Події в Інгушетії як фактор геополітичних зрушень на Північному Кавказі

Bagan-enface

Олег Баган

Протягом останнього тижня несподівано загострилася і стала вибуховою суспільно-політична ситуація в республіці Інґушетія, що на Північному Кавказі в Російській Федерації. Майже щодня тривають бурхливі мітинги обурених людей, сталися великі сутички протестантів і поліції та внутрішніх військ, дійшло навіть до нападів на мерію столиці республіки – Маґаса; з інших регіонів Північного Кавказу стягуються війська до цієї найменшої політико-адміністративної одиниці Російської Федерації. Причиною завзятих виступів обурених інгушів стало те, що два місяці тому президент Юнесбек Євкуров підписав угоду із сусідньою Чеченською республікою про передання кількох десятків гектарів східних територій республіки під суверенітет Грозного. Це викликало такий спалах емоцій, що мобілізувало ледь не все суспільство Інгушетії.

Щодо цих подій з’явилося вже кілька версій серед політологів та громадських активістів Кавказу, чому саме так раптово захотілося президентові Ю. Євкурову віддати частину історичних інгушських земель своєму «геополітичному» союзникові – президентові Чеченії Рамзану Кадирову. За однією з них, на цих землях є родовища нафти і впливовий всеросійських політик, Р. Кадиров, просто натиснув на свого «меншого брата» з метою сісти на потік в майбутньому «золотодайної жили». За іншою версією, Р. Кадиров просто зміцнює свої позиції, прагнучи перетворити Чеченію на своєрідного лідера всього Північного Кавказу, а для цього йому треба демонструвати власні спроможності впливати на інші республіки, створювати візію «справжнього гегемона макрорегіону». За третьою версією, за подіями в інгушсько-чеченському конфлікті стоїть сам Путін, без якого в Російській Федерації просто нічого не відбувається, він бо провокує протистояння, щоб потім прийти на Кавказ з війною, як нібито «миротворець», щоб відволікти таким чином росіян від їхніх реальних соціальних проблем і подарувати їм нагоду поговорити, що вони, справді, «великий народ, який воює і перемагає на далеких рубежах російських територій». В останню версію повірити трудно, бо розпалювати міжнародний конфлікт на багатонаціональному Кавказі – це все одно, що забавлятися смолоскипом під велетенською бочкою з порохом.

Щоб зрозуміти проблематику кавказьких подій глибше і водночас спрогнозувати їхні зв’язки з українською геополітикою, запропонуємо наступний аналітичний погляд.

На нашу думку, в інгушських подіях не вартує бачити самі лише інтриги владних еліт, їхні корисливі інтереси. Це, власне, приклад того, коли стихійні національні процеси вибухають потужною енергетикою самоствердження і громадянського динамізму. Нещодавно мені вже доводилося писати у статті «Четверта хвиля європейського націоналізму: Каталонія» (див. сайт «Вголос» від 21.03.2019 р.), що у світі йдуть об’єктивні процеси наростання націоналізму серед малих, бездержавних народів і я наводив приклад північнокавказьких народів як найбільш підготовлених до самостійницьких процесів, тобто до всебічної боротьби за свій суверенітет. І події в Інгушетії підтвердили це.

Інгушетія – це найменша республіка на Північному Кавказі; є ще кілька менших народів, переважно в Дагестані, але це цілком невеликі етноси, які навряд чи колись піднімуться до державницької програми дій. Інґушетія була утворена як окремий суб’єкт РФ тільки у 1992 р., відділившись від колись єдиної Чечено-Інгушської автономної республіки. У 1994 р. була заснована її столиця Магас («Місто сонця»), яка отримала назву від назви давньої столиці середньовічної великої держави на Кавказі – Аланії (існувала в ІХ-ХІІІ ст.), до якої входили й землі Інгушетії.

Зараз в цій країні проживає до 500 тис. людності. «Інгушетія» – це її російська назва (від назви поселення Ангуш). Самі себе інгуші називають ґалґай. У Середньовіччі грузини їх називали «дурдзуки», країну – «Дзурдзукія» (також за назвою поселення). Цікаво, що сьогодні інгуші – це нація з найбільшим приростом людності в Росії: у 1991 р. їх було лише трохи більше 200 тис.

Етнічно і мовно інгуші найближче споріднені із чеченцями. Разом вони творять вайнахський етнос. Їхня мова належить до нахсько-дагестанської групи кавказької сім’ї мов. Тобто це східнокавказька група мов; західнокавказьку творять адиго-черкеська й абхазька мови. Історично Інґушетія ще пов’язана із сусідньою Осетією-Аланією, з якою вони творили спільні протодержавні утворення в Середньовіччі. Інґушська мова є, по-суті, лише діалектом чеченської (ічкерійської) мови.

