Астольф де Кюстін, автор книги «Росія в 1839 році», мабуть, найбільш чесного та безжального опису імперської Росії від європейця.

Французький аристократ ХІХ століття, який шукав у російській імперії альтернативи до ідеалів Французької революції, а повернувся звідти жорстким критиком тиранії

Я всім нашим друзям з Європи кажу: хочете зрозуміти, що таке путінізм – читайте Кюстіна. Це найкращий ваш експерт з путіна та Росії, якого ви забули. Бо найкраще зрозуміє путіна той, хто побачить у путіні симптом, який постійно повторюється. Чортове коло.

Цікаво, що сам Кюстін цитує листи європейських дипломатів до Московії від XVI століття (!), і каже, що нічого відтоді не змінилося.

Отже, кілька майже випадкових цитат:

– Що ж до людської гідності, то вона, знаєте, в Росії невідома.

– Петербург — це військовий табір, перетворений на місто.

– Від першого погляду, коли я побачив російських придворних, мене вразило, з якою надзвичайною покорою вони виконують свій обов’язок вельмож; вони є просто високопоставленими рабами.

– Російський тип урядування – це табірний порядок, яким підмінили устрій держави; це стан облоги, що став нормою.

– Коли Пьотр І запровадив те, що тут називають «чином», тобто коли він поширив військову ієрархію на все управління імперією, він перетворив свій народ на армію німих, а себе проголосив її полководцем із правом передавати це звання своїм спадкоємцям…

– Іноземці давно дивуються любові цього народу до свого рабства.

– Серед цього народу, позбавленого дозвілля та власної волі, бачиш лише тіла без душ, і здригаєшся від думки, що на таку величезну кількість рук і ніг є всього одна голова.

– …росіяни вічно поспішають, бо все їхнє життя минає у спробах пробитися в люди. Безтурботна насолода, тобто власне насолода, без жодної мети, тут є чимось невідомим.

– Удавана покірність здається мені останнім ступенем ницості, до якого може опуститися рабська нація; бунт чи розпач, безперечно, були б страшнішими, але не такими ганебними. Слабкість, здеградована настільки, що вона відмовляє собі навіть у праві поскаржитися – цій розраді для тварин; страх, заколисаний ще більшим страхом – це те моральне явище, від якого можна лише плакати кривавими сльозами.

– Політичний режим Росії не витримав би й двадцяти років вільного спілкування із Західною Європою.

– Щодо цивілізації, то досі вони (росіяни) вдовольнялися лише її видимістю; але якщо колись вони зможуть помститися за свою реальну меншовартість, вони змусять нас жорстоко поплатитися за наші переваги.

– Наслідком такого суспільного устрою є настільки запекла лихоманка заздрощів і настільки невпинне прагнення задовольнити свої амбіції, що російський народ став нездатним ні до чого, окрім завоювання світу.

– Якщо непомірна амбітність висушує серце окремої людини, вона цілком здатна висушити й думку та затьмарити розум цілої нації – аж до того, що змусить її пожертвувати власною свободою заради перемоги.

Висновок? «Експертиза» щодо Росії в європейському світі є. Мудрі люди там давно все зрозуміли. Дуже давно. Просто треба віднайти їх і перечитати.

Читаймо класиків.

Володимир Єрмоленко

Петро-Йосиф Потічний – «Воробчик», «Малий».

Народився 2 червня 1930року в с. Павлокома Ряшівського повіту.

Навчався у Львівській державній гімназії (1941-05.1944). Вступив до Самооборонних Кущових Відділів (03.1945), перейшов військовий вишкіл (03.-05.1945).

В УПА з червня 1945 р. Чотовий зв’язківець сотні «Ударник-2» куреня «Перемиський» ТВ-26 «Лемко» ВО-6 «Сян» (1945-1947). Перейшов з сотнею рейдом до Західної Німеччини (06.-09.1947). Старший вістун УПА (1.07.1949).

Перебував у таборі для переміщених осіб у м. Деґендорф, закінчив педучилище. Емігрував до США (1950). Служив у морській піхоті ВМС США, брав участь у війні в Кореї (1950-1953).

Закінчив Темпльський університет зі ступенем бакалавра (1957), здобув ступінь маґістра (1961) та доктора (1964) історії й політичних наук у Колумбійському університеті, також отримав диплом спеціаліста російських й східно-європейських студій.

Переїхав до Канади у 1964 р. Професор політичних наук у Макмастерському університеті в м. Гамільтон, згодом – професор політичних наук Українського Вільного Університету в Мюнхені (Німеччина) та декан факультету права і суспільно-економічних наук цього університету. Старший науковий співробітник центру російських і східно-європейських студій університету в Торонто. Іменований професором-консультантом Гейлюндзянського університету в м. Харбін, КНР; почесним професором Східно-китайського університету в м. Шанхай, КНР; почесним професором національного університету Львівська політехніка.

Виконував функції Президента канадської асоціації славістів, почесний Президент китайської асоціації україністів.

Член Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади, Голова ОКВ (09.1983-08.1986; 10.1997-11.2000; 01.2010-2018).

Засновник та співредактор видавництва «Літопис УПА» (1973-2000), відповідальний редактор (06.2000-05.2017) та його голова (05.2017-2018).

Відзначений президентом України В. Ющенком орденом «За заслуги» ІІІ-го ступеня.

Вічна пам’ять!

Українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ провели круглий стіл «Доба Євгена Коновальця в національній історії».

У вступному слові завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич висловив власну поетично-філософську інтерпретацію теми. Він окреслив добу Євгена Коновальця «як епоху національно-визвольних змагань, УВО та ОУН, що постає в образі жертовного вогнища, на яке заради порятунку українського світу героїчно зійшла молода українська нація та її Провідник».

«У цьому погляді, — продовжував доповідач, — бачимо символічний священний простір нації — пантеон героїв української нації та святих українського національного храму.

Отож, маємо говорити про жертовне вогнище нації і священний простір, маємо сповнити нашу національну традицію і пошанувати провідника нації Євгена Коновальця, маємо поширити національну правду і національну славу про полковника Армії УНР, командира Корпусу Січових Стрільців, команданта Української військової організації, голову Проводу українських націоналістів, засновника і першого очільника Організації українських націоналістів — знакових українських організацій, які творили національну історію ХХ століття. Окрім того, маємо подати національні, історичні контексти для молодого мілітарного українського світогляду, маємо висловити проблемні питання творення національної сили, національної армії та національної держави».

Високе поетичне слово про Провідника нації видатного українського поета, політичного діяча, археолога, чільного представника ОУН Олега Ольжича, яке обрамляє його твір «Життєпис Евгена Коновальця», подав в артистичному виконанні поет Святослав Салевич:

«В цьому імені, що майже ніколи не стрівалося на сторінках української преси, а так часто греміло у світовій  —  чулася важкість великої і грізної доби.

В ньому замикалося 20 літ історії багатомільйонового і упертого народу, що, раз прокинувшись зо сну, вже не перестав, незважаючи на рани й кров, натискати на залізну браму, зведену світовими переможцями, яка замикала йому шлях у майбутнє. Для нас було в цьому імені все  —  і стуготіння стотисячного українського селянського війська, що йшло зимовими шляхами на здобуття столиці і підземні здрігання двох дальших десятиліть.

Був це вождь Богом даний і Правдивий, що в добі чорній і похмурій орлом ширяв під облаки і націю подолану і закуту вмів ушикувати в завзяті когорти до походу і боротьби.

Постать, що виросла з державного змагання 1918–1921 років піднеслася як огненний стовп над подоланою Україною і відблиск його осяюватиме ряд майбутніх десятиліть. З волі вождя розгорнувся неозорий націоналістичний рух і повстала міцна Орґанізація.

