Ярина Скуратівська

Двадцять років тому в Україні з’явився Інститут національної пам’яті (УІНП). Для більшості українців це одна з тих державних установ, про існування яких згадують хіба що під певні дати або з приводу чергового перейменування вулиці, демонтажу радянського пам’ятника чи дискусій довкола перепоховань.

Втім, саме УІНП протягом двох десятиліть намагався дати відповідь на питання, які для України виявилися далеко не академічними: кого вважати своїми героями, як оцінювати совєтське минуле, чи потрібна люстрація, де проходить межа між історією України та російськими імперськими міфами і чому пам’ять про минуле може впливати на майбутнє держави не менше, ніж економіка чи армія. 

Історик, народний депутат Володимир В’ятрович – один із архітекторів ідеї Українського інституту національної пам’яті, очільник його у найбурхливіший період – після Революції гідності та на початку російської агресії. Саме за його керівництва з’явились і закони про декомунізацію, деколонізацію, продовжився процес перейменування міст і вулиць, було відкрито архіви КГБ та розпочалось створення єдиного архіву совєтського минулого.

В ексклюзивному спілкуванні  з Укрінформом він згадує, як інститут кілька разів намагалися фактично ліквідувати, пояснює, чому війна з Росією була неминучою незалежно від успіхів політики пам’яті, а також розповідає про одну з найдискусійніших ідей останніх тижнів – створення українського Пантеону та перепоховання праху родини Мельників.

На думку Володимира В’ятровича, Український інститут національної пам’яті мав за мету не академічне вивчення чи збереження історичних документів: «він мав формувати, власне, державну політику національної пам’яті. Бо спільні погляди на минуле – це одна з основ національної ідентичності, а тоді, на початку 2000-х, саме йшлося про її відновлення та розвиток. На жаль, це був час, коли Україну накривала нова хвиля русифікації. Був наплив російських медіа, проросійських політиків, російської культури».

Володимир В’ятрович згадує, як на початку 2000-х років в Україні на державному рівні відзначалися річниці комсомолу, а у 2003 році було створено державний комітет з підготовки до річниці Переяславської ради (один із ключових радянських міфів для виправдання колоніального підпорядкування України Москві, – ред.). Все виглядало на те, що нас повертають до совєтського минулого», – каже пан Володимир.

Тим часом країни Центральної та Східної Європи вже давно і активно працювали над відкриттям архівів, осмисленням злочинів комуністичних режимів та формуванням власної політики пам’яті. «У посткомуністичних країнах Європи, Балтики, навпаки, досить активно розгорталися процеси відкриття правди про злочини комунізму. Для мене, молодого тоді історика і громадського активіста, було очевидним, що така робота має вестися і в Україні».

Саме з цих дискусій народилася ідея створення українського аналога інститутів національної пам’яті. У 2006 році, на хвилі Помаранчевої революції, Український інститут нацпам’яті і був створений як центральний орган виконавчої влади. «Серед тих, хто починали: Центр дослідження визвольного руху, Меморіал, Асоціація дослідників Голодомору – всі ми за участю представників адміністрації президента Ющенка працювали над документом і розпорядженням уряду про створення Українського інституту національної пам’яті як центрального органу виконавчої влади. Його першим керівником став Ігор Юхновський».

Втім, від самого початку державна політика пам’яті залежала від політичної кон’юнктури. Навіть у 2006 році, коли було створено Інститут відбувалися негативні зміни. «Йдеться про прихід до влади прем’єр-міністра Януковича, який, очевидно, не готовий був підтримувати такий напрямок діяльності. Зізнаюсь, існувала небезпека, що УІНП буде ліквідований буквально через кілька місяців після створення. Потім прем’єр-міністром стала Юлія Тимошенко, і вона теж не надто була зацікавлена в подальшому його розвитку. Тобто інститут опинився в ситуації, коли ніби є підтримка президента, але немає підтримки від уряду і парламенту», – згадує Володимир В’ятрович.

Особливо складним став період після приходу до президентської влади Віктора Януковича: «2010 рік, перемога Януковича – інститут знову на межі існування. На Банковій було ухвалене рішення про його «тиху» ліквідацію. Спочатку Інститут позбавили статусу центрального органу виконавчої влади, перетворили на науково – дослідну установу. Що воно таке толком ніхто не розумів». 

В’ятрович обгрунтовано говорить про той період як про один із найскладніших: «За Януковича керівником інституту став ставленик КПУ Солдатенко, що само по собі звучало знущально. І цей курс на ліквідацію тривав до 2013 року». Якби не Революція гідності все завершилося б остаточним закриттям установи.

У 2014 році Інститут національної пам’яті очолив Володимир В’ятрович. «Коли я прийшов керівником Інституту національної пам’яті, вже закінчувалися навіть терміни  договорів на перебування в тих приміщеннях. Нас буквально за кілька місяців мали виселяти. Інститут готувався до повної ліквідації».

Відновлення установи відбувалося паралельно з початком російської інвазії у Крим та війни на сході України. «Чотири – п’ять місяців ми працювали без зарплат, тому що одну інституцію ліквідували, другу тільки починали створювати. Але ми знову запустили Інститут й одразу ініціювали цілу низку законів з декомунізації».