Щодо етногенезу вайнахського народу, то існують дві головні дещо взаємосуперечні версії: 1) про його походження від давнього (біблійного) народу хуритів, що творив міцні державницькі формування в Північній Месопотамії і частинно згодом переселився на Кавказ; 2) про саме кавказьке походження хуритів, які колись помандрували в Передню Азію. Принаймні, окремі слова у вайнахських мовах вказують на спорідненість із давніми мовами Межиріччя.

Інгушетія увійшла до складу Російської імперії в 1770 р., дещо швидше за Чеченію. Це й стало причиною, що ці два близькі народи почали розходитися між собою. І сьогодні Інгушетія, попри найнижчий процент росіян серед її мешканців, є більше зрусифікованою за Чеченію: часто інгуші розмовляють російською без акценту, натомість в Чеченії великий процент людності ледве володіє російською. Проте, як і чеченці, інгуші завзято воювали протягом майже півстоліття у Кавказькій війні проти Росії: від 1817-го до 1954-го року. У 1858 р. Назраньське повстання стало одним з найбільших на Кавказі (Назрань – це найбільше місто Інґушетії; зараз в ньому проживає понад 120 тис. жителів). Після поразки багато інгушів переселилося до Туреччини.

У 1918 р. інгуші взяли участь у творенні Гірської республіки як об’єднання кавказьких народів на основі суверенітету. Однак це утворення через кілька місяців було розгромлене російським большевиками. Надалі вони були одним з тих народів, який чинив запеклий опір комунізмові, вдавався до повстань протягом 1930-х рр. Саме це й стало причиною того, що під час 2-ї Світової війни серед інгушів були певні симпатії до тих, хто воював з СССР як тюрмою народів, тобто до німців. За це сталінська влада покарала їх депортацією до Середньої Азії і Казахстану в 1944 р. Після падіння владної системи Й.Сталіна інгушам було дозволено повернутися на рідну землю. У 1957 р. була створена «Чечено-Інгушська автономна соціалістична республіка».

Особливістю кавказької історії було те, що її народи постійно боролися за рівнинні й більш родючі землі. З цього виросла загальна настороженість кавказців між собою. Часто спалахували міжетнічні конфлікти. В умовах чужої держави певні високогірні, малозаселені райони передавалися з-під суверенітету одного народу до іншого. Відтак майже між усіма народами Кавказу існують суперечності й історичні ворогування за такі території. Це фатальна специфіка Північного Кавказу.

Інгушетія має покордонні суперечки з Північною Осетією-Аланією (недавно вибухали навіть збройні конфлікти на їхньому прикордонні), з Грузією, а тепер виявилося, що й із однорідною Чеченією (та, справді, заявила про свої історичні права на ці східні райони Інгушетії!).

Іншою великою проблемою кавказьких народів є їхня відсталість і надмірна патріархальність в аспекті націогенезу. Всі вони ніби загальмувалися-завмерли в домодерному стані. Інакше кажучи, серед північних кавказців не розвинулися об’єктивні процеси модернізації: вони й надалі живуть в системі тайпів (кланів), родових та ієрархічних суворих приписів і норм; у них не сформувалася повноцінна національна інтелігенція, не розвинулася міська, поліваріантна культура, не стабілізувалася системна вища освіта, академічне мислення. Усе це унеможливлює повноцінний громадянський розвиток північно-кавказьких суспільств. Це яскраво було видно на прикладі Чеченії у 1990-і рр.: хоча через великий націоналізм та войовничість ця республіка завоювала незалежність, її суспільство зберегло дуже застарілі форми самоорганізації за принципами родових інтересів і звичаєвих норм соціальної поведінки з відповідним розвитком суспільної сегрегації, корпоративних інтересів окремих найагресивніших груп, нетолерантності. Це й дало змогу російській імперській владі розбурхати в Чеченії внутрішню ворожнечу і перемогти, поставивши на клан Кадирових.

Зараз об’єктивних причин (світові умови глобалізації й пришвидшених інформаційних зв’язків, відносна свобода в умовах РФ, коли кавказці мають можливості активно переміщатися в просторі, посилення національної самосвідомості під впливом розвалу СССР, прихід жвавих фінансово-економічних стосунків через відкритість російського ринку і промислових зв’язків тощо) відбувається прискорений процес модернізації кавказьких націй. У них формуються нові еліти, які живуть в цілком відмінному інформаційному контексті (умови Інтернету й масових телекомунікацій), які мають різні можливості здобувати освіту в світі, які усвідомлюють державність своїх націй (адже формально всі республіки Північного Кавказу мають всю атрибутику суверенних держав). Це стимулює вихід північнокавказьких народів на якісно вищий рівень національного буття. Власне, це й продемонстрували нам події в Інґушетії, коли нація не погодилася на «договорняк» своєї влади, коли спалахнули почуття національної гордості, коли виявилася її подиву гідна громадянська згуртованість.

