Фрагменти співаної революції

Благословенна ти в віках,

Як сонце наше благовісне,

Як віщий білокрилий птах,

Любов і радість наша, пісне,

Що мужність будиш у серцях,

Коли над сонцем хмара висне.”

Максим Рильський. Слово про рідну матір.

На круглому столі молодих українських політиків “Проблеми модернізації ідеології та практики українського національного руху”, що відбувся в кінці березня 1991 року в Львові, один із присутніх заявив: “Співана революція закінчилась. Ідеї шестидесятників були підтримані в кращому випадку третиною українців. Ми розуміємо, що без них не було б і нас, але настав час робити політику трохи по-іншому.”

Як саме? Українська нація урбанізувалась. Міста зрусифікувались. Їх потрібно знову завойовувати. Тільки піснями, історією і традиціями цього не зробиш. Життя рухається вперед. Треба творити українську міську культуру. Тому одна лиш “Червона Рута” принесла стільки ж користі, скільки десятки фольклорних фестивалів” – такою була відповідь другого учасника.

Ви не зовсім маєте рацію, хлопці, бо співана революція не закінчилась, а щойно почалась. Вона стартувала “з руїн космодрому” і рушила шляхом відновлення втрачених духовних традицій української культури. Звичайно, мови не може бути про повернення до містечкового чи сільського примітивізму на кшталт малоросійської комедії з шароварами, ковбасою, горілкою і тому подібним. На мою думку, одним із перших кроків творення сучасної культури (поділ на міську чи якусь іншу недоречний) повинно бути відновлення вікових традицій народної творчості та здобутків духу у вічному прагненні українського народу до волі. Здобутків духу, що сфокусувались у 17-20 роках ХХ століття у вінці Визвольних змагань – утворенні незалежної держави на Наддніпрянській Україні, “Листопадовому зриві” у Львові, героїчній мілітарній боротьбі новоутвореної Західно-Української Народної Республіки проти переважаючих польських сил та злуці УНР і ЗУНР в єдину державу.

А пісня є чи не найважливішою складовою духовного життя українського народу, вважають, другої після італійців співочої нації світу. Наша пісня лунає в будні і свята, в полі і на полонині, в церкві і на забаві. А чи можливі без неї такі народні дійства, як різдвяний вертеп, великодні гаївки чи обряди ночі на Івана Купала. Окрема героїчна сторінка пісні та думи Визвольних змагань – козацькі, стрілецькі, упівські. Взагалі, історію українського народу, його надії, прагнення, героїку боротьби, радість перемог і сум поразок варто вивчати за пісенними творами відповідних періодів. Так робили, наприклад, в ХІХ столітті Яків Головацький у Галичині або Михайло Драгоманов на Надніпрянщині.

Багатьом відома фраза ворогів в часи Хмельниччини або Коліївщини: “Козацького (хлопського) війська не боїмося страшні кобзарі”. Дійсно, взяв сивовусий кобзар бандуру напередодні Всесоюзного референдуму і заспівав на весь проспект Свободи уЛьвові:

О, українці, браття! Ви не діждете волі від панів.

Знімайте старе дрантя і гніву розпаліть багаття.

Бо ви ж нащадки славних козаків.”

Слухали кобзаря люди. Мовчали. Думали, чи вони нащадки славних козаків? І не потрібні були збори з палкими закликами. На референдумі Львівщина сказала НІ «оновленому» Совєцькому Союзові. А якби тисячі і тисячі кобзарів пройшли всією Україною? А якби вони могли вільно співати не тільки тепер на початку 1990, а всі 70 років союзної неволі?

Не одного з українських кобзарів-характерників посадив на палю Ярема Вишневецький. Кобзарів переслідував уряд царської Росії, але лише після совєцьких розстрілів та заборон кобзарство перестало існувати. До наших часів воно дійшло у вигляді затиснутих у жорстких лапах цензури капел бандуристів.

