Юліан Войтович («Володимир Окулярник», «Ярослав Степовий»)

Юліан Войтович, довоєнне фото

Юрій Щур

Юліан Войтович народився 10 червня 1916 року і був наймолодшим із 7 дітей у сім’ї Юліана та Юлії Войтович. Родина проживала у лемківському селі Лабова на Закерзонні (тепер – у Малопольському воєводстві, Новосондецькому повіті, гміні Лабова). Його батько був агрономом і лісником.

Досягнувши 10-річного віку, Юліан Войтович почав відвідувати Рідну школу в Яворові, а потім – навчався у гімназії в Перемишлі. У 1937 році він вступив до Греко-Католицької Богословської Академії, яку створив у 1928-1929 роках у Львові Митрополит Андрей Шептицький, а очолив її перший ректор о. Йосиф Сліпий. Після того, як з приходом совєтських військ до Львова у 1939 Академію було закрито, Юліан Войтович повернувся до Лабової.

На сьогоднішній день невідомо коли саме Юліан Войтович приєднався до ОУН. Залишається фактом, що із вибухом німецько-совєцької війни у червні 1941 року він, разом із іншими молодими націоналістами, вирушив на територію Наддніпрянської України для створення мережі осередків Організації українських націоналістів. Юліан Войтович був приділений до рою А1 Південної похідної групи ОУН-р. У наказі провідника Південної групи Тимоша Семчишина від 15 липня 1941 року №12 зафіксовано наступний склад рою: Микола Сидор (Чарторийський), керівник; Роман Олійник (більше відомий як Роман Рахманний), Юліан (Юліян) Войтович, Мирослав Кобанів, Петро Ворона, Іван Ковей, Гриць Хованець, Осип Вітяк та Степан Галицький. Станом на той час учасники рою А1 перебували у селі Петриків Тернопільського району Тернопільської області.

Микола Сидор-Чарторийський описав похід рою на Південь України у книзі «Від Сяну по Крим» (Нью Йорк, 1951). Очевидно, щоб не наражати на небезпеку ще живих друзів по боротьбі, а також їхні родини, автор спогадів у книзі майже не подав справжніх прізвищ. Та разом із тим, тут згадується «богослов з Лемківщини, Окулярник». Наведені автором інші описові дані дозволяють нам говорити, що під псевдо «Окулярник» згадується саме Юліан Войтович.

Юліан Войтович після завершення війни

Першим населеним пунктом, куди зайшов рій Сидора-Чарторийського після переходу за річку Збруч, було село Фельштин (з 1946 року називається Гвардійське) теперішнього Хмельницького району Хмельницької області. Тут, згідно з діючими приписами для членів похідних груп, було проведено збори місцевих жителів, де виступали члени ОУН. Серед виступаючих був і Войтович – «Володимир Окулярник», який говорив про потребу організації органів місцевого самоврядування, які б відстоювали інтереси місцевої громади. Також мав слово Юліан Войтович на великому мітингу-віче, організованому членами похідної групи у Чаплинці – районному центрі Херсонської області. Як згадував Сидор: «він говорив про потребу господарської відбудови й про те, як до неї приготовитись. Очевидна річ, що він не міг висловити вповні наших бажань і плянів, бо тому перешкоджала присутність фольксдойчів і німців. Отже, говорив про конечність обробити землю, перевести засіви й т.п.».

Саме у Чаплинці група оунівців була заарештована Зондеркомандо. За спогадами Сидора-Чарторийського, продовжити рух на визначений терен діяльності з усіх зміг лише Роман Бардахівський, який пізніше був розстріляний німцями у Джанкої. Подальша ж доля Юліана Войтовича містить низку суперечливих даних.

