Українська меншина у Польщі в небезпеці!

askold-lvЗа історією останнього півтисячоліття українсько-польські відносини були, м’яко кажучи, напружені. Це включало не менше трьох окупацій української території поляками та обвинувачення у геноциді обома сторонами. Проте в 1991 році, коли українці проголосили вільну і незалежну Українську державу, Республіка Польща була першою країною (хоча можливо, Канада перша), що визнала незалежність України. Періодичне зближення Польщі з Україною, незважаючи на історію, було не зовсім дивним у зв’язку з нещодавним пануванням Радянської Росії, гострою пам’яттю про те, що сталося в Угорщині в 1956 р. та Чехословаччині в 1968 р. Та зрозумінням обома сторонами, що сьогоднішня Російська Федерації юридично і по духу спадкоємець імперії. Незалежну Україну Польща розглядала як буфер від Росії, постійного джерела занепокоєння обох. Українсько-польські відносини були хорошими або, принаймні, практичними у майже всіх сферах, включаючи історичні питання які розв’язувалися діалогом. Але тоді в Польщі до влади прийшла партія Права та Справедливості і все, здається, змінилося.

Протягом останніх трьох років українська меншина в Польщі є переслідувана цим правим режимом. Шовіністичні елементи польської суспільності які були приборкані примиренням або кон’юнктурою почали відчувати, що антиукраїнська діяльність тепер не тільки безкарна але навіть заохочена владою. Південно-східна територія сучасної Польщі раніше вважалася частиною України якщо не політично то етнографічно бо до 1947 року мала велику концентрацію українців. У 1947 році польський комуністичний уряд насильно перемістив цю етнічну українську громаду до далекого північного заходу Польщі, територію, що належала Німеччині до Другої Світової війни. Мета цієї насильної акції, яку багато хто засудив як спробу геноциду українців у Польщі, полягала не лише в переселенні, а й “вирішенні української проблеми в Польщі”. Ця особлива мова навіть була використана в секретній директиві для цієї акції. Українці повинні були бути переселені в не концентровані громади, щоб вони перестали існувати як етнічне об’єднання.

Після 1989 року та відновлення незалежної (вже не совєтської сателітної) демократичної польської республіки деякі українці з північно-західної Польщі повернулися на свої традиційні землі. З 1991 року багато українців подалися до Польщі з України, законно та незаконно. Там вони ексгумували та поховали своїх давно вбитих цивільних предків, а також загиблих вояків Української Повстанської Армії, які боролися з сов’єтами та польськими комуністами на польській території після 1945 року. Пам’ятники і меморіали були споруджені як зі згоди, так і без польської влади. Фактично, деякі пам’ятники померлим українцям були спорудженні за кошт польського уряду. Більшість колишнього українського громадського майна та церков, які були захоплені польським комуністичним урядом наприкінці 40-х рр. та закріплені у 1949 р., залишилися за їх новими власниками, але поодинокі структури, хоча дуже мало, були повернуті етнічній українській громаді.

Саме ці споруди, будівлі, церкви, меморіали, пам’ятники та могильні надгробки стали об’єктами нещодавнього нападу шовіністичних елементів польського суспільства і санкціоновані нинішнім режимом. Вони знешкоджені та / або знищені. Схвалення виявляється у різних формах, навіть за допомогою деяких офіційних натяжних проголошень, але переважно через неможливість розслідування або переслідування. Один з найостанніших прикладів – напад польських хуліганів на релігійну процесію у Перемишлі, колишньому українському місті, від церкви на кладовищі з криками буйним натовпом: “Польща для поляків” та малим чи повністю відсутнім захистом службовців охорони.

Чотири сторінки на польській мові хронології про недавні напади на українців у Польщі були представлені нещодавно мною Постійному представнику Республіки Польща при Організації Об’єднаних Націй в Нью-Йорку. Відповіді не було. Цей документ був підготовлений організованою українською громадою у Польщі, Об’єднанням Українців Польщі. Ця хронологія, з підкріпленням виносок, буде передана Генеральному секретарю ООН, Раді ООН з прав людини та її Верховному комісару, а також 192 іншим країнам, що складають ООН. Те, що шукає зорганізована українська меншина у Польщі, а українців у Польщі сьогодні мільйон, – це просте дотримання Чартеру ООН та Загальної декларації ООН про права людини. З часом цей документ з осучасненням буде розповсюджений в Європейській комісії, Раді Європи та Організації з Безпеки та Співробітництва в Європі.

Ці події серйозно загрозливі не лише для української громади в Польщі, а й для справ кращих відносин між сусідніми державами та поваги до прав людини та прав меншин. Республіка Польща і навіть її нинішній режим правого крила т.зв. ПіС-и повинні це розуміти. Один анонімний польський дипломат нещодавно сказав мені особисто: таке погане поводження з українцями в Польщі є не тільки аморальним, це просто політична тупість поляків. От доказ, у християнському вислові, що вони знають, що вони роблять. Тут не можна мовчати!

Постійний представник України до ООН вирішив цим питанням не займатися. Так він і прилюдно відповів на моє звернення. Є закриті способи розмови і захисту. Не лише можна але конечним їх використовувати. Одначе, щоби цим зайнятися треба мати почуття відношення до кожного українця, навіть найменшого як писав Шевченко. Що цього немає у багатьох речників влади здавалося б нашої держави це мабуть більше трагічне чим це що з нами роблять наші вороги. Ці речники України теж знають, що вони роблять. І тому собі поляки дозволяють знущатися над нами. А народ буде захищати сам себе.

27 вересня 2017. Аскольд Лозинський

Опубліковано Українці в світі.