Мені не хотілось би вступати в широку дискусію з молодими політиками. Тому у відповідь на їх приведені висловлювання дозволю собі процитувати кілька фрагментів співаної революції, акцентуючи увагу на тому, що українська пісня часто здатна сама захистити себе.

ruta89_html_7251c634

Анатолій Солов’яненко виконує оперну партію. Середина 1980-х років.

Десь півтора року тому в київському палаці “Україна” відбувся сольний концерт славетного українського тенора Анатолія Солов’яненка. Як завжди, це було велике мистецьке свято. Ведуча концерту – ефектна, вишуканої зовнішності, постави і стилю молода жінка оголошувала репертуар. Добре поставленим голосом, але російською мовою. Це шокувало, але зал не ремствував. Можливо кияни вже звикли до такого стану речей.

Анатолій Солов’яненко виконував італійські, українські, російські класичні оперні арії й українські народні пісні. Під кінець першого відділення явним дисонансом до співаного прозвучало: “Думы мои, думы мои”, музыка Кирилла Стеценко, слова Тараса Шевченко”. В залі настала гнітюча тиша. І тут на сцену вийшов, як завжди спокійний артист. Зі співу всі зрозуміли, що він вкладає весь свій талант у кожну ноту, слово, куплет. І тоді змінилась атмосфера зали розвіялися злі чари, щезла, ніби не було її зовсім, заподіяна нашим святим почуттям кривда … Репертуар другого відділення концертц ведуча оголошувала українською мовою.

Щодо розділення українських народної (“фольклорної” за формулюванням молодих політиків) і рокової музик, то воно досить умовне, що переконливо підтвердив фестиваль “Червона Рута” у вересні 1989 року в Чернівцях. Недоречно було би заперечувати величезний вплив сучасної української національно забарвленої рокмузики на молодь. На думку відомого виконавця Олександра Тищенка один Тарас Петриненко зробив більше для українського відродження, ніж чисельні збори РУХу. З цим важко не погодитися збори то збори. Заслуги Тараса Петриненка безсумнівні. Але чи мали би його пісні таке величне звучання без переосмислення і використання народних традицій і канонів музикотворення?

Непростим був його шлях до визнання на українській естраді. Довгі роки Тарас Петриненко гастролював з українською піснею… у Росії. Росконцерт на відміну від українських бюрократів не забороняв йому виконувати на естраді власні твори. У 1989 блискуче виконання програмних речей “РУХ” і “Чорнобильська зона” на фестивалі “Червона Рута”, загальнонародне визнання і … тривале ігнорування керівниками естради, радіо і телебачення України. Проте час чиновницького всесилля закінчується і концерти Т. Петриненка з величезним успіхом пройшли у переповнених залах Галичини, Канади і США. Мистця “признали” в Наддніпрянській Україні лише після зарубіжних турне. На жаль, такий шлях і часто без кінцевого визнання був десятиліттями характерним для всього талановитого на українській естраді.

Але українська пісня, систематично нівечена цензурою і відсунута на другий план псевдотворами соціалістичного реалізму, вибухнула могутніми паростями співаної революції наприкінці 1980 років. І, мабуть, нині не час розкручувати дискусії, про те, що є первинним у новостворенній, а ще більше відновленій, національній культурі народна чи естрадна музика і пісня. Треба, передусім, зробити все можливе для їх відновлення і розвитку.

Прості, знайомі з дитинства, покладені на величну музику слова: “Отче наш, іже єси на небесі” рвалися догори між сірими камяницями львівської площі Ринок. Люди боялись поворухнутися. Через кілька хвилин відгукнулися радістю і болем душі, розтулилися замерзлі на холодному вітрі вуста. Люди тихопошепки, щоби часом не перервати контакт із небесами, підспівували молитву. Змішаний хор Товариства Лева і площа Ринок стали одним цілим. Це величне дійство відбулося 1 жовтня 1989 року на святі міста Львова.

ruta89_html_a9abe6be

Історичний театр та хор Товариства Лева в гостях Громади українців Вільнюса. 11 березня 1989 р.