У одній з перших праць, присвячених діяльності Похідних груп ОУН-р за авторством Лева Шанковського, зазначалося, що Юліан Войтович потрапив до тієї групи підпільників, яку на Миколаївщині (Херсонська область була створена вже після війни) знищило Зондеркомандо СС: «арештовано тут Мацілинського, Ю. Войтовича, брата й сестру Лехітських, в Херсоні Цицу («Конрада»), що пропали без вістки, мабуть були розстріляні, або повішені німцями». З цієї книги інформацію підхопили інші автори й вона потрапила до інших досліджень з історії націоналістичного руху на Півдні України. У матеріалі, датованому 1951 роком, колишній учасник рою А1 Роман Рахманний згадував про перебування на Лемківщині восени 1942 року й розмови з місцевим оунівцем Васко, що «Юлько В. – пропав десь на сході, кажуть німці розстріляли в Миколаєві над Чорним морем».

Насправді, Юліану Войтовичу вдалося вижити під час перших арештів та розстрілів. За спогадами родини, він пізніше розповідав, що в цей час захворів на тиф й перебував у лікарні. У документах нацистських спецслужб, які збереглися після війни, зафіксовано дату арешту Юліана Войтовича – 19 листопада 1942 року. Заарештований він був безпосередньо у лікарні, не одужавши до кінця. Заслабкий від хвороби, Войтович не міг сам ходити. Його друзям довелося виносити його з лікарні на ковдрі.

Після арешту Юліан Войтович потрапив до Табору цивільного населення СД на станції Грейгово Миколаївського району (інші назви табору – Водопій та Водокачка). За даними історика Олександра Пагірі, «табір був розташований в колгоспі ім. Петровського та по периметру обмотаний колючим дротом. Охорону табору здійснював спеціально створений шуцманшафт батальйон СД (150 осіб), що був укомплектований з числа українців та росіян. Комендантом табору був Нольде, його заступник Фаут, начальником команди СД Франц, командир взводу поліції Гофман. В’язні отримували 300 гр. хліба (сурогату) на добу, 2 рази на тиждень їм давали гарячий суп з різних овочів, а жирів припадало від 5 до 10 гр. на добу на одну людину. Приміщення їдальні не було, всі ув’язнені їли суп з одного баку. В’язні працювали в зимовий період 10-12 год. на добу, а влітку до 16 год. на різних чорних роботах. Від виснаження, голоду, побоїв, всипного тифу та інших хвороб щоденно помирало до 3-4 осіб. Медичної допомоги не було. За порушення режиму в таборі арештованих били, а за невиконання планових норм праці – розстрілювали вночі. Іноді в’язнів переводили для відбуття терміну покарання до в’язниці СД м. Миколаєва, інколи відправляли в Німеччину». За спогадами самого Юліана Войтовича, вижити та фізично зміцнитися йому вдалося лише за рахунок картоплі та кавунів, випадково знайдених на полях під час робіт.

У нацистських документах з концтаборів Юліан Войтович фігурує як Ярослав Степовий. І лише дехто з ближчих друзів знав, ким насправді є в’язень Степовий. Одним з таких був Юрій Костів, учасник похідної групи ОУН, з якою дійшов до Одеси. Він пройшов із Степовим нацистськими таборами і вже після закінчення війни свідчив під присягою, що його товариш є дійсно Юліаном Войтовичем.

До речі, спогади про друга Степового, як в’язня нацистських концтаборів залишив уродженець Херсонщині, член місцевого підпілля ОУН, Валентин Коваль. Він також був ув’язнений наприкінці 1942 року у таборі на станції Грейгово.

У Грейгівському таборі Войтович пробув з 25 грудня 1942 по 8 червня 1943 року, потім – відправлений до Бухенвальду (прибув 8 серпня), таборовий номер ув’язненого 25363. Потім – Дора Міттельбау (з 27 жовтня 1943 року), звідти вивезений до Берген-Бельзен (перебував тут з 4 по 18 квітня 1945 року).

З цього, останнього, табору Войтовичу пощастило втекти разом з кількома товаришами. Щоправда, втікали вони вже не від німців, а від шовіністично налаштованих поляків (також колишніх в’язнів) та совєтської репатріаційної комісії. Одним із цих товаришів був колишній член обласного проводу ОУН Київщини Степан Мудрик-Мечник, який і вивів групу втікачів повз союзницькі стійки. Останні охороняли колишні нацистські табори, щоби ті, хто вижив у «млинах смерті» не розбрідався навколишніми територіями.

