Наш незабутній Григір Тютюнник

Тютюнник_Григір

5 грудня виповнюється 90 років із дня народження Григора Тютюнника (1931–1980), уродженця села Шилівка (нині Зіньківська територіальна громада Полтавського району), письменника, перекладача, педагога. З ініціативи Українського інституту національної пам’яті та згідно з Постановою ВР « Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році» ця пам’ятна дата цьогоріч відзначається на державному рівні.

«Вічність – вона велика»

Велику цінність у щоденниковій мозаїці Олеся Гончара становлять сторінки, присвячені шістдесятникові Григору Тютюнникові. Олесь Терентійович уважає цього видатного письменника своїм духовним сином, найталановитішим і найнещаснішим українським митцем слова. У сприйманні автора “Щоденників” прозаїк Тютюнник, перу якого належить чотири десятки оповідань і новел, п’ять повістей, кілька нарисів, есе, низка рецензій, кіносценарій за романом “Вир” Григорія Тютюнника, спогади “Коріння”, – рідний брат прозаїкам Григорієві Косинці (Стрільцеві) та Іванові Нечуєві-Левицькому, а всі вони троє – скромні плугатарі, сівачі, після яких рясно вродило на нашому духовному полі.

До солідного послужного реєстру жанрів, у яких працював Григір Тютюнник, треба віднести й епістолярій, що його сьогодні дослідники дбайливо збирають докупи, упорядковують. Листи до брата Григорія і його дружини, до письменників (і до Олеся Гончара також), перекладачів, друзів, учених – це не лише сповідь душі митця, а й унікальне потвердження його могутнього внеску в українську і світову літературу, яскраве свідчення оригінальності, вишуканості його художньої манери, один із надійних ключів пізнання творчої робітні письменника. Кожен із листів, прочитаних нами розумом і серцем (інакше з ними не можна знайомитися), виблискує своїм, притаманним лише йому, сяйвом, огранений неповторною формою, що передає характери людей, світ, який їх оточує, з усім його добром і злом.

Я. Левич. Портрет Григора Тютюнника.1979

Не один із дослідників указував на близькість прози Олеся Гончара і Григора Тютюнника, на виразну спільність їхньої творчої манери. Дехто пробував ставити на ваги ці два українські таланти, пророкуючи їм тривале – одні (їх багато) – чи коротке – інші (їх жменька) – майбуття. Тим, хто всюди шукав розбрату, хто доскіпувався, чия проза довше житиме – романіста Гончара чи повістяра та новеліста Тютюнника, Олесь Терентійович дає мудру відповідь: “Бідна душа, ніяк не втямить, що вічність – вона велика, місця в ній вистачить усім. Була б тільки Україна та вижило б людство…”.

Із приходом у суспільство, яке страждає на духовний сморід, таких світлих і мужніх особистостей, як Григір Тютюнник, неодноразово наголошує в щоденниках Гончар, починає розквітати гуманістичне мистецтво, що уславляє й пропагує добро, правду, любов, шану, повагу, справедливість, а з ним “пробивається крізь вапняки догм жива творча думка”, нове філософське буття, укорінене в саму товщу народу, у саму його душу й тіло. Цей майстер пера, мозільною працею народжуючи кожен твір, гарячою кров’ю пишучи кожен рядок, крізь світлий розум і чуйне серце пропускаючи кожне слово і кожну фразу, сміливо виступав проти псевдолітератури. Принцип “Ні дня без рядка” – не для нього. “Ні дня без творчої муки”, “Талант – крапля здібностей і море праці”, “…написати таку книжку, щоб читач навмисне розтягував читання її надовше, малював недочитані сторінки і думав радо: ще є, ще й на завтра зостанеться” – ось кредо Тютюнника. “У сучасної літбратії, – пише він у щоденникові, – правила жорстокіші до мистецтва: ні дня без оповідання, ні дня без повісті, ні місяця без роману”.

Ті, хто знав Григора Тютюнника, співпрацював із ним, товаришував, приятелював, просто спілкувався чи хоч раз зустрічався (а з-поміж них і Олесь Гончар), говорять про порядність і скромність цієї людини в усьому: не прагнув влади, не просив редакторів, аби друкували його твори, не популяризував себе, не замовляв рецензій, а тим паче сам не писав їх на свої твори, як це часто трапляється серед письменників, не увічнював себе за життя в енциклопедіях, шкільному і вишівському курсах української літератури. Усі пропозиції стосовно возвеличення власного імені він сприймав із застереженнями, навіть якось образливо, пояснюючи, що є майстри слова достойніші. Можливо, Тютюнник не хотів ставати в один ряд слави з тими, хто марив нею і як міг – зазвичай нечесно, цинічно – домагався увінчання найвищими державними республіканськими і всесоюзними лаврами.

