Що означає російський ультиматум Заходу?

AngryRussia

https://en.deskrussie.eu/2021/12/30/whatdoestherussianultimatum.html

Франсуаза Том

30 грудня 2021 року

17 грудня МЗС РФ оприлюднило два проєкти текстів — «Договір між США та Російською Федерацією про гарантії безпеки» та «Угоду про заходи щодо забезпечення безпеки Російської Федерації та держав-членів НАТО». Заявлена мета Москви — отримати «юридичні гарантії безпеки від Сполучених Штатів і НАТО». Москва попросила Сполучені Штати та їхніх союзників по НАТО негайно виконати вимоги Росії.
«Обидва тексти написані не за принципом меню, де ви можете вибрати те чи інше, вони доповнюють один одного і повинні розглядатися як єдине ціле», – заявив заступник міністра закордонних справ Сєргєй Рябков. Другий текст є своєрідною паралельною гарантією , оскільки «МЗС Росії повністю усвідомлює, що Білий дім може не виконати свої зобов’язання, і тому для країн НАТО є окремий проєкт договору». Російський маневр полягає в тому, щоб зв’язати НАТО через Сполучені Штати, а Сполучені Штати через НАТО. Немає про що домовлятися, треба прийняти все в цілому.
Деякі російські ЗМІ, як-от цифрова газета «Взгляд» , уже тріумфують: «Світ до і світ після 17 грудня 2021 року – це зовсім різні світи… Якщо досі США тримали весь світ під дулом зброї, то тепер вони опинилися під прицілом загрози російських військ… Відкривається нова ера, приходять нові герої, а новий Данила Багров [персонаж патріотичного мафіозі з популярного фільму «Брат»], піднявши важкий кулак і дивлячись в очі співрозмовнику. знову тихо питає: наскільки ти сильний, Американцю?»

Організований шантаж

Російський шантаж є відвертим і спрямованим як на американців, так і на європейців. Якщо Захід не прийме ультиматум Росії, йому доведеться зіткнутися з «військово-технічною альтернативою», за словами заступника міністра закордонних справ Александра Грушка: «Європейці також повинні подумати, чи хочуть вони уникнути того, щоб їхній континент став ареною військового протистояння. У них є вибір. Або вони серйозно ставляться до того, що поставлено на стіл, або перед ними стоїть військово-технічна альтернатива». Після оприлюднення проєкту договору можливість превентивного удару по об’єктах НАТО (подібних до тих, які Ізраїль завдав Ірану) підтвердив колишній заступник міністра оборони Андрєй Картаполов (Думський комітет з оборони): «Наші партнери повинні розуміти, що чим довше вони затягують розгляд наших пропозицій і вжиття реальних заходів для створення цих гарантій, тим більша ймовірність того, що вони зазнають превентивного удару».

Щоб було зрозуміло, Росія 24 грудня випустила «залп» гіперзвукових ракет «Циркон». Прес-секретар Кремля Дмітрій Пєсков прокоментував цю подію: «Ну, сподіваюся, пропозиції [від 17 грудня] будуть переконливішими». Редактор Владімір Можєгов додав: «Які наші аргументи? В першу чергу, звичайно, наші найнадійніші союзники — армія і флот. Точніше, гіперзвукова ракета «Циркон» («вбивця авіаносців», як її ласкаво називають на Заході), що робить абсурдним для Сполучених Штатів наявність флоту авіаносців. Від удару «Циркону» авіаносець розтріскується, як горіх. Кілька «Цирконів» неминуче його потоплять. «Циркон» просто виконує свою роботу: методично стріляє по величезних незграбних авіаносцях, як з рушниці по банках».