Ведена твердою рукою найближчого Його Співробітника, в затяжних боях і трудах сучасности, становить вона той хребет, що тримає просто тіло української нації, є її остоєю й силою.

Важкі хмари залягають над нашою землею, йдуть здалека вітри і бурі, але Нація знає, що з Його духом, з Його заповітові вірними людьми, вона не заламається у негоді, а переможе».

Промови на круглому столі виголосили відомий історик, директор ЛОУНБ Іван Сварник «Постать Євгена Коновальця на тлі доби національно-визвольних змагань», доктор історичних наук Ігор Гаврилів «Доба Євгена Коновальця в історії української нації», доктори економічних наук Ірина Ревак та Олег Підхомний «Українська військова організація у поглядах Петра Болбочана та Євгена Коновальця», відомий громадсько-політичний діяч Юрій Антоняк «Героїчний та жертовний шлях провідника нації Євгена Коновальця», доктор мистецтвознавства Роман Одрехівський «Образ Євгена Коновальця в сакральному мистецтві».

Участь у круглому столі, окрім уже згаданих учасників, брали доктор економічних наук Борис Карпінський, доктор технічних наук Роман Базилевич, кандидат філологічних наук Ольга Антоник, відомий дослідник давньої української літератури Павло Салевич, відомий художник Ігор Колісник, відомий архітектор Микола Обідняк, культурний діяч, редактор журналу «Наша спадщина» Андрій Левик, діяч освіти Ярослав Даць, перекладач з іспанської Галина Чубай, громадські діячі Іван Вівчарівський, Іван Гавалюк, Марта Продан, Зірка Андрусь, Оксана Гель, юрист Нестор Гнатів, завідувач відділу інформаційних технологій Ігор Капраль, директор Історико-меморіального музею Євгена Коновальця у селі Зашків Ігор Селецький та інші.

Світлини Ігоря Колісника.

Круглий стіл проведено за сприяння Зіновія Урсула.

Під час розбирання паркету для посилення фундаменту музею генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича у Білогорщі робітники виявили у фундаменті обкладене каменем приміщення 4 на 2,3 м, глибиною майже 2 метри. Його можливе призначення з’ясовують історики.

Виявлене приміщення розташоване одразу біля входу. Воно було повністю засипане землею. Під час розкопок археологи не знайшли цінних історичних артефактів, лише речі, які використовувалися в радянський період: старі пляшки та інші дрібні елементи.

«Ми виявили унікальну знахідку. Зараз історики досліджують, яке вона має значення для історії цієї будівлі і музею загалом. За свідченнями археологів, ми виявили тут криївку, яку міг використовувати Роман Шухевич в безпекових цілях. Ми знали про криївку, яка була в музеї між першим і другим поверхом і яку ми будемо відновлювати. Тепер в нашому проєкті буде ще одна криївка, яка стане ще одним об’єктом експозиції», — розповів Євген Бойко, керуючий справами виконкому Львівської міськради.

Роботи з відновлення музею Романа Шухевича розпочали на початку березня цьогоріч. Спершу на ділянці провели підготовчі роботи, бережно розчищали фундамент. Практично усі роботи виконували вручну, адже музей є пам’яткою.

«Ми максимально бережно розчищали саму основу цієї будівлі, щоб підійти до посилення фундаменту і зберегти всю цегляну кладку, яка залишилась в основі первинної будівлі. Зараз тут вже посилили фундамент старої будівлі. Розпочинаємо роботи з облаштування майбутнього укриття, адже відвідувачі мають почуватися в безпеці.

Варто зазначити, що ми використовуємо цеглу, яку зберегли з моменту руйнації, законсервували. Зараз використовуємо її для вимуровування втрачених стін. Так ми відновимо первинний об’єм цієї будівлі. Також ми вже замовили металевий каркас самого даху, який виготовлятимуть близько місяця», — розповів Юрій Теліпський, директор ЛКП «Львівське міжміське бюро технічної інвентаризації».

Зазначимо, виявлення криївки дещо змістило терміни виконання робіт з відновлення музею, адже на роботу та висновки археологічної служби пішов певний час. Проте вже до кінця червня тут планують вибудувати стіни та накрити музей. Тож до Дня народження Романа Шухевича має бути видно основні обриси відновленого музею.

Загалом після відновлення і завершення усіх робіт площа музею збільшиться практично вдвічі, а також на майже 10 сотих збільшиться його територія, яка використовуватиметься як громадський простір для різних освітніх цілей.

Реалізація проєкту відновлення музею Романа Шухевича має 2 етапи: відновлення знищеної будівлі музею і облаштування допоміжної споруди, а також окремий проєкт благоустрою всієї території навпроти музею. Над облаштуванням території нині працює ЛКП «Інститут просторового розвитку» міста, замовником цих робіт буде Залізнична райадміністрація. Перед музеєм відновлять водойму, встановлять вуличні меблі, облаштують паркінг та облагородять територію біля пам’ятника Роману Шухевичу.

Над майбутньою експозицією музею працює ГО «Новий музей» спільно з історичним музеєм.

Зазначимо, це перший проєкт відновлення музею в Україні в умовах повномасштабного вторгнення російсько-української війни. На відбудову музею Шухевича, зруйнованого російським обстрілом 1 січня 2024 року, 80% необхідних коштів виділила мережа ТЦ «ВАМ» та партнери. Також різними акціями вдалося зібрати понад 3 мільйони гривень на облаштування експозиції музею. Це були благодійні внески мешканців Львова, працівників Львівської міської ради, також тематичні збори робили заклади культури Львова. Зокрема, до збору долучався Олександр Усик, а реставрацію сходів вдалося здійснити за фінансової підтримки колег з Японії.

Львівська міська рада

“C’est plus qu’un crime, c’est une faute”. («Це більше, ніж злочин — це помилка».)

(Буле де ла Мерт, голова Законодавчої комісії, яка розробила знаменитий Цивільний кодекс Наполеона.)

За кілька днів, що минули після перепоховання тіл лідера ОУН(М) Андрія Мельника та його дружини, я отримав величезну кількість прохань від моїх друзів і читачів прокоментувати цю подію. Я навмисно обрав саме такий епіграф. Вважаю, що з обох сторін — української та ізраїльської — були допущені помилки, які я розберу детально.

Я був украй зайнятий підготовкою до кількох конференцій як щодо Симона Петлюри, так і з інших тем, тому повідомлення про перепоховання останків Андрія Мельника стали для мене несподіванкою. Ще й тому несподіванкою, що це рішення ухвалювалося на рівні президента України. Перше, що я зробив, — це протягом кількох днів намагався з’ясувати, чому перепоховання знакових постатей українського визвольного руху почали саме зараз і саме з Мельника, а не з Петлюри чи Коновальця, не кажучи вже про головний символ — Бандеру. Отримані відповіді були приблизними, туманними та уривчастими.

Але звернімося до фактів. За всіх своїх заслуг Мельник не був керівником держави, як Симон Петлюра, не був засновником організації, як Євген Коновалець, не був символом безкомпромісного спротиву, як Степан Бандера, і не був керівником міжнародної антикомуністичної організації, як Ярослав Стецько. Тобто за пріоритетністю, значенням або, якщо хочете, субординацією, Мельник у найкращому разі мав би бути перепохований в Україні після Петлюри та Коновальця. А можливо, і після Бандери та Стецька.

В одній із отриманих відповідей зазначалося, що Мельник став першим лише через матеріальні труднощі його родичів із продовженням оренди місця поховання. Але це не узгоджується з логікою. Оскільки перепоховання здійснювалося на державному рівні, для бюджету та здорового глузду було б значно простіше матеріально допомогти родині Мельників із продовженням оренди, ніж поспіхом організовувати перепоховання на такому високому рівні та ще й під час війни.

