Жертви нетолерантности, фашистського шовінізму, закомплексованости

Йосиф Сірка

Українська мова є однією з найпоширеніших мов у світі,

Оскільки за кількістю носіїв посідає 26-е місце.

Тетяна Зінченко

Ще й рік не минув, від звірячого побиття двома російськомовними підлітками, у Бахмуті волонтера Артема Мірошниченка, з наслідком смерти, як страшна новинна, знов з підозорю про участь російськомовних, пролунала вже із столиці Києва. На цей раз, жертвою брутального нападу став Володимир Балух – політв’язень Кремля, якого арештувал в Криму, засудили, за сфабрикрваним звинуваченням, і запроторили до в’язниці. Минулого року його обміняли за російських бандитів.

Ще недавно Вільне радіо повідомляло, що у Краматорську якийсь чоловік побив жінку лише тому, що вона розмовляла через телефон українською. Цього чоловіка вдалося притягнути до відповідальности, а суд покарав винуватця -120 годин громадських робіт. Суд над вбивцями Мірошниченка 10 вересня знов перенесли, бо за вбивство 120 годинами «громадських робіт» не обійдешся, і сам суд розуміє, що такого не можна. А що чекати від органів безпеки, які мають встановити хто і чому побив Балуха? ЗМІ вже після двох днів перестали повідомляти про стан жорстоко побитого А.Балуха.

Здається в історії, відомої нам цивілізації, українська мова зазнавала й зазнає найбільше і найдовшого переслідування. Тетяна Зінченко, на телеканалі Еспресо (8.6.2020) оприлюднила статтю „4 століття репресій. Нашу мову убивали щонайменше 134 рази – за що і навіщо?» (https://espreso.tv/article/2020/06/08/4_stolittya_represiy_nashu_movu_schonaymenshe_ubyvaly_134_razy_za_scho_i_navischo )

Стаття заслуговує бути розмноженою і мільйонами розповсюдженою і то не тільки українською і російською, але й англійською та іншими мовами, щоб нарешті світ зрозумів терпіння українців за мову протягом останніх 4-х столітть! Але найбільше її потрібно донести до російськомовних громадян України, яким імперська політика відібрала мову їхніх предків і перетворила їх на яничар, які здатні вбити брата, бо позбавлені імперією почуття любові до свого рідного.

За солов’їну життям поплатилися патріоти не тільки за останніх 29 років Незалежности, за неї страждали, її забороняли, ув’язнювали від самого початку імперської Росії з 1721 року. Оскільки Російська імперія мала дуже коротку історію, бо ж до 1721 року вона була відома у світі як Московія, Московська держава, а „славилася” брутальністю та садизмом, який зокрема пам’ятають досі у Новгороді (середньовічна республіка), Казані (Татарстан) та в українському Батурині, то їй потрібно було не тільки чуже добро, але й історію, якої сама імперія не мала. Тому й зрозуміло, чому з часів Петра І та Катерини ІІ в імперії так інтенсивно зайнялися фальсифікацією історії, з якої хотіли викинути справжніх її власників – русинів-українців і утвердити загарбників московитів.

Вже понад 26 років тому Петро Василенко у статті „Психологія російського шовінізму” (г. Гомін України, 19.1.1994) звернув увагу на те, як фейкове „Покорение Сибири” (Підкорення Сибіру) подавалося в історії імперії. В дійсності ніякого підкорення не було, оскільки сотні народностей того краю не знали війська, не мали загарбницьких намірів, мали миролюбний характер. „Їх голіруч брали московські завойовники, і це породило в їхній самосвідомості, силу, велич, могутність. Жорстоке підкорення малочисельних народів породило еґоцентризм, снобізм, самомилування, самозвеличення в душі московина. Вже з ХV – XVI ст. населення Московії звикло жити за чужий рахунок – у даному разі кормитися за хутро сибірських народів. Російський етнос перейняв дух азіятчини, татаро-монгольської людности- жити розбоєм, жити за рахунок слабших народів-сусідів.”

Чотири століття пізніше (1991) московити підтвердили слова Василенка, коли у Москві на Красній площі появилися плакати: Ельцин! Заставь наглых хохлов кормить Россию” (Єльцин! Застав нахабних хохлів годувати Росію). Це відбулось після того, коли з України ешелонами завозили гуманітарні харчі голодуючим московитам. 20 років пізніше Путін, який, певно, хоч коштував з української гуманітарної ковбаси, «відвдячився», окупуванням Криму та частини Донбасу, а моковити йому аплодували за загарбання чужого добра, за порушення міжнародних угод та за порушення даної ґарантії їхнім же президентом у Будапешті українського суверенітету. П.Василенко слушно зазначив, що страшною здається бур’ян-паразит, але ще гіршою є людина-паразит. «Зовсім страшно стає, коли один народ хоче жити за рахунок другого народу, чи кількох народів. Тут вже в одне змішано і шовінізм, і расизм, і фашизм, і бандитизм, і канібалізм!»