Стаття в цифровій газеті «Свпресса» з промовистою назвою «Ультиматум Путіна: Росія, якщо хочете, похоронить всю Європу і дві третини США за 30 хвилин» розставляє крапки над «і»: «Кремлю доведеться довести свою позицію вчинками. Змусити «партнерів» сісти за стіл переговорів, мабуть, можна лише примусово. Економічно Російська Федерація не може конкурувати із Заходом. Залишається війна». Військовий експерт Константін Сівков вважає, що «щоб посадити США та НАТО за стіл переговорів, потрібна якась суперзброя. Поки що Росія не демонструє цей потенціал своїм супротивникам. Але він є. Росія має можливість застосовувати надпотужні боєприпаси потужністю до 100 мегатонн. […] Ми повинні повторити, що нас не цікавить світ без Росії, як колись сказав Путін, і продемонструвати нашу рішучість завдати удару, якщо НАТО розшириться. Після цього я можу вас запевнити, що вони [Захід] будуть боятися. Ніщо інше не може їх зупинити. […] Покладатися на дипломатичні процедури наївно. […] Цей крок Росії є сигналом того, що вже будуть вжиті радикальні заходи. Ви відмовилися, тож будете самі винні…»

Що поставлено на карту

Читаючи західну пресу, складається враження, що нічого не відбувається. Жителі Заходу, схоже, не розуміють, про що йдеться. Вони думають, що вирішується лише доля України, яка їх хвилює менше, ніж Вірменія, судячи з паломництва наших кандидатів у президенти. Багато французьких чиновників вважають нормальним те, що Росія претендує на сферу впливу. Вони нагадують тих, хто в 1939 році вважав, що вимоги Гітлера будуть обмежені Данцигом. Однак варто лише подивитися на тексти, запропоновані Москвою, щоб зрозуміти, що ставки зовсім інші.

Російський ультиматум вимагає «юридично закріпити наступне: відмова від будь-якого розширення НАТО [на схід], припинення військової співпраці з пострадянськими країнами, виведення американської ядерної зброї з Європи та виведення збройних сил НАТО» до кордонів 1997 року». Росія і Сполучені Штати зобов’язуються не розміщувати ядерну зброю за кордоном і вивести вже розгорнуту, а також ліквідувати інфраструктуру розгортання ядерної зброї за межами своєї території. У статті 4, зокрема, зазначено, що «Російська Федерація та всі учасники, які станом на 27 травня 1997 року були державами-членами Північноатлантичного договору, не повинні розміщувати свої збройні сили та озброєння на території будь-якої іншої європейської держави в доповнення до сил, дислокованих на цій території станом на 27 травня 1997 року». А стаття 7 визначає, що «учасники, які є державами-членами Північноатлантичного альянсу, утримуються від будь-якої військової діяльності на території України, а також інших держав Східної Європи, Закавказзя та Центральної Азії».

Сюди входять чотирнадцять східноєвропейських і балканських держав, які стали членами НАТО за останні двадцять чотири роки: «Таким чином, окрім пострадянського простору, ініціатива Москви включає широкий спектр країн, розташованих між Західною Європою та Росією. — головним чином Польщу та країни Балтії, які є мішенню, оскільки там були розміщені додаткові сили Північноатлантичного альянсу, як було вирішено на саміті НАТО у Варшаві в 2016 році». Коротше кажучи, «російська ініціатива могла б допомогти американцям спокійно покинути Центральну та Східну Європу», — йдеться в заголовку статті, опублікованої дуже офіційним аналітичним центром Russtrat. Але справа не тільки в цьому: «зв’язок, встановлений між поняттям «фундаментальні інтереси безпеки» (яке вводиться вперше) і дальністю ракет, зобов’язує Сполучені Штати утримуватися від заходу в наші моря (головним чином у Чорне, а також північні: Балтійське, Баренцеве, Охотське), а також зупинити польоти американських бомбардувальників (з урахуванням реальної дальності «Томагавків» близько 1800 км) практично над всією Європою та більшою частиною Азії. Те саме стосується Японії, для якої прийняття положень Договору означає де-окупацію та ліквідацію американських баз…»

Підводячи підсумок, «сторони виключають розміщення ядерної зброї за межами національної території та повертають на національну територію зброю, яка вже була розгорнута за межами національної території на момент набрання чинності цим Договором». Коментатор Пьотр Акопов зазначає: «Тепер Росія дуже чітко провела свої червоні лінії. [Вони мають на увазі] не тільки відмову від розширення НАТО на Схід, а й, як зазначено в проєкті угоди з альянсом, відмову «від ведення будь-якої військової діяльності на території України, а також інших держав Східної Європи, Закавказзя та Середньої Азії». Він додає: «Зрозуміло, що Сполучені Штати повернуть на батьківщину свою ядерну зброю лише тоді, коли англосаксонський проект світового панування остаточно провалиться, але треба добре підготувати ґрунт… Якщо Захід не хоче помічати наші червоні лінії (точніше, якщо він робитиме вигляд, що не хоче їх помічати), то це в першу чергу його проблема, а не наша».