Саме в цей період були ухвалені закони, які викликали грандіозні ментальні зміни та бурхливі дискусії. Укрінформ, зокрема, теж писав про тодішню компанію перейменувань тут  або тут. А з початком Великої війни у 2014-му стало остаточно зрозумілим, наскільки важливо повертати містам і селам їхні справжні імена, викреслюючи совєтські. 

Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році розпочалося масштабне перейменування населених пунктів та вулиць, а питання історичної пам’яті вперше стало частиною державної політики, не лише академічних дискусій.

Попри те, що УІНП часто називають одним із двигунів формування сучасної української ідентичності, Володимир В’ятрович не вважає, що сильніша політика пам’яті могла б відвернути російське вторгнення.

Навпаки, він переконаний у протилежному: саме посилення української ідентичності стало для Кремля сигналом, що Україна остаточно виходить з орбіти російського впливу. «Думаю, що війна була б у будь-якому випадку. Більш того, мені здається, що саме поширення української культури, зміцнення української національної ідентичності і стало для Путіна сигналом, що він втрачає Україну, що він не може більше її тихо розчиняти через російські інструменти культури та інформаційної політики».

Водночас історик переконаний: відмова від формування власної політики пам’яті мала б для України ще гірші наслідки. «В іншому випадку нас би тихо зварили, тихо задушили. Тож я впевнений, що війна була неминучою».

Інститут може і має допомогти державі формувати спільну рамку щодо трактування минулого. І так, треба усвіломлювати, що такі інституції – це тимчасовий орган. Треба в певний момент бути готовими сказати собі: «Стоп, досить». Далі це має робитися просто істориками, громадськістю. Держава створила умови, а далі хай цей човен пливе.

При цьому, Володимир В’ятрович не погоджується з ідеєю повного дистанціювання держави від цієї сфери. На його переконання, саме держава була тим, що дозволило запустити процес формування політики пам’яті в Україні. «Нам принципово важливо було закласти умови саме для державної політики. Саме держава може створити умови для політики національної пам’яті, закласти якісь фундаментальні речі. Жодна комерційна чи громадська структура не має такого масштабу, не має такої можливості».

На запитання, коли завершиться час для Українського інституту нацпам’яті, співрозмовник відповідає: «Мені здається, що допоки історія є знаряддям війни проти України з боку Росії, цей Інститут теж певна лінія фронту, яка потребує державного ресурсу, державного підходу системного захисту. Тому тут поки що «демобілізація» Інституту національної пам’яті була би дуже передчасна».

Паралельно зі створенням УІНП у суспільстві та експертних колах обговорювалася думка про створення національного Пантеону. А сьогодні ця ідея, ідея повернути в Україну прах визначних українських героїв, вийшла на абсолютно новий рівень обговорення. А заклало початок цьому повернення в Україну праху провідника ОУН Андрія Мельника та його дружини Софії.

Володимир В’ятрович згадує, що дискусії щодо українського аналога закордонних пантеонів велися з початку 2000-х років, орієнтуючись на досвід Франції, Польщі, Португалії чи Італії. Після Революції гідності ці розмови перевели у фахове русло: розпочалися експертні обговорення, і в 2015 – 2017 роках було напрацьовано базову концепцію. «Але треба розуміти, що навіть тоді це залишалося ідеєю вузького кола фахівців. Загального суспільного сприйняття вона не мала», – із прикрістю зазначає історик.

Він додає, що в суспільній свідомості тоді важко проходив навіть інший, частково пов’язаний із цим проєкт – створення військових цвинтарів. У 2014 році під час комунікації з родичами загиблих на війні часто виникало відторгнення. Від рідних можна було почути: «Ні, наш син буде похований на родинному цвинтарі і в жодному випадку ми не готові передавати найдорожче в руки держави».

Проте поступово ситуація почала змінюватися: спершу створювалися сектори військових поховань на цивільних кладовищах, згодом було ухвалено законопроєкт про створення меморіального військового кладовища, і зараз цей процес запущений: «Так само і про Пантеон. Змінюється сприйняття в суспільстві, і це відображається на сприйнятті політиками, – підкреслює Володимир В’ятрович. – Для мене абсолютно природно, що зараз цю ідею підхопило керівництво держави, яке готове говорити вже про безпосереднє і практичне втілення. І таким першим кроком стало саме перепоховання Андрія Мельника тимчасово на Національному меморіальному військовому кладовищі».

Зараз створено робочу групу за участю експертів, громадськості та істориків, яка напрацьовує відповідний законопроєкт. Володимир В’ятрович, який входить до цієї групи, сподівається, що документ ухвалять ще цього року. Триває робота над архітектурними рішеннями. У самому ж законі мають намір прописати критерії: хто саме має бути там перепохований, а кому встановлять кенотаф – символічну «порожню» могилу без останків, яку споруджують для вшанування пам’яті, який вигляд матимуть надгробки, яка черговість і так далі.

