Норильське повстання (70 років тому)
70 років тому:
26.05-4.08.1953 – у Норильську (Красноярський край) в Особливому таборі № 2 («Горлаг») українські політв’язні підняли повстання, яке дало поштовх низці наступних повстань в таборах ГУЛАГу, а в подальшому наслідком яких відбулись суттєві зміни в репресивній системі радянської імперії. Це було наймасовіше та найтриваліше повстання, провідну роль в якому відіграли колишні вояки УПА. Число українців у різних таборах досягало 60-80 % і вони найбільше серед інших народів створювали підпільні групи для самозахисту та боротьби. Передумовами Норильського повстання стали прибуття у жовтні 1952 етапів із понад тисячею в’язнів із Казахстану, що вже мали досвід табірних заворушень, а також смерть Сталіна (5.03.1953), яка зродила сподівання на можливі послаблення режиму та амністію. Проте амністія торкнулася лише кримінальних каторжан та в’язнів з малими термінами, натомість доля політичних залишилась без змін. Приводом до вибуху протестів стало вбивство табірною охороною двох в’язнів 25.05.1953, а наступного дня автоматна черга сержанта Дятлова по колоні в’язнів, наслідком чого вбито трьох і поранено сімох. У відповідь ув’язнені оголосили страйк і вивісили плакат з написом «Нас убивають і морять голодом». Станом на 5 червня завдяки якісній та активній пропаганді шість табірних відділень «Горлагу» та два відділення «Норильлагу» (загалом 16378 ув’язнених) припинило роботу, в тому числі одне жіноче, де українки вивісили гасло «Свобода народам і людині». Загальновизнаним гаслом стало «Воля або смерть», а символом – чорний прапор із червоною смужкою, який символізував кров пролиту в боротьбі. Організаторами виступів були колишні учасники українського підпілля Євген Грицяк, Данило Шумук, Степан Семенюк та інші, в жіночому відділенні – Ангеліна Петрощук. В усіх відділеннях сформовано комітети, які керували табірним життям та розподіляли обов’язки в різних сферах: інформація, пропаганда, харчування, медичне забезпечення, господарські справи (ремонт бараків, прибирання території тощо), культурно-виховна робота (гуртки, хори, бібліотека, концерти, спортивні змагання, випуск стінгазети), охорона порядку. Комітети одночасно сповняли законодавчі, виконавчі та каральні функції. З дахів колишні моряки кольоровими прапорцями обмінювалися інформацією між зонами та координували дії. При допомозі повітряних зміїв над містом розкидали тисячі листівок із закликом підтримати в’язнів і повідомити керівництво СРСР про беззаконня у таборах. Протестувальники вимагали приїзду комісії з Москви та сформулювали перелік вимог основними з яких були: 8-годинний робочий день (каторжна праця тривала 10-12 годин навіть у 40-градусний мороз) та забезпечення вихідних, запровадження оплати за працю, полегшення праці жінок (працювали на рівні з чоловіками) покращення побутових умов, зняття номерів з одягу, право на листи додому (дозволялося лише 2 листи на рік), отримання посилок і побачення з рідними, припинення тортур, перегляд справ засуджених і скорочення термінів, звільнення неповнолітніх та інвалідів, покарання конвоїрів, які розстрілювали в’язнів та інші. Але переговори з місцевою табірною адміністрацією виявилися безрезультатними, тому 5 червня з Москви прилетіла комісія МДБ СРСР на чолі з полковником М. Кузнєцовим. Московська комісія погодилась на певні поступки (9-годинний робочий день, листування з рідними, зняти номери з одягу та решітки з вікон бараків, не карати організаторів виступу), але через тиждень табірна влада розпочала арешти, тому повстання, яке було лише призупинене в деяких зонах, відновилося. Придушення повстання у кожній зоні відбувалося окремо за своїм сценарієм – в одних водою пожежних машин з брандспойтів, в інших ультиматумами і обіцянками кривавої розправи, а ще в інших застосуванням вогнепальної зброї. Найдовше протрималася 3-тя каторжна чоловіча зона з українських та балтійських націоналістів, яку розстріляли 4.08.1953. Проти кулеметів та автоматів українські повстанці відбивалися камінням, а коли воно закінчилося, нескорено дивлячись у вічі смерти, заспівали «Ще не вмерла Україна». За офіційними «підрахунками» загинуло до 150 в’язнів та 226 поранено, згідно оцінки повстанців – близько 1000 вбитих і поранених. Загиблих поховали за містом під горою імени Шмідта. Організаторів та активістів виступу розпорошили по тюрмах та інших таборах. Здавалося влада досягла мети та придушила повстання, проте інформація про нього рознеслася по всіх таборах ГУЛАГу і вже 19.07-1.08.1953 вибухнуло велике повстання у Воркуті, а 16.05-26.06.1954 також масштабне – у Кінґрі в Казахстані. Після цього Москва змушена була докорінно реформувати ГУЛАГ, а у 1960 його ліквідувати. Через півроку скасована Особлива Нарада та розпочався перегляд справ політв’язнів і вже з 1955-1956 колишні безнадійно засуджені в’язні почали повертатися додому. Тоді ці полегшення, реформи та звільнення були куплені великою кров’ю їхніх товаришів по боротьбі – сьогодні ж наше завтрашнє мирне та вільне майбутнє купляється великою кров’ю молодих українських вояків на східному протимосковському фронті. 1 липня 1990 «Меморіал» перепоховав останки загиблих і встановив хрест та спорудив каплицю.
Євген Грицеляк, один з керівників Норильського повстання: «Ми подолали там страх і то показали іншим людям. Тоді вже після нас пішли повстання у Новочеркаську уже мирних неув’язнених людей, а пізніше встали шістдесятники».
Степан Семенюк, один із керівників Норильського повстання: «Ми пам’ятали наказ Проводу ОУН: продовжувати боротьбу за волю України й інших поневолених народів скрізь і за будь-яких обставин».
Ростислав Голик, дослідник ГУЛАГівських повстань: «Ті повстання пов’язані з УПА, яка продовжувала боротьбу у таборах після лісів. Нині багато хто не хотів би визнати, що колишні бандерівці привели до розвалу ГУЛАГу, а відтак і до хрущовської відлиги. Багато хто в Україні не хоче оприлюднювати те, що повстання у концтаборах були продовженням тієї боротьби, що у повстаннях переважав український елемент (80 відсотків повстанців у таборах були українцями), і це досі не хоче визнавати багато хто».
