Увесь світ у колядках

789099-1536x863

З видатними музикантами – лемківською співачкою Юлією Дошною та перемиським лютністом Антоні Пільхом ми поговорила про давню святкову музику та про повернення життя забутим пісням, зібраним у їхньому новому спільному альбомі «Ґодні свята». Онлайн-концерт, присвячений цьому диску, відбувся 6 грудня 2020 року в Українському домі в Перемишлі. 

Кася Комар-Мацинська: Ваш концерт, який транслювали на фейсбук-сторінці Українського дому, подарував нам незвичайний настрій, хоча, правду кажучи, не таких мелодій я очікувала. Колядки, які ви виконуєте, звучать інакше, ніж ті, які ми всі знаємо, співаємо і до яких звикли. Чому вони так відрізняються, чому невідомі більшості з нас?

Юлія Дошна: Ці колядки, без сумніву, звучать архаїчно, бо вони і є архаїчними, зі специфічною поетикою – ми не звикли до такої, бо вже її не пам’ятаємо, не знаємо. Ці пісні не раз мають по кільканадцять, а то й по 20 куплетів, найчастіше їх виконували антифонально, тобто утворюючи діалог. Співаючи їх, ми входимо в особливий стан, який можна назвати мантрою, він ніби переносить нас в інший простір, інший світ.

Антоні Пільх: Навіть у своєрідний транс.

Юлія Д.: І це якраз є свідченням того, що ці пісні давні та водночас – близькі людині. Варто пам’ятати, що вони супроводжували наших предків та допомагали їм під час одноманітної роботи, переживань, коли думки постійно крутилися навколо чогось складного. У нашій традиції колядки починали співати уже під час пилипівки, тобто Адвенту (різдвяного посту – ред.). Світські пісні у ці дні також виконували, але їхні мелодії змінювали на більш серйозні. Якщо у селі був дяк, він давав скромніший мотив, на який можна було співати всі пісні. А це – тому, що у цей час не належало виконувати звичайні, світські мелодії.

А ті колядки, які ви співаєте, про природу, простих людей та їхню роботу – вони світські чи… святі?

Юлія Д.: Залежить від того, хто їх виспівує. Кожна пісня може мати сакральні знаки, але це залежить від підходу. Вона може бути для нас «святою» через свій глибокий зміст. Звичайно, не всі пісні канонічні, визнані костелом, і не всі їх виконують у святинях, а, наприклад, на вечірках

Антоні П.: Ти кажеш про живу традицію. У мене, на жаль, обмежене поле, тож можу говорити лише про ті пісні, які ми знайшли в Оскара Кольбрега, та про ті, які записав Єжи Бартмінський. Вони є свідченням епохи й тих часів, коли все, пов’язане з обрядовістю циклу пір року, було святим. Може, святішим, ніж сьогодні. Подивившись нині навіть на християнські колядки, у найстарших із них ще можемо знайти поважність та достоїнство. Але потім, починаючи від епохи бароко, колядки стають інфантильні, надто сентиментальні. Уся космологія приходу Бога зводиться до таких, повторюся – інфантильних, дуже людських переживань про дитину, жалю з приводу пеленання, плачу, бідності і так далі. Ми знаємо, що не було ані пастухів, ані таких нестатків, ані ясел, усе це – елементи іконографії, яка виникла пізніше. Як, зрештою, дуже багато чого у християнстві. Натомість те, що можна знайти у дохристиянських колядках, – це світ неймовірно потужних стихій. Наприклад, величезний Дунай, у якому можна втонути, в якому можна загубити перстень…

Юлія Д.: Тут – цілий космос, увесь всесвіт.

Антоні П.: Так, це дуже космічні елементи: сонце, місяць, дощ… і говорять вони також про фундаментальні речі: дощ дає життя, сонце – гріє, місяць – освітлює.

Юлія Д: Це дари небес, які завжди людям допомагали. А у піснях вони з’явилися тому, що такі твори колись були у певному сенсі наповнені життям і святістю, і були власністю всього суспільства.

Антоні П.: З одного боку, є два світи: язичницький та християнський, а з іншого – ці два світи поєднуються… хоча, може, тільки ми так це бачимо, бо стикаємося з цими колядками вже через століття? Може, коли ці пісні створювалися, вони ще не були поєднані, і такі колядки – свідчення виняткової та чудесної зустрічі двох світів, яка відбувається у мирі? Яка передбачає поступове накладання їх і з часом – злиття різних елементів? Адже ми знаємо, що у реальності зустріч язичництва та християнства була раптовою та кривавою, полягала у знищенні цілих племен без жодного милосердя.

