме басейн Чорного моря найбільше впливає на регіон Північного Кавказу. А це — найнестабільніший регіон Російської Федерації, багатонаціональний (там проживає близько 30 націй і народностей), який має давні обра́зи і порахунки з російським імперіалізмом: кілька народів Кавказу у ХІХ–ХХ ст. були або цілком, або частково знищені шляхом геноциду й етноциду; російсько-чеченська недавня війна ще довго відлунюватиме в цілому регіоні; до того ж зараз весь Кавказ переживає цивілізаційну видозміну — більшість його народів, традиційно патріархальних, щойно вступили у фазу модернізації націй. Тож діяльність можливого українського Чорноморського інституту мала б бути спрямована й на розробку систематичної пропагандивної політики щодо Кавказу, системи впливів на нього. Умовно кажучи, фактор активності «Понтійського пакту» був би глобальним стимулом для цивілізаційної тенденції цілого регіону Кавказу в бік Європи, а це об’єктивно викликало б «розколи» в його стосунках із Росією, яка в усіх аспектах є чужою для нього. Логічно, що однією зі складових структур Чорноморського інституту мав би бути спеціальний Інститут народів Кавказу, який би займався вивченням і підтримкою національних рухів кавказьких народів.

Перспективною могла б бути і взаємодія «Понтійського пакту» з Вірменією, яка зараз зазнала суттєвих демократичних трансформацій. Ця країна перебуває в певній ізоляції через свій конфлікт з Азербайджаном (його підтримує Туреччина — майже однонаціональна з ним і єдиновірна) і є залежною від Росії через військову підтримку тої та її газові «вливання» в економіку Вірменії. Зараз намітилося порозуміння і зближення Вірменії з Грузією (Картвелією). Таким чином через її чорноморські порти Єреван віднаходить для себе вихід на прямі контакти із Заходом. Саме територія Грузії може стати зоною стабільних торгово-економічних зв’язків Вірменії з європейськими країнами. Тобто активний і значущий «Понтійський пакт» — це шанс на вихід із її задавненої ізоляції.

Фактор Туреччини на Чорному морі вирішальний у багатьох аспектах. Для України він може стати ще й фактором впливу на всю євразійську геополітику. А саме: на сьогодні через бездарну зовнішню політику і ліниву дипломатію Україна поступово втрачає свої впливи і значення в Середній Азії (Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменія і Таджикистан); водночас ці країни є вельми важливими в підважуванні геополітичної ролі Росії в Євразії, оскільки вони можуть орієнтуватися на Туреччину і Близький Схід загалом і бути провідниками китайських цивілізаційних і господарських впливів. В останні роки Москві вдалося різними засобами (політичний тиск, військова співпраця, хитрі нафтово-газові угоди, економічні пропозиції, старі диктаторсько-управлінські зв’язки) надійніше «пришпилити» до себе ці слабкі в багатьох аспектах держави, а це об’єктивно послаблює міжнародне становище України, бо Росія виступає перед нею у вигляді суперімперії з мегагеополітичними впливами. Натомість ближча співпраця з Туреччиною, яка є неформальним лідером в тюркомовному світі (до нього належать, крім названих країн без Таджикистану, ще Азербайджан і добрий десяток більших і менших народів Росії — татари, башкири, чуваші, калмики, буряти, якути та ін.), може стати для України засобом до повернення у цей стратегічно важливий геополітичний простір. Стабільний простір Чорного моря, його економічна і торговельна мобільність, співпраця з Туреччиною, впливи на Кавказ — усе це фактори для того, щоб розвивати ширший і продуктивніший діалог із країнами Середньої Азії і бути стимулом для тюркомовних народів Росії в їхньому національному зростанні.

Мусимо пам’ятати, що Росія послабить свій тиск та експансію в Чорному морі тільки за однієї умови: коли вона отримає низку внутрішніх системних політичних проблем у вигляді міжетнічних конфліктів, кризи влади, соціальних зіткнень, коли почнуться суттєві процеси її дезінтеграції.