У теперішніх обговореннях уже фактично досягнуто консенсусу щодо місця – визначено, що це має бути центр Києва. Наразі підшуковується відповідна ділянка та оформлюються документи. «Дійшли до кількох важливих рішень, що мова йде саме про те, що Пантеон – це буде місце перепоховання тих людей, могили яких загрожені або знаходяться за закордоном. Натомість не йтиметься про перепоховання тих людей, які мають достойні могили, і ті могили вже є культовим місцем в Україні» – говорить пан В’ятрович..

Приклад Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та Івана Котляревського – це ті випадки, коли перепоховувати немає сенсу, адже теперішні їхні могили вже стали знаковими та важливими місцями поклоніння та пам’яті.

У першу чергу Пантеон прийматиме останки з-за кордону, оскільки там закінчуються строки зберігання багатьох могил, і є реальна загроза їхньої ліквідації. Щодо категорій діячів, то орієнтуються на військово-політичне керівництво української держави від часів Руси до сьогодення та командувачів різних збройних формувань на всіх етапах державотворення. Проте меморіал не може обмежитися політиками та військовими: «Надзвичайно важливо, щоб були перепоховані значні діячі української культури і науки. Якщо ми знову-таки орієнтуємося на приклади інших народів, та сама Франція чи Польща, близько половини тих, хто поховані в тамтешніх пантеонах, – це саме діячі культури і науки. Це дуже важливо».

Проблема збереження української історичної пам’яті за межами країни значно ширша за кілька десятків визначних імен, адже на чужині упокоїлися тисячі українців, змушених залишити батьківщину.

Володимир В’ятрович погоджується, що Україна має ретельно вивчати це питання. Свого часу в УІНП створили базу даних на 16 000 діячів української політики, культури і науки, чиї могили розсіяні по світу. До кожної ситуації потрібно підходити індивідуально: «Частина з цих поховань можуть залишитися, якщо їм нічого не загрожує… Але тоді вже ними має опікуватися українська держава через свої дипломатичні представництва. Бо, на жаль, у більшості випадків ці якісь громадські організації чи родичі, і для багатьох це вже не актуально – або повмирали, або організації припинили існування. Саме тому прах військових діячів переноситимуть на Національне меморіальне військовому кладовище, і лише одиниці найвизначніших потраплять до Пантеону.

«Ми не хочемо, щоб Пантеон перетворився на велике кладовище. В його межах йтиметься про кілька десятків тих найвизначніших діячів нашої історії, які є нашим грунтом», – пояснює історик.

Гострі дискусії викликає не лише відбір імен, але й етичні та естетичні питання оформлення могил. Яскравим прикладом став нещодавній скандал довкола надгробків Андрія Мельника та його дружини Софії. Суспільство активно обговорювало доречність запропонованих рішень щодо хреста для чоловіка та значно меншої за розміром плити для Софії Мельник, а також можливість поховання видатних діячів разом із їхніми родинами.

Володимир В’ятрович закликає дивитися на цю ситуацію передусім крізь призму юридичних норм та тимчасового статусу поховання: «Хочу наголосити, що мова йде про тимчасове поховання і Андрія Мельника, і Софії Мельник на Національному меморіальному військовому кладовищі».

Він пояснює, що за чинними нормативними документами, розробленими НМВК, основним надгробним пам’ятником на військовому цвинтарі є козацький хрест. Однак встановлювати його дозволено виключно на могилах військовослужбовців. Через це для Софії Мельник спробували знайти інший варіант, який зрештою виявився невдалим.

«Можливо, невдало справді було запропоновано це альтернативне рішення для Софії. Варто було би робити так, як на інших цвинтарях. Наскільки я знаю, на Арлінгтоні на одному хресті з іншого боку згадується дружина. Цей випадок певний повчальний процес, критика для того, щоб в подальшому враховувати такого роду проблеми. Але ще раз наголошую, що в даному конкретному випадку мова йде про тимчасові пам’ятники», – підсумовує Володимир В’ятрович.

Історія не вибачає хаосу та непослідовності. Національна пам’ять потребує чіткої інституційної опори, а не спорадичних згадок від дати до дати. Попереду на Україну чекають складні практичні кроки – від ухвалення закону про Пантеон до повернення тисяч закордонних поховань, і цей шлях вимагатиме нової культури рішень.

230 років тому:

13(2).05.1796 (у літературі інколи помилково 13 червня) – у Чернігові помер Андрій Милорадович – генерал-поручник московитської армії, малоросійський губернатор.

Рід Милорадовичів походив із Сербії; його представники на початку ХVІІІ століття вступили на службу до московитської армії. Андрій закінчив Києво-Могилянську академію. Службу розпочав у Гетьманщині; бунчуковий товариш (1747). Прославився відвагою у Семилітній війні з Прусією (1756–1763) та Турецькій війні (1768–1774); отримав поранення. Впевнено просувався військовими щаблями: гренадер (1749), секунд-майор (1758), прем’єр-майор (1760), підполковник (1762), полковник (1763), бригадир армії (1777), генерал-майор, генерал-поручник (1789). Нагороджений царськими орденами, отримав у володіння село Вороньки в Городиській сотні Лубенського полку. Про його подвиги імператриця Катерина ІІ писала у листах до Вольтера.

У 1779–1781 роках – губернатор Малоросії і член Другої Малоросійської колегії. Керівник складання «Топографічного опису Лівобережної України». Фактично був найближчим помічником генерал-губернатора Малоросії Петра Румянцева. Його завданням було провести перепис населення та земель із метою остаточної ліквідації автономних козацьких інституцій.

