«Нашою перемогою є перемога наших ідей»: журналістська і публіцистична діяльність Степана Бандери

bandera48d47f46f

Активна організаційна і ідеологічно-публіцистична діяльність Степана Бандери сформувала міцний фундамент для розвитку ОУН, перетворення її з підпільної організації у визвольний рух та подальшого формування Української Повстанської Армії. Під проводом С. Бандери український націоналізм набрав масштабності та запеклого характеру, а з його іменем окупанти ідентифікували весь український визвольний рух.
Публіцистика С. Бандера, до певної міри, була відповіддю на поширюваний образ українського націоналізму радянськими пропагандистами. Уявлення про діяльність Бандери, ОУН і УПА формувалися публікаціями й творами радянських письменників, істориків, працівників КГБ. Тому у післявоєнний період Провідник ОУН активно займається написанням різного плану тематичних статей. Після інформаційних війн часів Холодної війни постать С. Бандери й надалі залишається міфологізованою. На сході України, не кажучи вже про Росію, Ізраїль й Польщу, Бандеру знають лише як фанатичного терориста, котрий застосовував всі методи для досягнення своїх цілей. Сучасні події надають дискусіям нового спрямування, піднімаються старі й нові міфи, стереотипи. У свою чергу поляки, росіяни, євреї, чехи, німці та представники інших національностей й надалі активно дискутують про його місце і роль в історії. Вивчення його творчої спадщини і еволюції політичних поглядів наддадуть змогу відповісти на багато питань з політики національної пам’яті.
Степан Бандера – автор багатьох робіт, у яких ґрунтовно розроблено засади українського націоналізму. На жаль, тільки вибрані його статті увійшли до збірника праць «Перспективи української революції», опублікованого в Мюнхені 1978 р. під редакцією Данила Чайковського і Степана Ленкавського . В незалежній Україні ідеї й концепції Бандери дуже багато обговорювали й цитували, але водночас мало читали його праці, а ще рідше правильно їх трактували. Особі цього діяча присвячено багато праць (здебільшого публіцистичні твори, невеликі статті та енциклопедичні довідки) , але зробити належний аналіз його діяльності та визначити його місце в історії українська історична наука ще не спромоглася. Сучасним дослідникам належить дати ґрунтовну оцінку С. Бандері як людині, політику, теоретикові націоналістичної ідеології, організаторові й лідеру ОУН 1930–1950 рр.
З другої половини 1940 рр. С. Бандера починає активніше займатися публіцистикою. У переважній більшості свої статті Провідник ОУН не підписував власним прізвищем, а використовував псевдоніми: С. Сірий, С. А. Сірий, С. Б., САС, Бийлихо, А. Власт, В. Тесляр. Його статі друкували в журналах «Визвольна Політика», «Визвольний Шлях» (Лондон), газетах «Час» (Фюрт), «Український Самостійник» (Мюнхен), «Гомін України» (Торонто), місячнику «Вісник» (Нью-Йорк), журналі «Сурма», у виданнях «Бібліотеки Українського Підпільника» (БУП) тощо. Бандера працював в Німеччині під багатьма прізвищами. За основною легендою, Стефан Попель працював журналістом в різних редакціях українських газет і часописів у Мюнхені, Лондоні, Парижі.