А що пропонує Росія в обмін на всі поступки, яких вимагають від Заходу? Чи пропонує вона евакуювати Абхазію, Південну Осетію, Крим, Донбас, оскільки йдеться про повернення до ситуації 1997 року? Нічого подібного. У свою чергу, вона заявляє, що готова… взяти на себе зобов’язання не загрожувати американській безпеці. Пригадується жарт часів холодної війни: «Що наше то наше, а про ваше домовляємося».

Одним словом, Росія вимагає від НАТО покінчити життя самогубством, а США звести до ролі регіональної держави. За словами «Взгляда», Америку фактично запрошують «стати за своїми Геркулесовими стовпами(sic!) і мовчати на своїх «островах». А це означає, що де-факто (якою б не була відповідь на ці пропозиції) «американський світ» як такий для Росії перестав існувати». В результаті Росія матиме перевагу в Європі. Країни Західної Європи вже сприймають ситуацію як належне, а Москва може розраховувати на пул співробітників, яких роками підгодовувала в європейських правлячих елітах: вона щойно подала їм потужний сигнал, призначивши Франсуа Фійона директором нафтохімічного гіганта «Сібур». Позбавленим американської підтримки, «русофобським» країнам, які кристалізують опір гегемонії Москви, доведеться лише схилитися перед неминучим. За словами «Русстрат», «Звичайно, Польща та країни Балтії будуть незадоволені. Але вони, ймовірно, будуть єдиними, хто виступить проти виходу США з Центральної та Східної Європи. Адже решта «молодих європейців» керуються позицією «ядра» Євросоюзу [західноєвропейських країн] і не мають стійких антиросійських комплексів».

Це «ядро» «не поділяє русофобських та антиросійських настроїв [країн Центрально-Східної Європи], усвідомлює неминучий вихід США з Центрально-Східної Європи і не хоче втручатися. […] Краще, щоб Сполучені Штати домовилися з Москвою, переклавши проблему забезпечення безпеки Центрально-Східної Європи на «ядро» Європейського Союзу, Франції та Німеччини, які виступають за «стратегічну автономію» ЄС». Рябков справедливо зазначає, що російська ініціатива має «потужний потенціал для формування європейської безпеки». 18 грудня він уточнив: «Ми пропонуємо вести переговори на двосторонній основі зі Сполученими Штатами. Якщо ми залучимо інші країни, то просто втопимо все це в балаганах і балаканині. Сподіваюся, американці не недооцінюють, наскільки все змінилося, і не на краще».

Москва розраховує на деморалізуючий вплив на Європу цих російсько-американських переговорів, з яких вона виключена, і на слабкість американської сторони за відсутності європейських союзників. Європейський Союз хотів би взяти участь. Але Москва категорично нав’язує двосторонній формат з Вашингтоном. Російський сенатор Алєксєй Пушков пояснює чому: на його думку, європейські країни намагаються брати участь у переговорах, щоб їх саботувати. Однак «перспектива домовленостей залежить лише від відносин між Росією та США». На його думку, лише влада США контролює політ своїх бомбардувальників поблизу кордонів Росії, а також може розмістити на території України американські ракетні комплекси. При цьому європейські країни не володіють зброєю, яка може загрожувати Росії, і не є самостійними в розміщенні цієї зброї на своїй території.

Пакт Ріббентропа-Молотова ніколи не залишився в минулому в головах кремлівських лідерів. Це також питання статусу і відображення одержимості Путіна відмінити розпад СРСР. Так, «Нєзавісімая газєта» наголошує, що «Росія виступила спадкоємицею СРСР — другої наддержави, яка вважає себе вправі вести переговори із Заходом на рівних засадах». Домовляючись на рівних з президентом США, Путін одночасно демонструє росіянам, що його посаду боса визнають прокляті Західники. Почуття приниження, яке росіяни відчувають у своїх серцях, підкоряючись деспотизму, зникає, коли вони бачать приниження Заходу: іноземці теж кланяються Путіну. Пропаганда режиму вміє грати на цих чутливих акордах.