Літературний музей у Шилівці

Аскетична вимогливість, прямо-таки нещадність до себе як письменника і громадянина, переконливо доведено в щоденниках Олеся Гончара, давала право Григорові Тютюннику робити зауваження будь-кому з чиновників, друзям, товаришам, старшим за віком людям чи молодшим побратимам по перу. Не зле, не мстиве, а правдиве слово Тютюнника розуміли і сприймали навіть ті, кого воно зачіпало за живе, кому воно гірчило. “Поганий роман написав ти, Володю…” – сказав Григір Михайлович Володимирові Дрозду, коли прочитав його „сільський” роман “Люди на землі”. Автора твору, який був спокійний за своє „дитя”, якому воно дуже подобалося, це спочатку шокувало, а потім він, прозрівши, погодився з такою оцінкою й опісля жодного разу не перевидавав цього твору. Євген Гуцало пригадує, як одного осіннього вечора йому зателефонував Григір і повідомив, що ознайомився з його останньою книгою. З трубки летів схвильований, розгублений і сердитий голос: “Так писати не можна! Нема жодного оповідання! Це тільки слова! Спостереження розумненького чоловіка, якому нічого не болить. Це тільки фіксація фактів… Раніше ти був письменником, а в цій книжці я знайшов тільки три непогані оповідання… Три живі образи… Тепер я залишаюся сам… Раніше я думав, що вдвох, а тепер залишаюсь у самотності…”. Самотність, саможертовність спалювала, з’їдала письменника, але інакше жити він не міг, переступати принципи, які сповідував, – не його мораль, це – не в його характері.

Виклик брежнєвським кар’єристам

Гончар загострює увагу на тому, що в Григора Тютюнника викликала відразу літературна показуха, яку в брежнєвську епоху культивували письменницькі вожді та їхні соратники (Василь Козаченко, Богдан Чалий й інші), котрі думали не про високу місію красного письменства, а дбали про власну кар’єру, боялися втратити дармове корито, знищували небезпечне для них вільнодумство, шантажували чесних творителів і служителів культури, пускаючи в хід обмови, брехню, пересмикування, ішли потоптом на все живе, сміливе, нове, неординарне . Він прямо у вічі без будь-якого страху сказав цим інтриганам на засіданні парткому Спілки, “під хмелем бувши”, що “літератури в нас нема, її погубили, і треба скликати спеціальний з’їзд та виявити винуватців”, тобто притягти до відповідальності всіх козаченків, чалих і їхніх поплічників. Тютюнник кинув виклик не тільки горе-керманичам Спілки та їхнім підспівувачам, а й усім “творчо-безпомічним кар’єристам, заматерілим чиновникам, які не вміли або давно розучились писати”, сміливо заявивши, що ми маємо українську літературу й українську антилітературу. Остання, як говорилося тоді пошепки, мала хвалити начальство в доступній для нього художній формі. Знаменно, що гірку правду мовлено тоді, коли країна з рапортами про досягнення на всіх фронтах ішла назустріч черговому з’їздові партії, а письменники виконували вельми важливу й почесну місію, покладену на них недремними стражами ладу, далекоглядними керівниками радянської держави, – оспівували у своїх творах село, яке нібито вже майже зблизилося з містом, повністю окультурилося, а як насправді, то не вилізло з вічних злиднів, рабства, непосильної фізичної праці, що виснажувала здоров’я, забирала сили і – будьмо одверті – дешево оплачувалася.

Меморіальна дошка на будинку на Андріївському узвозі, де в 1963—1967 роках мешкав письменник

Олесь Гончар, виявляючи симпатію до Григора Тютюнника й цінуючи його письменницький хист за найвищою міркою, зауважує, що поділ, про який ідеться, на літературу й антилітературу існував у всі часи: “Був Яновський і був Собко. Був Григір Тютюнник і був графоман Хорунжий”. Він радить авторам п’ятитомної “Історії української літератури” обов’язково вирізняти з-поміж великої армії письменників людей творчих, талановитих і пустопорожніх балакунів, затятих ортодоксів, не заганяти весь літературний процес у рамки штучно зліпленого соціалістичного реалізму. Цей метод, на думку Олеся Терентійовича, – вигадка критиків, догматична теорія соцсхоластів. Усе розумне, цікаве, корисне він пропонує не протиставляти, а навпаки, злютовувати в єдиний духовний організм. До Тютюнникового слова було приставлено жорстоко-прискіпливу сторожу. Цензори одержали відповідальне завдання взяти його під особисту опіку, тримати під мікроскопом кожне його речення. “Оповідання (“Кізоньку”) в журналі зняли з другої верстки, – скаржиться Григір Михайлович у листі до дружини Григорія Тютюнника Олени Федотівни Черненко.