bandera-pass
Рутина і повсякденна організаційна робота (зустрічі, наради, вишколи) не сприяли журналістській діяльності Провідника ОУН. У листі до Оксента він зазначав: “Я не можу ніяк обіцяти Вам, що напишу її. Один день таки присвятив би на це, але в мене це не квестія одного дня. Не маю дару писати скоро. Взагалі мені писання йде дуже тяжко, це не моя робота. Мушу себе дуже насилувати, щоби могти щось написати. Не вмію так від руки писати статті, теж на таку тему, для якої матеріял маю опанований. Велику трудність справляє мені сама композиція цілості і формулування тисячі думок. А вже дуже важко мені писати відорвавшись від пильних справ, яких поладнання на мені тяжить. Тепер я взявся за писання обширнішого листа до Теренових Проводів, в якому хочу подати з’ясування і становище в справі диверзії («опозиції»), в справі ЗП [УГВР] і Нац.[іональної] Ради. Цей лист має йти незалежно від тих усіх офіційних матеріялів в тих справах, які Ви висилаєте. В ньому даю загальну оцінку і заторкую окремі моменти, а не даю вичерпного з’ясування. В той же час поладную біжучі справи, отже пишу прихапцем, тому й це затягається. Доки не відправлю листів до теренів не візьмуся за писання іншого” . В період 1946-58 рр. Провідник ОУН активно, в міру наданих йому можливостей, займається написанням різного роду статей. Маючи трохи часу Бандера брав із собою маленьку друкарську машинку, знаходив собі вільне місце, сідав і писав чи друкував, хоч мав у розпорядженні дві секретарки. Будучи лівшею мав дуже специфічний почерк. В переважній більшості вони задумувалися для пропагандистської і вишкільної роботи в націоналістичних і еміграційних середовищах, а з плином часу ці праці набували ідеологічно-теоретичного й філософського характеру.
bandera-certificatte
За ввесь час свого перебування на еміграції Степан Бандера лише декілька разів виступав на прес-конференціях перед іноземними журналістами, щоб представити цілі та завдання українського визвольного руху. 31 березня 1950 року дав інтерв’ю п’ятьом журналістами в одному західнонімецькому місті. Дана прес-конференція С. Бандери здобула значний відгомін у світовій пресі. Центральні газети і часописи 72 країн подали на своїх сторінках зміст інтерв’ю, опираючись передусім, на повідомленнях агенцій: «Есошейтед Прес», «Юнайтед Прес» і «Християнської Інформативної Служби». Також багато американських, канадських радіостанції та АФН (європейські радіопередачі для американських вояків) передавали короткий його зміст. Побіч основного змісту комунікатів вище названих агенцій, окремі газети цитували повністю такі ж або інші місця даного інтерв’ю. Не обійшлось подекуди і без разючих помилок деяких редакцій, через надто великі скорочення та непоінформованості про українську проблематику .
bandera-interview
Провідник ОУН провів широко розрекламоване в пресі інтерв’ю з Августом Гоппе для північно-західної німецької радіостанції в Кельні, проведене 9 грудня 1954 р., о 19.45–20.15 хв. Також значний резонанс для засобів масової інформації мала промова над могилою полк. Євгена Коновальця в Роттердамі 25 травня 1958 р. та дещо пізніше подане інтерв’ю для журналістів голландської преси. Останнє інтерв’ю Степан Бандера було для радіостанції Василя Шарвана у м. Баффало, США в 1959 р.
Уявлення про діяльність самого Бандери, ОУН і УПА формувалися завдяки численним публікаціям і творам радянських пропагандистів. Спецслужби активно фальшували документи, а також підкидали західним спецслужбам та єврейським організаціям «дані про українських нацистів». Окрім цього, радянські пропагандисти поширювали свій образ українського націоналізму, зокрема, в західних державах, видаючи замовні книги і статті .
Міфи про Бандеру і бандерівців у масовій свідомості закріплювали за допомогою художньої літератури й унаочнювали художніми фільмами. Радянська кіноіндустрія масово показувала сцени жорстоких страт чекістів, прикордонників і місцевих патріотів «бандерівськими фашистами», а керівники ОУН і командири УПА мали вигляд бандитів з великої дороги, бороданів зі звіриним оскалом. Типовим було зображення націоналістів абсолютно несвідомими своєї справи, а то й узагалі неписьменними, не здатними прочитати постанов радянського уряду про амністію. Також наголошували на постійних репресіях всередині ОУН-УПА, на жорстокості й залякуванні рядових членів підготовленими «головорізами». Хрестоматійною рисою пропаганди було зображення Бандери і бандерівців виключно з німецькою зброєю і нацистською атрибутикою. Зрозуміло, що завдяки півстоліттю «промивання свідомості» радянським громадянам сучасне ставлення до українського визвольного руху, окрім Західної України, де він масово й успішно діяв, є негативним .