Головне ж — сама постать Мельника і, що вкрай важливо, його діяльність у роки Другої Світової війни досі недостатньо добре досліджена. Тобто ані українська, ані світова громадськість не були підготовлені до настільки радикальних кроків.

На тлі 100-річчя вбивства Симона Петлюри, до якого заздалегідь готувалися, організовуючи наукові конференції та семінари, а також активно обговорюючи питання, чому досі ані в Києві, ані в Полтаві не встановлено пам’ятників керівникові Української Народної Республіки, форсоване перепоховання підлеглого Петлюри — А. Мельника — стало, по суті, шоком.

Андрій Мельник

Непідготовленість громадськості до перепоховання, природно, призвела до найсумніших наслідків. Вибуху емоцій та міжнаціональних скандалів. Принцип «сказано — зроблено, а вже потім, можливо, подумано» є заразним і, вибачте за відвертість, залишає по собі слід, мов кіптява.

Маю на увазі реакцію ізраїльського МЗС та Яд Вашем щодо перепоховання Андрія Мельника. Зовсім нещодавно той жеж самий МЗС також засуджував міністра Бен-Ґвіра за його виступ перед затриманими псевдомиротворцями з чергової антиизраїльської флотилії. Нападки МЗС на Бен-Ґвіра тоді розкололи ізраїльську, а також світову єврейську громадську думку. І ось — знову.

То що ж саме ці ізраїльські державні установи ставлять у провину Мельнику? Цитую:

«…Мельник, який співпрацював із нацистами. Немає місця для ігнорування історичної правди та пам’яті жертв, убитих нацистами та їхніми колаборантами».

Тобто єдине звинувачення, озвучене цими організаціями на адресу Мельника, — це колаборація з нацистами. Звинувачення, м’яко кажучи, досить розпливчасте та загальне. Як би дивно це не звучало, але подібне звинувачення можна висунути навіть офіційно визнаним самим Яд Вашем Праведникам народів світу. Включно з офіцерами Абверу Оскаром Шиндлером і Гансом фон Донаньї, а також офіцером Вермахту Віллемом Гозенфельдом.

Цікаво, що Шиндлер і Гозенфельд були визнані Праведниками лише після виходу на екрани фільмів «Список Шиндлера» та «Піаніст» відповідно. Складається неприємне враження, що співробітники Яд Вашем вивчають історію Другої світової війни, і Шоа зокрема, виключно за кінопроєктами.

Чи будемо тепер чекати фільмів про Альберта Герінга — брата того самого Германа Герінга, митрополита УГКЦ Андрея Шептицького та керівника Абверу адмірала Вільгельма Канаріса? Усіх їх уже багато років поспіль номінують на звання Праведників до Яд Вашем, але безрезультатно.

На тлі суперечок навколо Андрія Мельника в соціальних мережах, хвиля Facebook винесла на поверхню публікацію якогось пана Леоніда Натанзона під назвою «І про Мюллера». Свій доволі об’ємний текст автор починає сентенцією:

«…прогрес допоміг зробити це відносно швидко. І, як просили, без жодного посилання на радянські та російські джерела…».

Після ознайомлення з текстом стає зрозумілим сенс цієї давно й добре відомої мені фрази. Мовляв, я (ім’ярек) не посилаюся на радянських, російських (та українських) істориків, а лише на праці західних дослідників виданими іноземними мовами. Зауважу, що дурість, упередженість або дезінформація, написані англійською, німецькою чи івритом, не можуть автоматично ставати незаперечною істиною.

Першого з істориків, згаданих паном Натанзоном (якщо, звісно, автором є саме він), мені вже щонайменше двічі доводилося спростовувати. Йдеться про одного з учасників промосковського проєкту монумента в Бабиному Яру — Карела Беркгофа. Саме він також був серед тих, хто оголосив радянські фальшивки (так званий «життєпис» Ярослава Стецька та псевдостенограму міфічної конференції ОУН(Б)) автентичними документами. Але це лише преамбула, щоб, так би мовити, очистити авторитетів автора від лушпиння звань і посад.

Тепер щодо суті публікації. Те, що члени ОУН(М) вважали союз із Німеччиною стратегічною лінією, а не тактичним прийомом, як це робила ОУН(Б), — не секрет. Але в дописі пана Натанзона, окрім того, що конкретно Андрій Мельник там не згадується, також не розкрито і не висвітлено найважливіших моментів:

1. Якою була особиста участь Андрія Мельника в Шоа?
2. Якщо особистої участі в Шоа він не брав, то чи підтримував він, або хоча б не реагував, на участь членів своєї організації в Шоа?
3. Де фізично перебував Мельник наприкінці вересня 1941 року, під час трагічних подій у Бабиному Яру?
4. Яку роль Мельник відігравав у створенні та керівництві допоміжною поліцією в Україні?

Андрій Мельник у Торонто (травень 1957 року). Урочистий вечір за участю прем’єр-міністра та міністра уряду Канади.

Наступний пункт у тексті, на який я звернув увагу, — це згадка,

«…розслідувань Відділу спеціальних розслідувань (OSI) Міністерства юстиції США».

Можливо, автор не бачив моїх публікацій про, м’яко кажучи, сумнівну роль цього Відділу у справі Івана Дем’янюка, яка лише завдяки щасливому випадку не зруйнувала репутацію ізраїльського правосуддя. Я процитую одну з цих статей:

«…17 листопада 1993 року, вже після винесення виправдувального вироку за апеляцією Дем’янюка у Верховному суді Ізраїлю, американський Федеральний апеляційний суд 6-го округу штату Огайо кваліфікував як «умисний обман суду» дії адвокатів OSI у 1978 році та в наступні роки. Федеральний суд визнав, що «адвокати OSI діяли з бездумним нехтуванням своїми обов’язками перед судом, коли вони не надали суду щонайменше трьох серій документів, які перебували в їхньому розпорядженні, ще до того, як справа Дем’янюка дійшла до стадії судового розгляду». У рішенні суду зазначено: «Отже, ми вважаємо, що адвокати OSI діяли з легковажним нехтуванням правдою та обов’язками уряду не вчиняти жодних дій, які могли б перешкодити обвинуваченому подати свою справу повністю та чесно. Щодо обставин цієї справи було вчинено обман суду». У зв’язку з цим суд постановив «у результаті цього та з вищезазначених причин скасувати рішення окружного суду про екстрадицію на тій підставі, що рішення було отримане нечесним шляхом унаслідок неналежної поведінки прокуратури, яка становила обман суду…».

Цікавий момент, який також привертає увагу в тексті:

«…У дослідженні зазначається, що українська допоміжна поліція (яка включала кадри ОУН(М)) була незамінною для німецьких сил у Києві завдяки знанню мови та місцевості…»

а також:

«…українська поліція Києва, сформована з активістів ОУН(м) та військовополонених…».

Якщо це написав ШІ, то претензій до робота немає, але дослідник зобов’язаний вказати, хто, окрім «кадрів ОУН(М)», входив до складу цієї поліції та в яких відсоткових співвідношеннях. Простою мовою — з кого вона складалася, ким і коли ця поліція створювалася та ким контролювалася. Оскільки автор (або ШІ) цього не зробив, зроблю це я. Основний склад цієї поліції набирався нацистами з числа радянських військовополонених, київських міських кримінальних угрупувань, різних колаборантів — громадян СРСР. Зрозуміло, що ця поліція перебувала під повним контролем і управлінням нацистської влади та її організацій.

Ще одна цитата:

«…без уточнення фракцій ОУН, що змушує істориків спиратися на мемуари та внутрішні документи самих націоналістів для встановлення їхньої належності до крила Мельника…»

Ця сентенція викликає якщо не сміх, то здивування. Історик-дослідник, який серйозно займається питаннями ОУН та її фракцій, знає, що бандерівська фракція почала зазнавати репресій з боку нацистів уже на початку липня 1941 року, а до середини вересня 1941 року ці репресії досягли піку і зачепили вже рядових учасників бандерівського руху. Тобто до трагедії Бабиного Яру ОУН(Б) не має відношення.