Чому цей російський ультиматум?

Важливо зрозуміти, що спонукало Путіна кинути цей виклик західним країнам. Як завжди, поведінка Росії продиктована ретельним аналізом «співвідношення сил», яке, на думку кремлівських експертів, наразі схиляється на користь антизахідних ревізіоністських сил. Після 20 років підготовки до війни російські позиції вважаються сильнішими, ніж будь-коли, за даними аналітичного центру «Русстрат»: «У найближчі півтора року Росія суттєво змінить баланс світових сил. […] Сучасна історична ситуація Росії унікальна. Держава підготувалася до основних викликів, які можуть виникнути під критичним тиском. Накопичено величезні запаси, в тому числі й золота. Створено та запущено національні плани фінансової та інформаційної інфраструктури. Цифровізація почала охоплювати всю економіку, виводячи її на новий рівень конкурентоспроможності. Розширення власної промислової бази, в тому числі у високочутливих високотехнологічних сферах, йде семимильними кроками, «технологічний розрив» скорочується. Ми подолали критичну залежність у сфері продовольчої безпеки. […] Протягом останніх п’яти років армія була світовим лідером. У цій сфері «технологічний розрив» на нашу користь і лише збільшується… Більше того, вибух планетарної інфляції спричиняє енергетичну кризу, що робить європейців, здебільшого, набагато поступливішими та виключає блокаду нашого постачання енергії, ЩО Б МИ НЕ РОБИЛИ». Якщо Росія та Китай скоординують свої дії проти України та Тайваню відповідно, «для нас все стане набагато легше. І щодо Китаю, від якого ми відвернемо увагу, що ще більше звільнить наші руки…» Коротше кажучи, «Росія відновила свою вагу на міжнародній арені до такої міри, що вона здатна диктувати свої умови у формуванні міжнародної безпеки». Що стосується «занедбаної імперії Зірок і Смуг, ослабленої ЛГБТ, BLM тощо, то зрозуміло, що вона не витримає війни на два фронти».

З іншого боку, Сполучені Штати стикаються з безпрецедентною кризою, з галопуючою інфляцією, дефіцитом пропозиції, слабким президентом, суспільством, більш розділеним, ніж будь-коли. В результаті, за словами Ірини Алксніс в РІА «Новості», «Росія, а також Китай та інші держави, що працюють над трансформацією світової системи […], мають вікно можливостей для прискорення скинення Сполучених Штатів зі світового престолу шляхом збільшення тиску на них. Незважаючи на те, що ослаблення Заходу триває вже деякий час, нинішні кризи свідчать про те, що процес вийшов на якісно новий рівень, і тому було б нерозумно не скористатися цією можливістю. Тим більше, що, зі свого боку, ми добудували власні механізми та стратегічні інструменти — альтернативні західним — необхідні для безперебійного функціонування національної економіки та відносин з іншими країнами, будь то виробництво товарів, монетарне регулювання, поширення інформації тощо…»

Таким чином, підхід Кремля: «Це не пропозиція для обговорення, а ультиматум — вимога беззастережної капітуляції. У Заходу немає іншого вибору, окрім як втратити обличчя — якщо тільки він не стане в позу і не піде війною з Росією. Судячи з того, як Захід почав демонструвати безлад з іншого боку, вони це добре усвідомлюють». Погрожуючи війною, наголошує РІА «Новості», «Москва наголошує, що Росія готова — морально, технічно та в будь-якому іншому сенсі цього слова — до будь-якого розвитку подій. А репутація, яку вона заробила в попередні роки, підтверджує, що росіяни справді будуть готові застосувати силу, якщо визнають це за потрібне. Варто нагадати слова Владіміра Путіна, який цього літа прямо заявив, що якщо Росія потопить британський есмінець, відповідальний за провокацію біля берегів Криму, серйозних наслідків не буде: резонанс світової преси не слід вважати таким […] Ні, цього разу Захід заплатить сам».