У багатьох публікаціях, інтерв’ю Степан Бандера був змушений спростовувати радянські звинувачення й наклепи. Він наголошував, що український націоналістичний рух не має нічого спільного з фашизмом, нацизмом або соціал-націоналізмом: «Поняття “українського націоналіста”, “націоналістичного руху”, має зовсім інше значення, ніж подібні терміни на Заході… Український націоналізм бореться проти імперіялізму, проти тоталітаризму, расизму і всякої диктатури чи застосування насильства. Ім’я “український націоналіст” є співзвучним з “український патріот”, який є готовий боротися за свободу свого народу, жертвувати для свого народу все, що він посідає, навіть життя. Український націоналізм протиставить т. зв. большевицькому інтернаціоналізмові ідею самостійности і вільного розвитку кожної нації. Ми поборюємо намагання большевиків накинути іншим народам російське панування» .
Питання консолідації української політичної еміграції та налагодження їхньої постійної скоординованої боротьби за незалежність були основною темою публіцистичної діяльності С. Бандери. В працях “До проблеми політичної консолідації” (1946 р.), “Перше інтерв’ю Провідника ОУН Степана Бандери з чужинними журналістами” (1950 р.), “Друзі – Українські Націоналісти!” (1950 р.), “Завдання ОУН під сучасну пору” (1951 р.), “Командир – Провідник” (1954 р.), “Чому не дійшло до поєднуючої дії «Трійки»?” (1954 р.), “Люди без ґрунту” (1954 р.), “За завершену політичну структуру” (1954 р.), “У 25-ліття ОУН” (1954 р.) він детально розписував зазначену проблематику.
Значну увагу С. Бандера приділяв теоретичним розробкам та практичному втіленню концепції опертя на власні сили. Він зазначав при цьому у “Слові до українських націоналістів-революціонерів за кордоном” (липень 1948 р.): “Самостійну державу може здобути український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток міжнародньої ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відіграти тільки допоміжну, хоч дуже корисну ролю. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежности, хіба тільки заміну одного поневолення на інше… Як визволення, так і оборона самостійної України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони”.
Степан Бандера писав в статті “Перспективи української національно-визвольної революції”: “Революція – це цілий процес боротьби, від її початків до кінцевого завершення. Обмежене поняття революції на етапі її найбільшого розгортання і завершування, тобто на остаточному державному чи суспільному перевороті, є так само невластиве, як не можна називати деревом саму його крону, без коріння і стовбура. Початком революції вважаємо той момент, коли під впливом скристалізованих революційних ідей починається цілеспрямована боротьба революційних сил за усунення існуючого, зненавидженого ладу та за створення на його місці нового, кращого, накресленого революційною ідеологією і програмою. Розвиток революції визначається триванням і розгортанням її боротьби. Він може відбуватися у формі довготривалого, затяжного процесу, в якому боротьба розгортається ступенево, з етапами більшої і меншої напруги, може мати короткий, наглий хід. Історичне значення мають тільки успішно завершені революції, які закінчуються перемогою революційних сил та ідей. І власне, кінцевий етап вирішує про те, чи якийсь революційний процес вповні заслуговує на назву революції”.