Юлія Д.: Наші пісні тільки на перший погляд можуть видаватися легкими, бо у їхньому змісті є деяка простота, повтори…

Антоні П.: Як на мене, вони анітрохи не легкі, у певному сенсі вони фундаментальні.

Поетичні?

Антоні П.: Навіть більше. У них є щось від містерій. Мають зачарувати, пробудити уяву та переносити світ звичайної людини у великий всесвіт. Саме тому ці пісні такі сильні для мене, саме тому я назвав би їх святими. У розумінні святості дохристиянського світу.

«До-дослівного».

Юлія Д.: Так, але треба також пам’ятати, що вони повинні пояснювати, олюднювати божественність. Так, як у пісні про святу Катерину, яка готує їжу для орачів, а ці орачі – святі Павло, Петро та сам Бог. Готуючи, носячи страви, вона просить Бога благословити цей урожай. І справді – коли женці починають косити, то снопів стає стільки, скільки зірок на небі, копиць – стільки, скільки на небі хмар. І так само коли починають молотити – урожай збільшується в рази. Це звертає увагу на важливість благословення – якщо Бог благословить, то людині все може вдатися.

Це вражає, особливо з огляду на те, що ці пісні писали, творили звичайні люди. 

Юлія Д.: Аж не віриться, бо це точно були звичайні люди. Але їхня мудрість була наслідком тісного співжиття з природою. Усе було настільки близьким, мало назву або просто було нестрашним, бо жили тоді посеред стихій, які, хоч і могли знищити, але частіше – були сприятливими для людини. Ця дружба з природою спричиняла, що раніше люди відчували спільність власне з цим сонцем, місяцем…

Антоні П.: Пам’ятаймо також, що ці пісні, видається, походять ще з дописемних часів.

Тобто з тих, коли інформацію передавали в усній формі?

Антоні П.: І то протягом багатьох поколінь, аж поки ці твори не були зафіксовані на письмі.

Чи можемо робити припущення щодо того, коли ці пісні з’явилися?

Юлія Д.: Можна спробувати визначити це на основі мелодій…

Антоні П.: Або змісту, який може бути ще старший. Мелодії, як правило, досить прості. Намагаючись відповісти на ці питання, я завжди відчуваю, що мені не вистачає знань, можу покладатися лише на літературу та власну інтуїцію. Тож відчуваю, що ці пісні з’явилися раніше, у неписьменні часи. Зрештою, тут виникає наступне запитання: коли у народній музиці почали щось записувати? Наприклад, скрипалі: вони вчилися грати з пам’яті, учень – від майстра, ніхто не писав нот. Пісні першим зафіксував Оскар Кольберг у середині ХІХ століття, і більшість із них до цього передавалася усно. Слова там теж відносно прості, приміром, колядка «По саду ходила» звучить дуже архаїчно. Мене вона неймовірно зворушує, це одна з найкрасивіших пісень, які я взагалі знаю. Вона дуже ощадлива у символіці: яблуня, дівчина, яблучко та суспільство. Суспільство каже: дай нам це яблуко, вона відповідає – не дам. Бо воно – для коханого. Що ще потрібно? Адже це – увесь світ. У таких дуже бережливих символах. Ці пісні можуть мати сотні або навіть тисячі років, я не хочу визначати межу.

Чи можливо, аби твори, які передають лише «з уст в уста», проіснували стільки років?

Антоні П.: В Україні кажуть, що багато гуцульської символіки має грецьке походження. Так само певні елементи української вишивки теж мають своє коріння у Стародавній Греції. Мені видається дуже правдоподібним, що окремі елементи цих пісень – дуже стародавні… от власне, аби лиш мати таку мудрість і вміти ці елементи виокремити.

Юлія Д.: У архівах Кольберга немає дат, вказані тільки населені пункти, немає навіть прізвищ співаків.

Антоні П.: У нас є один такий відібраний у перемиському…

Юлія Д.: А точніше – в Іскані.

Антоні П.: Це була вона або він… просто геній, хтось незвичайний. Це такі складні, такі багаті, чудово оформлені мелодії. Я би дуже хотів знайти цю людину, навіть лише у розповідях.