У 1782–1796 роках – Чернігівський намісник (цивільний губернатор на території сучасних Чернігівщини та Брянщини).

Відзначався прямолінійністю та відсутністю запопадливости перед вищим начальством. Коли у 1791 році князь Потьомкін проїздом через Чернігів зупинився у Милорадовича і за обідом вихвалявся перед місцевою знаттю власними військовими здобутками, господар не надто дипломатично зауважив: «Ваші перемоги славні, але коли ми воювали, також перемагали, та більше дбали про людей». Розлючений «непошаною» князь розбив кулаком таріль і покинув обід.

На тлі тотальної корупції та фаворитизму, які лежали в основі Московитської імперії, Чернігівський намісник своїми особистими людськими якостями та стилем управління жодним чином не вписувався в усталену московсько-азійську систему. Він не опускався до розкрадання державного майна чи конфіскацій на власну користь (що було майже неймовірним для чиновників такого рангу), намагався розсуджувати справи за законом, а не за розміром хабара, вступав у конфлікти з вищим начальством зі столиці, захищаючи місцевих шляхтичів чи міщан. Проте вірною і чесною службою північному цареві, як і більшість тогочасної козацької старшини, задля збереження свого шляхетського статусу своїми вміннями й талантами прислуговував окупаційній владі, яка нищила українську (козацьку) державність та перетворювала мільйони волелюбних українців на кріпаків. Його життєвий приклад є «притчею во язицех» – символом трагедії великої й колись славної колись нації, яка втратила державність, а її адміністративними та військовими талантами зростала чужа ворожа імперія.

У віці 39 років одружився з Марією Горленко, що походила з давнього козацько-полковницького роду. У шлюбі народилися донька Марія та син Михайло (загинув у 1825 році на Сенатській площі).

Похований в Успенському соборі Чернігівського Єлецького монастиря. Народився у с. Пізники Чорнухинської сотні Лубенського полку, нині Лубенського району Полтавської области, 1726.

Львів’янин.

Навчався у середній загальноосвітній школі №42 м. Львова. Згодом здобув фахову освіту у відокремленому структурному підрозділі «Львівський фаховий коледж харчової і переробної промисловості Національного університету харчових технологій».

Зі слів рідних, Сергій був спокійною, позитивною та товариською людиною, вирізнявся людяністю, доброзичливістю й оптимізмом. Завжди був готовий прийти на допомогу тим, хто цього потребував. Захоплювався садівництвом, риболовлею та комп’ютерною технікою.

У 2024 році став на захист Батьківщини від вторгнення російських окупантів. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на Північно-Слобожанському напрямку у складі 15-го мобільного прикордонного загону «Сталевий кордон» Державної прикордонної служби України.

У Сергія Падалки залишилися брат, родина та друзі.

Чин похорону відбудеться об 11:00 у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла. Опісля, орієнтовно об 11:30, буде загальноміська церемонія прощання на площі Ринок.

Поховають воїна на Личаківському кладовищі, на полі почесних поховань №87 (вул. Пасічна).

Львівська міська рада

Запрошуємо долучитись до Business Day КБУ — майданчика для обговорення ключових викликів будівельної галузі, нових економічних підходів та координації спільних рішень для майбутньої відбудови України.

Перший блок Business Day КБУ буде присвячений темі “Нова економіка будівництва: реформа ціноутворення, оплата праці та вартість відбудови України”

🗓️ Дата: 18 червня 2026 року

⏰ Час: 11:00–13:00

📍 Формат: Офлайн (Київ)/Онлайн (Zoom)

Питання до обговорення:

🔹 Як формуватиметься нова Національна база цін у будівництві та коли бізнес побачить її практичне застосування;

🔹 Заробітна плата як ключовий фактор конкурентоспроможності галузі: чи відповідають нормативні показники реаліям ринку;

🔹 Як забезпечити справедливу вартість будівництва без втрати якості та строків реалізації проєктів;

🔹 Вплив нових підходів до ціноутворення на державні закупівлі, тендери та проєкти відбудови;

🔹 Яким чином зміна системи ціноутворення вплине на підрядників, замовників, інвесторів та виробників будівельних матеріалів;

🔹 Чи здатна нова модель створити передбачувані умови для залучення інвестицій у будівельну галузь;

🔹 Які рішення необхідні для того, щоб українські компанії могли конкурувати за масштабні проєкти відбудови.

🎤 У межах блоку також відбудеться спеціальна презентація

«Відбудова за новими правилами: що новий закон про публічні закупівлі змінює для будівельного бізнесу»

🎙️ Олеся Романенко, адвокат, керуюча партнерка Olsten Partners, членкиня КБУ

👥 До участі запрошені представники органів державної влади, будівельного бізнесу, девелоперських компаній, виробників будівельних матеріалів, експертного середовища та міжнародних партнерів.

❗Зверніть увагу! Кількість офлайн-місць обмежена!

👇 Умови участі та реєстрація за посиланням:

https://forms.gle/d2GR4TfR61aUbPus5

Підтвердження участі та місце проведення буде надіслано на вказану при реєстрації пошту.

