130-років від смерті антиукраїнського агресивного російського діяча Петра Кочубея

kochubey,,Українофобія і антиукраїнізм — поняття близькі, але українофобія все-таки буде більше психічним пунктиком (про що б людина не говорила, усе зводитиме до цього пунктика). Антиукраїнізм — це більш концептуальне поняття і зводиться до політики. Є імперська антиукраїнська політика, у якій той пунктик узаконений як концепція.’’ – Євген Сверстюк

Максим Горький-Пєшков, ще у 1923 р. писав так: ,,Мені здається, що найяскравішою рисою московської вдачі, є саме жорстокість, як гумор – англійський.Найцікавішою рисою московської жорстокости є її, яб сказав її диявольська вигадливість. Говорю тут не про жорстокість, яка виявляється інколи, як вибух хворої або зіпсутої душі…Тут говорю про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість.(кінець цитати)’’ Росія на протязі своєї історії здобула сумнівну славу народобійні в історії людства і ця оцінка не спадає і в наш час. Майже 400 років, від Переяславської угоди російська агресія посилилася в Україні і систиматично вона втрачала втратила міліони українського народу і в наш час посилено йдуть намагання стерти з лиця землі українську націю. В історії людства були більші і менші імперії, які винищували своїх підданих.Були також дикі кочові орди, які теж мордували підбиті народи. Однак жодна з тих імперій чи кочових орд, за нашу історичну пам’ять не задала стіль горя підбитому народові, який вчинила підступна і Передовсім мова це берегиння -злочинна росія, при допомозі здивачілих вождів імперії. Серед численних російських антиукраїнських шовіністичних діячів увійшов в історію, як один з ворогів України і запав в народу пам’ять Петро Кочубей. Цей витравний злочинець був свідомий того, що мова в історії кожного народу, це найбільш життєздатна сила, яка має головну життєздатну місію в інтелектуальному житті нації. Вона є найціннішим Божим даром народу. В рідній мові знаходиться біологічна енергетика нації, яка запевняє їй розвиток і життя народу, як нації. Тому він вважав знищити мову народу це означає умертвити народ, для якого вона є генератором патріотизму і найвищою цінністю в загальнонаціональній сферівіем нації та символом непереможності. Наша мова породила Тараса Шевченка, а Шевченко зробив її національним прапором і серцем нацції. Мова народу є берегинею культури, історії, традиції, звичаїв, літератури та духовного росту і цивілізаційного прогресу. Все це знав і розумів Петро Кочубей, який народився 17 червня 1825р. в Москві, навчався він у Михайлівському артилерійському училищі, яке закінчив у 1845 році.
Студіював він за кордоном — Бельгії та Франції, де поглиблював звої знання з різних ділянок. Повернувся з-за кордону додатково закінчив Офіцерські класи Михайлівської артилерійської академії і був призначений у ній на посаду викладача. Невдовзі його затруднили на посаду ординатора імператора Олександра ІІ, а згодом виконував обов’язки флігель-ад’ютанта. 14 січня 1851 р. одружився з Варварою, донькою графа Олександра Григоровича Кушельова-Безбородька.У 1855 році, за дорученням Олександра ІІ, здійснив перевірку крадіжок пороху та патронів в особливо великих розмірах у фортеці Нарва. На її основі подав імператору пропозиції про недопущенню подібних порушень.Поступенно його авторитет в проімперських колах зростав. Будучи міністром внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр 18 липня 1863 р, яким вчинив нищівний удар по українській мові, в якому зокрема, зазначалося, що «никакого особенного малороссийского язика не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши» і цю науку завчив і повторює сучасний призедент кагебіст російської федерації владімір путін. А ще за 15 років до Валуєвського циркуляру німецький поет Боденштедт схвально писав: «Малоруська мова українська— найгармонійніша серед усіх слов’янських мов і вирізняється великою музикальною гнучкістю». Та за циркуляром заборонялося навчання цієї мови в освітніх закладах усіх рівнів у російській займанщині. Його укази і пропозиції забороняли українську мову у багатьох сферах життя (церкви, музики, театру, а зокрема книгодрукування та в побутовому вжиткові. Тому на тлі цього реакційного діяча варто ширше застановитися над шовіністичною російською політикою у відношенні до українськонської нації, зокрема в наш час, коли на чолі російсьої федерації стоїть президент-чекіст В. Путін, який пішов війною проти України і заливає кров’ю велечезні простори української землі і нистить сотки-тисячі невинних людей.
Мафія проросийська стала великою загрозою для українства і по наші дні є отруєю винищування української нації. Визначний бритійський народознавець Геролд Лемб, який був у московщині і обширно досліджував московитів тому триста літ назад, написав велику, монументальну працю під назвою ,,Похід Московії’’, в якій знаменито описав дику вдачу і характер росіян. Він називає москалів дикою ордою і мало культурним племенем, якому дуже далеко до загально-людської культури і цивілізації. Московитів нікчемність груба і не цивілізована викликає вона спротив серед цивілізованих народів. Їхнє самохвальство і самолюбство спроваджується до того- ,, спасай себе, а чорт нехай бере всіх, поза нами’’. Про цю істину знає кожен свідомий історик, політолог, етнограф та народознавець. Україна мала найбільшу пропорцію духово розвинутих людей та інтелегентних культурних діячів з різних ділянок, які були заставлювані піднимати рівень культури у відсталих росіян навіть на їхніх етнічно тереторіях. Пригадаймо, що після консультації з Кочубейом 17 травня 1876 р. виходить новий ,,указ’’ проти українського письменства званий ,,Емським’’ підписав його цар Олександр ІІ в Емсі (німечині). Емський указ був спрямований на придушення спроб національно-культурного відродження,і продовження дальшої русифікації. Хотяй в цьому періоді П. Кочубей пішов у відставку. 1864 р. — флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвичайности дешевими русскими книгами». Пригадаймо,що головну роль захисту національної гідности відограв Тарас Шевченко, якого росіяни заарештували 5 квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга, а звітси заслали на 10 років заслання. Було цілий ряд інших спротивів, які не корилися російській займанщині. Шевченко й далі писав свої патріотичні вірші, що їх згодом об’єднав у цикл «В казематі». Його слідами йшли ряд інших українських патріотів.Більшість вчених діячів вважать українсаьку мову одною із найстаріших мов слов’янських.