У свої публіцистиці Провідник ОУН виділяв основні фактори для успішної революції – ідея, кадри та перманентна боротьба. Проблематиці формування й підготовки кадрів С. Бандера присвятив декілька статей. Зокрема у праці “До питання основних кадрів національно-визвольної революції” (1953): “питання кадрів, писав Степан Бандера, має підставове значення для кожного національно-політичного і суспільного руху, а зокрема для національно-визвольної революції. Якість і кількість кадрів, які вже беруть участь у революційній дії, і які, за своїм наставленням, зактивізуються в ній під час розширення революційної боротьби вирішує про напрямок, силу й успіх цілого революційного процесу… Не шукати готових кадрів, бо таких ніколи немає, хіба при такій системі, яка вже сама хилиться до падіння, а тільки виховувати їх, мобілізувати й організувати з таких людей, які до цього надаються своєю настановою і характером. Творення, формування кадрів для визвольної боротьби – це і є найсуттєвіше, головне завдання цілого революційного процесу. Найбільша частина уваги, енергії і революційної дії мусить бути спрямована на те, щоб своєю ідеєю захопити щораз більшу кількість найкращих людей, щоб зі стану пасивного улягання ворожій системі привести їх у стан активного спротиву й поборювання ворога; щоб організаційною працею і розгортанням революційної боротьби створити з них зформовані кадри свідомих борців за визволення і за побудову нового ладу національного визволення і національної незалежности, свободи і справедливости. Основна частина боротьби революційної організації з ворогом – це і є боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий нарід, за поширення ідеї й концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення їх цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби. Це змагання за кожну людину, за вплив на загал народу відбивається ввесь час революційної боротьби у кожній її стадії. Зростаючі успіхи в цьому є найпевнішою підставою розвитку й кінцевої перемоги цілої революції” .
Свої думки щодо кадрів Бандера продовжив в статті “Ідея і людина в ідеологічному русі” (1954 р.) вказуючи, що “В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному – творять «душу», істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, – творять його живий, діючий організм… Питання приросту нових людських сил має першорядне значення для втримання і розвитку кожного руху. Зокрема революційно-визвольні рухи, які ведуть безпосередню політичну й збройну боротьбу і через те несуть великі втрати в своєму людському складі, мусять з найбільшою напругою і серед найбільших труднощів поповнювати свої ряди чимраз новими кадрами. Чим тяжча боротьба, тим більше жертв, а одночасно тим вищі вимоги вона ставить до якости кожного її учасника, зокрема до його ідейно-моральних вартостей, прикмет характеру, відданости справі та до його всебічної підготовки. Зімкнути це розхилення ножиць потрапляють тільки такі революційні рухи, що наснажені високими, пориваючими ідеями, кадри яких, їх боротьба й ціла діяльність пройняті найвищим ідейним напруженням – горінням. Такі рухи зберігають свою живучість, динаміку навіть тоді, коли переживають періоди дуже значного зменшення й ослаблення діючих кадрів, через надмірну втрату крови у боротьбі, якій не дорівнює приріст нових сил. В періоди такого кількісного послаблення автоматично зменшується дія, зменшуються розміри безпосередньої боротьби, а через те зменшуються теж страти, доки не дійде до зрівноваження, вирівняння. Зате збережена живучість, притягаюча сила ідей руху, що жевріє хоча б у малих клітинах і в незначних проявах боротьби, ховає в собі велику потенціяльну силу, яка у відповідних обставинах спалахне великим полум’ям і розгорнеться у могутній революційний рух”.
У статті “Питання атомової війни і визвольна революція” (1957 р.) Степан Бандера повстає в новому амплуа, як гуманіст. У цей період в Бельгії встановили 36 атомних ракет, які були спрямовані на об’єкти в Україні. Щоб висловити протест проти цього, Провідник ЗЧ ОУН виїжджає в Париж, де зустрічається з представником НАТО. Американський генерал заявив, що з України спрямовано більше ракет, на Захід. Бандера відповів, що окупована Україна і її народ не має змоги впливати на дії радянської влади і тому українська політична еміграція докладе усі свої наявні ресурси, щоб протестувати проти знищення нації, яка в Другій світовій війні зазнала величезних жертв. Натомість, демократичні країни прекрасно знають, де знаходиться їх ворожий центр і саме туди повинні бути скеровані всі наступальні сили .
