Розрита могила в Празі – вічна проблема батьків і дітей

olex_oles

Йосиф Сірка

Не було би щастя, та нещастя допомогло.

(Народне прислів’я).

sirkagoodСумна й, до деякої міри ганебна для України, історія з ексгумацією могили видатного українського письменника, поета й драматурга, посла УНР 1918-19 рр. в Угорщині Олександра Олеся (Кандиба, 1878-1944) зворушила не тільки українську громаду Праги. Вона довела до українського суспільства факт, що в державі бракує уваги до своєї історії, до своїх видатних людей не тільки у Празі, але й у самій Україні. Ото й не дивно, що дуже швидко ЗМІ та владні представники заговорили про перепоховання не тільки Олеся, але й інших письменників, визначних політичних діячів, вчених в „Національному пантеоні”, якого в Україні нема. Правда, розмови про нього вже були не раз.

Поховання Володимира Михайлишина (1929 – 2017), уродженця Ужгорода, на місці ексгумованих Олеся та його дружини Кандиби, показало не тільки на слабку працю Українського посольства в столиці Чеської Республіки, яке мало досить часу зайнятись похованнями видатних українців в ЧР, бо їх тут найбільше з-поміж усіх европейських країн. Воно також звернуло увагу на вічну людську проблему батьків та дітей.

Про те, що тема батьків та дітей не втратила своєї актуальности від появи роману І.Турґенева (1818-1883) “Батьки і діти” (1862) переконуємось щодня. Вже давно так ведеться, що батьки відповідають за дітей, на яких витрачають кошти, щоб виховати, дати освіту, зрештою, щоб їм все залишити, що здобули за своє життя. Але, на жаль, дуже рідко зустрічаємо випадки, коли діти беруть на себе відповідальність, чи обов’язки за батьків, або, скажімо, продовжують справу батьків. Я, особисто, переконався у тому, бо цілковито випадково довідався про смерть мойого довгорічного і близького приятеля Володимира Михайлишина, з яким останні 15 років нас ділив Атлантичний океан. Цю сумну вістку дізнався в інтернеті і то лише тому, що його поховали замість поета Олександра Олеся.

Олесь-Кандиба був похований на Ольшанському цвинтарі в Празі (1944 р.), де за місце платять (як і в багатьох країнах Европи) наперід на 10 років. У 90-х рр. В. Михайлишин перебрав платности (як спонзор) за це місце. Він був людиною скромною і ніколи не хвалився тим, що допомагав дисидентам, біженцям, новим еміґрантам – тому навіть члени родини могли й не знати про його спонзорство.

Життєвий шлях Михайлишина нагадує життя багатьох еміґрантів. Вперше він емігрував із Закарпаття під час Другої світової війни до Праги. Мама була чешкою, яка вивчила українську мову, після смерти чоловіка сама виховувала синів. Володимир тут здобув і освіту.

Після окупації Чехословаччини совєтським військом 1968 р. Михайлишин не міг змиритися з тим, що його країну окупувала російська імперія, через яку вже його батьки змушені були тікати з рідних земель.

Незважаючи на добру працю хеміка, він вирішив покинути країну, де до сказаня мали вже лише окупанти. Володимир був сумлінним і талановитим хеміком, йому належало кілька патентів у фармацевтичній індустрії. 1969 р. В.Михайлишин, за допомоги туристської візи, на своєму „Трабанті”, виїхав до Скандинавії, згодом переїхав до Німеччини, звідти до Швейцарії.

Як успішний працівник в ЧСР він без проблеми отримав працю у відомій фармацевтичній фірмі CIBA-GEIGY, у Базелю. Тут він здобув повагу завдяки кільком важливим патентам на ліки, на які роботодавець вже довго чекав. Незабаром дружина Мушка з малолітнім сином Романом виїхали до Італії (пані Михайлишина співала в українському хорі в Празі, який мав виступити в Римі), а звідти вже перебралися до чоловіка в Базелю.

Поряд з плідною працею Михайлишин стає дуже активним в українській громаді та в німецькій пресі Швейцарії, Німеччини своїми дописами до питань стосовно дисидентів та інших питань з тематикою СССР та України. Він допомагає матеріяльно дисидентам в Україні, їхнім родинам. Бере активну участь в різних українських акціях на підтримку репресованих в СССР українців.

Після проголошення Незалежности України В.Михайлишин часто їздить в Україну, де перебуває по кілька тижнів. Навіть купив помешкання в Києві, щоб міг приїхати коли схоче і бути так довго як хоче.