Тоді ще ніхто з присутніх не знав, що масове побиття беззахисних львівян міліцією ввечері перетворить той святий день у «чорну неділю”. А поки що свято буяло всіма барвами і голосами на сценах помостах центру Львова. Охоронців порядку, з якими у львівської громади в останній час склалися не дуже приязні стосунки, практично не було. Вони, як “темна сила” з однойменного оповідання Володимира Винниченка, перебували в тіні. Під кінець концерту на площі Ринок я звернув увагу на кількох офіцерів міліції під колонадою ратуші. Як раз на естраді хлопчина у жовтій вітрівці й блакитній шапці-мазепинці хрипко співав під різкі аккорди гітари пісню-протест проти розгону мітингу на захист Греко- Католицької церкви 12 березня 1989 року. Співав закликав брати в руки каміння міських бруків. Застиглі, з алькогольно-сизим відбиском обличчя охоронців порядку не змінили виразу. Вражала їхня повна байдужість і відсутність думки в очах. Тепер знаємо наказ бити львівян віддали того дня.

Хор Товариства Лева довго панував на площі Ринок. Його мистецька палітра пісні Визвольних змагань 1917-1920 років, національні гімни, духовний і народні співи збагатилася новими барвами на фестивалі “Червона Рута”. З болем і гіркотою розповідала громаді світловолоса Ірина, як “охоронці порядку” тероризували пісню на цьому велелюдному святі. “Львовобоязнь” у столиці Буковини зумовила чисельні протиправні дії міліції та функціонерів різних мастей у цивільному супроти “галицького десанту”.

Від самого початку, на залізничному пероні з рук прибулих виривали жовтоблакитні прапори, здирали національні стрічки і значки, всіма силами старалися не дупустити львівян та інших гостей на трибуни стадіону. Навіть, учасники фестивальних конкурсів можуть “похвалитися” слідами від ударів гумових кийків. Особливих заходів вжили для ізолювання зарубіжних українців. Але галичани і всі гості фестивалю «Червона Рута» вистояли. І як основний контраргумент використали пісню. А на третій день таки прорвалися до українців з діаспори і заспівали разом Національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Відгомін гімну повернувся з Чернівців до Львова. Його підхопили тисячі присутніх на площі Ринок. Спів “будив мужність у серцях” і над «краєм розступалися хмари”.

ruta89_html_9f0fb887

Виступ Тараса Петриненка на фестивалі «Червона Рута». Чернівці. Вересень 1989 р.

Може хтось записав на плівку той концерт на площі Ринок і ми зможемо ще не раз повернутись у той день на початку жовтня. Холодний, але зігрітий піснями і теплом наших сердець. І не забудеться щирість, з якою “експортував” революцію до Львова, на цей раз не пісенну, а справжню, український гурт із Польщі. Кидалась у вічі їх психологічна розкутість і піднесений настрій від спілкування з земляками. Не обійшлося без впливу чорнобрових галичанок. Зі словами “Човен хитається” наші дівчата в народних стоях, як і належить у пісні, обійняли співаків і музикантів за плечі й співала разом з ними, ритмічно похитуючись. У відповідь для них тут же було виконали “Зажурились галичанки”. А саркастично-правдиву пісню: “ Раз, два, три, чотири лізуть до комори. Розкидають усі речі, шукають бандьори…” хлопці виконували на біс декілька разів.

Підсумковий концерт української народної та рок-музики відбувся ввечері на львівському стадіоні “Україна”. Десь біля десятої вечора колона з двохтрьох тисяч львівян попрямувала зі стадіону до міського Управління міліції з вимогою відпустити кількох заарештованих учасників свята. Отут “темна сила” і взяла реванш. Шеренга озброєних міліціонерів зупинила людей на підході до Управління міліції посередині вулиці Коперніка. Кілька хвилин йшли переговори. Раптом погасли вуличні ліхтарі й згори почувся важкий тупіт багатьох ніг. Стражі порядку різко розступились і в натовп стиснених вузькою вулицею людей із розгону врізався загін міліції особливого призначення. Почалося побоїще. Надійно захищені шоломами і пластиковими щитами омонівці били гумовими кийками, кулаками, а поваливши на землю ногами, всіх без розбору жінок, дітей, старших людей. Озвірівши, увірвалися до трамваю, де пробували заховатись утікачі, витягли їх надвір і продовжили розправу. “Темна сила” перетворила свято міста в “чорну неділю”. Але співані того дня українські пісні залишилися в памяті. Співану революцію неможливо зупинити гумовими “демократизаторами”. А казацька приповідка говорить: “Смійся, лютий враже. Смійся, враже та не дуже слово не поляже”.

