Невигідна правда про Сагринь

10 березня цього року виповнилося 75 років з часу пацифікації польським підпіллям українських сіл Холмщини. Українські історики, активісти називають ці події «Голгофою Холмщини». Символом широкомасштабної акції стало село Сагринь, де, за підрахунками проф. І. Галагіди, одного дня загинуло 606 мирних мешканців того села та втікачів із навколишніх сіл, переважно жінок, дітей і літніх людей. Попри доведені факти, деклароване бажання політиків Польщі та України стати понад трагічним минулим, «битва за Саринь» досі триває.

Пам’ятник воєводі Чарнеку

У минулому деякі польські публіцисти стверджували, що поляки в регіоні Великопольща (пол. – Wielkopolska) зі столицею у м. Познань повинні ставити пам’ятник канцлеру Вільгельму Бісмарку. Як відомо, в кінці XIX – на поч. XX ст. саме різка антипольська політика цього пруського чиновника була одним із головних стимулів пробудження польського національного духу та спротиву. В результаті поляки цього регіону стали на захист мови, права на землю, почали гуртуватися, створювати сильні громадські й економічні структури. Певні аналогії можемо провести з 2018 роком. Хоча люблінському воєводі Пшемиславу Чарнеку ніяк не зрівнятися з канцлером Бісмарком, можна сміливо висловити тезу: саме його дії (слова) спричинили, що тема подій на Холмщині в березні 1944 року й воєнних злочинів польського підпілля, загонів AK й ХБ (пол. – Armii Krajowej і Batalionów Chłopskich) й так звана справа промови 8 липня 2018 року в селі Сагринь голови «Українського товариства» випливла в широкі води.

kuprianowicz

Скандальна заява воєводи П. Чарнека 9 липня, численні інтерв’ю, повні образ на адресу президента України Петра Порошенка, посла України в РП Андрія Дещиці, учасників траурних урочистостей, і нарешті його донесення в прокуратуру та ІНП (пол. – IPN) на активіста української громади, д-ра Г. Купріяновича спричинили зворотній від бажаного ефект. Здається, воєвода хотів «навести порядок» за схемою своїх ідейних натхненників ендеків, адже він є членом структури «Vade Mecum», яка гуртує випускників Католицького університету в Любліні, польських націоналістів, котрі вважають українців недонацією, а Україну – ворогом. Чарнек намагався при цьому «привчити» перші особи України (крім президента, 8 липня в селі Сагринь були присутні депутати ВР, міністри українського уряду, науковці передових українських університетів, авторитетні громадські активісти зі Львова й Києва). Він мав також намір залякати українську меншину, громадян Польщі. Особу д-ра Г. Купріяновича, активіста родом із Північного Підляшшя, історика, ініціатора заходів із висвітлення акції руйнування польською державою в 1938 році православних храмів на Холмщині, воєвода обрав для «привчання» теж не випадково.

У час, який названо в риториці партійців «ПіС» (партії «Право й Справедливість», пол. – PiS) «ставанням з колін», Чарнек не бажав у публічному просторі Польщі допустити тріщин в офіційній історичній політиці. Його сильно мотивували при цьому особисті погляди. Він неодноразово публічно показував, що симпатизує крайнім правим, наприклад ОНР (пол. – ONR). Однак не сталося, як гадалося: брутальні, лайливі слова воєводи, відсутність адекватної реакції польського уряду, навіть схвальна оцінка дій Чарнека з боку міністра Кабінету міністрів Польщі Міхала Дворчика дали зворотній ефект. У результаті українська держава в особі очільника МЗС Павла Клімкіна, посла України у Варшаві, науковців, журналістів стала на захист Г. Купріяновича та права українців на правду про події у Сагрині 10 березня 1944 року.

z24276244VSahryn-10-marca-1944-r-1-2

Люблінський воєвода П. Чарнек несвідомо запустив також інші важливі процеси – активізував українську громаду Польщі на захист голови «Українського товариства» та пошуки союзників. Чималу активність, як видно з аналізу офіційних заяв, статей, зокрема в тижневику українців у Польщі «Наше Слово», виявили українські громадські структури. Що не менш важливо, його «кавалерійська атака» винесла тему злочинів з боку польського підпілля поза вузьке коло польських та українських істориків (спеціалістів з темі II Світової війни), нащадків холмщаків в Україні, публіцистів чи державних службовців обох країн. Завдяки Чарнеку та його браваді на цю тему заговорили найважливіші польські засоби масової інформації, серед яких – тижневик «Політика». Осторонь не стояли також відомі польські громадські активісти, котрі зробили декілька важливих заяв. З офіційними закликами реагувати на таке неподобство до президента Польщі А. Дуди, прем’єр-міністра М. Моравецького звернулися міжнародні організації української діаспори на чолі зі Світовим конгресом українців (СКУ). Як відомо автору, про справу згадано також у рапорті одного з підрозділів ООН. На захист активіста, якого персонально атакував очільник регіональної держадміністрації, виступили й українські наукові кола.