Як бачимо, Чорноморський регіон потенційно має великі можливості і перспективи для розвитку українських геостратегічних інтересів, попри його теперішню викличність для нашої держави. Потрібні лише широке геополітичне мислення, національна наполегливість, скрупульозність, відданість і принциповість у роботі. Загалом, цілком «дрібні» речі, якщо дивитися на них з історичної ретроспективи. Та саме цих «дрібних» рис завжди не вистачало і не вистачає всім українським владам часів незалежності.

У 1929 р. Д. Донцов, роздумуючи над тим, щоб перемінити і зробити сильним національний український характер, стверджував, що українцям бракує духу американізму (есе «Дух американізму»). Лише він міг створити з млявої, плебейської, м’якотілої селянської маси націю експансивну й творчу. Під «американізмом» ідеолог націоналізму мав на увазі вічний дух героїки і динаміки, який двигтів серед арійських народів як їхня особлива схильність до завоювання просторів і творення величних цивілізацій. Цей «американський дух», спираючись на думки французького філософа Алексіса де Токвіля, він описував так: «Хто хоче зрозуміти американця, має збагнути непереможну принаду величезних просторів… Тут живуть серед вільного повітря. Міста будуються і заселяються дуже швидко. Виростають фабрики і скоро чорніють від диму… Колоністи перших років кидають Атлантику й вирушають до центру й на захід. Сі люди покинули свою першу вітчизну, шукаючи кращого; покинули й другу, шукаючи ще ліпшого. Бажання добробуту стало в них пристрастю, шалом, але таким, який через заспокоєння тільки ще збільшується. Вони порвали зв’язки, що лучили їх з рідною землею… Найбільш осілі власники-хлібороби піддаються сьому авантюрницькому потягові в далину. Се створює атмосферу, важко зрозумілу для нас, так прив’язаних до своїх хат, церков, полів та річок. Для них мігрування стало потребою, стало певного роду азартною грою, в якій вони люблять — не знати, що більше — зворушення чи виграш.

Се, що жене їх уперед, — се є ідея нового (виділення наше. — О. Б.), все сполучена разом із ідеєю ліпшого.

Неможливого янкі не знає. Неможливе — се лиш, чого досі не пробувалося. І він дійсно пробує. Все! Серед американців не тяжко знайти таких, що спершу були хліборобами, потім адвокатами, комерсантами, нарешті лікарями. Під возом і на возі, охоплені все одною ідеєю, що палить серце і в нервовім напруженні тримає мозок.

Американець прив’язаний до дібр сього світу так, ніби був переконаний, що ніколи не вмре. А гонить за ними так, наче б боявся, що вмре, заки встигне ними натішитися.

Сей нерв життя не покидає янкі в жодній царині його різнорідної активности.

Той американський неспокій і жадоба перевищити всіх і вся, який кітлував у перших емігрантах, у борцях за незалежність, є й у сучасних їхніх нащадках — нібито таких різних, а в суті речі таких подібних до своїх предків».

Цей роздум великого чоловіка спав нам на гадку тому, що зараз українство перебуває в тій ситуації, з якої його може врятувати ось такий шал «американського духу», ось таке горіння спрагою здобувати простори, долати перешкоди, ламати суперечності і рватися до моря. Описана нами програма дій на Чорному морі може видаватися «фантастичною», «утопійною», «несумірною з можливостями українського народу» тощо. Збудувати нове місто, переламати демографічну ситуацію в макрорегіоні, мілітаризувати країну — це, зрозуміло, фантастичні речі для малороса. Настільки фантастичні, що він ладен проголосити божевільним того, хто пропонує таке. Той, хто століттями полохливо сидів по хащах і болотах, ховаючись від татар, хто животів на засмічених узбіччях імперій, хто звикся з ментальністю слуги і раба, безумовно, не зробить і кроку до означеної нами мети. Та ми віримо в цілком іншу українську людину, людину, що тільки-но народжується, що твердо стала на фронтах Донбасу і відбила підступний випад Імперії Зла.

Сьогодні Чорномор’я — наш заповіт. З ним вирішується доля нашого майбутнього. А майбутнє творять не малі і поступово-часткові діла, а діла величні й світло-будівні!

Received from email олег баган bahan.o59@gmail.com Tue, 19 May 2020 11:09:26 -0700 (PDT)

Опубліковано Аналітика.