У понеділок рано Львовом поповзла хвилинна розгубленість. Але у вівторок громада втілила в життя єдино правильне рішення загальноміський страйк. У страйку взяли участь всі більші промислові підприємства, студенти, інтелігенція. Реакцію змусили відступити. І невипадково тиждень сумнівів і боротьби завершився ще одним небувалим пісенним святом на осяяному тисячами свічок стадіоні “Україна”.

Вперше після совєцького “визволення” Львова від німецької окупації відбувся концерт української стрілецької пісні. Пісні, на якій формувалася національна свідомість молодих поколінь Галичини у передвоєнний період. Пісні, що відбивала сторінки історії Визвольних змагань і тому десятиліттями заборонялася совєцькою владою. Нині вона прозвучала на повний голос, відтворена естрадним гуртом Остапа Стахіва. На стадіоні “Україна” йшов не просто концерт, а вдало поставлена вистава В ній все було захоплюючим – хлопці в стрілецьких одностроях і шапках-мазепинках із крісами в руках, кінна дефіляда стрільців біговою доріжкою, жартівник-недотепа Цяпка на інтендантському возі “ чи далеко город Київ всіх питає?”, героїка Визвольних змагань, реквієм суму друзів, плачу матерів і коханих дівчат за полеглими стрільцями.

У вечірньому осінньому повітрі панував могутній баритон-бас Остапа Стахіва, підтриманий мелодійними акордами його бандури і злагодженими голосами змішаного хору. Старовинна пісня “Козака несуть і коня ведуть” поєднала героїку козацьких і стрілецьких часів. А потім на повний голос зазвучали гімни. Наші гімни. Горіли тисячі свічок у руках людей на трибунах, не вщухали овації, присутні раз у раз стоячи віддавали шану національним святиням і улюбленим пісням. Співав на стадіоні не тільки гурт Остапа Стахіва. Співали тисячі голосів і тисячі сердець “в одну громаду скуті святою думкою”.

В листопаді того ж 1989 року хор Товариства Лева поспішав автобусом до Києва. Їхав щоби прийняти участь у перепохованні на рідній землі українських правозахисників Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого, що загинули в таборах совєцького ГУЛАГ”у. Перед невеликим містечком на Житомирщині шлях автобусу перепинив наряд міліції на чолі з автоінспектором і, посилаючись на чиєсь дуже високе розпорядження, заборонив проїзд. Півгодинне переконування не дало результату. Нарешті хтось з хористів оголосив ультиматум: “Якщо ви нас не пропускаєте, ми шикуємось у колону, розгортаємо жовтоблакитні прапори і з піснями йдемо через все місто на автостанцію. На доказ, що це не жарти, заспівали “Червону калину”. Автоінспектор махнув рукою – їдьте.

Далі був перший з часів Української Народної Республіки траурний похід за домовинами національних героїв через весь Київ, перші панахида і мітинг-реквієм на Байковому кладовищі. Галицький хор Товариства Лева і наддніпрянський хор “Гомін” йшли у перших рядах процесії. Українські пісні зламали стіну страху, заборон, замовчувань і людської байдужості. Допомогли киянам повернутися до трагічних сторінок історії боротьби народу і кращих його синів за волю України. Київ давно чекав такого дня. В траурну процесію влилися тисячі його жителів. І, мабуть, без відновлення пам’яті в траурних походах і освяченні могил загиблих героїв не було би світлого і радісного свята – першого масового відзначення річниці Злуки 22 січня 1919 року УНР і ЗУНР в єдину Українську державу.