Організатор: Конфедерація будівельників України

Юридичний партнер: Altlew&Sempra

Інформаційні партнери: ICC Ukraine, Marketer, PRAGMATIKA.MEDIA, Build Portal, ProfBuild, Property Times, Український погляд, Час Перших, ZPP, Bizreliz

Стратегічні бізнес-партнери КБУ: East Office of Finnish Industries Oy, SKAKO Concrete A/S, NOCON NORWEGIAN CONSTRUCTION AS, VERONA SHELTERS GROUP OY, Best-Hall LTD, V94 AB, ALGECO

Читаючи біографічні твори про тих, чи інших історичних осіб, як правило зустрічаєшся з гіперболізацією характеру тої чи іншої особи. Насправді історичні особи – це звичайні люди з притаманними усім людям рисами, недоліками, варіянтами способів мислення, просто вони опинились у потрібному місці в історичний момент. А може, й в непотрібному, і для нації краще було б, якби вони не опинялись, але ось так сталося, і ми вивчаємо діяння і аналізуємо, що вони робили так, а що – не так.

В період Визвольних Змагань початку минулого століття таких історичних осіб було не менше сотні. Члени Центральної Ради і Директорії, генерали армій УНР і ЗУНР, повстанські отамани, письменники і просто політики, які написали мемуари. Всі пишуть, як було правильно боротися за державу, але коли справа доходить до питання «чому ж не вийшло» – відповіді катма. Ну, були окремі помилки окремих генералів, бракувало трохи війська, але загалом всі боролись, а от результат негативний.

Євген Коновалець, 135-та річниця від народження якого оце надходить, розлогих мемуарів не залишив, мабуть, тому, що не бачив користі від життя минулим. Він жив майбутнім, життя бачив як місію, а мемуари – це ж по суті визнання, що місія життя закінчилась. Його погляди краще вивчати по листах до однодумців, і там він більше пише про майбутнє, а не минуле. Його відрізняло від сучасників розуміння суспільних процесів, тому його праця принесла такі значні історичні результати.

Суспільство є дуже інерційною структурою. Щоб закорінити в ньому нематеріяльну ідею (наприклад, державність нації) потрібно не менше покоління. Романтики, які хочуть все і зараз, впираються у цю властивість суспільства і зразу згасають. Кажуть, що народ неправильний, і з ним нічого не можна зробити. Ось ми пішли підіймати повстання, а народ не повстав. Неправильний у нас народ. Коновалець виходив з внутрішньої настанови, що народ є такий, як є, і іншого народу він для досягнення державності не має. А значить, треба змінювати народ, а це і розбудова суспільних структур, і впровадження в суспільство правильних ідей. І це робота, на яку може не вистачити людського життя. Але якщо суспільство прийме ідеї, то інерцію його руху матеріяльними чинниками не так просто зупинити, знову будуть потрібні покоління.

Зі структурами після поразки було більш-менш зрозуміло. В Галичині, куди Коновалець повернувся після розформування Осадного корпусу Січових Стрільців, до війни існував Пласт, який виховав багато примітних учасників Визвольних змагань. Цю структуру відновили і надалі нею займався полковник Іван Чмола. Для українських дітей це була модна тусовка, а щоб туди потрапити, треба було здавати екзамени. Вихованням займалися ветерани війни, так що з національною роботою там усе було в порядку. На підбольшевицькій Україні ситуація була інша, там «контрреволюцію» зрізали під корінь, але національний імпульс Визвольних змагань був таким сильним, що просочився у комуністичні структури, і москва, щоб не випустити ситуацію з-під контролю, мусила протягом десятиліття готувати операцію ліквідації «комуністів-націоналістів».

Але структура без ідеї це як тіло без голови. Здатне на конвульсивні рухи, але ніяк не цілеспрамований рух до мети. За великим рахунком, це важливіше, ніж структура, бо якщо є ідея, то структури наростуть. Визвольні змагання показали, що з ідеологією в борців за державу було скрутно. Мало того, що модель держави, за яку вони боролись, була різна для різних людей (в національній державі повинні бути різні погляди, інакше не буде народовладдя і суспільство тоталітарним шляхом прийде до катастрофи). Не було розуміння, що без держави різноманіття поглядів не працює, окупант знищить їх носіїв і залишить можливість дискутувати в еміграції, яка держава краща. Отамани взагалі воювали проти центральної держави, і зрозуміли свою помилку тільки перед розстрілом, коли прийшов ворог і кинув їх у Лук’янівську в’язницю.

Цю проблему Коновалець вирішував тими підручними засобами, які мав доступними. Був Дмитро Донцов, який був талановитим публіцистом. Коновалець знайшов спосіб запрягти Донцова до цієї роботи. До війни у Львові виходив «Літературно-Науковий Вісник», якого редагували визначні інтелектуали, серед них Іван Франко. Галичани не були прихильні до Донцова, але Коновалець мав гроші на видання «Вісника», які він отримав від канадської громади. Це вирішило питання, і те, що ми сьогодні маємо саме такого Донцова – результат рішення Коновальця, публіцист Донцов виробився саме як редактор «Вісника».