Солдати польсько-польської сагринської битви

Попри першість воєводи Чарнека в антиукраїнських баталіях, розпочатих після сагринських відзначень, варто назвати інші імена польських учасників битви. «Воїнами світла» в тій конкретній справі стали депутати польського Сейму: Адам Шлапка, Моніка Роса з партії «Новочесна», Марцін Свєнціцький із «Громадянської платформи» та Міхал Камінський з кола «Вільних демократів». З аналізу документів видно, що саме вони дуже швидко подали депутатські звернення у справі поведінки та заяв люблінського воєводи. Депутатка, членкиня Комісії меншин Сейму М. Роса однозначно оцінила поведінку Чарнека. На одному із засідань комісії вона сказала, що його дії і слова це пряме заперечення компетенцій держслужбовця, представника уряду в регіоні.

sahryn-hryc

Урядова сторона зобов’язана була дати відповідь протягом місяця, але минуло більше півроку від літніх подій у Сагрині, а депутати не дочекались офіційних пояснень (із депутатськими запитаннями можна ознайомитися на персональних сторінках урядовців на www.sejm.gov.pl).

Темою цькування української меншини поцікавилися також Омбудсмен Польщі Адам Боднар й відома польська правозахисна організація «Хельсінський фонд прав людини» (пол. – HFPCz). Солідарність з українським активістом і розуміння важливості ситуації виявила немала кількість польських громадських активістів, частина з них проводила акції у Любліні та Замості (де в прокуратурі давав пояснення «український націоналіст Купріянович»). Опісля польські активісти зі структури «Громадяни РП» (пол. «Obywatele RP») виступили з офіційною заявою до влади міст Грубешів і Томашів-Люблінській про потребу зміни назв вулиць, які возвеличують Станіслава Басая «Рися», Зенона Яхимека «Віктора» командирів акції на Сагринь та кільканадцять українських сіл, відповідальних за смерть близько 2 тис. українців (а також і поляків). Як стало відомо, на даний момент самоврядування обох міст, де править «ПіС», не думає видобувати історичні скелети із шафи.

У цьому контексті варто згадати статтю з додатку щоденника «Газета Виборча» «Великий формат» за 17 грудня 2018 року (пол. – «Duży Format»), тому, між іншим, що її автор – Томаш Квасневський, онук офіцера АК Стафана Квасневського «Віктора». Саме С. Квасневський давав наказ проведення брутальної пацифікації українських сіл (як записано в одному документі, «знищення всього, що українське»). Виявляється, в онука офіцера АК відсутні сумніви (на противагу від прокурорів ІНП, які закрили слідство у справі злочинів 1944 року, депутатів, польських держслужбовців) – це був воєнний злочин.

За кілька місяців від липневої події, здавалося, все стало ясним – відомо було, що 8 липня сказав Г. Купріянович. І відносно подій у Сагрині 1944 року ніби теж все було відомо – польський дослідник теми українсько-польського протистояння на Холмщині, д-р Маріуш Зайончковський (до речі, працівник ІНП у Любліні), публікував якийсь час тому солідну монографію, у якій дав чітку оцінку сагринських подій часів війни. Також однозначно по цій темі висловлювався в кількох інтерв’ю. Число жертв фахово вирахував проф. Ігор Галагіда (незабаром має з’явитися монографія на цю тему). Проте виявилося, не все так просто – «воїни темряви» теж не дрімають.

Інші воїни

Польський уряд вирішив стати на «темну сторону» (стоїть там і по сьогоднішній день) й негаласливо та різними способами захищати люблінського чиновника. Застосовано старий як світ метод. Попри перші схвальні коментарі, підтримку слів воєводи з боку міністра М. Дворчика, справу заметено під килим. На депутатські запитання вирішено не відповідати, про воєводу офіційно не згадувати, – ніби нічого такого не сталося. Про «справу 8 липня» говорилося щонайвище в затишку кабінетів або в непублічних переговорах із українською державною стороною, дипломатами. Стратегія виявляється актуальною і донині. Її підсилила відмова ІНП й прокуратури заводити слідство на порушника «казенного» історичного наративу Купріяновича.