Цей день настав через 71 рік після події. 21 січня 1990 року, запам’ятаймо дату, “Українська хвиля”, віщуючи, що «благовісне сонце» пробилося крізь хмари, прокотилася могутнім валом пролетіла «білокрилою піснею» від При- карпаття до берегів Дніпра. Відкинуто геть минулі сірі совєцькі дні. Душі людей переповнило відчуття єдності України, віра в національне відродження, впевненість у власній силі й гідності. Автотраси з Львова та Івано-Франківська на Київ розквітли маєвом жовтоблакитних знамен, щасливими людськими посмішками і нескінченими привітаннями знайомим, жителям села, від якого починалась наша ділянка, колегам із нескінченого ланцюга вздовж шосе чи водіям і пасажирам автомобілів на ньому.

Гама незвіданих торжества і відчуття перемоги виплеснулася на другий день піснями, що супроводжували урочистості до Дня Злуки у Львівській опері та Палаці культури імені Юрія Гагаріна. Символічно, що програму супроводжували київський хор “Гомін” і львівський хор Товариства Лева. Вони ніби підводили підсумок свята. Спочатку блиснула розмаїттям сонячних, радісних і героїчних барв прикарпатська пісня. А потім залунало ще незнане, але таке близьке і рідне “Грає синє море”. Пісня вела нас безмежним морем. Грали освітлені сонцем хвилі, стрілою неслись до турецьких берегів козацькі чайки. ”Стережіться, яничари, час розплати настав” … І знову широкий, розлогий, як український степ або мелодії Тараса Петриненка, фінал – “грає синє море”. Зовнішній спокій пісні-ораторії був лише прикриттям, за яким утверджувалася внутрішня сила і незламний дух українського народу.

ruta89_html_901302f5

Виступ хору «Гомін». Диригент Леопольд Ященко. 5 червня 2013 р.

Через кілька місяців – вже після перемоги демократичних сил на виборах у Львові – тисячі львів’ян вперше побачили національний прапор на міській ратуші. Це було незабутнє видовище. Шестиметрове жовто-блакитне полотнище коливалося на свіжому вітрі широкими хвилями. «Грало синє море».

У фіналі концерту в палаці поки-що Ю. Гагаріна наддніпрянський і галицький хори обєдналися. Загримів бурею української непокори гімн “Ще не вмерла Україна”. Чорнявий київський хлопчина взяв у когось із наших національний прапор і розмахував ним у такт співу, час від часу захоплено-зчудовано оглядаючи символ волі й незалежності в своїх руках. Символ, що вчора на “Українській хвилі” став, як тоді в січні 1919 року, єдиним для всієї України.

Після довгих овацій зал у єдиному пориві заспівав “Многая літа” хористам. Вони зійшли зі сцени і змішалися з слухачами. Потиски рук, обійми, квіти і пісня зазвучала знову. Разом переспівали, здається, все. “Червону калину”, “Ой, на горі-горі та й женці жнуть”, “Реве та стогне Дніпр широкий” і “Заповіт”. А потім, як заклик до майбутніх походів, маршову січову:

Гей, там на горі Січ іде,

Гей, малиновий стяг несе.

Гей, марширує наше славне товариство.

Гей, марширує, раз, два, три …”

Тогорічна львівська весна принесла ще одні “Многая літа” на площу Ринок. На першому ж засіданні новообраної Міської Ради прийняли рішення звернутись до Російської Православної Церкви з вимогою передати Собор Святого Юра і митрополичі палати законному власникові Українській Греко-Католицькій Церкві. Передати до 13 квітня 1990 року, щоби віруючі могли святкувати Великдень у своєму храмі.

Кілька сотень людей навпроти Міської Ради не одну годину чекали цієї миті, прислухаючись до трансляції засідання. Чекали ще з часів сумнозвісного Львівського Собору 1946 року, після якого Греко-Католицька Церква припинила існування у Західній Україні, а її храми і майно передали чужій Російській Православній Церкві. Десятиліттями священики УГКЦ відправляли Служби Божі в підпіллі. Але після стотисячного походу-демонстрації віруючих до Собору Святого Юра у вересні 1989 року з’явилася надія на відродження Церкви. Надія, що наблизилася до реалізації після перемоги демократичних сил на виборах у Львові в березні 1990 року.