Чи це вирішило завдання, які ставив перед собою Коновалець для досягнення мети – визволення України? Ні. Бо для досягнення цієї мети треба мати організований рух, об’єднаний структурованою ідеологією націоналізму. Через десять років після початку роботи з молоддю в Пласті він підійшов до справи створення організованого руху. Діти підросли, стали студентами, і традиційно почали створювати підпільні студентські гуртки, які ставили перед собою мету – визволення України. Роль Донцова виявилась безцінною: його дискусійні статті будили думку молодих націоналістів, і саме завдяки йому вони розробляли цілісну концепцію ідеології українського націоналізму.

На той час українці вже добре знали про Українську Військову Організацію, яка будувалася з ветеранів війни і видавала свої підпільні видання, в яких несла визвольну ідею в маси. Так логічно зі структур, об’єднаних спільною ідеєю, була заснована Організація Українських Націоналістів. Вона не зразу запрацювала так, як хотілось би Коновальцю, але він протягом кількох років вніс необхідні зміни (а деякі зміни відбулися природнім шляхом, бо історичний процес вже пішов, і він сильніший від волюнтаристичних бажань окремих осіб). Головне – він правильно спланував процес, вчасно вносив корективи, підбирав людей, готових працювати з вірою для ідеї, а не для грошей, і сам працював з вірою в те, що місія здобути Незалежність буде виконана. Його організаційне псевдо було «Віра». Він знав, що віра в ідею неодмінно матеріялізується в суспільстві, не швидко, але матеріялізується. Потрібні лише люди, готові жити для цієї ідеї. Тоді історичний процес ламає всіх шкурників і колаборантів, вони не розуміють, чому не виходить цьому протидіяти. Ідея перемагає. Ціною життів тих, хто для цієї ідеї жив. Також і ціною життя Коновальця. Через 53 роки після його смерті. Але через 88 років після його смерті ми певні, що історія програних Визвольних змагань минулого століття сьогодні не повториться.

Оце і є внесок Коновальця в історію України.

Ярослав Сватко

Координував проведення фіктивних культурно-мистецьких заходів в країнах Європейського Союзу 48-річний іноземець із посвідкою на постійне проживання в Україні. Для реалізації злочинного задуму військовозобов’язаних чоловіків вносили до онлайн системи «Шлях» як учасників музичного гурту, який нібито вирушав за кордон на гастролі. Вартість таких «послуг» становила від 8 000 до 12 000 доларів з особи. Організатора незаконного каналу перетину кордону затримали під час одержання завдатку від чергового новоспеченого «звукорежисера». Йому повідомлено про підозру.

Викрили механізм нелегального виїзду чоловіків призовного віку за межі країни оперативники управління стратегічних розслідувань у Львівській області ДСР Нацполіції спільно зі слідчими слідчого управління обласної поліції.

За даними слідства, фігурант підшуковував військовозобов’язаних чоловіків, які бажали незаконно виїхати з України під час дії воєнного стану. Для цього «клієнтів» оформлювали як учасників музичного колективу та вносили відповідні відомості до офіційної системи «Шлях», що давало можливість безперешкодно перетнути державний кордон під приводом гастрольної діяльності в країнах ЄС.

Так, в одному з задокументованих епізодів, зловмисник обіцяв допомогти виїхати мешканцю Львівщини. За реалізацію плану фігурант вимагав від нього 12 000 доларів.

Саме під час передачі завдатку в розмірі 3 000 доларів правоохоронці затримали іноземця в порядку статті 208 Кримінального процесуального кодексу України. Грошові кошти та інші речові докази вилучили з місця події.

На підставі зібраних доказів затриманому повідомили про підозру за ч. 3 ст. 332 (Незаконне переправлення осіб через державний кордон України) Кримінального кодексу України. Вирішується питання щодо обрання йому запобіжного заходу.

Наразі тривають слідчі дії для встановлення інших осіб, причетних до функціонування незаконного каналу переправлення чоловіків за кордон, та притягнення їх до відповідальності.

Санкція інкримінованої статті передбачає покарання у вигляді до дев’яти років увʼязнення з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна.

Заходи з викриття та документування схеми проводили спільно зі співробітниками СБУ під процесуальним керівництвом Львівської обласної прокуратури.

Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України

НАБУ та САП викрили корупційну схему під час ремонту доріг у Полтавській області. Службові особи Управління житлово-комунального господарства Полтавської міськради у змові з депутатом налагодили систематичне одержання неправомірної вигоди від підрядників.

За даними слідства, посадовці вимагали від компаній відкат у розмірі 10% від суми договорів на обслуговування та поточний ремонт місцевих доріг. Загальна сума одержаної неправомірної вигоди становить понад 7,7 млн грн.

Наразі про підозру повідомили:

• депутату Полтавської міської ради — ч. 4 ст. 368 КК України;
• посадовцю Полтавської міської ради — ч. 4 ст. 368 КК України;
• двом представникам підрядних компаній — ч. 3 ст. 369 КК України.

Ухвалою слідчого судді ВАКС до депутата застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою застави у розмірі 33,28 млн грн.

Слідство триває. Встановлюються інші особи, які можуть бути причетні до вчинення злочину.