Після несподіваної зустрічі, колишні в’язні концтаборів Валентин Коваль та Юліан Войтович почали розшукувати представництво Українського національного об’єднання, де очікували отримати допомогу (але марно). Перебуваючи у Веймарі, вирішили навідатися до Бухенвальду, щоб отримати довідку про перебування у цьому концтаборі. Очевидно, після цього дороги друзів-політв’язнів розійшлися.

Вважаємо, що не зайвим буде зупинитися й на долі брата Юліана Войтовича Сергія, агронома за освітою. Активіст «Просвіти», який на належному рівні тримав її діяльність у рідних теренах. Крім того, впроваджував передові напрямки в агрокультурі тощо. Сергій Войтович підтримав Акт проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року за що й був заарештований гестапо й закатований в концтаборі Освєнцім.

У квітні 1945 року Юліан працював на німецького фермера, щоб мати можливість заробити на їжу й відновити сили після концтаборів. Потім, 15 серпня 1945 року, він вступив до університету в Мюнхені. Спершу навчався на стоматолога, пізніше перевівшись на спеціальність «лісництво», яку отримував на Кафедрі лісового господарства.

Проживаючи у Німеччині, Юліан Войтович був активним у діяльності новоствореної Ліги українських політичних в’язнів. А наприкінці 1945 року вже був серед членів Управи Ліги.

Юліан Войтович одружився на українці Іванні Демків. Пара отримала дозвіл на переїзд до США у 1949 році. Через виїзд до Сполучених Штатів, Войтович був змушений перервати навчання.

Юліан Войтович знав 9 мов і вільно ними спілкувався. Проте, англійська до цього переліку спершу не входила. Через це, прибувши до США й оселившись в Буффало (штат Нью Йорк), подружжя змогло влаштуватися лише на роботу в готелі Stadtler. Юліан Войтович – двірником, Іванна – кухарем. Войтович також працював на кількох інших роботах: на заправці, заводі та інших місцях.

Трагедія пришла в родину 27 листопада 1952 року, коли його дружина Іванна та син загинули під час пологів. Після цього Юліан Войтович усамітнився, зокрема відійшов від українського руху.

11 листопада 1954 року він отримав американське громадянство. Коли його англійська мова була на достатньому рівні, Юліан Войтович був прийнятий до Школи лісового господарства в Університеті Сіракуз. Закінчив навчання з ліцензією в 1956 році.

Після цього переїхав на станцію Рейнджер штату Маунт Худ (Mount Hood) в штаті Орегон, щоб почати свою першу роботу в лісовій службі Сполучених Штатів (United States Forest Service). Протягом усієї своєї кар’єри Юліан Войтович був відомий тим, що мав можливість (вміння) посадити дерева там, де ніхто інший не зміг би. З часом, він став керівником лісової служби дитячої кімнати в Бенді, штат Орегон. У відставку з Лісової служби Войтович пішов після 27 років служби у 1983 році.

Фототграфія зі служби в лісництві,  1983 рік

Юліан Войтович одружився з Дороті Геверс в Лонгвві, штат Вашингтон, 31 грудня 1960 року. Подружжя виховувало трьох доньок. Для них він був чудовим батьком, назагал відомий своїм чудовим митецьким різьбленням по дереву та картинами маслом. Він любив свою сім’ю, його дерева (ліс) та країну, яка його прийняла (США). Разом із тим, постійно сумував за Україною та родиною, яка залишилася за океаном.

Юліан Войтович відійшов у вічність 27 жовтня 1998 року в Бенд, штат Орегон.

Якщо хтось знав Юліана Войтовича та міг би розповісти про нього, або його побратимів з похідних груп ОУН та підпілля на Херсонщині й Миколаєвщині, прохання написати автору на електронну адресу: zocoks@meta.ua

Опубліковано Національна пам'ять.