Напередодні Дня Соборності України Центр національного відродження та Українська Інформаційна Служба провели круглий стіл «Соборність України: 1919-2012рр. Ілюзія чи реальність», під час якого своїми думками про досягнення єдності та порозуміння в суспільстві поділилися відомі історики, політологи, журналісти та громадські діячі. Ми пропонуємо найбільш цікаві думки, які пролунали під час заходу.
Вахтанг Кіпіані, історик, головний редактор інтернет-видання «Історична правда»: В 1989 р. «трійця» – Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, а потім й інші – висунули ідею створення нової держави в межах СРСР. Були й інші проекти, був комітет з відродження УНР, був збір підписів. Зібрали за різними даними, 1 млн. для того, аби запустити нову державу на зразок УНР. Взагалі, якщо говорити про спадщину 1989-1991, то там було багато цікавих моментів, зокрема, було намагання усунути від процесу саме тих людей, які могли найбільш грамотно зробити ці перетворення, тих людей, яких висунуло саме суспільство.
В принципі, проблеми поділу України не існує. Є проблема зі Сходом. Тому треба ставити перед собою важкі завдання: давайте зробимо ланцюг між Києвом і Донецьком. Треба прорахувати кількість, кілометрів, кількість людей, в кожному населеному пункті знайти хоча би 100 осіб. Так, це важко, але внаслідок цього з’являться люди, яких ми до цього ніколи не бачили і кожен з них віднайде собі якусь ланку спільної роботи. Тоді відбудеться перезавантаження наших націоналістичних та демократичних проектів. Треба зійти до рівня свого «найменшого брата» і підтягувати того ж кримчанина, донеччанина чи миколаївця, бо я, як колишній миколаївець, знаю, що зараз на півдні стало ще гірше, ніж на початку 90-х.
Тому українським силам треба йти до мети, хай повільно, але чітко й поступово. Треба зберегти ті здобутки, які вже є.
Віктор Рог, головний редактор газети «Шлях Перемоги»: Я згадую ланцюг єдності в 1990 році, коли українці задекларували таким чином свою єдність. Чи зможемо ми через 22 роки повторити подібну річ? На 1919 рік народ і влада як в ЗУНР, так і в УНР прагнули цієї єдності. Чи має зараз народ, і тим більше влада, прагнення досягнути цього? Адже як можна про щось говорити, коли засуджені діячі сепаратистської організації «Севастополь-Крим-Росія» вже тепер закликають повернутися до конституції Криму 1992 року і суд їм в цьому допомагає.
Якщо казати про нинішній рік, то він актуальний насамперед майбутніми виборчими процесами. Ми маємо досвід попередніх років, коли перед виборами деякі сили використовували риторику розділення України за регіональним принципом, закликали до сепарації. Це стосується не лише Криму, але й так само подібне можна почути про Галичину, мовляв, давайте від’єднаємо цей регіон і будемо жити як в Європі й навіщо нам цей тягар Криму, Донбасу і т.д. З іншого боку протиставляються регіони – одні кажуть, що отам, за Збручем, живуть бандерівці з ножами в зубах, інші кажуть, що східніше Дніпра – то москалі в лаптях і з балалайками. Ця проблема є актуальною перед виборами. До того ж незадовго до наших парламентських відбудуться президентські вибори в Росії. Гадаю, Кремль також буде розігрувати карту протистояння, підтримуючи того чи іншого кандидата, граючи в свою політичну гру.
Михайло Ратушний, голова Української Всесвітньої Координаційної Ради: Якщо українську соборність сприймати як процес, то вона, соборність, таки відбулася. В 1989-1991 рр. без усвідомлення соборності не було б української держави. А таке усвідомлення тоді було, і цьому підтвердженням був і ланцюг єднання, і профспілковий рух, коли відбувалися взаємні візити страйкарів, спільні засідання і в Павлограді, що на Донбасі, і в Червонограді, що на Львівщині. Й діаспора на той час дуже долучалася до цього об’єднавчого процесу і допомагала нам. Все це заклало певні містки соборності. Інше питання, чи була вона для тогочасних і теперішніх політиків реальністю, а чи була ілюзією.
Тому не треба сприймати соборність України як уніфікацію. Соборна України сильна перш за все своїм різноманіттям. Тому можна казати, що ми досягли соборності в межах країни. Але вона, в свою чергу, є неповною без Кубані, Вороніжчини та інших етнічних територій. Ми повинні пам’ятати про тих українців, що складають нашу діаспору. Необхідно виборювати для них ті речі, які прописані в міжнародному праві. Українці на своїх етнічних землях, які не входять до складу нашої держави, повинні мати ті ж права, що їх мають румуни, угорці чи поляки в Україні. Ми повинні сприяти відновленню української церкви, української книги, українських газет на теренах, де мешкають наші брати, проводити студентські, наукові, культурні обміни з населенням тих територій (наприклад між Переяславом-Хмельницьким та станицею Переяславською на Кубані), які межують з нашою державою. Тоді нам буде простіше досягти соборності.
Роман Круцик, голова Київської міської організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса: Антиукраїнські сили ведуть активну боротьбу, аби очорнити весь український національно-визвольний рух. На це кинуті великі сили, політиків, пресу (при чому як нашу, так і не нашу). Повстанський рух, який в часи Національної Революції був масовим на сході України, досі тримається під грифом «секретно». Тому зараз треба донести до народу правду про визвольну боротьбу на східних теренах країни.