Тютюнник, проте, не корився долі, мужньо терпів нелегкі її випробування. Та все це не минало безслідно: письменник ставав щодалі замкненішим і самотнішим, частенько заглядав у чарчину, шукаючи в ній розради. Але навіть у нетверезому стані, записано в щоденникові, після важкого мовчання в нього “вихоплювались блискавки мислі, блискавки дивовижної ясності і разючості. Бездонна психіка людська. Загадка глибин”, – робить для себе такий висновок Гончар.

Григір Тютюнник мав ще одну велику чесноту – рідко коли помилявся в оцінці письменників та критиків. Сам він терпіти не міг графоманів, тому що не просто користувався мовою, а надмірно вимогливо ставився до себе, проникав у таїну кожного слова, звороту, які виводив пером, довго й прискіпливо шукав їх у мовному безмежжі, а коли знаходив, то ретельно й майстерно шліфував, обробляв, приміряв спочатку до невеликого контексту, а потім уже до всього твору. Ця любов до рідної мови передалася йому від брата Григорія Тютюнника.

Найбільше в щоденниках “траурних” тютюнниківських сторінок. Про смерть Григора Михайловича згадано вісім разів. Звістка про те, що письменника, який не так давно гостював у Гончарів, уже немає серед живих, просто приголомшила Олеся Терентійовича: “Великий це для нашої літератури удар, – напише він. – Адже пішов автор творів класичної вартості.”. Збігло два дні – і з’явилася нотатка про чутки, пов’язані із самогубством видатного повістяра й новеліста, якими повнився Київ, про передсмертну записку-фразу “Домучуйте інших, а моє все спаліть” (за іншою версією, “Доїдайте інших…”, “Домучуйте когось другого…”, “Помучте іншого…”). Гончар занепокоєний тим, що на цю самолюбиву і вкрай емоційну людину навіюють чад пригніченості й депресії ті, кому це вигідно або хто хоче обов’язково помститися (хоч і мертвому) Тютюнникові, приписують йому “білу гарячку”: “Це щоб і в могилі поганьбити, принизити. Нема меж цинізму й підлості!”

Грудень 2016 рік -професор Микола Степаненко відкриває меморіальну дошку на фасаді школи села ШилівкаГрудень 2016 рік -професор Микола Степаненко відкриває меморіальну дошку на фасаді школи села Шилівка

Через “траурні сторінки” подано інформацію про творчі досягнення письменника, про його плани на майбутнє. Дізнаємося, що за місяць до смерті Тютюнник заходив до Гончара після виступу перед учителями-заочниками, де читав “Три зозулі з поклоном”, і залишив це оповідання Олесеві Терентійовичу в надії, що той дасть йому оцінку. Григір Михайлович був тоді напідпитку (за що одержав наганяй від господаря), хвалився, що пережив, спілкуючись із однодумцями, “дивовижне і сердечне почуття, коли настає мить духовного єднання з аудиторією”. Гончар невдовзі прочитав твір і зробив такий короткий , але цінний для його автора запис: “Оповідання чудове”. Того ж вечора Григір Михайлович розповів ще одну цікаву історію, що перед цим трохи мешкав у Броварському районі в старій оселі, яку придбав собі його товариш у ворожки. Олесь Терентійович запропонував Тютюнникові написати оповідання “У ворожчиній хаті”. Його сюжет – “письменник сам піч топив (невдалу – диміла, чадила), дрова колов, а ночами про ворожку думав”. Той прийняв пораду, а от чи написати встиг, авторові “Щоденників” невідомо. Немає сумніву, що це був би ще один прозовий шедевр у доробкові блискучого новеліста й повістяра. Якби не безглузда смерть, їх – шедеврів – зродилося б багатенько; якби не оті вкорочувачі віку, які ятрили душу вразливого і справедливого митця, добрячими оберемками палили його нерви, наша література сягнула б ще вищих вершин, стала б ще багатшою. Гончара мучило, що вслід за Тютюнником або перед ним відійшли в засвіти Близнець, Малиновська, Земляк, Симоненко, Підпалий та інші поети, прозаїки, драматурги, публіцисти. Його бентежило й те, яким буде майбутнє української літератури, чи з’явиться надійна зміна, чи збережемо тяглість мистецьких поколінь, чи примножимо традиції, чи матимемо чим гордитися перед світом. Сумніви й розчарування зникали, дух Олеся Терентійовича міцнів, він запевняв себе й переконував усіх, що не може ж “така велика література не народити достойних нових!”