Після розпаду Чехо-Словаччини, він повертається жити до Праги – міста своєї юности. Тут він відновив чеське громадянство та купив помешкання, в якому й провів пару десяток останніх років свого життя.

Ексгумація визначного українського поета після 72 років поховання не була навіть в думках В.Михайлишина, бо він був не тільки патріотом України, але й великим поцінювачем творчости Олеся. Та так в житті буває, що батьки, які все своє життя жили й трудилися задля своїх дітей, не отримують очікуваної любові, співчуття, чи поваги до своїх діянь.

Син Роман, який виріс, живе й працює у Швейцарії не дуже цікавився ідеями своїх батька та матері. Зрештою, вони жили „самостійним” життям у Празі – досить далеко для старших людей, щоб бачити часто сина і його родину. Можна припустити, що поет О.Олесь не був особливо відомою особою для Романа. Я припускаю, що він і не знав, що батько фінансував поховання поета на цвинтарі в Ольшанах з любові й поваги не тільки до поета, але й до України – батькіщини рідного батька, брата і своєї.

Чому Роман не продовжив оплату за гріб поета, та яким чином дійшло до ексгумації, то це, певно, тільки він міг би пояснити. Я припускаю, що рідкі відвідини батьків та брак спілкування між батьком і сином і стало тим непорозумінням, яке так збентежило не тільки українську громаду Чеської Республіки, але й в самій Україні.

Син Володимира Михайлишина – Роман і є прикладом того, що деякі діти щойно після смерти батьків довідуються про ідеали родичів, які не зуміли передати їх дітям. А Михайлишини жили не тільки в Празі продуктивним життям, але й ніколи не забували, що вони є частиною великої української нації.

Батьки трудились і боролись своїм шляхом і можливостями за свої ідеї, за вільну і Незалежну Україну, за збереження батьківської мови, яку знає і Роман і його син.

Ми щодня переконуємось, що діти, які все успадковують, часто руйнуть навіть здобуте не їхніми руками. Тобто, проблема батьків та дітей залишається невирішеною не тільки в романі Тургенєва, але й у ХХІ столітті!

Коли б між Володимиром Михайлишиним та його сином Романом були близькі взаємини, то син би зрозумів, що для батька були й інші вартости ніж майно, гроші, що він підтвердив своїм спонзорством оплати могили Олеся на Ольшанському цвинтарі, яке „швейцарський” син сприйняв за „купівлю гробу”.

З іншого боку, Роман міг „розізлитися” на дипломатів, які не подбали вчасно про могилу поета. Зрештою, у Чехії (та не тільки в ній) ще свіжа історія зі скандальною працівницею (вже колишньою) Українського посольства в сусідній Словаччині О.Ліщишин, яка використала посольську печатку свого „шефа” посла (зараз вже колишнього) О.Гаваші для „дипломатичної” контрабанди цигарок. А що українські „дипломати” займаються такими промислами, а не справжньою дипломатичною працею, не могло не зачіпити „швейцарця”, який звик до порядку та відповідальності.

Прага колись була центром української еміграції в Европі – Український Вільний Університет, Господарська Академія в Подєбрадах, Українська бібліотека та різні українські організації, газети. Тому не дивно, що тут на цвинтарях поховані сотки видатних українців і треба сподіватися, що „нещастя” з ексгумацією Олеся та його дружини допровадить до „щастя” українських патріотів, які мріяли про своє останнє місце в рідній українській землі, за яку вони боролися, страждали, яку оспівували. Декому з них вдалося дожитися моменту повернення за життя, а для інших, надіємось, вдасться це зробити з їхніми могилами за допомоги Української Держави.

Тараса Шевченка перевезли з Росії в Україну за кошти української громади, бо Україна була лише колонією імперії, а зараз перед українською владою стоїть завдання показати, що йдеться про Незалежну державу, яка дбає про своїх дітей-патріотів. Тому потрібно не згадувати про потребу Національного пантеону, але поставити його прискореним темпом, щоб не чекати на момент, коли „викидатимуть” наших славних предків з чужих цвинтарів, але перепоховати їх згідно їхнім і нашим бажанням. Зробити так, щоб можна було сказати: Не було б щастя, так нещастя допомогло! Бо ексгумацію О.Олеся не можна інакше назвати як „нещастям” для празької української громади, а за Україною він тужив усе своє емігрантське життя. Тому, сподіваймось, що його мрія „бути” в Україні здійсниться посмертно.

Торонто, 8 .1.17 р.

Від редакції: автор є політичним еміґрантом з Чехословаччини після її окупації радянськими військами у 1968 році.