Спогад очевидиці про трагедію в Сагрині: «Мама кожного року 10 березня писала вірші і плакала»

Звати мене Марія Іванівна Хоменко по чоловікові, дівоче прізвище – Мельник. Для мене є дорогими, рідними три села тут. Одне село, де народилася мама, – це село Ласків. У тій землі спить вічним сном її рідний брат, якого вбили поляки. Там також похована її мачуха, бо мама моєї мами померла, коли їй було 6 років, як вони вернулися з біженства після Першої світової війни.

Zinka-Sahryn-svidok

Друге село Модринь – там я народилася, там жив мій тато і там спить вічним сном його сестра, яку вбили поляки.

А Сагринь… Ця трагічна подія відбувалася тут 10 березня 1944 р. Тут загинув мамин батько, якого вбили в мене на очах. Я мала була, мала 4 роки.

Наші села, Ласків і Модринь – 7 кілометрів від Сагриня. Але коли банди почали палити навколишні села, люди звідти стали втікати в Сагринь, думали перечекати напади, бо тут був постерунок, тобто відділ поліції. І це село було дуже велике, люди думали, що банда сюди не сунеться.

Через це сюди втікали мешканці навколишніх сіл. Так само зробив мій тато. Він прийшов до Сагриня, тут у нього був знайомий, до якого він попросився на квартиру. На той час у тих хазяїв був син 20 років, і його закатували члени банди при нас, при родині.

А взагалі наші села були дуже спокійні, миролюбні. Це були сільськогосподарські села, люди не мали злоби ні до кого, а тільки працювали, були ввічливими, добрими один до одного.

10 березня ми, звичайно, полягали спати – щоправда, тоді лягали спати в одязі, щоб була можливість швидко втекти. О 4 годині ранку ми почули постріли, крики. Ми визирнули у вікно, у двері, побачили, що відбувається. Побачили, що село почало загоратися з усіх сторін. Поляки палили «запальними кулями», всі будинки були дерев’яні, під стріхами – все це спалахувало в одну секунду.

Мама вдягнула мене в перше, що потрапило під руку, і ми втекли через вікно. Що було, залишилось в хаті.

Були тоді мама, я та мамин тато. Він приїхав сюди з Ласкова, бо тут був лікар, а дідусь захворів і думав до нього прийти полікуватися. Також була моя двоюрідна сестра, вона мала 12 років. Ми швиденько побігли в картопляне поле. Пам’ятаю, що тоді на полі ще лежали купи картоплиння. А навколо був сніг, лід, мороз.

Мама побачила, що холодно, скинула з себе осіннє пальто, залишилася в одній блузочці. Вона одягла мене в те пальто і поклала в болото, у той сніг обличчям до землі. А потім лягла так сама, поруч лягли дідусь з сестрою: щоб думали, ніби ми мертві. Мама наказала мені: не пискни, не заговори, не заплач, бо вб’ють.

Усе це мама розповідала мені вже пізніше. Я ж була дитиною, 4 роки, воно б забулося. Але ми з мамою дуже дружно спілкувалися, і вона мені про все розповідала.

Ми лежимо і раптом чуємо чиюсь команду і крики, наче хтось комусь щось передає. А то було о 4 ранку, темно ще, зима. Дідусь піднявся на коліно, глянув у сторону лісу, бачить: йде шеренга поляків, ідуть метрів 10 один від одного. Дідусь знову принишк. Каже: «Лежіть тихенько, не ворушіться». А потім, коли вони підійшли ближче, він сам зривається і йде їм назустріч. Думав, що, може, відведе ворога від своїх дітей. Ті підходять ближче до нього: «Pokaż dokumenty» («Документи покажи»). Дідо вийняв з кишені документ. Ті побачили, що українець і відразу без розмов вистрелили прямо в голову. Дідусь впав. Вони підійшли, обшукали його. Забрали в нього кишеньковий годинник. І розвертаються до нас. Уявіть собі: ми лежимо, вони підходять. Один каже: «Tutaj będzie robota, aż troje ich tu leży» («Тут буде робота, аж три лежать»). А я – в пальто, то ж думають, що я теж доросла.

