Площа

Ми вже не ті, що були колись.

Площа – то наші Крути!”

Пісня Олеся Покальчука

16 жовтня 1990 року.

Службове відрядження до Києва 16 жовтня 1990 року. Перший авіарейс зі Львова. 30 хвилин тролейбусом до бульвару Шевченка. Ранковий Хрещатик і Площа… Площа, яку голодуючі студенти зробили Майданом Незалежності. Площа, що вже два тижні – 14 днів і ночей волає до людського розуму і совісті: “Схаменіться, будьте люди”. Площа, як перший щабель незримої драбини від гранітного монументу Леніна до золотих бань Софії Київської, обрамлених бездонною блакиттю українського неба.

rev-granitРанок у студентському містечку на граніті Площі. Київ. 15 жовтня 1990 р. www.uktinform.ua/rubric-other-nwes/1609129.

Напередодні посланці голодуючих студентів виклали свої політичні вимоги з трибуни Верховної Ради. Їх виступи і дискусію передали в прямому ефірі. Але які рішення прийме компартійна Верховна Рада? Нині вранці наметове містечко на відшліфованих гранітних брилах виглядає спокійно-буденним. Над ним, але ніби в зовсім іншому світі бовваніє постать оточеного червоноармійцями Леніна. Майже всі голодуючі гріються в променях ще теплого осіннього сонця. Люди, що зібралися навколо, благословляють Господа за безхмарне небо. Впевнено крокують вздовж символічної огорожі кремезні хлопці з охорони. Звичною роботою зайняті дівчата з обслуги.

Проте внутрішнє напруження такої незвичайної для України акції відчувається на кожному кроці. На фронтоні гранітних сходів велетенські транспаранти: “За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!”, “Борітеся, поборете, Вам Бог помагає!”.

Чітка геометрія наметів, обрамлених жовто-блакитними прапорами. Таблички з чіткими чорними надписами: Київ, Кривий Ріг, Івано-Франківськ, Тернопіль і, здається, вся Львівщина (Львівська консерваторія, Дрогобич, Стрий, Жидачів…). У першому ряду змарніле рішуче жіноче обличчя. На білій пов’язці, крім звичайного “голодую” надпис “Маю 4-х дітей”. Чому ця жінка не може розв’язати викладену на плакаті проблему надання житла владою у своїй Білій Церкві, а змушена добиватися правди тут? Відповідь дають фрагменти діалогу двох її землячок:

Вчора на мітингу наші оголосили про твоє голодування.

Це ж треба бути такими варварами, щоб усе людське було «потєряне».

– … а ми, щоб на них робили.

А далі знов студентські намети: кримської Керчі та закарпатського Хуста, Донецька, Луганська і буковинських Чернівців, промислового Харкова, приморської Одеси і, навіть, далекого російського Іркутська…

Під транспарантом: “Уклін вам – совість нашої нації. Ганьба блоку 239” двоє – хлопець і дівчина. Він кремезний, як козарлюга. Обличчя – спокійне, вольове. Вона тендітна, по-дівочому беззахисна, притулилася до його міцного плеча, ніби черпаючи недостаючі сили. І не було їм справи до цілого світу.

Біля контрольно-пропускного пункту світловолоса дівчина старалася заспокоїти маму. Здається, кожне її слово підтримували захоплені хлоп’ячі очі. Звичайно, це молодший брат. Її хлопець мав би бути з нею на Площі.

Виявляється, не так просто написати листа. А блідий хлопець у матроському тільнику таки написав, неспішно заклеїв, заадресував і передав дівчатам з обслуги. Потім, втомлений, приліг на розкладанку. Поруч сумно оперлася на палатку гітара.

Дівчина з Київського Науково-виробничого об’єднання “Квант” пояснювала приятелькам-киянкам по той бік огорожі: “… звичайно витримати можна, якщо знаєш на що йдеш”.

А поруч, за якихось там 100 метрів вирувало буденне життя Хрещатика. В підземному переході парувала кава, на лотках продавали морозиво, гарячі бутерброди і книжечки з тлумаченням усіх снів, включаючи сексуальні. Троє дівчат жваво обговорювали журнал мод. Хтось незадоволено бурчав, поглядаючи в бік Площі.

Краще поїхали би на картоплю.

А сива жіночка пенсійного віку все переживала, як вона буде жити за 70 карбованців при капіталізмі.

Над наметовим містечком домінували велетенський жовто-блакитний прапор і чітко виписані на двоформатному аркуші ватману політичні вимоги голодуючих студентів. Сивий чоловік в уніформі галицького січового стрільця під гаслом: “Геть Совєцьку імперію – тюрму народів” час від часу перемовлявся зі своїми молодими колегами по акції.