Очевидно, що війна не позбавлена ​​ризиків, які, сподіваємося, російські військові намагаються донести до Путіна. Повернімося до цитованого вище аналізу військового експерта Константіна Сівкова: оскільки російських звичайних сил недостатньо, «ми можемо вирішити проблему нейтралізації Європи та США, лише фізично знищивши їх своїм ядерним потенціалом… США і Європа будуть фізично знищені. Уцілілих майже не залишиться. Але ми теж будемо знищені. Хіба що доля Росії краща, бо у нас велика територія. Наші противники не зможуть знищити все ядерними ударами. Тому відсоток населення, що виживе, буде вищим. Проте Росія як держава може зникнути після масштабної ядерної війни. Вона може фрагментуватися».

Але повернемося до переломного моменту 17 грудня. Спусковим механізмом для Кремля стала хибна політика Білого дому, який після катастрофи в Афганістані цієї осені збільшив кількість емісарів до Москви, показавши слабкість Сполучених Штатів. В очах Путіна це ще очевидніше: «Високі американські чиновники часто їздили до Москви. Візит директора ЦРУ Вільяма Бернса в листопаді став четвертим візитом високопоставленого чиновника Білого дому після зустрічі в Женеві. Неважко здогадатися, що метою особистого візиту директора ЦРУ було зовсім не висування вимог щодо України, як це намагалися зробити західні ЗМІ, а спроба знайти компроміс. Зіткнувшись з крахом міжнародного авторитету через невдале виведення військ з Афганістану, Білий дім прагнув знайти угоду з Кремлем».

2 листопада 2021 року Бернс зустрівся з секретарем Ради безпеки РФ Ніколаєм Патрушевим і, імовірно, президентом Путіним. Він улюблена фігура в Кремлі: у 2005-2008 роках він був послом в Росії і «знайшов спільну мову з Путіним. Тверезий і прагматичний, повністю позбавлений месіанського комплексу, характерного для американців, Бернс завжди виступав за відмову від розширення НАТО на схід». Візит Бернса в Москві інтерпретували як свідчення того, що у Вашингтоні панувала політика умиротворення, і, таким чином, заохочення до підвищення ставок і «захоплення стратегічної ініціативи».

В основному ми знаходимо в цих міркуваннях ленінський субстрат. Сполучені Штати та їхні європейські союзники були власниками міжнародного порядку, головними бенефіціарами існуючої системи, яка принесла їм привілеї, непропорційні їхньому внеску. Завдяки кризі їхня гегемонія йде на спад. Переважають колишні «пролетарські» держави під керівництвом Росії. І тут Путін знову відтворює холодну війну, цього разу зі щасливим кінцем.

Що робити?

Західники повинні спочатку сприйняти ситуацію такою, якою вона є, якою б неприємною вона не була для наших демократичних держав, які більше звикли до марних починань, ніж до забезпечення їх збереження. Для цього ми повинні вивести себе з російської брехні.

Перша брехня стосується нібито стурбованості Москви російською безпекою, небезпеки, яку для неї будуть представляти ракети НАТО, розміщені в прикордонних країнах. Досить прочитати процитовані вище тексти, щоб побачити, що побоювання про «безпеку», висунуті Москвою, є лише димовою завісою, що саме НАТО розглядається як паперовий тигр, як тут натякає РIA: «Атлантисти, незважаючи на всі їхні апетити, не підуть на відкритий конфлікт з Росією, вони цього не хочуть і бояться. Навіть розумні англосаксонські стратеги розуміють, що у Заходу немає сил утримувати Україну на своїй орбіті довго, закони російської історії (як і закони геополітики) будуть працювати завжди».