Значну увагу Степан Бандера в своєму творчому доробку приділяв діяльності УПА, її періодизації, яка ґрунтувалася на використанні на певному етапі відповідної тактики – підпільної, партизанської, повстанської. Бандера дуже високо оцінював роль Романа Шухевича у національно-визвольному русі, який «керував боротьбою у найслабшому і найтяжчому етапі». Важливою рисою його праць є те, що УПА розглядалася крізь призму розвитку всього українського визвольного руху.
У своїх працях С. Бандери всіляко акцентував на важливості налагодження міжнаціональних стосунків та добросусідських відносин. Провідник ОУН зазначав, що відновлення контактів із революційними організаціями інших поневолених народів СССР, створення Антибольшевицького Блоку Народів (АБН) та формування широкого кола спеціалістів з міжнародної проблематики, розгортання масової агітаційно-пропагандистської кампанії були першочерговими в діяльності Закордонних Частин ОУН.
Степан Бандера постійно прагнув організаційно об’єднати інші поневолені народи СССР. В одній із найбільших своїх праць «Перспективи української національно-визвольної революції» (1958) він зазначав: «Положення уярмлених Москвою народів, зокрема відношення силових потенціялів – з одного боку – та тактики большевицького імперіялістичного поневолення – з другого – доказують, що одностайність протибольшевицької національно-визвольної боротьби всіх поневолених народів мусить бути головною засадою їх стратегії” . Бандера наголошував, що Москва легко розправиться з кожним національно-визвольним рухом окремо, але координація спільних зусиль примусить радянське керівництво розподіляти свої сили на всі фронти одночасно, і це зменшить натиск на кожен поневолений народ. Це, своєю чергою, дасть змогу активніше й оперативніше діяти всім визвольним рухам. Як приклад він постійно наводив успішну діяльність інтернаціональних підрозділів в рядах УПА.
Майже всі питання міжнародних відносин Степан Бандера в опублікованій публіцистиці розглядав крізь призму боротьби за звільнення України й створення незалежної держави. Він постійно критикував політичних та державних діячів Заходу, які, на його думку, посприяли СССР залишитися на окупованих після Другої світової війни країнах Центрально-Східної Європи, адже це коштувало окупованим країнам великих людських і матеріальних втрат. У статті «Війна в Кореї й національно-визвольна політика» (1950) Бандера зазначав: «Доки західні держави не йтимуть на повне знищення большевизму й російського імперіалізму, на розвал СССР і відродження на його руїнах національних держав поневолених нині народів, а змагають лише до припинення большевицької аґресії і експансії (хоч би для того вони вели відкриту війну), доти немає підстав, щоб наші визвольні змагання зв’язувати з їхньою політикою і з їхніми конфліктами» .
Багато уваги в публіцистиці С. Бандери приділено оцінкам взаємин з сусідніми народами, зокрема полякам і Польщі. Провідник ОУН вважав, що кожен національний егоїзм потрібно вміло використовувати в антиімперський боротьбі, що «не можна без моральної огиди дивитись на політику Польщі супроти України, Білорусі, Литви, не можна зрозуміти самовбивчого для польської нації змісту цієї політики, у висліді якої польська політика супроти України через триста років є жалюгідним сателітом московської політики, і в висліді якої для самої Польщі, для історичної долі цілої нації завдано і завдається непоправної шкоди на довгі століття вперед… Польща, яка воює чи воюватиме з Україною за Львів, з Білоруссю і Литвою за Вільно, тим самим воюватиме проти своєї власної суверенности. Коли сучасний стан Польщі польська політика розцінює як стан після четвертого розбору Польщі, то ця ж політика “Львова і Вільна” приготовляє п’ятий розбір Польщі, не добачаючи того простого факту, що після кожного такого розбору навіть етнографічний стан посідання польської нації дедалі більше корчиться і звужується» . Він наголошував, що територіальні претензії та імперські амбіції польських еміграційних кіл заводять в глухий кут польсько-українське порозуміння. Постійні сварки між сусідніми народами вигідні тільки Москві.