Прийшов до читачів своїх чесно, надійно, надовго

Тютюнник – справді один із небагатьох найталановитіших правдописців і найстійкіших правдоборців. Сучасну українську прозу зовсім не можна уявити без його, за твердженням Олеся Терентійовича, хай кількісно й невеликої, але без аніякісінького сумніву вагомої літературної спадщини. Дослідження, про яке йдеться, чимось близьке до праці “Витязь молодої української поезії”. Передусім тим, що від них віє щирістю, урочистістю, якоюсь особливою любов’ю, утіленою в простих і водночас небуденних, наповнених поетичною магією словах та фразах. Цю спорідненість слід сприймати природно й рівно, позаяк Тютюнник і Симоненко для Гончара не просто шістдесятники, яким він підставив своє досвідчене крило, зранене і зболене, не просто талановиті письменники, вони – його духовні сини, котрі з притаманною лише їм оригінальністю оспівали, кожен по-своєму, напругу людського життя, усі його земні й неземні навантаги. Щоправда, справедливо зауважує Олесь Терентійович, вислів “оспівав” “якось не кладеться до творчої манери” Тютюнника, оскільки “звертається він до читача словом здебільшого стриманим, буденним, у карбованих епізодах його новел іноді є щось од того чорного кутого металу, з яким авторові доводилося мати справу в житті не раз”, вирізняє, ранжує людей не лише за зовнішньою, а й за внутрішньою красою, не тільки за їхніми подвижницькими, а й за простими, непомітними, як на перший погляд, буденними, проте вкрай важливими справами. Цю оцінку він переніс у творчість, звеличивши у гідній найвищих похвал прозі істинних достойників і розвінчавши пустодухих егоїстів, хапуг, рвачів, нахлібників. Олесь Терентійович запримітив досить важливі деталі, що характеризують Тютюнника як письменника: він не виходив за рамки традиційного мистецтва, його не цікавило формальне штукарство, для нього найпосутніше і найважливіше – правда, а її, як скаже Іван Дзюба, проливаючи своє світло на літературну позицію Тютюнника, “не можна виражати ні по-модерному, ні по-архаїчному, ні експериментально, ні рутинно, а тільки – по-правдивому; узяв за правило трудитися аж надмірно неквапливо й до краю вимогливо, але обов’язково якісно; не дозволяв собі ніяких професійних полегкостей; не повторював уже пройденого до нього, не копіював, як це часто трапляється, попередників, котрі працювали в жанрі малої прози, а виступав цілком самобутнім художником, якому вдалося вибудувати свій неповторний мистецький храм. Оповідання, повісті, новели, листи, щоденникові записи, публіцистичні статті Григора Тютюнника безпомильно визначить будь-хто за правдивістю, психологічною витонченістю людських характерів, майстерністю відтворення їхніх учинків, широтою помислів, неординарністю викладу думки, а особливо – за мовою. “Діалоги Тютюнникових героїв, – це помітив не лише Гончар, а й багато інших тютюнникознавців (та й пересічного читача передовсім цим він захоплює й притягує), – вражають саме природністю, влучністю, бездоганною достовірністю”, бо наскрізно наснажені мовними засобами, що дихають свіжістю, м’якістю, ніжністю і водночас якоюсь велетенською силою та незмірною глибиною почуттів. Цей письменник, аж ніяк не зайве нагадати ще раз, як ніхто, умів ловити слова й обарвлювати їх, надавати їм нового звучання. Око його й справді “на художнє слово було зірке, як у трударя-хлібороба на добірне зерно”. Мовні перлини, вихоплені у транспорті, на вокзалі, з вуст простих людей у крамниці чи деінде, він дбайливо заносив до свого щоденника, записних книжок, які потім на дозвіллі чи під час творчого процесу-муки читав-перечитував, гортав-перегортував.

Шкільний музей у ШилівціШкільний музей у Шилівці

У кінець розповіді про взаємини двох українських митців, життєві дороги яких перетнулися, душі яких боліли одним болем, завершимо словами Гончарової статті “Живописець правди”: “Не кожному з тих, хто пише, вдається здобути визнання сучасників. Не все з читаного залишає глибокий слід у серцях людей. Григір Тютюнник прийшов до читачів своїх чесно, надійно, надовго. Прийшов, щоб не розлучатися” . Не розлучиться, поки й слову нашому жити, поки й нам бути як окремому народові на цій багатій і благодатній землі. Проріс крізь прах серця письменника, як він того й хотів, дубовий духовний корінь, а з нього “вимахав могутній” духовний дуб, гілля якого “пішло на кілки – бити тупих і немічних серцем людей”.

Микола Степаненко, академік Національної Академії наук вищої освіти України, професор Полтавського національного педагогічного університету , член Національної спілки письменників України.

Опубліковано Культура.