Юлія Д.: Але загалом, працюючи з цими мотивами, текстами, ми завжди замислюємося: хто їх виконував, як воно мало звучати? Це нас захоплює. Ми досі діємо трохи навпомацки; часто трапляється, що пісня довго перед нами не відкривається. Я іноді навіть злилася, не розуміла, чому тут така дивна мелодія…

Антоні П.: Навіть сьогодні на концерті, коли ми співали, я раптово подумав: адже це можна було виконувати ось так! Досі я співав це якось дерев’яно, а сьогодні воно зненацька ожило. Пісня оживає на кожному кроці, постійно показує щось нове.

Юлія Д.: Лише тоді, коли настає прийняття, повна згода – що ми визнаємо цей твір таким, який він є – він відкриває перед нами свої таємниці, стає насправді нашим і повним. І, може, це саме те, що колись звучало? Якщо ми відчуваємо правду, яка випливає з мелодії, поєднану зі словами, якщо ми чітко з цим синхронізуємося, – це сигнал: ми торкаємося до чогось святого. Тих сфер, що довго були невідкриті, мертві, чекали на нас. Це прекрасний досвід.

Що з нами сталося, що пісня, яка змогла пережити тисячі років, виявляється забутою за одне століття?

Юлія Д.: З «Увитими Рутами», своєю вокальною групою, ми починали виконувати пісні, записані етнографом Романом Райнфусом у Бескидах в 60-х роках минулого століття. Більшість цих творів уже ніхто не знає, а минуло якихось 60 років.

Антоні П.: Починаючи від певного переломного моменту в епоху романтизму, кожне нове покоління відрізняється від попереднього. А сьогодні уже взагалі все мусить змінюватися, швидко еволюціонувати. Кольберг, роблячи свої записи у селах, у другій половині ХХ століття ще стикався з цим старим світом, який міг залишатися незмінним протягом сотень чи навіть тисяч років. Натомість потім – зокрема і в народній культурі – кожне нове покоління, очевидно, впроваджувало нові пісні. Я колись думав, звідки на початку ХХ століття у нас раптово взялася така «солоденька» народна музика, і дійшов висновку, що причиною була І Світова війна. В австро-угорській армії були перемішані солдати з Балкан, Угорщини, Польщі, вони всі просякнули цією солодкою музикою; започаткували також спів у терціях, який потім так розповсюдився і в польській, й українській народній музиці. Тут цього не було. Наші пісні, швидше за все, були набагато суворішими. Але у цьому страхітливому котлі й багаторічній війні все перемішалось. Тож, може, варто такі речі брати до уваги, коли ми дивуємося, чому народна музика настільки змінилася.

А як колись виглядали свята, у ваших домівках зокрема?

Юлія Д.: Я ще пам’ятаю часи, коли на Святвечір було прийнято ходити до родичів в один дім, другий, третій… Так треба було робити, аби виявити повагу до всіх своїх близьких. Ми також завжди співали багато колядок, колядників було чимало. Пам’ятаю, що навіть групи поляків із сусіднього населеного пункту приходили до нас, на наші свята. Це були так звані «Драби» чи «Дроби», з високими шапками, повністю замотані в солому. Пам’ятаю також, що одного разу я сховалася під ліжко, бо страшенно боялася цих «Дробів», і сказала мамі (лемківською), що в мене аж зуби почервоніли від страху. Зараз люди, може, більше замкнуті… хоча в мене ні – я маю багато дітей і вони перейняли від мами бажання ділитися піснями, собою, звичаями. Я звертала на це увагу, для мене було важливо, аби діти засвоїли наші традиції.

«Ґодні свята» – це назва вашого спільного альбому. Що це означає?

Антоні П.: «Ґодні» походить, звісно, від ґодів (у римо-католицькій традиції ґоди [пол. gody] –період від першого дня Різдва до свята Трьох Королів, або ж Богоявлення – ред.).

Юлія Д.: Це можна пов’язувати з ґодами, бо якраз цей святковий період колись називали «ґодним» – адже тоді добирали пари. Це був час сонцестояння, кінця й початку, старого й нового року, а тому – й відродження. «Ґодні» також, звісно, означає веселі, тому – веселих нам усім свят.

Джерело: Наше Слово, Варшава; авторка: Кася Комар-Мацинська

Опубліковано Культура.