Коли в Москві говорять про «безпеку», треба розуміти «російське панування» і «безкарність», бо саме про це йдеться. На думку Кремля, все, що він не контролює, може поставити під загрозу режим. Це можна побачити у внутрішній політиці Росії, де оази свободи одна за одною висихали протягом останніх десятиліть. Москва боїться в Україні не кількох інструкторів НАТО, а свободи. Вона хоче роззброєної України, щоб вона могла залякати київських заколотників і встановити ненависний її народу режим, таким чином повністю залежний від Кремля. Росія дозволила Алієву почати операцію проти Вірменії саме тому, що президент Пачінян був обраний вірменським народом на противагу кремлівським маріонеткам. Якщо Росії вдасться витіснити Сполучені Штати з Європи, вона незабаром відчує загрозу з боку свобод західноєвропейських країн, і під приводом забезпечення своєї «безпеки» вона проявить у нашій країні ту ж рішучість, що й у своїй власній країні щодо поневолення ЗМІ, знищення демократичних інститутів та незалежних партій. Вже сьогодні Лавров закликає піти у відставку секретаря НАТО Столтенберга, який, за його словами, «не відповідає своїм завданням».

Ще одна ілюзія, яку слід відкинути, — це ідея бурхливого громадянського суспільства в Росії, яке могло б приборкати войовничі прагнення президента Путіна. Опитування показують, що промивання мізків офіційною пропагандою є дуже ефективним: 50 відсотків опитаних росіян вважають НАТО та Захід загалом відповідальними за нинішню напругу, 16% звинувачують Україну. Нечисленні опоненти, що залишилися, дуже рідко критикують зовнішню політику і майже не засуджують нудотний шовінізм, що притаманний режиму Путіна.

Нарешті, згадаймо демократичну священну корову, яку потрібно принести в жертву: абсолютну віру в чесноту «діалогу», яку більшість західних лідерів, від Флоренс Парлі до Маріо Драгі, продовжують відстоювати стосовно Москви. Але немає нічого небезпечнішого за ці обміни на вищому рівні, які, як не крути, неминуче живлять у російських правлячих елітах або параною, або ілюзію величі та інтоксикації владою. Якщо Захід твердий, Кремль робить висновок, що він хоче знищити Росію; якщо Захід піде на поступки, Кремль робить висновок, що він слабкий і тиск потрібно посилити.

Дуже часто найкраща політика з Росією — це тиша і дистанція: нічого не роби, нічого не кажи і стій на своєму. Тримання за діалог будь-якою ціною, особливо коли Москва тримає нас на мушці, як божевільний, що тримає заручника, лише показує нашу слабкість і заохочує Кремль до ескалації.

Перш за все, ми повинні припинити надавати холодній війні принизливий відтінок, якого вона не заслуговує. Міністр оборони Франції Флоранс Парлі нещодавно заявила, що західні країни повинні уникати ескалації з Росією, щоб не спровокувати нову холодну війну. Поки ми залишаємося в цих концептуальних рамках, Росія виграє. Слід пам’ятати, що холодна війна почалася в 1946 році, коли Захід перестав піддаватися Сталіну, віддавши йому країни Центральної та Східної Європи. Саме завдяки холодній війні країни Західної Європи відновили свободу.

Уроки 1946-1947 років актуальні й сьогодні. Піонерами холодної війни були британці, які сформували західний блок навколо англо-французького ядра та переконали американців-ізоляціоністів залишитися в Європі. Навесні 1947 року уряди Франції, Італії та Бельгії вигнали міністрів-комуністів, знаючи про загрозу, пов’язану з п’ятою колоною Москви в Європі. Ця чітка готовність протистояти Сталіну нарешті переконала Вашингтон взяти на себе зобов’язання щодо європейської безпеки. Ми могли б витягти уроки з цього досвіду сьогодні, замість того, щоб брати участь у дитячій війні з Британією. Але для цього ми повинні навчитися дивитися в очі фактам, мислити політичними категоріями, а не дрейфувати без керма в медійних пристрастях та опитуваннях. У 1946-1947 роках ми знали, що за свободу варто померти, про що сьогодні, очевидно, забули. Після Мюнхена в 1938 році, Заходу було соромно бачити покинуту Чехословаччину в пазурах Гітлера. Сьогодні ми боягузливо здаємо Україну, але ми ще навіть не усвідомлюємо нашого безчестя, як і небезпеки в поступливості агресору. Ми, подібно візантійцям, обговорюємо секс ангелів у той час, коли Оттоманські війська вже руйнують міські стіни.

Переклад: Валерій Степаненко

Опубліковано Аналітика.