Степан Бандера у своїх працях також гостро критикував імперські посягання угорської і румунської політики супроти України, не залежно націоналістичного чи комуністичного табору. В загальних рисах постійно згадував історичну долю і визвольну боротьбу кавказьких, середньоазійських народів. Як вияв комуністично-імперської політики наводив приклад кримських татар та русифікації Кримського півострова, окупації балтійських країн і війну з Фінляндією. В межах АБН намагався актуалізувати зацікавленість міжнаціональними стосунками з азіатськими народами, їхньою антиімперською, антикомуністичною боротьбою .
В офіційно виданих працях й публіцистиці С. Бандера свідомо уникав гострих кутів у єврейській проблематиці як в історичному плані, так і в оцінці сучасної йому політичної ситуації. Згаданими питаннями переважно займався його заступник Ярослав Стецько.
Багато місця у післявоєнній публіцистиці С. Бандери присвячено україно-німецьким стосункам. Зокрема, він аналізував німецьку окупаційну політику щодо України та розподілу територій союзникам – Угорщині і Румунії, антинацистську визвольну боротьбу ОУН і УПА, подальший поділ Німеччини та окупацію НДР, комуністичні впливи і пропаганду в ФРН.
Послідовної позиції щодо Росії і росіян Степан Бандера дотримувався протягом усього свого еміграційного періоду діяльності: «Імперіялізм російського народу – це явище історичного порядку, що міняє свої форми та методи дії, але в своїй істоті залишається незмінним. Його суттю є безнастанне намагання підкорювати собі інші народи та за рахунок їхнього визиску й знищування постійно збільшувати свою силу, засяг свого володіння, розріст московської нації і її імперії. Цей Імперіялізм виступає раз відкрито, як сила і дія Росії, раз у прихованій, замаскованій формі … Розрізнення в нашій боротьбі окремих форм одного й того самого ворога потрібне з уваги на різнобічну його дію та створювані таким чином окремі фронти. Відкритий московський Імперіялізм діє проти самостійности України не тільки у формі большевизму, а теж як антикомуністичний російський Імперіялізм. Головний фронт проти першого з них є на Рідних Землях, а проти другого – поки що тільки на чужині. Але в майбутньому ця система може змінитися й обидва фронти відкритого московського імперіялізму можуть стати рівнорядними».
У статті «З москалями нема спільної мови» (1952) Бандера ще гостріше критикував роль російської нації в цих процесах: «Московський нарід не тільки не протиставився тому, але в цілому був і залишився носієм цього імперіялізму. Ривалізуючі за владу системи і сили в Росії, намагаючись з’єднати собі симпатії більшости московського народу і плямуючи непопулярні риси противника, завжди суперничали між собою в тому, хто з них здобуде більше для російського імперіялізму. Кожна московська держава, як царська, так демократична і большевицька, завжди послуговувались підступом і віроломністю супроти України й інших народів, і кожну форму союзу перетворювала в найжахливіше поневолення. Отже, ворогом був не тільки даний режим – царський, чи большевицький, не тільки державна і суспільна система, а сама московська нація, навіжена бісами імперіялізму, жадобою бути все більшою, могутнішою, багатішою, але не власним ростом, а коштом поневолення інших народів, їх пограбуванням і всмоктуванням у себе» . Автор вважав, що історичний досвід виявив нереальність докорінних реформ, зміни свідомості і політичних поглядів російського народу, його демократизування в новоутвореній федеративній державі.
Творча спадщина Степана Бандери в українській історіографії недооцінена. Основні його праці й окреме листування опубліковані, але значна кількість надалі перебуває у відомчих спецархівах, багатьох приватних збірках та чекає свого опрацювання. Критичний підхід до аналізу вказаних документів у поєднанні із зіставленням їх з іншими джерелами дасть змогу більш детально та скрупульозно відтворити історію ОУН.
