8 квітня 1951 року почався другий етап операції «Північ» в Україні.
Таку назву мала операція, яку втілювало МГБ СРСР з депортації Свідків Єгови та їхніх родин з території Західної України, а також Молдови, Білорусі та країн Балтії.
В Україні представники цієї релігійної течії почали з’являтися на початку ХХ століття. Після Першої світової їх стало більше, оскільки колишні українські емігранти поверталися на батьківщину і приносили з-за океану нові релігійні ідеї та віяння.
Після Другої світової Свідки Єгови опинилися у переліку переслідуваних радянським режимом груп. Вони відмовлялися служити в Радянській армії, не вступали до компартії та не хотіли поширювати ідеї комунізму у проповідях.
1951 року протягом кількох днів квітня із території шести радянських республік Свідків Єгови депортували до Іркутської та Томської областей.
За «успішність» операції в Молдавії та Україні відповідали Перший Секретар ЦК КП(б) Молдавії Леонід Брежнєв та Перший секретар ЦК КП(б)У Леонід Мельников.
«7 квітня 1951 року о 2 годині ночі хтось гримає у двері, – розказує свідок тих подій Тадей Горчинський (1934 року народження). – Це були «стрибки» винищувальний батальйон, озброєний карабінами та увесь уряд селища Розділ… Вони поводилися з нами не агресивно, але й не по-доброму. Вони сказали «бери сокиру і пилу», але не повідомили куди нас вивозять, лише скупо озвучили, що «вивозять за межі України»… І так нас трьох: батька, маму і мене посадили на грузовик і відвезли до найближчої станції. Тут на станції ми були не одні, перед нами стояв цілий ешелон з людьми, яких посадили на поїзд раніше за нас. Саме тут ми вперше дізналися про те куди нас везуть! …
Всі доїхали живими і здоровими в місто Зима. Ми приїхали і нас спільно гуртом загнали у баню. Там нас помили вперше за 2 тижневу поїздку. Після цього загнали до клубу і комендант заставив мене підписати документ, що я приїхав до Сибіру навічно.
Нас з батьками поселили в переобладнану конюшню з перегородками. Вся конюшня була наповнена блошицями. Вночі вони так сильно кусали нас, що на ранок усе тіло було покрите слідами від укусів».
Дітей та дорослих заганяли до товарних вагонів, потяг з переселенцями діставався Сибіру десь за два-три тижні. Майно конфіскували для покриття витрат на перевезення. Дозволялося взяти з собою одяг, трохи їжі, дрібні інструменти, посуд.
На новому місці людей селили в бараках. Обжитися не було коли, бо потрібно було одразу виходити на роботу на лісоповалі. Втеча з таких спецпоселень каралася двадцятьма роками каторжних робіт.
«Нас забрали НКВД, завантажили на грузовик, це вже був ранок і на шум реагували сусіди, коли ми їхали мама вигукувала:«Нас вивозять за віру Христову», – зі свідчень Ольги Горчинської (1940 року народження). – Була нагода зректися віри – підписати документи і уникнути вивезення. Не зріклася своїх переконань…
Приїхала в місто Зима, посьолок Лісзавод. В Сибіру я пішла до школи. Пам’ятаю, коли помер Сталін тоді у школі усі діти плакали , через те, що я не плакала за Сталіном мене набили і я з сльозами іду додому. Батько мене питає:
– Олю ти чого плачеш?!
– Сталін помер!
-Ти чого за ним плачеш!?
– Та мене побили в школі, бо я за ним не плакала!»
За даними дослідника Костянтина Бережка загалом було виселено 9793 особи. Хоча ці дані не є вичерпними.
6308 осіб виселили з України, 2617 осіб – з Молдови, 394 особи – з Білорусі, 270 осіб – з Естонії, 151 особу – з Литви, 53 особи – з Латвії.
Покинути місця виселення Свідкам було дозволено у 1965 році. Конфісковане майно їм не поверталося.
Щороку вшанування пам’яті депортованих Свідків Єгови відбувається 1 та 8 квітня.