Коріння вбивства російськомовними громадянами, за останні 29 років в Україні, україномовних, слід шукати не тільки в імперській Росії, але й в СССР, коли в Україні проголошували новий безнаціональний тип homosapiens sovieticus з «рідною світовою” російською мовою. Найбільш показовим, в цьому сенсі, було вбивство молодого композитора і співака Володимира Івасюка (1949 – 1979), який своєю творчістю руйнував плани асимілювати українців російською мовою. Вже й школи поміняли на російські, вивіски сіл та міст, вулиці, назви і назви інституцій світилися „інтернаціональною”, а з’їзди та засідання КПУ переходили на „мировой язик”- „мову Леніна”, а тут якийсь „бандерівець” наважився нагадати, що „ще не вмерла українська мова”, яку так ґеніяльно використовував Івасюк у своїх піснях. КГБ не могло пробачити, що червона рута пригадала українцям красу їхньої мови.

Після розвалу комуноімперії „новий тип людини” зник, а ідеологію вже без маски перевзяв „русскій мір”, за активної підтримки Російської православної церкви та самозванця-історика Путіна, який привселюдно, нахабно, неграмотно й брехливо став заперечувати не тільки існування української держави, але й української нації та мови.

Коли б отой шовіністичний імперський „русскій мір” діяв тільки на Московщині, то ще можна було б „спокійно спати”, але ж! Щоденна пропаґанда на оліґархічних каналах України, яка є отрутою не тільки для багатьох російськомовних, які тільки їх слухають, але й для решти населення, продукує дезінформацію, аґітацію та фейкову інформацію. Ця згубна й брехлива московська пропаґанда не обмежується тільки телеканалами, вона присутня і в друкованому вигляді, радіомовленні та в діяльності й пропаґанді таких політиків як кум Путіна – Медведчук.

Заборона української мови, яку обнулений президент Росії звів до заперечення її існування, стало отим джерелом ненависті до неї різних перевертнів, яких шовіністичний російський фашизм перетворив на бандитів і канібалів (якщо взяти під увагу, що російські бойовики зробили з тілом замордованого ними українського військового медика Миколи Іліна 13.7. н. р.).

Про те, що суть заборони всього українського в Росії не змінилася, ми переконуємось, коли у РФ поступово ліквідували й ліквідують все, що пов’язане з Україною: спочатку ліквідували одиноку Українську бібліотеку у Москві, а потім і різні культурні та громадські організації українців по всій Росії, а останньою жертвою репресивних дій російського імперського режиму став Сибірський центр української культури „Сірий клин” у місті Омськ.

moscow1991

В Росії боротьба проти всього українського проходить під опікою тзв. законодавства, яке вже історично ніколи не звертало увагу на права людини, на права народів, на „якісь” демократичні принципи. Так було при творені Російської імперії за Петра І, так було за Джуґашвілі – Сталіна, так воно є й сьогодні за Путіна.

Оскільки Росія провадить проти України відверту і гібридну війну, то перед українською владою повинно постати питання ліквідації усього російського – дзеркально реаґувати на ліквідацію українських організацій, банків та оліґархів, які підримують ворога у будь-якому вигляді. З морального боку українці будуть у правильному і законному положенні, бо ж ідеться про безпеку країни, її існування. Переслідування культурної діяльності українців, які освоїли землі імперії є неморальним і порушує людські права.

Зрештою, слід дати за правду колишньому міністрові освіти С.Квітові, який написав, що:”Під час війни вкрай важливо називати речі своїми іменами: хто проти справедливої української держави, той підтримує «рускій мір» на нашій території, з усім його політичним ідіотизмом та фейковою медіа реальністю”. Сергій Квіт «Думати про головне: це пам’ятати про українську державу» (Український погляд, 29.8. 20).

Отже, щоб недопустити до українців „політичного ідіотизму” та „фейкової медії”, то уряд України повинен заборонити на території держави будь-які проросійські і російські ЗМІ, а проросійським політикам надати можливість емігрувати до країни їхньої мрії – РФ. Державі це надасть стабільности, спокою і нових ідей розвитку добробуту, про який мріяли борці за незалежність, починаючи вже Гетьманом Мазепою у 18 ст. та кінчаючи українськими героями проти російської аґресії у 21 столітті!

Торонто, 13.9.20 р.

Опубліковано Блоги, Пряма мова.