kuprian-flyer

Причини таких дій польських офіційних чиновників доволі читабельні, з одного боку – правда про Сагринь дуже невигідна теперішній владі, тому що заперечує один із головних наративів історичної політики. Його вістря направлене на Україну й справу польських жертв на Волині 1943 року й на Галичині 1944 року, а поляки – це лише жертви II Світової війни. До того ж польське підпілля, а точніше АК, як заявив в одному інтерв’ю голова ІНП Ярослав Шарек: «Ніколи не мордувала мирного населення». Особливо ці слова Я. Шарека показують політичний контекст «битви за Cагринь». Варто теж пам’ятати, що східна Польща, так звана східна стіна (особливо Люблінське та Підкарпатське воєводства), – це електоральне поле правих сил, в основному «ПіС».

Заява голови ІНП, головного форпосту історичної політики Польщі, прозвучала якийсь час по тому, коли в журналі того ж ІНП «Пам’ять і справедливість» (пол. – «Pamięć i Sprawiedliwość») можна було знайти статті проф. Галагіди та д-ра М. Зайончковського, які показують фон та масштаб протиукраїнської акції березня 1944 року, кількість убитих українських селян (жертви, в основному жінки та діти, становили близько 2 тис. осіб, а в деяких селах, наприклад у Шиховичах, убито всіх мешканців). «Воїнами зла» стали також державні чиновники, котрі рушили на захист люблінського воєводи й продовжували цькувати автора промови в Сагрині, українську меншину Польщі та українську державу. Яскравим прикладом такого епізоду змагань стало засідання Комісії національних та етнічних меншин Сейму в Любліні (18.09.2018 р.), під час якого підлеглі, як мантру повторювали звинувачення, озвучені раніше воєводою. Щоб применшити його вину, чиновники розповсюджували неправдиву інформацію. В одному з документів, який вийшов із люблінського воєводського управління, можна прочитати, що відзначення в місці не відкритого з 2009 року пам’ятника були організовані не українськими державними структурами (Посольством України у Варшаві), а… «Українським товариством». Замовчується, що посольство узгоджувало подробиці заходу в селі Сагринь із Адміністрацією Президента Польщі А. Дуди.

sahryn-porox-pam

Неодноразово, польські держслужбовці публічно звинувачували Купріяновича в нехтуванні в промові темою «геноциду поляків на Волині». Ці звинувачення лунали на різних рівнях попри те, що в промові українця (доступній у публічному просторі вже на наступний день після подій 8 липня) ні словом Волинь не згадувалася. Проте громадська організація комбатантів 27-ї Волинської дивізії АК звернулася до ІНП про відкликання д-ра Купріяновича зі складу Воєводського комітету пам’яті, який діє при ІНП у Любліні. Їх дуже швидко почули. Голова ІНП Шарек без пояснень відкликав голову УТ. Не мали значення ні мериторичні підстави, ні те, що це, здається, поодинокий не лише серед української, але й усіх меншин Польщі, представник меншини в такій структурі.

З аналізу документів, статей, висловів, наведених моїми співрозмовниками, видно, що для покарання українця Г. Купріяновича факти мали другорядне значення. Важливим був політичний інтерес правлячої партії: вона закрила очі на дії українофоба Л. Чарнека, по дорозі звинувачуючи то українську меншину, то державу Україна.

Що цікаво, як і 8 липня, під час візиту Комісії національних меншин Сейму в Люблін у вересні, представник уряду в регіоні – воєвода Л. Чарнек, на засіданні не з’явився. Це особливо дивувало у випадку урочистостей в Сагрині, бо саме він заявив, що: «присутність такої кількості націоналістів не є безпечною». Питання риторичне: чому в ті липневі грізні дні «націоналістичного наступу українців на Сагринь» його не було на посту?

Українські учасники, сумніви

Як уже згадувалося, «воїнами добра» виявились українські держслужбовці, громадські організації. Вперше, здається, в історії української держави після 1991 року міністр МЗС України П. Клімкін, посол у Польщі А. Дещиця та інші офіційно й однозначно виступили на захист активіста української громади, громадянина іншої країни. Справою донесення до прокуратури за слова про історичні події на Холмщині поцікавився теж голова українсько-польської парламентської групи, депутат ВР України Микола Княжицький та члени української частини Форуму українсько-польського партнерства. Цькування Купріяновича, що важливо, відкрило також тему подій 1944 року для українських медіа. Завдяки діям української сторони д-ра Григорія Купріяновича запрошено до Львова, де він мав змогу особисто розповісти про контекст подій, причини такої, а не іншої реакції на липневі вшанування.