Не розумію, чому деякі політичні сили заявляють, що не підуть на Софіївську площу 22 січня, аргументуючи тим, що її вже «окупували» інші, не розумію такого «містечкового» ставлення. Заради об’єднання країни необхідно усвідомлення, усвідомлення України, усвідомлення надбань боротьби періоду 1917-1920 рр., бо на цьому можна виховувати молодь.
Остап Кривдик, політолог: Під час «помаранчевого періоду» було дуже багато видано авансів новій владі, яка, здавалося, зможе завершити процес консолідації суспільства. Але помаранчеві лідери припустилися багатьох помилок – і в сфері ідей, і в сфері людей, і в сфері надбань.
Помаранчеві не змогли напрацювати відповідної до ситуації ідеологічної платформи, не розібралися, що на той момент було добре і погано, що актуально, а що ні. Натомість вони намагалися сподобатися всім і нічого з того не вийшло. Був упущений кадровий шанс. Не дали можливості для тих, хто на той час працював на Заході, повернутися і включитися в процес. Була спадковість з кучмістською владою, мало місце кумівство в політиці. Ніхто не поніс відповідальності за фальсифікації на виборах 2004 р. Не було розірвано зв’язку між бізнесом і владою, коли бізнес, власне, і знищив владу.
Закриті списки сприяли консервації еліт, не було нових облич, свіжої крові. Була закріплена формальність молодіжок, коли лідерам молодіжних організацій давали місця в партійних списках за межами першої сотні. Було «кинуто» напризволяще актив «помаранчевої революції». Через відсутність єдності у владній команді та її кричущі прорахунки антиукраїнські сили почали розігрувати карту розколу.
Проблема також полягає в тому, що «помаранчеві вожді» не виконували своїх обіцянок, зраджуючи власні ж принципи, коли справа доходила до виборів. Тому населення України розчарувалося в них і зневірилося, хоча між собою, насправді, українці західних та східних областей не мають жодної ворожнечі, як би хто не казав.
Валерій Малькін, директор Української Інформаційної Служби: Сьогодні варто говорити не стільки про відсутність єдності в суспільстві, скільки про відсутність єдності серед національно спрямованих політичних сил. В опозиції спостерігається розкол, неузгодженість, бажання домовлятися з керівництвом держави. Влада дуже втратила свій авторитет, тому вона хоч і виставляє по округах своїх депутатів, але в той же час розраховує на тих політиків та громадських діячів від опозиції, що будуть самі висуватись. Вони вже зараз стоять в черзі в Адміністрацію Президента, намагаючись домовитися, щоб їх пропустили в парламент.
Чому так відбувається? Зараз великою проблемою є майновий ценз. Якщо раніше «з п’ятьма рублями» можна було пройти до Верховної Ради, то тепер суми постійно збільшуються. Зараз, щоби стати депутатом, треба мінімум 2 млн. доларів! Дешевше виграти вибори практично неможливо. Таку змогу мають лише бізнесмени, але вони бояться за свій бізнес, тому й просять в Адміністрації Януковича, щоб влада їх не чіпала. А влада тому й рада. Вона готова всіх узгоджувати, розуміючи, що хто б з них не пройшов, він буде залежати від неї і голосуватиме як їй, владі, потрібно.
Сергій Кузан, голова ВМГО «Молодіжний Націоналістичний Конгрес»: Я часто буваю в Харкові, де навчався. І насправді там нема того, що Україна сприймається як щось чуже і невластиве мешканцям східних регіонів. Просто вся нинішня ситуація на Сході України, в якій дехто хоче бачити «розкол», насправді полягає в тому, що населення східних областей не бачить альтернативи тим політикам, яких вони обирали. Їм треба її запропонувати. А патріотичні діячі чомусь постійно їздять балотуватися на Західну Україну, де їм зручніше. Тому нема кому працювати на Сході. Зі свого досвіду знаю, що там готові підтримати й тих, кого вважають «бандерівцями», для цього треба вирішити їх, мешканців східних та південних регіонів, насущні проблеми. Треба навчитися працювати з людьми.
Сергій Пантюк, секретар Спілки письменників України: «Пригадую, як я був у Донецьку, взяв таксі і розговорився з водієм. Він дуже лаяв Януковича і Партію регіонів. Я його запитав, за кого ж він тепер буде голосувати. «За комуністів, бо вони за народ». Але ж комуністи, відповідаю, зараз в одній команді з регіоналами, вони так само впливають на політичну ситуацію. «Тоді що, виходить, що лишилися самі «бандерівці?». А ви пригадайте, кажу водієві, як вам жилося два роки тому, при «бандерівцях»? Він задумався, а потім відповів: «Ну так, дійсно, краще було…».
Тому не варто сприймати донеччан чи кримчан як щось вороже, їм треба показати, що ми щось можемо для них змінити на краще. Насправді, а не на словах. Адже населення Сходу вже давно усвідомило, що Росії тут ніколи вже не буде. Бо вона не «перетравить» Донбас, чи Одещину, чи, там, Харківщину. Тому нам самим треба порозумітися з нашими братами на Сході.
Тарас Рондзістий, директор ЦНВ: Напередодні Дня Соборності часом ставиться питання про перегляд історії. Хай професійні історики інтерпретують спадщину соборності, в чому є актуальність цього дня для нас, які є здобутки, перспективи, що ми можемо винести з цього.
Бо коли справа доходить до конкретики, то мало хто знає, що з цим робити. Наші політики не можуть дійти згоди, не можуть сформувати єдиної опозиційної сили. Вони тільки займаються декларативними речами. Сподіваюся, наш круглий стіл сприятиме формуванню в суспільстві єдиної позиції і оформленню спільної національної ідеї, яка б об’єднала всіх українців».
Підготував Сергій Багряний, УІС