У 1880 році в Одесі вийшла книга Михайла Красуського «Древность малороссийского язька». Вона шокувала російських шовіністів усіх мастей, бо доводила найдавніший вік пригніченої української мови. Автор застерігав царських сатрапів, що українську мову треба не забороняти, не нищити, а навпаки, плекати й охороняти, бо вона є давнішою не тільки від грецької, латинської чи навіть давньоєгипетської, а й від самого санскриту, котрий, власне, походить від праукраїнської мови VI–IV тисячоліть до нашої ери. У словнику санскриту – найдавнішій пам’ятці нашої прамови, є всі прадавні слова, котрі живуть донині в українській мові. Недруги з переляку почали гонитву за книгою, а потім за автором. Та на жаль не мала наша мова в минулому сприятливих умов для свого розвитку і тепер так склалися умови,які несприяють її повному розвиткові. Згадаймо не сприятливі факти, які мали і мають по наші дні не сприятливі умови розвиткові української мови, ось деякі з них: 1720 р. цар Петро І видав указ про заборону в Україні друкувати книги; 1753 р. – указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою; 1768 р. – указ Синоду російської православної церкви про вилучення у населення, українських букварів; 1775 р. – російські війська зруйнували Запорозьку Січ; були закриті українські школи; У 1830–1840 роках русифікація України посилюється. Навіть саму назву «Україна» перестали вживати. Лівобережну Україну назвали Малоросією, Правобережну – Юго-Западним краєм, а Південну – Новоросією; 1863 р.– заборона друкування українських книжок, циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва: «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может»; таКатерина ІІ заборонила виклади українською мовою в Києво-Могілянській академії. 1766 р. — суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробувані й затверджені синодом. 1769 р. — сувора заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучити ті букварі, що вже були розповсюджені й використовувалися. 3 серпня 1775 р. царський маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и причислении оной к Малороссийской губернии» та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях. 1782 р. — постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови. 1783 р. — запровадження в Київській Академії та українських колегіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непременном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». З травня — указ про закріпачення селян Лівобережної України. 1784 р. — наказ митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою. Зросійщення початкової освіти в Україні. 1785 р. — наказ у всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою. 1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лаврську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськими виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською. 1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). Запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини Австро-Угорської імперії. 1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (судочинство, вибори урядовців та місцева автономія були підпорядковані Москві). 1834 р. — відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» — Київського імператорського університету. 8 лютого 1838 р. було ухвалено рішення про відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей орган протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і тримав під контролем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з української абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але тільки з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою. 1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» в Києві, арешт і покарання його учасників. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко — 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати». Переслідувань української мови, літератури та культури цей неповний чорний список, вистарчає зрозуміти повний злочин Росії.
Додаймо, що «Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світової війни: заборона царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка; указ Миколи II про скасування української преси; заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, друкування книг і часописів українською; розгром товариства «Просвіта»; зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка; депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.1929–1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури, УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України». Початок колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід. 1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР. 1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів українських діячів культури та мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації. 1932–1933 рр. — спланований більшовиками штучний голодомор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн українців. Масове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані. 1934–1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’яток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції. 1934 р. — розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких були К. Буревій, О. Близько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка, Д. Фальківський, М. Яловий та інші за стандартним на той час обвинуваченням «в организации подготовки террористических актов против работников советской власти. Имущество всех конфисковать». 1936–1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина». 1937 р. — масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовицького жовтневого перевороту. 1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У. 1939–1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР. 1944–1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору Західної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей). 1946 р. — ліквідація греко-католицької церкви й підпорядкування її Російській православній церкві. Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Перець». 1946–1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина». 1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі та мистецтві». 1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України). 1961 р. — нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщення. 1889 р. – у Києві на археологічному з’їзді дозволено читати реферати «всіма мовами, крім української»; 1895 р. – заборона української дитячої літератури; 1914 р. – заборона української преси; 1938 р. – запроваджено обов’язкове вивчення російської мови по всій Україні. І водночас розпочалося масове закриття національних шкіл, престиж української мови знизився; 1926-1939 рр. – фізичні депортації українських діячів, звинувачених у націоналізмі; 1960 рр. – арешти, винищення молодого покоління української інтелігенції. Лише 134 заборони на українську мову, починаючи з царських і до брежнєвських і цей жахливий період національного ґеноциду продовжує путін в наш час.
Якщо цей сучасний президент Російської Федерації В. Путін, колишній кагебіст твердить, що немає такого народу, як українська нація то він злочинець і провадить народовбивчу війну проти власного народу. Заливає кров’ю широкі простори землі, вбиває мільйони невинних людей різного віку, руйнує культурні цінності, запроваджує ґвалти і тортури дорослих і дітей і свою дику злочинну політику не пояснити нічим іншим як пора дикого злочинця поставити перед Міжнародни трибунал, який здатний винести злочинцеві заслужену кару, яка повинна стати пересторогою для всіх того роду злочинців.

Опубліковано Блоги.