При описі позитивних дій української сторони (держави, громадськості) слід, однак, відмітити українських «воїнів зла» – дії яких (чи їх відсутність) викликають, делікатно кажучи, здивування. Перший сумнів можна адресувати волинським чиновникам, які нещодавно відвідували Люблін й зустрічалися з воєводою Чарнеком. Зустріч представника України з людиною, яка дозволила собі образи Президента, депутатів парламенту, урядовців найвищого рангу, нащадків жертв, яка зневажила самі жертви (називаючи всіх без розбору в одному інтерв’ю «поплічниками упістів»), не те що дивує, але деяких із моїх співрозмовників шокує. Про те що українські локальні чиновники не розуміють тонкощів поведінки польських колег, може свідчити ще один приклад. Під час згадуваного виїзного засідання Комісії меншин Сейму уповноважений люблінського воєводи у справах східного партнерства Яцек Шок сказав між іншим: «Від якогось часу стикаємося з діями представників українських середовищ у Польщі, які намагаються зіпсувати польсько-українські відносини». Цей чиновник згадав також, як у Луцьку від українців чув слова захоплення… президентом Польщі А. Дудою, який «вміє говорити про примирення», натомість поведінку Порошенка, його поїздку в Сагринь вони назвали, за його твердженням, «арогантністю». Повний запис подібних «шедеврів» від люблінських чиновників можна знайти в бюлетені Комісії меншин Сейму. Хотілося б вірити, що українські чиновники розуміються на таких іграх, хотілося б…

DSC02437-1

На думку спостерігачів за тим, що відбувається, подібний сумнів щодо розуміння ситуації й закид бездіяльності можна висловити про поведінку генконсула України в Любліні Святослава Павлюка. Після сагринських подій липня 2018 року не те що не було видно й чути його активності, – частина спостерігачів назвала «дивною» його поведінку стосовно воєводи Л.Чарнека. Ледь не публічні цілування, називання воєводи «другом України» – це все мало місце в контексті ганебних атак останнього на президента України, українського посла у Варшаві. Як інакше можна таке розцінювати? Бувальців українсько-польських відносин це не здивувало у світлі активних контактів консула з проф. Володимиром Осадчим (зараз Włodziemierzem), колишнім українським громадянином, нині палким поборником «бандеризму в Україні». Осадчий – частий гість-експерт від України в ЗМІ кс. Ридзика (телебачення «Trwam», радіо «Maryja») й інших крайнє правих й антиукраїнських середовищах і медіа). Виступів-звинувачень В. Осадчого в бік України десятки, а може й сотні, проте він чомусь є другом консулу України Павлюку.

Автор цих слів не переконаний, що люблінський консул веде якусь більш рафіновану дипломатичну роботу чи дає першість закулісним діям. Нічого не можна сказати про спроможність консула ініціювати явні заходи, як, наприклад, дебати на тему того, що сталося між поляками й українцями у 1944 році на Холмщині, чи на тему проблем діалогу про минуле. Це здається йому чуже. Коли публічну розмову за участю відомого історика проф. Рафала Внука, проф. Маріуша Мазура й др Г. Купріяновича організувала у вересні 2018 року люблінська галерея «Лабіринт» та організація «Гомо Фабер» (пол. – «Homo Faber»), серед учасників пана консула не помічено.

Наведені приклади – це, схоже, давня хвороба українських дипломатів: навіть коли вони активні в закулісній дипломатичній діяльності, то допускаються серйозних провалів у роботі з громадськістю, польським неурядовим сектором, медіа. Такими діями не лише не допомагають українцям у Польщі, але й… послаблюють позицію держави, для якої працюють.

У контексті того, що прозвучало після сагринських заходів 8 липня 2018 року, нам слід повернутися до класики. Відомий мислитель Цицерон часто промову закінчував фразою: «А поза тим вважаю, що Карфаген потрібно зруйнувати» (лат. «Carthago delenda est, Ceterum censeo Carthaginem delendam esse»). Ті, кому важливий справжній діалог поляків та українців у різних площинах – минулого й сучасних відносин, кожен раз потрібно повторювати: «А поза тим вважаю, що… Чарнек має піти». Такій людині, у випадку відсутності рішення польських владних структур, повинен світити тотальний політичний та громадський бойкот. Якщо такого розчищення публічної сфери не станеться, перемога буде за воїнами темряви.

Автор – Марко Смеречинський; джерело – Наше Слово, Варшава

Опубліковано Національна пам'ять.