Сентенція,

«…Гефнер показав, що німецькі підрозділи не знали міста і не могли ефективно збирати людей. Він описав «українських міліціонерів» (багато з яких були активістами ОУН(М), що прибули з похідними групами)…»,

також є суперечливою і вельми сумнівною. Якщо «багато міліціонерів» були мельниківцями, що прибули до Києва, то вони знали місто не краще за німців. А отже, прочісуванням міста займалися не мельниківці, які прибули із західних, окупованих у 1939–1940 роках територій, а кияни — тобто не українські націоналісти, а повноправні громадяни СРСР різного етнічного походження.

Далі — ще цікавіше. Цитую автора:

«…Без участі української поліції, сформованої мельниківцями, німецька зондеркоманда з 150 осіб не змогла б за два дні організовано знищити понад 33 тисячі людей у незнайомому великому місті. У матеріалах також зазначається, що після «успіху» акції в Бабиному Яру мельниківська поліція отримала подяку від командування 6-ї армії вермахту за «зразкове сприяння»…».

Розберу по деталях. Тобто якщо повірити джерелу, що допоміжну поліцію формували мельниківці, це означає, що вони мали повний і безперешкодний доступ до таборів радянських військовополонених і до міста, а організація мала повну підтримку та довіру нацистів. У це важко повірити. Попри описувані автором романтичні взаємини між ОУН(М) і нацистами, Андрій Мельник із кінця липня 1941 року перебував під домашнім арештом у нацистів. Тобто ОУН(М), хоч і не потрапила під жорсткі репресії у вересні 1941 року, але свободи дій не мала. Про «незнайоме велике місто» я вже писав вище. Дивно, що місцева поліція отримала подяку від Вермахту, а не від СД чи СС, у чиєму підпорядкуванні перебували айнзацгрупи та зондеркоманди.

Як квінтесенція публікації — розділ «Резюме». Сентенції:

«…українці (поліція Києва, створена мельниківцями) не допускалися до безпосереднього виконання розстрілів…»,

та:

«…У британських та американських допитах фігурують свідчення, що після 30 вересня поліція, контрольована мельниківцями, систематично виявляла євреїв у Києві та доставляла їх до Бабиного Яру…».

в пунктах 1 і 3, із посиланнями на британські та американські джерела, що, за задумом автора, має додатково переконати читачів у тому, що допоміжна поліція створювалася та контролювалася (читай — управлялася) ОУН(М).

Вишенькою на торті пана (чи товариша?) Натанзона є, як я розумію, авторська довільна вставка про Пінхаса Векслярова як додаток до основного тексту, створеного за участю ШІ. Поясню. При всій повазі, штатним розвідником він не був. А натяк на Пантеон Героїв, з огляду на те, що в публікації про самого Андрія Мельника нічого не наведено, виглядає слабким і натягнутим.

Поясню, чому я приділив стільки місця й часу розбору тексту Натанзона. Я впевнений, що цей і подібні матеріали періодично з’являтимуться в мережі, підживлюючи міжнаціональні пристрасті та емоційні реакції. Однак головного питання — чи є Андрій Мельник воєнним злочинцем — вони не вирішують і не вирішать. Для досягнення консенсусу необхідне незалежне й повне дослідження, а за його підсумками — міжнародний науковий форум.

Розсекречений документ КДБ. Планування вбивства Мельника.

Істерики на кшталт: «Усі українці антисеміти. Не будемо їм більше допомагати» з одного боку, і «Ізраїль — наш ворог. Він дружить із Путіним» — з іншого, не приведуть ні до чого доброго для обох народів. Вони лише дадуть можливість радіти московії.

Поставлю кілька риторичних запитань.

• Скільки разів ізраїльські посли протестували проти маршів 1 січня на честь Степана Бандери?
• Хтось із них вивчав історію без радянських і лівих наративів?
• А який з цих маршів підтримав чинний президент України?

Далі:

• Навіщо в Києві так голосно вшановувати пам’ять вічно лівої Голди Меїр, яка назавжди залишила місто у 8-річному віці?
• І чому в Києві немає меморіалів на честь київського адвоката, соратника Симона Петлюри, заступника міністра закордонних справ УНР Арнольда Марголіна?

На тлі зростання у світі хвилі антисемітизму занепокоєння єврейської громадськості та держави Ізраїль є зрозумілим, пояснимим і необхідним. Також варто пам’ятати, що під червоними прапорами (і з білим колом і без нього) принижували, тероризували та вбивали євреїв. Характерно, що такі прапори й сьогодні можна побачити як на зібраннях так званих про-палестинських активістів, так і на ходах у різних країнах світу (включно з Ізраїлем) так званого «безсмертного полку». Я багато разів писав і повторю ще раз: усі, хто брав участь у Шоа, мають бути засуджені. Але реальні злочинці, а не уявні або тим більше призначені дезінформаторами чи чутками. Для цього потрібне дослідження — глибоке й всебічне, на міжнародному рівні.

Звісно, простіше воювати з мертвим полковником Мельником, ніж із масами про-палестинських прихильників геноциду євреїв або євразійською ядерною бензоколонкою, але слід правильно визначати головного ворога.

Мене турбує, що помилки, допущені владою двох країн, можливо були організовані та спровоковані третьою силою, яка вже понад століття зіштовхує два народи, перешкоджаючи їхньому союзництву та водночас вносячи внутрішній розкол в українське й єврейське середовище. Відповіддю на принцип «розділяй і володарюй» має бути запитання «кому це вигідно?».

Розумію, що правда завжди незручна для тих чи інших, але вона необхідна для досягнення взаєморозуміння і можливості розрізнення друзів і ворогів. Вона також необхідна для того, щоб помилки не перетворювалися на злочини.

https://aihps.substack.com/p/f53

30 травня 1876 року російським імператором Олександром ІІ у німецькому курортному містечку Емс був підписаний Емський акт – таємне розпорядження про повну заборону українського письменства. Цей документ був одним із багатьох елементів послідовної політики Російської імперії від часів Петра І, спрямованої на заборону українського друкованого слова, вилучення з церков книг староукраїнською мовою та заміну їх московськими виданнями, заборону викладання українською мовою, вилучення українських букварів, заборону вільних українських друкарень та запровадження цензури.

Емський акт мав доповнити розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва 1863 року («Валуєвський циркуляр»), яким заборонялося друкування українською мовою наукових, навчальних та релігійних книг, тобто будь-якої літератури, окрім творів «красного письменства». Розпорядження ж Олександра ІІ від 1876 року накладало заборону також і на друк художніх творів (навіть текстів для нот), написаних чи перекладених українською мовою. До Російської імперії не дозволялося завозити надруковані за кордоном українські книги, заборонялося ставити українські вистави, проводити концерти українських пісень та публічне читання текстів, оскільки усе це вважалося «небезпечною для держави діяльністю».

Чи варто дивуватися культурній порожнечі, що утворилася після таких законодавчих ініціатив щодо української культури? «…У вас один Шевченко на закуску, на перше, на друге, на третє та на десерт», – любила примовляти в 1890-х роках вихована на російській літературі держави-метрополії мама-француженка майбутньої української письменниці Зінаїди Тулуб. Дещо пізніше, слухаючи міркування класика російської літератури Максима Горького про бідність української літератури, від якої «тхне просвітянською кустарщиною», юна письменниця й не здогадувалася, що її дідусь Олександр Данилович Тулуб, нащадок запорозьких козаків, був заарештований разом із Тарасом Шевченком як член Кирило-Мефодіївського братства.