І прийшов день, коли на майдані біля ратуші залунало багатоголосе “Многая літа”. Вперше за останні десятиліття громада дякувала депутатам Міської Ради, що повернули народу його Церкву. У величанні вели перед старші жінки і чоловіки з обвітреними селянськими обличчями. Це їх спрацьовані руки несли чудом збережені ще з 1946 року церковні хоругви на Святоюрську гору у вересні минулого року. Це їх голоси не раз зверталися до Бога з молитвами про відновлення Церкви. Співали міські жителі. Співала скромно одягнена молода жінка з відбитком життєвих негараздів в очах. Поруч, захоплений загальним поривом, радісно підспівував її малолітній син. Голосне ”Многая літа” охопило площу Ринок.

Радіо оголосило кінець засідання. Навстіж відчинилися широкі двері й вікна Ратуші і в них з’явились усміхнені депутати. І невідомо, хто був щасливішим – громада чи вони? А чи скоро і за що заспіває “Многая літа” депутатам Верховної Ради Київ? Чи скоро позбудеться Рада гніту партійних апаратників і священиків чужої московської та повернеться обличчям до Української Церкви? Коли звич- ними стануть в стінах Верховної Ради національний прапор і національний гімн?

Без сумніву, все це буде, але не так швидко, як у Західній Україні. І без перебільшення можна стверджувати, що ці процеси прискорить нескута в компартійні ланцюги українська пісня народна, козацька, стрілецька, кобзарська, естрадна, різдвяні вертепи, великодні гаївки…

Нині цю пісню галичани везуть на Схід і Південь України. Поки-що вони виступають на Шевченківських концертах у Каневі, Керелівці, Моринцях, на всій Наддніпрянщині й задають там тон багатьом святам. Від велелюдного 500-річчя Запорізької Січі до урочистих подій місцевого значення. І ведуть після виступів дружні розмови та роз’яснювальну роботу з жителями Наддніпрянської України, обманутими багаторічною і особливо посиленою сьогодні офіційною пропагандою. Українська пісня і дружні розмови стали ключем до розуміння істинного обличчя “кровожерливих націоналістів-бандерівців” і не в одного слухача виникло переконання в зворотньому : “Так любити Шевченка і Україну, як вони – дай, Боже, кожному!”

Перед мною дві статті з незалежної львівської преси 1990 року – “Болі й надії Керелівки” (К. Чавага, За Вільну Україну. 10 листопада) та “Як ми “Лемковину” зустрічали” (С. Ткаченко, Просвіта, травень). Статі написали жителі Наддніпрянської України. З них відчувається, до якого стану духовності доведена “земля, яку сходив Тарас малими босими ногами, земля, яку зросив Тарас дрібними росами-сльозами”. Видно, як важко позбуваються тенет компартійного режиму ці святі для кожного українця місця. Але, про що ж пишеться в статтях?

Про те що після довгих десятиліть совєцького “благоденства” в 1990 році сталися небуденні події жителі Шевченкового краю вперше вітали на сцені піднятий “Лемковиною” національний жовто-блакитний прапор і дивились канадський відеофільм “Жнива розпачу”. Дивилися стрічку про страшний Голодомор 1932-1933 років, яку чи не вперше демонстрували на терені, де пройшла його смертельна коса. Зазнала цього лиха і Керелівка споконвічне хліборобське село на Черкащині. Тому незвикло напружену тишу в залі не перервало ввімкнуте світло. А потім люди, особливо старші, просили ще і ще раз повторити фільм.

Сеанси продовжили страшні спогади тих, хто пережив Голодомор особисто, хто все бачив на свої очі й більше, як півстоліття, мусів мовчати. Мовчати про злочинні дії “червоної мітли”, що повністю вивезла багатий урожай зернових, а потім вигребла у селян всі запаси городини, не залишивши нічого навіть родичам Тараса Шевченка. Мовчати про масове вимирання земляків, про численні випадки божевілля, які часом приводили до людоїдства. І, звичайно, мовчати під загрозою вивозу в Сибір про дальше щасливе колгоспне життя “жить стало лучше, жить стало веселее”, що привело до післявоєнного Голодомору 1946-1947 років.

