До редакції «Шляху Перемоги» часто звертаються наші читачі з питанням: «Чому тижневика немає у відділеннях пошти та відсутні україномовні видання у точках продажу преси?».
Шаную нашого читача, бо це – думаюча людина, здатна робити власні висновки. Адже завданням нашої газети є не кліповий виклад гасел та спекуляції на соціальних проблемах, а політична аналітика та національна ідея. Звісно, ми прагнемо стати газетою з великими накладами, але не за рахунок скочування до рівня «бульварщини» чи «жовтизни».
Втім, завдяки нашим читачам, тема масового розповсюдження газет мене зачепила. Як правило, тиражі газет не відповідають реальній передплаті. Куди ж іде решта тиражу? Здебільшого вони розходяться по торгових точках та відділеннях пошти. Чи, як приклад, газета «Вєсті», що обслуговується медіа середовищем Медведчука, роздається біля виходу з метро.
Треба розуміти, що всі перераховані види розповсюдження є збитковими, тому такі видання є дотаційними.
Ми здійснили маленьке журналістське розслідування і проаналізували відділення найпоширенішої мережі – «Укрпошти». Підсумки ревізії двох навмання вибраних відділень в Києві виявились невтішними. Україномовна продукція представлена десь на рівні 5%. Серед наявних 15 дитячих книжечок, лише одна рідною мовою. Знайшла лише газету «День». Та й цю радість перекрили повністю «Вєсті», «Камсамольськая правда», вже не варто й говорити про «Сєгодня», «Факти» та купу всіляких відпочинкових видань типу «Отдохні», «Анєкдоти».
Нагадаю окремо про газету «Вєсті», щодо якої під тиском громадськості Службою безпеки були відкриті кримінальні справи. Це видання підозрювали у причетності до фінансування терористів на Сході, фіктивного підприємництва та відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом, а також зловживання в сфері службової діяльності при використанні бюджетних коштів. В якому зараз стані розслідування? – це риторичне питання без відповіді, так само, як і питання: «А як покарані вбивці майданівців?».
Для довідки: керує «Укрпоштою» Ігор Смілянський, певно фаховий менеджер з Нью-Йорка. Та годі порівнювати Україну, яка є фактично у стані війни, та демократичну Америку. Насамперед, національний оператор поштового зв’язку – це об’єкт державної власності, що має стратегічне значення і для інформаційної безпеки держави. А у час гібридної війни з Російською Федерацією і поготів.
Згадується Лєнін, який 1917 року радив: «…Щоб неодмінно були взяті… а) пошта, б) телеграф, в) залізничні станції…». А планував і захоплював Головний поштамт і телеграф під час Жовтневого перевороту сам Фелікс Дзержинський – голова ВЧК, організатор «червоного терору». Небагато змінилось з тих часів, цими приписами Путін, як колишній КҐБіст і послідовник Дзержинського, користується й досі.
Можливо мені хтось закине нетолерантність до іншомовної преси та, що засилля російськомовної та сепаратистської за змістом періодики є лише наслідком підприємницької діяльності «Укрпошти» і це лише бізнес. Але хто в цивілізованому світі назве розумним ставитися до ворога демократично. Це такий самий злочин проти держави, як в умовах реальної війни виробництво зброї для ворожої сторони, з обґрунтуванням «це всього лиш вільний ринок»! Можливо американський оператор поштового зв’язку розповсюджує арабську періодику? Виходить, що менеджери державного підприємства або непрофесіонали, або вороги.
Юристи та адвокати «Укрпошти» безкінечно пояснюють, що насправді вони не можуть втрутитися – мовляв, однакові умови для всіх видань. А в чому ж тоді полягає державна політика? Чому ж тоді російські видання у нас сильніші за українські? Тому що українці «рагулі»? Ми що:
– не вміємо читати?
– не вміємо писати статті?
– бідні, – і тому не можемо купити українську періодику?
– ще щось?
Я розумію, що Гройсман переживає за виробництво та доходи держпідприємств. «Укрпошта» хизується зростанням своїх прибутків до 15 млн. за квартал. Звісно, сума з продажів російськомовної та ворожої періодики складає лише частку цієї суми. Тобто теоретично за 185 тисяч доларів в місяць «Укрпошта» «впарює» нам «вату» в голову і ставить під загрозу національну безпеку. Я вже не кажу про захист української мови, культури, науки тощо!
Якщо ми хочемо перемагати у гібридній війні з підступними ворогами – демонструймо силу! Я не закликаю брати приклад з росіян, які знищили Українську бібліотеку. Але ж політика державних мужів граничить з нерішучістю та слабодухістю! Українці були сильні тоді, коли вірили в національну ідею, і, як казав Микола Міхновський: «Народ має право жити, коли він має силу жити».
Євгена Тищук