НАБУ

Військова контррозвідка Служби безпеки викрила у Дніпрі ще одного агента фсб. Ним виявився завербований ворогом тренер-реабілітолог дітей з інвалідністю, який коригував обстріли Харківської, Дніпропетровської та Полтавської областей.

Як з’ясувало розслідування, фігурант займався пошуком і передачею координат української ППО.

Встановлено, що зловмисник відстежував військові об’єкти під час поїздок на власному транспорті. У разі виявлення потенційних «цілей» він позначав їхні локації на гугл-картах і робив детальний опис місцевості.

Зібрані відомості він накопичував на своєму смартфоні для подальшого звіту куратору від фсб.

Співробітники СБУ викрили агента, поетапно задокументували його шпигунську діяльність і затримали.

Також Служба безпеки провела заходи із убезпечення локацій Сил оборони в зоні ворожої розвідактивності.

За матеріалами справи, чоловік був завербований російською спецслужбою через Телеграм-канал з пошуку «легких заробітків».

Під час обшуків у затриманого вилучено ноутбук та мобільний телефон із доказами роботи на фсб.

Слідчі Служби безпеки повідомили йому про підозру за ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада, вчинена в умовах воєнного стану).

Зловмисник перебуває під вартою без права внесення застави. Йому загрожує довічне позбавлення волі з конфіскацією майна.

Комплексні заходи проводили у взаємодії з Головним управлінням СБУ у Дніпропетровській області за процесуального керівництва обласної прокуратури.

Служба безпеки України

Служба безпеки затримала ще одного агента рф в Одесі. На замовлення ворога він реєстрував супутникові термінали Старлінк для збройних угруповань країни-агресора.

Встановлено, що агентурне завдання виконував завербований ворогом місцевий вантажник. До уваги російських спецслужбістів він потрапив, коли шукав «легкі заробітки» у Телеграм-каналах.

За обіцянку «швидких грошей» фігурант спочатку зареєстрував Старлінк на своє ім’я і передав відповідні реквізити куратору з рф.

Згодом агент одержав від нього вказівку на залучення максимальної кількості людей для незаконної верифікації нових терміналів.

Задокументовано, як фігурант під вигаданими приводами задіяв для реєстрації Старлінків щонайменше 12 своїх знайомих.

Співробітники СБУ поетапно задокументували протиправну діяльність агента і затримали його за місцем проживання.

Одночасно було заблоковано всі зареєстровані ним раніше супутникові системи зв’язку.

Під час обшуку в затриманого вилучено мобільні телефони, з яких він координував свою підривну діяльність з ворогом.

На підставі зібраних доказів слідчі Служби безпеки повідомили агенту про підозру за ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада, вчинена за попередньою змовою групою осіб в умовах воєнного стану).

Зловмисник перебуває під вартою без права внесення застави. Йому загрожує довічне позбавлення волі з конфіскацією майна.

Комплексні заходи проводили співробітники Управління СБУ в Одеській області за процесуального керівництва обласної прокуратури.

Служба безпеки України

Прокурори Коростенської окружної прокуратури повідомили про підозру двом чоловікам у сприянні незаконному перетину державного кордону України за грошову винагороду (ч. 3 ст. 332 КК України).

За даними слідства, 19-річний житель Рівненської області розмістив у месенджері Telegram оголошення про надання послуг із незаконного переправлення громадян через державний кордон України до Республіки Білорусь за грошову винагороду. До протиправної діяльності він залучив свого знайомого.

На оголошення відгукнувся «клієнт», якому чоловіки надавали вказівки та поради щодо перетину кордону, зокрема повідомили детальний маршрут руху, перелік необхідних речей, а також алгоритм дій після прибуття на територію Республіки Білорусь. Свої послуги вони оцінили у 10 тис. доларів США.

Попередньо клієнт передав аванс у розмірі 44 тис. грн нібито для забезпечення безперешкодного проїзду через блокпости та контрольно-пропускні пункти.

Після передачі обумовленої грошової винагороди чоловіків затримали правоохоронці в порядку ст. 208 КПК України.

Наразі підозрюваним обрано запобіжні заходи у виді тримання під вартою з альтернативою внесення застави та цілодобового домашнього арешту.

Досудове розслідування здійснюють слідчі ВП № 2 Коростенського РУП ГУНП в Житомирській області за оперативного супроводу 9-го прикордонного загону імені Січових Стрільців Державної прикордонної служби України.

Примітка: відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду.

Пресслужба Житомирської обласної прокуратури, 12.06.2026

Встановлено, що обвинувачений, перебуваючи на посаді матеріально-відповідальної особи, упродовж 2019–2022 років незаконно привласнював дорожню техніку та інше майно відокремленого підрозділу ДП «Житомирський облавтодор» ВАТ «ДАК «Автомобільні дороги України».

За даними слідства, чоловік здійснював реалізацію майна без законних підстав та без офіційної оплати, чим завдав державному підприємству збитків на суму понад 675 тисяч гривень.

У суді обвинувачений свою провину не визнав.

Звягельський міськрайонний суд Житомирської області визнав чоловіка винним та призначив йому покарання у виді шести років позбавлення волі із позбавленням права протягом трьох років обіймати посади, пов’язані з організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями.