Міжнаціональні напруження, конфлікти різних соціальних груп, активне утвердження громадських інтересів – усе це є нормою для всіх регіонів та республік Північного Кавказу. Це сьогодні найактивніша і в суспільно-політичному плані найскладніша зона Російської Федерації.

Що все це означає для України і чому саме Україна має бути найбільше зацікавлені в розворушенні кавказьких подій?

Спробуємо вивести аксіоми української геополітики. Для того, щоб українська державність розвивалася стабільно і для запобігання геополітичному тискові Росії як традиційній імперії, потрібна реалізація наступних міжнародних принципів:

а) налагодження дружніх і союзницьких стосунків України у просторі Середньої Європи, передусім в Карпатському макрорегіоні, насамперед із двома найбільшими і найзначнішими державами цього простору – Польщею і Румунією;

б) забезпечення надійного північного кордону України із Білорусією, яка творить своєрідне «склепіння» (Ю. Липа) для українського етнічного простору;

в) розвиток геополітичного партнерства із Туреччиною, яка є найбільшою державою на Чорному морі (окрім Росії, яка завжди буде ворожою до України), тобто в просторі, який дає особливі перспективи для піднесення України;

г) утворення сприятливих умов для розвитку союзницьких контактів із трьома закавказькими країнами – Грузією, Вірменією та Азербайджаном – та геополітичних умов для майбутнього суверенного виокремлення націй Північного Кавказу: лише таке загальне посилення макрорегіону Кавказу допоможе дещо послабити тиск Росії зі сходу на Україну.

Отже, найпроблемнішою для України залишається реалізація четвертого принципу. Об’єктивно Україна завжди буде зацікавлена в унезалежненні народів Північного Кавказу від Росії. Не важливо, чи це буде в майбутньому єдина Північнокавказька конфедерація, яка об’єднає всі народи – від Адигеї до Дагестану, чи це буде існування, наприклад, трьох держав, організованих на засадах етнічної спорідненості та геополітичної близькості: умовно назвемо «Великої Черкесії», до якої увійдуть Адигея, Черкесія й Кабарда (усе це відлами одного великого адигейського етносу), союзної Балкарії-Аланії (в яку увійдуть ще тюркомовні карачаївці, споріднені з балкарцями) і союзної Вайнахо-Дагестанської федерації (в яку увійде й Інгушетія). Важливо, що цей макрорегіон отримає свій окремий геополітичний і цивілізаційний шлях. Це об’єктивно послабить геополітичні можливості Росії в зоні Чорномор’я.

Щоб підтримати сприятливі для України тенденції на Північному Кавказі, нам потрібно реалізувати принаймні такі постулати:

1) створити на державному рівні спеціальний Інститут Кавказу (він міг би міститися, наприклад, в Одесі як чорноморській столиці України), академічну установу, яка б вела систематичне вивчення культурної, господарської, суспільно-політичної специфіки Північного Кавказу як окремої цивілізаційної одиниці і пропагувала свої результати досліджень як форму міжнародної політики ідей, наприклад, інформуючи світ про те, що історично Росія застосовувала політику геноциду та етноциду стосовно більшості кавказьких народів і ці злочини не мають строку давності (як, наприклад, Вірменія постійно інформує весь світ про геноцид вірменів у Туреччині);

2) створити 1-2 спеціальні інтернет-сайти, в ідеалі – інтернет-телебачення, які б регулярно висвітлювали події на Північному Кавказі в усій повноті і складності, щоб в Україні люди орієнтувалися в ситуації на Кавказі, щоб політики знали і розуміли вагу цього макрорегіону, і водночас, щоб налагодилися постійні інформаційні зв’язки між Україною і кавказьким світом і була додаткова підтримка його зусиллям щодо власного визволення;

3) організувати умови для інституційної діяльності діаспор кавказьких народів в Україні з тим, щоб вони сформували свої офіційні представництва і діяли суголосно з українськими інтенціями щодо Північного Кавказу, адже відомо, що зараз тисячі, якщо не десятки тисяч активних людей серед кавказьких народів перебувають в конфліктах зі своєю місцевою владою, часто скорумпованою і залежною від режиму Путіна, і в конфліктах з російською імперською владою як націоналісти; тож їм потрібна підтримка і солідарність з нашого боку.

4) проводити регулярні міжнародні акції та ініціативи, особливо в просторі країн Чорного моря, щодо привертання уваги до ситуації на Північному Кавказі (як то міжнародні конференції на історичну, культурологічну, політологічну тематику, дипломатичні зустрічі, круглі столи, презентації тощо), щоб таким чином стимулювати суспільно-політичні процеси нової якості в цьому макрорегіоні і певною мірою блокувати ту політику замовчування, владного тиску, беззаконня, яку провадить Москва в ньому.

Чорноморський регіон є найважливішим і природним простором для перспектив України як держави, тому змагання за якісь позитивні зрушення в ньому мають бути нашим закономірним геополітичним пріоритетом. Tertium non datum!

Опубліковано Блоги, Пряма мова.