Скільки ж їх, хлопців і дівчат було на Площі? Скільки їх, ризикуючи здоров’ям стало на дорозі цієї страшної машини, яку називають командно-адмінітстративною системою? Що чатувало на них кожної ночі в пересиченому міліцією і внутрішніми військами Києві? Недаремно, ой, недаремно хтось знаючий прикріпив на гранітному блоці при вході в наметове містечко фотомонтаж із Баку, зроблений у січні 1990 року.

Море людських голів на Бакинському мітингу. Жорсткі обличчя генералів у високих військових кашкетах. Колона танків на вулиці мирного міста. Збільшене фото мертвої дівчини. Широко розплющені очі та рвана кривава рана під оголеними грудьми. Характеризуючи французьку революцію, художник змалював в картині “Свобода на барикадах” дівчину з оголеними грудьми і прапором Республіки в руці. Тут представлена теж свобода, але вбита. Чорні траурні одежі родичів відтіняють білі, незворушні, мужні обличчя вбитих азербайджанців. Трумни, трумни, трумни, що тягнуться до горизонту. А поруч – відомий імперський плакат. Звичні рожеві тони. Весна, червоні прапори, щиро усміхнений Ленін. І текст: “Советская власть в миллион раз демократичнее самой демократической республики!”.

Чим же захищені наші хлопці й дівчата на холодному граніті Площі? Незламним бажанням бачити Україну вільною і щасливою. Оберегами, цим дивом народного буття. Вишитим рушником із портретом Тараса Шевченка на палатці. Гуцульськими киптарями і ліжниками та сорочками, вишитими гуцульськими, подільськими і полтавськими матерями і бабунями. Шапками і одностроями Українських Січових Стрільців. І ще українськими піснями, виписаними на аркушах білого ватману:

Ще не вмерла Україна”;

Думи мої, думи мої”;

Ой, у лузі червона калина”;

Верховино, світку ти наш”;

Реве та стогне Дніпр широкий”;

Не пора, не пора, не пора

москалеві, ляхові служить”;

Зажурились галичанки”;

Ой, під гаєм, гаєм”.

Захищені милосердям священиків і хору Греко-Католицької семінарії з Івано-Франківщини. Відправленою ними Службою Божою на Площі. І милосердям тисяч православних киян, котрі вслухалися в кожне слово незнайомого, але такого близького обряду і молилися за своїх захисників.

Площа захищена всеукраїнським студентським страйком і багатотисячними студентсько-робітничими маніфестаціями в Києві. Голодуванням депутатів Верховної Ради України в підтримку студентських вимог. Багаточисельними мітингами підтримки, десятками тисяч телеграм від трудових колективів з усієї України. Загрозою вибуху всенародного обурення та щоденною стіною людей навколо Площі.

Тисячі киян і гостей міста приходили сюди на хвилинку і стояли годинами. Приносили ковдри, теплу одежу, мінеральну воду, свіжі газети… Приносили тепло батьківських і материнських сердець, щоб передати його дітям, які за один день стали своїми. Дивилися на Площу широко розкритими від захоплення дитячими і юнацькими очима. Приходили просто поклонитися своїм захисникам.

І вихоплювалося з материнських душ:

– “Спасибі треба сказати цим дітям, що лягли за нас на холодний камінь…”;

– “Я не могу спать ночью, встаю десять раз и все думаю, как они там на холоде, под дождем, голодные…”

Виривався мовчазний крик-протест крізь міцно стиснуті чоловічі губи. Кожний, хто прийшов на Площу, забирав з собою частинку українського лицарського духу, зміцнював віру в свої сили. Складаючи пісню “Ми вже не ті, що були колись” Олесь Покальчук, без сумніву, мав на думці не тільки студентів, а й усіх нас.

Ввечері 16 жовтня 1990 року студенти припинили голодування. Верховна Рада України прийняла на розгляд їх вимоги. На другий день голодуючі почали роз’їжджатися по домівках. Дехто з хлопців сумнівався, чи не зарано припинили акцію. Верховна Рада на чолі з відомим компартійним крутієм Леонідом Кравчуком не дала належних гарантій. Але домінував святковий настрій. Отримано першу велику перемогу.

На другий день вранці на переповненому пероні Львівського двірця київський потяг, яким приїхали наші герої-студенти, зустрічали з священником, імпровізованим естрадним оркестром, квітами і радісними сльозами.

16 жовтня 1990 р. Ярослав Середницький

Опубліковано Національна пам'ять.