Серед передбачених Емським актом заходів по лінії Міністерства внутрішніх справ Російської імперії належало фінансово підтримати антиукраїнську газету «Слово» в Галичині та заборонити прихильну до українців газету «Київський Телеграф». Міністерству народної освіти доручалося наказати директорам початкових училищ пильно стежити, щоби навчання не провадилося українською мовою, вичистити бібліотеки училищ від українських книг. Серед обов’язкових заходів була перевірка викладацького складу по Харківському, Київському та Одеському навчальних округах на предмет українофільських настроїв. І взагалі, сказано в документі, варто зробити загальним правилом розподіл викладачів-українців по навчальних закладах Санкт-Петербурзького, Казанського та Оренбурзького округів, а в українські губернії призначати викладачами «великоросів».

Наслідки втручання імперської колоніальної політики відображаються у спогадах сучасників. «Серед київської професури, особливо серед математиків, було багато чорносотенців. Та й на нашому факультеті їх вистачало. Тому багато талановитих молодих людей, які зарекомендували себе як прогресивний елемент, боялися при Київському університеті захищати дисертацію, яку могли завалити не через її якість, а за крамольний спосіб думок дисертанта. Їхали вони з готовою дисертацією або до Москви, або в інше місто… осідали там і більше не верталися на батьківщину», – згадувала Зінаїда Тулуб період свого навчання на Вищих жіночих курсах, де читали лекції професори Київського університету Святого Володимира.

Окремим пунктом Емського акту 1876 року передбачалося закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві (налічував 190 осіб) з метою позбутися «сумнівних у своєму чисто-російському спрямуванні» членів товариства. Адже науковці за короткий час провели низку етнографічних експедицій від Лемківщини до Кубані, видали кілька томів своїх праць, у яких показали, що українці живуть на великій території, мають свою культуру та розмовляють однією мовою.

ІІІ відділу Імператорської канцелярії доручалося негайно вислати під негласний нагляд із забороною в’їзду до українських губерній та столиць активних діячів Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, членів українського товариства «Стара громада» Михайла Драгоманова та Павла Чубинського. Останній у 1862 році вже заарештовувався за звинуваченням у приналежності до антиімперського таємного товариства; саме цього року Чубинський написав першу редакцію вірша «Ще не вмерла Україна», який пізніше став національним гімном. Михайла Драгоманова було звільнено з посади доцента Київського університету. Він емігрував до Швейцарії, де на кошти «Старої громади» створив українське видавництво, яке друкувало український громадсько-політичний, літературний та науковий збірник «Громада» та часопис із такою ж назвою. Позацензурні видання таємно пересилали в Російську імперію.

Емський акт де-факто втратив юридичну силу в ході революції 1905–1907 років, після маніфесту царя Миколи ІІ у жовтні 1905 року, яким проголошувалися політичні свободи, зокрема свобода слова. Під тиском громадськості питання правочинності Емського акту та Валуєвського циркуляра було розглянуто Петербурзькою Академією Наук, яка в 1905 році опублікувала документ з цікавою назвою «Про скасування утисків малоросійського друкованого слова», де зазначено, що лише «низка нещасливих випадковостей могла підвести під заборону цілу мову; що лише нещасна випадковість могла спонукати владу до переслідування цілої писемності». Водночас обережні упорядники зауважили, що утворена для розгляду проблеми комісія жодним чином не планувала порушувати питання мови викладання в народних школах малоросійських губерній.

За матеріалом із офіційної ФБ-сторінки УІНП

Українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ провели круглий стіл «Український світогляд у науковій спадщині Володимира Гнатюка».

У вступному слові завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич окреслив головну мету круглого столу, а також теми та контексти обговорення:

«Нашою темою, — розпочав доповідач, — є українська усна народна творчість (фольклор) як основа формування національного світогляду, історичної пам’яті та релігійно-міфологічних вірувань українського народу, як основа формування національних цінностей, як основа єднання українців навколо спільних традицій, символів та міфів.

Нашою темою є стислі вислови про національну філософію і національну мудрість, закодовані у прислів’ях та приказках, глибина почуттів в народній пісні, походження світу в казках і легендах, а також національна поведінка в українських обрядах, звичаях та ритуалах, що представляють нашу культурну самобутність серед народів світу.

Нашою метою є представити українську усну народну творчість як національну спадщину видатного подвижника української нації, визначного етнографа та фольклориста Володимира Гнатюка.

Контекстами нашого наукового обговорення теми мають бути:

Проблемні питання нації, зокрема десакралізація фольклорних текстів, втрата їх первісного магічного та священного значення, позбавлення їх глибокого символічного змісту та зведення до ужиткового, буденного рівня.

Проблемні питання національної освіти та національного виховання у творенні української ідентичності на основі українського фольклору, що постають у критеріях вибору священних текстів, які покликані формувати український національний світогляд — образно кажучи у питаннях розбудови українського національного храму на основі текстів усної народної творчості.

Тоді, коли стерті з національної пам’яті давня історія, давня література, давня віра, — продовжував Є.˚Салевич, — фольклор залишається душею тисячолітньої української нації, адже саме в ньому зберігаються міфологічне сприйняття світу та первісна, створена Богом українська ідентичність, яку ми зобов’язані берегти.

Cама ж наукова спадщина Володимира Гнатюка — це систематизовані народні вірування, демонологія та уявлення давніх українців про сотворення світу.

Його фундаментальні праці «Знадоби до української демонології» та «Нарис української міфології», зібрані й опубліковані тисячі автентичних казок, легенд, байок, анекдотів, сороміцьких і побутових пісень, а також видані багатотомові серії «Етнографічного збірника» та «Матеріалів до українсько-руської етнології» є першоджерелами для вивчення традиційного українського світогляду, звичаєвого права та матеріальної культури, де українці постають первісно Божими дітьми, наділеними Божою піснею, господарями райської землі — відважними, волелюбними, світлими людьми.

З огляду на це очевидною є потреба в поглибленні наукових студій, створенні наукового товариства та впровадженні відповідних програм національної освіти й національного виховання навколо наукової спадщини Володимира Гнатюка.

Так само очевидною є й потреба в реалізації національних проєктів, спрямованих на навернення молодих українців до свого рідного Божого образу через поширення українського світогляду, збереженого в усній народній творчості та в українському фольклорі.

Промову «Традиційний український міфосвіт у виданні колядок і щедрівок Володимира Гнатюка» на круглому столі подав відомий дослідник давньої української літератури, поет Павло Салевич. Він мовив таке:

«У фундаментальній спадщині В.˚Гнатюка, присвяченій дослідженню традиційного світогляду українців, особливе місце посідає видання колядок і щедрівок, опубліковане 1914 р. в 35–36-му томах “Етнографічного збірника” НТШ. Се наукове джерело й донині залишається одним із найповніших і найавторитетніших у сій галузі. Тексти збірника зберегли відгомони дохристиянської космогонії, міфопоетичні трансформації та історичну пам’ять українського Середньовіччя. Сам В.˚Гнатюк розглядав сі матеріали як надзвичайно цінне джерело для реконструкції прадавньої української міфологічної системи. Серед визначальних рис Гнатюкових студій варто виокремити три основні аспекти.

По-перше, се грандіозний масштаб і високий ступінь автентичности зібраного матеріалу, адже учений упорядкував величезний масив унікальних зразків переважно із Західної України. Він подав їх у первісному, невиправленому вигляді — з усіма діалектизмами та специфічними рефренами, законсервувавши сакральний словесний код нашого традиційного обряду.

