410 років тому:
18.07.1613 – у Володимирі на Волині помер Іпатій Потій (у світі Адам), Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси, один з творців Берестейської Церковної Унії 1596, предстоятель Української Унійної Церкви. Походив із заможної шляхетської родини наближеної до короля, змалку отримав ґрунтовну освіту та зробив добру світську кар’єру. Юнацькі роки провів при королівському дворі, початкову освіту здобув у кальвіністській школі великого литовського канцлера в м. Несвіж, відтак закінчив Краківську академію. Секретар польського короля Сигізмунда ІІ Авґуста (до 1572), земський суддя у Бересті (1576), берестейський каштелян (1588), сенатор Речі Посполитої. Один з підписантів акту Люблінської унії (1569), учасник московсько-польської війни в якій виявив особисту відвагу. В молодости прихильник, а за іншими даними перейшов у кальвінізм, проте у віці 33 роки повернувся до Православної Церкви (1574) й активно працював для її піднесення. Перебував у товариських стосунках з князем Василем Костянтином Острозьким, за сприяння якого, після того як овдовів (1592), відмовився від другого шлюбу, полишив світську кар’єру, прийняв монаший постриг, а відтак став єпископом Володимиро-Берестейським (1593; святитель Митрополит Київський М. Рагоза). Про мотиви цього несподіваного кроку чи не найкраще засвідчив московитський історик Міхаїл Дмітрієв: «Безсумнівно, що Потієм рухала не жадоба багатства, ні честолюбство, бо його кар’єра до унійних перемовин складалася блискучою. Задля участі в долі Православної Церкви він відмовився не лише зі статусом мирянина, але й з кріслом сенатора, про яке пізніше мріяли уніятські єпископи». Ще будучи мирянином усвідомив стан повного занепаду і глибокої деградації Православної Церкви, що окреслювало уже в недалекому майбутньому її загибель, а з нею й народу який вона мала духовно стерегти. Турбота за долю Церкви і народу спонукала його стати близьким соратником К. Острозького, який також шукав вихід з непростої ситуації і цей вихід князь вбачав в об’єднанні із Західною Церквою. На початку 1690-х Острозький відбув наради з українськими єпископами на яких презентував і обговорював плани унії з Вселенською Церквою. Ці думки повністю розділяв І. Потій. Вивчаючи писання отців Східної Церкви, він розумів важливість повернення до стану церковної єдности першого тисячоліття. Тільки ось шляхи повернення цієї єдности єпископ Потій уявляв дещо інакше як князь Острозький. Князь бачив це як акт загальносвітового масштабу, владика ж розумів, що на заваді стануть політичні та національні конфлікти між різними державами й народами і тому обстоював поетапне єднання з Вселенською Церквою, з тим що Київська Митрополія мала робити це автономно, а відтак за її прикладом інші Церкви Сходу. В подальшому ці тактичні розбіжності стали головною причиною розколу уже Української Церкви. Серед українського єпископату був одним з найпалкіших прихильників церковної Унії. 1596 з єпископом К. Терлецьким прибув до Риму, де Папа Климент VІІІ проголосив Унію Української Церкви з Вселенською Церквою. Проте в Україні виникли раптові перешкоди через опозицію князя Острозького, двох єпископів, частини духовенства, монашества, шляхти й мирян. Тож владиці Потію довелось докласти чимало праці та дипломатичного хисту, щоби порятувати розпочату справу і Собор в Бересті голосами 5 із 7 українських єпископів врешті потвердив церковну Унію. У вересні 1599 після смерті М. Рагози став Митрополитом Київським, а з квітня 1600 архимандрит Києво-Печерської лаври. До кінця життя невтомно працював для захисту та розбудови Унійної Церкви. Не рідко наражався на перешкоди, блокування чи й виступи з боку противників Унії, а 1609 невідомий («заїжджий гайдук») двічі рубонув шаблею, відтявши три пальці лівої руки. За першим ударом життя врятував архиєрейський посох, а другий удар у шию стримав товстий ланцюг. Як пастир велику увагу приділяв отриманню належної освіти духовенством та монашеством, опікувався розвитком руських шкіл, організовував шпиталі та притулки для бідних і сиріт. Хоча працю у цій сфері стримував постійний брак коштів через втрату внаслідок розколу Української Церкви багатьох маєтностей. Прославився як талановитий проповідник, а також письменник-полеміст й богослов; залишив кілька сотень промов та повчань. Завжди ставав в обороні Церкви від різноманітних сект, а парафіяльного духовенства від сваволі магнатів і шляхти. Жертовною та невтомною працею вивів Унійну Церкву в число ключових конфесій тодішньої Речі Посполитої. Похований в Успенському соборі Володимира. Народився у с. Рожанка на Підляшші 1541.