Багатостраждальний люде, Шевченкової батьківщини, частиночко України! Після геноциду 1933 і 1937 років, після винищувань війни, мобілізаційних перетолочувань, як не на цілину, то в полярну кругойдучість, споневажнивши ін’єктований в гени, десь аж в чутливу душу страх, ти, зібраний “Лемковиною” зааплодував своїй національній святині, хоч 70 років було покладено на вишкіл зненависті до неї…

Розкрилля мелодії і слів – підвівся зал – “Ще не вмерла Україна”. Огляньмося у 1918-й. Відтоді на громаду не звучала. ”Все це було на першому концерті львівської самодіяльної хорової капели “Лемковина” в переповненому 600-місному залі будинку культури селі Моринці Звенигородського району на Черкащині. А перед концертом вселі Керелівці місцева влада категорично заборонила його організаторам з Товариства рідної мови ім. Т.Г. Шевченка здіймати прапор. Ще вчора оглянулися б. Сьогодні нізащо!

Перед стрілецькими піснями – прапор повз ряди розбуджених піснею зано- сять на сцену несподіване для багатьох його майоріння. Звелися керелівці! Підвелися земляки нашого Духовного Батька. Стоячи довго аплодували знамену, аж сльози блистали на очі – це ж вперше після 70 років. І стеля не трісла, стіни не впали, міліція не забігла. Який вечір, Господи!

А ще, кажуть, бідкався хтось у райкомі: ще два таких концерти в Звениго- родці й Ватутіному (шахтарське містечко) і нам тут робити нічого.

А тільки ж і було, що пісні української, а тільки й розцвіло, що фана україн- ська… Приїхали були нам лемки зі Львова”. (С. Ткаченко, Просвіта, травень 1990).

Влітку і восени цього ж року керелівці відстояли новостворену громаду Ук- раїнської Православної Автокефальної Церкви від зазіхань батюшок Російської Православної Церкви, що об’єдналися з партапаратниками. Вперше на цій землі віруючі тримали в руках надруковані рідною мовою Біблії та Євангельські притчі, якими поділилась з ними Преображенська Греко-Католицька церква зі Львова.

ruta89_html_e13dfba7

Капелла бандуристів Григорія Китастого на концерті. Німеччина. Табір Ді-Пі. 1947 р

.

На кілька хвилин повернемося до листопадового Львова 1989 року, в часи співаної революції. Повернемося на концерт відомих бандуристів з української діаспори Віктора Мішалова (Австралія), Юліана Китастого (США) і співака Вадима Писаренка (США). Батько Юліана Китастого Григорій був диригентом капели бандуристів, що виступала перед вояками бригади «Вільна Україна» полковника Петра Дяченка після присяги на вірність Україні й Українській Національній Армії в березні 1945 року в м. Німеку під Берліном.

Плакала бандура у руках Віктора Мішалова, взиваючи до найвищої справедливості, падали важкими брилами слова:

… матері своїх дітей жеруть!

Божевільні люди на базарі

З-під поли людськеє м’ясо продають!”

Зал заціпенів. Відновилось в пам’яті тихо-нишком почуте і лише тепер прочитане і побачене на білому екрані. Зовсім близьким, майже осяжним, стало відчуття нелюдських страждань жертв і канібальської жорстокості совєцьких катів… Потім, здається, щось співав Ю. Китастий. Присутні поступово виходили з шокового стану після авторської пісні В. Мішалова про події страшного Голодомору. Спочатку несміливо, а потім впевненіше зазвучали оплески. Знову на сцену понесли квіти.