По-друге, учений здійснив глибоке аналітичне розмежування світоглядних пластів, чітко відокремивши давню язичницьку (традиційну) основу від пізніших християнських нашарувань. Також він виявив релікти дохристиянської космогонії — зокрема мотиви сотворення світу із первісного океану, образ Світового Дерева та культ небесних світил через величання господаря закликанням ясного Сонця, світлого Місяця та дрібного Дощику.

По-третє, В.˚Гнатюк приділив значну увагу реконструкції лицарського епосу. Він детально проаналізував дружинні колядки, які вижили завдяки різдвяному обряду і законсервували в собі військову естетику України-Руси ХІ–ХІІІ століть, поєднуючи історичну пам’ять із глибокими міфоепічними структурами.

Високу наукову цінність у спадщині В.˚Гнатюка мають тексти, що фіксують релікти праіндоєвропейських міфів, серед яких виділяються три унікальні зразки.

Перший — колядка “Початок світа” зі збірки І.˚Вагилевича, яка є класичним зразком архаїчної космогонії. В основу її сюжету покладено міф про первісний хаос — безмежне “синоє море”, посеред якого постає “зелений явір” як архетип Світового Дерева, що структурує простір. На Дереві сидять “три голубóньки” — птахи-деміурги. Їхня рада про те, «як світ сновати», уособлює божественний замисел упорядкування космосу. Вони злітають на дно моря, беруть звідти “дрібний пісок” і “золотий камінь” і засівають ними прапростір. Із сього сакрального засіву народжуються “чорна землиця”, “ясне небонько”, “світле сонінько”, “ясен місячик”, “ясна зірниця” і “дрібні звíздочки”. Водночас початковий рядок про Господа та Святого Духа є пізнішою релігійною вставкою, що була покликана пристосувати язичницький міф до християнського світогляду.

Другий текст — парубоцька колядка “Княжич Іванко в темници” із записів Я.˚Головацького. Вона переносить читача в атмосферу ХІІ ст. через мотиви військового побуту та образ звенигородського і галицького князя-вигнанця Іванка Берладника. Її сюжет перегукується з давнім загальноіндоєвропейським міфом про сонце, закрите в темниці. Дія розгортається в сакральному просторі на широких луках, де горить ритуальний терновий огник і “ходить широкий танець”. Танець водить князь Іванко, виступаючи медіатором між земним і потойбічним світами. Його образ марковано тріадою тотемних символів української княжої культури: соколом на голові як знаком вищої влади та волі, конем у правій руці як символом військової хоробрости та гуслями в лівій як носіями сакральної традиції й епічної пам’яти. Конфлікт виникає через втручання ворожих панських слуг. Вони руйнують сей гармонійний мікрокосмос, силоміць розлучаючи Іванка з його атрибутами й кидаючи його до темниці. Драматичний фінал твору побудований на глибокому психологічному паралелізмі. Туга ув’язненого лицаря за волею та коханою суголосна зі станом його магічних супутників: сокіл квилить, прагнучи повернутися на голову господаря, гуслі самі грають-сумують за його руками, а коничок гребе копитом, рвучись у чисте поле до Іванкових рук.

Третій унікальний текст — величальна колядка “Лови на тура” у записі І.˚Вагилевича. У ній розгортається сюжет міфологічного випробування та ініціації. Дія починається з Чорної Гори — традиційного маркера потойбіччя, де засинає гордий молодець Іванко. Його магічний сон символізує ритуальну смерть перед переходом у новий статус. Іспитом для нього стає полювання на Чорного Тура — тотемного звіра, що уособлює весняний ярий дух і родючість. Звичайна зброя героя виявляється безсилою. Та у кульмінаційний момент Тур промовляє людською мовою. Він пропонує ритуал добровільного принесення себе в жертву в неділю вранці. Прийнявши дарунок сакрального покровителя, герой переймає його містичну силу і здобуває право на статус дорослого чоловіка та шлюб зі славною панною.

Підсумовуючи, українські колядки та щедрівки є значною мірою збереженими, християнізованими живими реліктами прадавнього міфоепічного світогляду, а згадане видання В.˚Гнатюка завдяки точній фіксації автентичного матеріалу й сьогодні залишається фундаментальним джерелом для об’єктивної реконструкції дохристиянської міфопоетичної системи та етнокультурної самосвідомости українців».

Промови на круглому столі виголосили: доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри фольклористики Львівського національного університету імені Івана Франка Василь Івашків «До питання наукових досліджень фольклористичної спадщини Володимира Гнатюка», кандидат філософських наук Віктор Маринюк «Унікальність фольклору українських субетносів у науковій спадщині Володимира Гнатюка», музикознавець Юлія Йосипенко «Етнограф Осип Роздольський та композитор Філарет Колесса у фундаментальному виданні Володимира Гнатюка “Гаївки” (1909 р.)» та культурний діяч Юрій Антоняк «Український сороміцький фольклор у працях Федора Вовка та Володимира Гнатюка».

Участь в обговоренні теми круглого столу, окрім уже згаданих учасників, брали доктор мистецтвознавства Роман Одрехівський, доктор технічних наук Роман Базилевич, доктори економічних наук Борис Карпінський, Ірина Ревак та Олег Підхомний, кандидат філологічних наук Ольга Антоник, відомий художник Ігор Колісник, відомий архітектор Микола Обідняк, відомий скрипаль Володимир Савка, художник-монументаліст, мисткиня Наталя Білоус, діяч освіти Ірина Даць, перекладач з іспанської Галина Чубай, громадські діячі Іван Вівчарівський, Зеновій Бермес, Марта Продан, юрист Нестор Гнатів, лікар Ірена Фільц, бакалавр ЛНУ імені Івана Франка Роксоляна Кушнір та інші.

Світлини Ігоря Колісника.

Круглий стіл проведено за сприяння Зіновія Урсула.

Лідер українського руху за національну незалежність прожив досить коротке життя, провівши під арештом і в ув’язненні сумарно більше 9 років. У 1959 році, на 51 році життя, його було вбито радянським кілером Богданом Сташинським у Мюнхені. З того часу пішло понад 60 років, але ім’я Степана Бандери досі хвилює уми істориків, політологів, філософів та письменників. Його постать змушує політиків і пропагандистів невпинно працювати, знову і знову згадуючи його та його діяльність. Коли я писав книгу про єврейсько-українські відносини, то зміг розглянути і з’ясувати факти про цього національного лідера, написавши про нього порівняно невеликий за обсягом (на відміну скажімо від матеріалів стосовно Симона Петлюра та Ярослава Стецька) але досить ємний матеріал, супроводивши його як архівними документами, так і прикладами радянських пропагандистських кліше. Нещодавні публікації та інтерв’ю істориків Россоліньського-Лібе, Грицака, Зайцева, Солоніна, не кажучи вже про балакунів на кшталт Гойзмана чи Шендеровича, змусили мене написати цю статтю, відокремивши правду від брехні, а людину від символу.

Для початку наведу цитату з роботи Степана Бандери: “…Прагнення волі і правди, почуття справедливости й високий ідеалізм були і назавжди залишились основними принципами українського народу й української людини, головними кермуючими силами українського буття й української духовости. Наш народ завжди прагне волі для себе і бажає її для інших народів. Він боровся і бореться за правду і справедливість. Ми хочемо жити у згоді і взаємному шануванні з усіми народами доброї волі. Такі самі права визнаємо за іншими народами, за які боремося для себе. Не хочемо бути ні об’єктом, ні причиною поневолення та несправедливості. Ми боремося активно за волю і правду не тільки тому, що їх потребуємо для себе, але передусім тому, що Бог дав людям ці скарби і такі закони, а основою нашої волі є йти за волею Божою. Такі ідейно-моральні засади не допустять ніколи до того, щоб Україна була спільницею Москви в її протинародньому загарбницькому імперіалізмі….”.

Степан Бандера.

Розберу кілька висловлювань.

