Війна страшна річ. І хоча її називають антитерористичною операцією, майже щодня у новинах сповіщають про вбитих та поранених. З початку АТО на сході України загинули уже 4 бійця з нашого району. Вони боролися за те, щоб на Горностаївщині не було чутно пострілів російських найманців.
СТИСЛІ, СУХІ щоденні повідомлення військових спікерів про вбитих та поранених не передають глибини горя рідних. «За минулу добу в зоні АТО на сході України бойовики 73 рази обстріляли позиції ЗСУ. За результатами цих обстрілів загинули чотири українських військових» – інформував коротко по телебаченню прес-центр штабу АТО. Водночас у новинах того дня більше часу відвели для радісних повідомлень про те, що Україна отримала безвізовий режим, транслювали виступи Президента та концертну програму на святкуванні безвізу.
Саме тоді загинув, водночас з двома іншими бійцями, наш земляк, молодший сержант Сергій ГОРО. Як повідомили – «у результаті прямого попадання міни».
Сергій народився в Молдавії, а життя віддав за Україну. Йому було неповних 36 років. Після закінчення Ольгинської загальноосвітньої школи пройшов строкову військову службу, був командиром відділення, 2005 – 2006 роках знову спробував військового «хліба» за контрактом. А з вересня 2015-го, коли вже повним ходом йшла війна на Донбасі, був призваний за частковою мобілізацією, і понад рік боровся за незалежність України на територіях Донецької та Луганської областей. Й, очевидно, служив віддано, адже у серпні 2016 отримав відзнаку – Почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних сил України «За взірець у військовій службі».
Минуло сім місяців і Сергій знову вирішив повернутися на військову службу, адже був упевнений, що його набутий досвід у збройних силах та в зоні АТО потрібен Україні. Горностаївський райвійськкомат 4 червня направив Сергія Горо до військової частини для укладення контракту і він приступив до служби у складі 74 розвідувального батальйону на території Донецької області. А вже 10 червня його не стало – під час артилерійського обстрілу ворожа міна накрила Сергія разом з двома побратимами. Вдома у Сергія залишилася дружина і дві доньки – 10 і 15 років, та згорьовані батьки.
Коли почула про загибель Сергія, пригадала, як минулого року побувала у його маленькому селі Зелений Под на урочистостях до Дня Перемоги. Пригадала зворушливу мить: коли на сцені школярі співали пісні вже про цю війну на Донбасі, з-поміж них дві дівчинки увесь час витирали сльози. Опісля у розмові з ними з’ясувала, що їхній батько, Сергій Горо, саме перебуває у зоні АТО біля Авдіївки, де постійно лунають постріли. Дівчатка так хотіли, щоб він повернувся додому живим…
…У НІЧ ІЗ ПОНЕДІЛКА на вівторок тіло загиблого героя доставили до рідного села. Провести в останню путь та попрощатися із Сергієм прийшли не одна сотня земляків, очільники району та селища, представники з області та громад району, колективу Ольгинської школи, побратими-військовослужбовці із сусідніх районів, приїхали й бійці з військової частини – здавалося, за всю історію це село ніколи не бачило стільки людей. Вони утворили живий коридор і, стоячи на колінах, проводжали героя від рідної домівки, щоб віддати йому шану.
До місцевого цвинтаря, що розташоване за понад два кілометри від села, домовину героя несли на руках. Останню дорогу Сергія Горо встелили трояндами до самого кладовища. Прощаючись із загиблим, говорили про відвагу тих, хто сьогодні захищає країну. Розповідали про Сергія, його відданість, доброту, відповідальність та товариську підтримку.
Насправді, як говорять його односельці, він ніколи не говорив про патріотизм, та й взагалі не любив показухи. Він жив своїм простим сільським життям, думав про сім’ю, про майбутнє своїх доньок. Та коли над Україною нависла загроза територіальної цілісності – узяв зброю і пішов захищати рідну землю, свій народ, свою родину.
Сергія пам’ятають у селі, як звичайного чоловіка, який жив поруч, ходив тими ж стежками, що й вони, порався по господарству. Добрий, уважний, щирий. А виявилося – справжній патріот, який захищав Вітчизну та мирне життя своїх земляків.
Поміж людей, які стояли на цвинтарі чулося: чому українці змушені воювати ось уже три роки на цій безглуздій неоголошеній війні; чому й досі ніхто не дає на це запитання змістовної відповіді? Втім відчувалося – усі розуміють: перебуваючи там, на Сході та заглядаючи в саме серце війни, наші чоловіки бачать і добре знають, за що борються, чому туди їдуть і кого захищають. Але, на жаль, продовжують гинути.
…З ПОЧАТКУ бойових дій на сході України загинули понад 6800 осіб, з них – майже 2,2 тисячі українських військовослужбовців, ще понад 17 тисяч отримали поранення. Лише за квітень 2017, за повідомленнями ЗМІ загинуло 42 бійця, з них 25 – бойові втрати. За даними прес центр штабу АТО, за квітень загинули в зоні АТО 17 бійців,107 – отримали поранення.
…«За ці кілька років, відколи в Україні триває неоголошена війна, сталося найстрашніше – ми звикли до неї. Звиклися зі скупими повідомленнями з передової про «200» та «300», звично перемикаємо канали, де тема війни сусідить з розважальними шоу. На нашу долю випало бути в епіцентрі новітніх воєнних технологій – гібридної війни. Коли хочеться криком кричати про втрати найдорожчих захисників – цвіту нації, українського генофонду і одночасно випробувати на собі холодний цинізм ще однієї війни – інформаційної». Так написала поетеса Неоніла Яніцька у своєму відгуці до книги Галини Онацької «Спиніть війну».