Після оголошення вироку засудженого взяли під варту прямо у залі суду.

Наразі вирок ще не набрав законної сили, оскільки триває строк апеляційного оскарження.

Пресслужба Житомирської обласної прокуратури, 12.06.2026

Королева українського шансону Жанна Лтавська презентувала нову пісню «Червоні вишні». За словами артистки, композиція розповідає про пристрасне кохання, силу почуттів та важливість жити сьогоднішнім днем, не відкладаючи життя на потім.

Нова робота стала черговою прем’єрою виконавиці, яка вже багато років залишається однією з найяскравіших представниць українського шансону. Цього разу співачка вирішила звернутися до теми кохання, яка, на її думку, особливо важлива в часи великих випробувань.

«Моя нова пісня “Червоні вишні” — про пристрасне кохання, емоційне, яке дає волю почуттям. Можливо, десь воно сховане, приховане від усіх. Послухайте пісню — і ви все зрозумієте», — розповіла Жанна Лтавська.

Артистка переконана, що сьогодні люди значно гостріше відчувають цінність кожної миті та кожного щирого почуття. Саме тому нова композиція має не лише романтичний, а й глибший життєвий зміст.

«Треба жити зараз, у цю хвилину, у цей момент і не зраджувати своїм почуттям. Ми не знаємо, що буде завтра, тому не варто відкладати щастя на потім», — наголосила виконавиця.

За словами Лтавської, останні роки змінили не лише українців, а й саму артистку. Повномасштабна війна вплинула на її творчість, світогляд та ставлення до життя.

Саме після початку повномасштабного вторгнення у творчості Жанни Лтавської розпочався новий етап. У той період народилася пісня «Вкрали цигани танк», яка швидко стала вірусною та принесла співачці нову хвилю популярності.

«У той період я написала пісню “Вкрали цигани танк”. Чесно кажучи, навіть не думала, що вона настільки піде в народ. Люди почали масово ділитися нею, співати, записувати відео. Для мене це стало початком нового творчого етапу», — розповіла виконавиця.

Після успіху цієї композиції артистка випустила ще низку пісень на військову тематику, які також знайшли відгук серед слухачів. Окрім творчості, співачка активно підтримувала українських захисників та брала участь у благодійних заходах.

За словами Лтавської, саме пережиті події змусили багатьох людей переосмислити власні цінності.

«Сьогодні люди особливо потребують щирості. Ми всі пережили багато болю, втрат і випробувань. Але любов нікуди не зникла. Вона поруч. Вона допомагає жити, вірити й рухатися вперед. Саме про це моя нова пісня “Червоні вишні”», — підсумувала Жанна Лтавська.

Слухати трек на всіх платформах:

https://bfan.link/chervoni-vishni

Працівники ДБР викрили корупційну складову у масштабній схемі постачання засобів індивідуального захисту для потреб Збройних Сил України.

У межах розслідування повідомлено про підозру колишньому заступнику начальника Головного управління матеріальних ресурсів Міністерства оборони України. За даними слідства, він використовував свій вплив для сприяння львівським підприємцям під час укладення контрактів із Міноборони та отримував за це неправомірну вигоду.

Зокрема, у березні-квітні 2022 року бізнесмени перерахували 150 тис. грн на рахунки пов’язаних із посадовцем осіб. Крім того, наприкінці того ж року один із підприємців оплатив йому відпочинок в елітному санаторії Трускавця вартістю майже 290 тис. грн.

Дії посадовця кваліфіковано за ч. 1 та ч. 2 ст. 369-2 КК України – одержання неправомірної вигоди за вплив на ухвалення рішень особами, уповноваженими на виконання функцій держави. Також про підозру повідомлено підприємцям, які надавали неправомірну вигоду.

Викриті факти є частиною масштабного розслідування щодо заволодіння коштами Міністерства оборони під час закупівель майна для потреб Збройних Сил України.

Нагадаємо, ДБР уже завершило досудове розслідування стосовно львівського бізнесмена та учасників створеної ним злочинної організації, які організували постачання неякісного військового одягу для армії.

Підконтрольні їм компанії уклали з Міноборони контракти на понад 1,8 млрд грн. Водночас проведені експертизи підтвердили, що поставлена продукція не відповідала технічним вимогам і була непридатною для використання за призначенням. Сума завданих державі збитків склала понад 1 млрд 167 млн грн.

Обвинувальний акт щодо організатора схеми та його спільників уже перебуває на розгляді суду. 

Процесуальне керівництво здійснює Офіс Генерального прокурора.

Отримано з поштової розсилки ДБР

За попередньою інформацією горить установка первинної переробки нафти ЕЛОУ-АВТ-8.

ПАТ «Нижньокамськнафтохім» є одним із найбільших нафтохімічних підприємств Європи.

Завод посідає перше місце у світі з виробництва ізопренового каучуку та входить до трійки провідних виробників бутилових каучуків. Підприємство випускає понад 120 видів продукції, зокрема сім видів синтетичних каучуків для шинної промисловості, поліетилен, поліпропілен, полістирол, АБС-пластик, етилен, пропілен, бутадієн та іншу хімічну продукцію.