Наприклад, Ярослав Грицак після опублікування його інтерв’ю в “Ле Монд” написав статтю в “Історичну правду”: “…Я сказав, що навіть діяльність самого Володимира В’ятровича на посаді директора Інституту історичної пам’яті не змінила багато у цьому відношенні. Він і його колеги пробували створити позитивний образ бандерівського руху, який нібито не причетний до вбивства поляків та євреїв. Але їхня діяльність мало що змінила…Ніхто з українців, хто говорить про Бандеру, не має наміру вбивати поляків чи євреїв – хоча у польській, німецькій та єврейській історичній пам’яті Бандера фігурує саме як людина, причетна до вбивств поляків та євреїв…Щодо участі Бандери у вбивствах поляків та євреїв, я повторив свою традиційну відповідь: його звинувачують у злочинах, яких він не робив, і приписують йому подвиги, до яких він не має відношення…До того ж, треба брати до уваги, що молодий Бандера був мовчазним лідером – був людиною діла, а не слова. Тому ми не знаємо достеменно, яке було його тодішнє ставлення до євреїв та поляків, так само не можемо сказати, що він би робив, якби в часі війни був на волі…Немає сумніву, що бандерівці вбивали поляків та євреїв…Невиясненим є питання, чи і наскільки Бандера був причетний до створення бандерівської Української Повстанської Армії…”.

– виходячи з цих слів можемо зробити висновок, що на думку історика Грицака бандерівці безумовно причетні до вбивств євреїв і поляків, хоч сам Бандера в цих вбивствах не брав участі, але Грицак не впевнений, яким було особисте ставлення голови ОУН(Б) до євреїв і поляків, і як себе повів би Бандера, якби він не опинився під арештом під час війни. Історику Грицаку також не зрозуміло, чи був Бандера причетний до створення “бандерівської УПА“. Чи то Грицак поспішав із написанням виправдання, чи то був не в настрої, але за зигзагами його слів дуже важко встежити і виникають питання: чи вивчав він взагалі документи 2-го з’їзду ОУН(Б) (квітень 1941) і як він власне уявляє собі участь Бандери у створенні УПА, коли сам Степан Бандера перебував в цей час у концтаборі Заксенхаузен?

Сторінка політичних постанов 2-го з’їзду ОУН(Б), квітень 1941 року.
Відповідь на ці питання дав у своїй статті-відповіді Грицаку, згаданий вище Володимир В’ятрович: “…Дивно чути таку впевнену заяву від того, хто ніколи як дослідник не займався ані реальним Бандерою, ані очолюваним ним рухом. Зрештою, він сам у статті для “Історичної правди” щодо ключових моментів історії цього руху часто повторює “не вияснено”. Справді, у біографії Бандери ще багато недосліджених моментів. І професор Грицак не поспішає долучатися до істориків, які роботою з архівними матеріалами намагаються зменшити кількість таких білих плям…вартий уваги рідкісний випадок апелювання Грицаком до першоджерела, але наскільки особисте ставлення однієї повстанки-зв’язкової може демонструвати ставлення до Бандери керівництва УПА?..Гаряча дискусія довкола публікації викликала бажання декого з українців створити товариство захисту Грицака. Бо він кілька днів мовчав, не втручаючись у дискусію. Втім – не захисту оббріханого польською, німецькою, совєтською, російською пропагандою Бандери, який мовчить з 1959 року і вже нічого сам за себе не скаже…”.
Джерело:  https://www.istpravda.com.ua/columns/2023/01/16/162285/
Міжнародний оглядач Юхим Фіштейн у своїй колонці на “Радіо Свобода” написав: “…Філософами помічено, що справжнім виразником суті “українства” був не самозабутній Степан Бандера, не академік у пенсне Михайло Грушевський, ватажок Центральної Ради, не жвавий журналюга Симон Петлюра і, звичайно ж, не отаман босяцький, гетьман Павло Скоропадський, який насправді був родовитим шляхтичем, а не босяком, а Нестор Махно – самовиучень широкого профілю та переконаний автономіст, стихійний анархіст, що практикує, першопрохідник ідеї про мережеву самоорганізацію суспільства. Саме він став виразником українського духу, який одні розуміють як стихію козацької вольниці (не випадково, знати, народився він у селі Гуляйполі), а інші як втілення невикорінної волелюбності…”.
Вказаних Юхимом Фіштейном, лідерів українців у 20 столітті (Бандера, Грушевський, Петлюра, Скоропадський, Махно) я вивчав досить детально. Особливо звичайно Симона Петлюру та Степана Бандеру. Розумію, що «жвавим журналюгою» назвати Петлюру здатна була лише людина, яка дуже поверхово знає про Петлюру, його мислення, політичну стратегію і дії. Щодо Нестора Махна, то за ним пішло набагато менше людей, ніж за УНР Петлюри та природно за ОУН(Б). Саме тому в Парижі було вбито не Махна, а Петлюру, і в Мюнхені відповідно Бандеру. Дух українського бунтарства та дій висловлював повною мірою саме Бандера, вже не знаю з іронією чи без названий Фіштейном самозабутнім. Я, по суті, з перших вуст знаю як, коли і хто навчав офіцерів ЗСУ тактиці малих груп та ініціатив низової командної ланки напередодні повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року. Така тактика спрацювала з великою ефективністю у цій війні. Але українці знають, що таке дисципліна, вони просто не вважають своїх командирів та керівників господарями, богами та царями, на відміну від своїх північних сусідів. Звідси і повалення Скоропадського, і розкол в ОУН, і революція Гідності. Та й президент Зеленський, незважаючи на увагу всього світу, лише черговий криза-менеджер в Україні.
Джерело:  https://www.svoboda.org/a/stihiynyy-otbor-efim-fishteyn—ob-ukrainskom-vospriyatii-mira/32225696.html

Симон Петлюра.

Історик Олександр Зайцев в інтерв’ю про-українській ізраїльській радіостанції “Краще Радіо” висловив думку про те, що Бандера не становив небезпеки для СРСР, тому незрозуміло навіщо він був убитий у Західній Німеччині в 1959 році.

Цікава думка філософа Олексія Панича про питання історії та історичної пам’яті: “…3. Західні ліволіберальні історики (на кшталт Джона-Пола Хімки, Пера Андерса Рудлінга чи Ґжеґожа Россолінські-Лібе) припускаються некоректного й маніпулятивного змішування контекстів, коли намагаються накинути своє бачення Бандери, ОУН і УПА в контексті “критичної історії” європейських праворадикальних рухів сьогоднішнім українцям, які саме зараз як ніколи раніше потребують постаті Бандери в контексті української національної “монументальної історії”.
4. Але й українським історикам було б марно очікувати, що західна публіка – не кажучи вже про цих професійних “істориків-антифашистів” – масово прийме панівний український погляд на Бандеру…”.

Джерело:  https://www.istpravda.com.ua/columns/2023/01/17/162295/

На мій погляд, головне питання в тому, чи варто українцям соромитись Степана Бандеру та його дій? Для відповіді на це питання для початку розглянемо найпоширеніші судження. Отже:

* Степан Бандера не був теоретиком, він безграмотний (селюк, рагуль, ітд)

– Це повний повтор радянського пропагандистського наративу про те, що українці – “безграмотна сільськість, хоч пісні у них і добрі”. Власне подібний зневажливий наратив досі існує і щодо інших народів колишнього СРСР. Так, Степан Бандера не був філософом за освітою. Він був практиком, який пожвавив діяльність українських націоналістів, однак це не означає, що він не займався питаннями ідеології та стратегії очолюваного ним руху. Безграмотним, син посла у парламенті Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), племінник та онук священиків не був, і бути не міг, бо зростав в атмосфері українського національного відродження. Успішно закінчивши гімназію він прагнув здобути освіту агронома, проте політичні обставини (ставлення до етнічних українців у Польщі) завадили йому здобути вищу освіту в Господарській Академії в Чехословаччині. А потім його не допустили до захисту диплома в Національному університеті «Львівська політехніка», хоч він і закінчив повний курс навчання. Степан Бандера мав коротке творче життя. Протягом довгих років у концтаборах та в тюремних карцерах йому було заборонено писати. Він міг тільки розмірковувати у постійній невпевненості, чи зможуть колись його думки та ідеї, концепції та плани здійсниться.
 