І тут в освітлене коло на сцені вийшло дівчатко у вишитій сорочечці й гуцульському киптарику. В руках воно тримало три пучечки пшеничних колосків, перевитих блакитно-жовтими стяжками. Кожен з артистів отримав з рук дитини цей безцінний дарунок – символ відвічної хліборобської праці і добробуту в Україні. Знову втихли оплески. Крізь стривожену тишу було добре видно, як якось незграбно, майже з сльозами на очах, брали-приглядалися до золотого дива рідної землі наші хлопці з-за океану. Особливо був схвильований Віктор Мішалов.

Гей, земляче, шепче колос,

Похилившись на стебло:

Ми чужі для цього раю,

Що ж сюди нас принесло?”

А. Кримський. На чужині.

Знову на мить повернулись і накрили зал чорним крилом 1932-1933-ті роки, сталінський закон про п’ять колосків і “щасливе колгоспне життя” на закріпаченій у ХХ-му столітті українській землі. І, ніби, відчувши загальний стан, бандуристи стрепенулися, вдарили по струнах і полилася зі сцени бадьора пісня українських скаутів, а потім вояків Армії УНР:

Нам поможе святий Юрій

І пречиста Мати славу здобувати.

Ой, чи пан, чи пропав вдруге не вмирати.

Нумо, хлопці, до зброї!”

Не один раз на наших очах пісня перетворювалась у зброю. Українську зброю, якій не страшні бронетранспортери, “гумові демократизатори” та інші засоби російського імперського залякування. Зброю, що “мужність будить у серцях, коли над краєм хмара висне”.

Під час студентського голодування в Києві на майбутній площі Незалежності в жовтні 1990 хлопці і дівчата, що брали участь в акції, не мали сили співати. Масові пісні-величання звучатимуть потім з уст їхніх друзів під зводами Київського вокзалу перед від’їздом з перемогою додому і на перонах Львова та інших міст України під час зустрічей. Але голодуючі ретельно виписали на аркушах білого ватманського паперу, того що для курсових проектів, і виставили на холодних гранітних брилах площі тексти пісень, що зігрівали їм душі:

Думи мої, думи мої”

Ще не мерла Україна”

Верховино, світку ти наш”

За Україну, за її волю”

Реве та стогне Дніпр широкий”

Ой, у лузі червона калина”

Ой, під гаєм, гаєм”

Не пора, не пора москалеві, ляхові служить”

Зажурились галичанки”.

ruta89_html_87399812

Студенти голодують під час Революції на граніті. Жовтень 1990 р.

Думаю, що ці пісні разом із портретом Тараса Шевченка на одній з палаток, гуцульськими ліжниками і киптарями, полтавськими, подільськими і бойківськими вишитими сорочками … оберігали голодуючих студентів від біди в пересиченому міліцією і внутрішніми військами Києві.

Нині в кожного з нас радіє душа, коли чуємо на Республіканському радіо як позивні пісню Тараса Петриненка “Україно, Україно…” чи довідуємося, що в квітні 1991 спеціальний поїзд повіз 342 львівських школярів переможців районних оглядів художньої самодіяльності в Кривий Ріг. І що в зросійщеному промисловому центрі України три дні лунала українська пісня. Там була моя шістнадцятирічна донька Анна. Розказувала, що репетиції проводили у вагонах, а короткі концерти на стоянках на всіх вузлових станціях Здолбунові, Козятині, Фастові, Цвітковому і, звичайно, на пероні вокзалу в Кривому Розі. Основний концерт відбувся у переповненому клубі залізничників Кривого Рогу. Потім окремі групи виконавців співали у школах, біля пам’ятника Кобзареві, водили у парках великодні гаївки. А як щиро приймали їх юні та старші криворіжці. Але чи не найбільш тривалим був виступ у вагонах по дорозі додому. Майже без перерви співали 5 годин і жодного разу не повторилися.

Цього літа “галицький співочий десант” збирається на святкування 500-річчя Запорізької Січі, щоб підтримати організаторів свята – жителів Подніпров’я. Отже, чекаймо нового вибуху “співаної революції”. І можна не сумніватися співані зерна ляжуть разом із політичними акціями, яким віддають перевагу мої молоді опоненти, у благодатний ґрунт.

Львів, квітень 1991 року Ярослав Середницький

Опубліковано Національна пам'ять.