Ми не ворушимось. Вони підходять, хтось каже: «Oni nie żyją» («Вони мертві»), а інший каже: «A może nie» («А може, ні»), – і шарпнув маму за плече. Ну, що вже, не буде вона далі удавати з себе мертву. Мама на колінах проситися: «Ja jestem Polka, co ja panu zrobiłam?» («Я – полька. Що я вам зробила?). «To moja córka, niech pan nas puści» («То моя дочка, відпустіть нас»), просить-молить. Поляки не слухають. А один каже: «Bij ją w łeb, bo to się rozmnoży» («Бий її в голову, бо це розмножиться». А другий каже (видно, мав якесь інакше звання): «Nie, niech żyje! One naszych dzieci nie zabijały. Idź i pamiętaj, że ci Polak życie darował» («Ні, нехай живе! Вони наших дітей не вбивали. Іди і пам’ятай, що тобі поляк життя дарував»).

І так вони нас відпустили, мама мене взяла на спину і швиденько пішла, але потім подумала: це ж якщо він вистрілить, то першою вб’є дитину, тому мама передумала і стала нести мене перед собою. Так ми пішли полем. Дійшли до однієї хатини. То була польська хата, там жила одна полька. Вікна зашторені, а біля льоху стоїть прибудовка і каміння лежить. Мама постукала в двері – ніхто не відчиняє. Тоді мама сіла на каміння, мене на руки взяла. А полька вигляне в вікно, відсуне штору – знову закриє. Так вона разів, мабуть, три, відкривала і закривала. А потім киває: йдіть сюди. Ми зайшли до неї до хати, а вона каже: «Ми з вами так домовимся: як прийдуть українці, ви кажіть, що я – українка. Як прийдуть поляки, я буду казати, що ви – поляки». Так ми в неї залишились. Через якийсь час, може, з півгодини, прибіг молодий хлопчина, років десь до 20-ти. Поранений. І проситься, і стукає: впусти, врятуй. Вона його не впустила. Мама потім вже, коли йшла в село, побачила його – лежав на полі вбитий.

Отака була трагедія. Ви одне тільки збагніть. У такому селі – взагалі Сагринь це велике село, але яке б воно не було – а встелити тут понад 1200 трупів*, це треба було один біля одного і то за одну годину! Це була велика сила – Армія крайова була озброєна кулеметами, а були ще Батальйони хлопські, ними керував Басай (із псевдо «Рись»). Зараз йому побудували пам’ятник у Смолигові, поляки вшановують його як героя**. Ми не маємо нічого проти: то ваша історія, ваш герой, ви можете його вшановувати і кланятися йому. Але чому вам є діло до наших героїв? Це наша історія, це наші герої, це наші цінності. (…)

Мама кожного року 10 березня писала вірші і плакала, бо не можна було приїхати сюди навіть помолитися біля могили, не можна було провідати вбитих. Аж у 2000 році мій чоловік, я з внуком, мама (мамі на той час вже було 80 років), сестра, – ми приїхали сюди і встановили хрест на могилі, де похований дідусь. Побачили також стан цвинтаря у Ласкові: одні хащі, там не можна було пройти. Чоловік брав сокиру і рубав, щоб хоч була стежка, щоб ми могли потрапити до могили маминої мами. Я не зможу вам цього вповні передати. Я тоді сказала: якщо ми нічого не зробимо, то завтра-післязавтра приженуть бульдозер і все зрівняють із землею. Вже немає там таблички «Ласків», тільки дорога на Смолигів. Я сказала: «Не буде згадки, що тут жили люди, що тут була трагедія, що тут стільки пролили крові». Ми поставили хреста у Ласкові і в Модрині. І вже після того почали люди розповідати, яка то була трагедія, і з того почали розчищувати і наводити лад на тих цвинтарях. ■

_________________________________

* За останніми дослідженнями професора Ігоря Галагіди у Сагрині встановлено 606 жертв.
** У Смолигові (на Грубешівщині) вставновлено пам’ятник особам, які загинули під час боїв у даній місцевості. Натомість у Грубешові одну з вулиць названо на честь Станіслава («Рися») Басая, який, між іншим, відповідає за пацифікацію українських сіл 1944 р.

Опрацювала і записала Христина Заник. Джерело: Наше Слово

Опубліковано Національна пам'ять.