У багатьох статтях і в організаційному листуванні Степан Бандера подавав достовірні прогнози й аналіз ймовірних подій: розпад СССР, «горбачовську перебудову», формування посткомуністичних еліт, відродження російського імперіалізму, етнічні конфлікти та можливі війни між незалежними державами. На думку Данила Чайковського, джерелом, з якого Степан Бандера черпав силу для себе, своєї праці й поборювання всіх труднощів, була глибока його віра в Бога, Його правду й справедливість. Ця віра була для нього духовною потребою, тому він з такою великою переконливістю дораджував іншим шукати в джерелі віри тієї сили, яка перемагає навіть смерть. У свою чергу Ярослав Стецько, заначав, що Бандера був глибоко вірюючим християнином й націоналістом, який вважав, що Бог і Україна дають віру у перемогу та силу витримати терпіння, муки й лихоліття, а, якщо треба, то й мужньо прийняти смерть. Особливу увагу Провідник ОУН присвячував проблемам міжнаціональних стосунків в діяльності українського визвольного руху. Він був прихильником концепції АБН, національно-визвольних революції та фронту поневолених нації. Основним гаслом їхньої діяльності було «Воля народам, воля людині!» та опертя на власні сили. Адже історичний досвід доводив, що надмірне сподівання на союзників та їхні армії призводить до нехтування інтересів поневолених народів.
Журналістська і публіцистична діяльність Степана Бандери висвітлювала актуальні питання суспільно-політичного життя в Україні та серед української еміграції на Заході 1940–1950-х рр. Організаційна та ідеологічно-публіцистична діяльність Провідника стала фундаментом для подальшого розвитку ОУН. Під проводом С. Бандери український націоналізм став масштабним явищем, а з його прізвищем окупанти ідентифікували весь український визвольний рух. Серед творчого доробку С. Бандери виокремлено питання міжнаціональних взаємовідносин, що впродовж окресленого періоду мало вирішальне значення для українського народу, та, зокрема, національно-визвольного руху. Публіцистика С. Бандери була відповіддю на поширюваний радянськими спецслужбами й пропагандистами негативний образ українського націоналізму. Праці Провідника, що друкувалися у найрізноманітніших періодичних виданнях української еміграції (журналах «Визвольна Політика» й «Визвольний Шлях» (Лондон), газетах «Час» (Фюрт), «Український Самостійник» (Мюнхен), «Гомін України» (Торонто), місячнику «Вісник» (Нью-Йорк), журналі «Сурма», у виданнях «Бібліотеки Українського Підпільника» (БУП) тощо), і, здебільшого, були підписані його псевдонімами та криптонімами «С. Сірий», «С.А. Сірий», «С. Б.», «САС», «Бийлихо», «А. Власт», «В. Тесляр». Ключовою тезою С. Бандери у баченні міжнаціональних відносин було налагодження тісної співпраці між представниками поневолених націй для протистояння тоталітарним режимам у Східній Європі й Азії та толерантне ставлення до національних груп, які мешкали на теренах України та співіснували з українським народом.
bandera2021
Бути символом українського визвольного руху за життя і відчувати відповідальність за свої вчинки були найбільшим тягарем для Провідника ОУН. Про це Степан Бандера писав весною 1951 р. у листі до Головного Командира УПА Василя Кука: “Мушу Вам щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім’ям зв’язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація – це не моє діло, не маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта «за шклом» не надаюся”. Відчуття у собі Провідника, переконаність у своє призначення звучать не лише в його листах та в публіцистичних статтях на еміграції, вона в усій його діяльності та вчинках. Він сподівався на визволення й незалежність України і цією вірою запалював своїх послідовників.
Микола Посівнич

 

Опубліковано Аналітика, Головне.