* Бандера вбивав поляків.

– ці звинувачення ґрунтуються на тому, що Бандера був засуджений у Польщі до смертної кари за участь у підготовці та керівництві вбивства Перацького, міністра внутрішніх справ Польщі під керівництвом якого були проведені так звані акції “пацифікації” (тобто насильницькі дії поліції та армії проти цивільних осіб) українського населення Польської республіки. Степана Бандеру заарештували за день до вбивства Перацького і засудили до смертної кари, яка потім була замінена на довічне ув’язнення. Початок Другої Світової війни перервав ув’язнення Бандери, але вже у липні 1941 року його було заарештовано нацистами за проголошення незалежності України. Тобто єдиним поляком, до вбивства якого причетний Бандера, була людина відповідальна за акти насильства над громадянським населенням українського етнічного походження. Цікавими та дуже показовими у багатьох відношеннях є Політичні постанови 2-го з’їзду ОУН(Б) у квітні 1941 року. Зокрема Пункт 16: “…Ліквідація антиукраїнських акцій з боку поляків є попередньою умовою нормалізації взаємин між українською та польською націями…”.

* Бандера вбивав євреїв.

– згідно з розсекреченими документами ЦРУ США, Степан Бандера, до Шоа, як і до інших злочинів нацистів, не мав жодного відношення. Це може здатися смішним, але російськомовні бандерофоби дізнавшись, що Бандера перебував під арештом у нацистів з липня 1941 по осінь 1944, висувають постулат, що нібито “нацисти випускали Бандеру з концтабору ночами, щоб він вбивав євреїв”. Так, тут без коментарів. Жодних наказів на вбивства євреїв Степан Бандера не давав і погромів не організовував. Доказів протилежного ніхто із звинувачуючих Бандеру в антисемітизмі та участі в Шоа досі не надав.

З архіву ЦРУ. Доповідь про те, що Степан Бандера не причетний до воєнних злочинів нацистів.

* Бандера у відсутності популярності й значущості, не представляв небезпеки для СРСР і лише його вбивство за розпорядженням М.Хрущова зробило його героєм і мучеником.
– У розвиток цього постулату висловлюється думка, що якби Бандера був лідером українського опору та головним символом боротьби з Москвою, то його знищили б задовго до 1959 року і тому ймовірніше прямо протилежне – Степан Бандера своєю діяльністю вносив більше розколу і послаблював визвольний рух. Ці твердження повністю спростовуються нещодавно розсекреченими Службою Зовнішньої Розвідки України архівами КДБ. Один з документів свідчить про підготовку операції з кодовою назвою “Овод”, з підготовки та закидання в район міста Берліна, спецгрупи чисельністю 5-7 осіб, до яких повинні були увійти 1-2 агенти-німці, знайомі з місцевістю та які мають зв’язки серед місцевого населення. Групі надавалась радіостанція, радист та готівка в сумі 30 тисяч марок. Половина групи повинна була легалізуватись (а інша половина залишатись на нелегальному становищі) для здійснення єдиного завдання – вбивства Степана Бандери. Закидання групи планувалося з повітря. Найголовніше – цей документ датований 10 листопада 1944 року. Тобто лідер ОУН(Б) був настільки небезпечним для СРСР, що для його точкової ліквідації під час Другої Світової війни виділялися спецзасоби, люди, ресурси. Цікаво, що в тій же папці зберігалися документи датовані 1940 і 1941 роками по Степану Бандері, в яких вказувалося, що в січні 1940 року Бандера вів переговори з італійським урядом про отримання зброї та перекидання її в Україну. Там також знаходиться документ, що є фамільним деревом Бандери. “Пікантність” у маркуванні: у документі було зазначено, хто з родичів заарештований, хто помер або вбитий, хто виселений. І ще, якщо Степан Бандера, як стверджується його критиками, дійсно “вносив розкол і послаблював визвольний рух”, то Москва повинна була берегти Бандеру як свій безцінний кадр і всіляко допомагати йому розколювати рух, а не вбивати його, тим самим підштовхнувши українців до згуртування та усунення протиріч.

З архівів КДБ. Документ про підготовку операції з кодовою назвою “Овід” для вбивства Степана Бандери у Берліні. Листопад-грудень 1944 року.

З архівів КДБ. Документи датовані 1940 та 1941 роками за Степаном Бандерою. Звертаю увагу на підпис Павла Судоплатова під документом 1940 року.

З архівів КДБ. Генеалогічне дерево Степана Бандери від НКВС.

* Бандера був тираном та диктатором.

– це звинувачення побічно підтверджує, що Степан Бандера взаємодіяв саме із Абвером. Але треба сказати, що Абвер з німецькою акуратністю ставився до внутрішніх зловживань. Як приклад: офіцер Абвера Оскар Шиндлер (так, цей самий Праведник Народів Світу) був відправлений до Туреччини, для розслідування там фінансових махінацій офіцерів розвідувального відомства Рейху. Якби фінансові зловживання Бандери справді мали б місце, то документи щодо їх розслідування неодмінно з’явилися б якщо не після 20 липня 1944 року, то на Нюрнберзькому трибуналі неодмінно.

* Бандера сидів майже у курортних умовах в нацистських тюрмах та концтаборі.

– на жаль, міф радянського агітпропу про те, що перебування Бандери в блоці Целленбау концтабору Заксенхаузен був чимось на зразок курорту, з ентузіазмом продовжують поширювати як путінські пропагандисти, так і представники так званої російської ліберальної опозиції на кшталт історика Марка Солоніна. Уважно вивчивши умови утримання, долі інших в’язнів цього блоку (наприклад, головного коменданта Армії Крайової Стефана Ровецького та одного з лідерів ОУН(М) Олега Ольжича) та долі рідних братів Степана Бандери можна зрозуміти реальну ситуацію.

Для наочності наведу відомості про долю його родичів:
 отець Андрій Бандера — (активний прихильник Західно-Української Народної Республіки, капелан УГА), за вироком трибуналу НКВС розстріляний (за іншими відомостями, розіп’ятий, оскільки він був священиком УГКЦ) 10 липня 1941 року.
 брат Олександр — 22 липня 1942 року ув’язнений до концтабору Аушвіц, де загинув від тортур (можливо, наглядачів-фольксдойче), тіло спалили в крематорії.
 брата Василя — заарештовано у вересні 1941 року, тривалий час утримували у в’язницях, а в липні 1942 року було доставлено до концтабору Аушвіц, де й загинув (можливо, забитий до смерті).
 сестра Володимира – засуджена у 1946 році (СРСР) на 10 років виправно-трудових таборів та п’ять років позбавлення прав з конфіскацією майна. Шестеро її дітей було віддано до притулків.
 сестра Марта-Марія — з травня 1941 по березень 1960 перебувала в ув’язненні (в’язниці, табір та спецпоселення Красноярського краю). Навіть після звільнення не мала права повернутись до України.
 сестра Оксана — з травня 1941 по лютий 1960 перебувала в ув’язненні (в’язниці, табір та спецпоселення Красноярського краю). Навіть після звільнення не мала права повернутись до України.

Стефан Ровецький, головний комендант Армії Крайової.

«ВІП-курортна» камера в блоці Целленбау.

Карикатура на Степана Бандеру (з агітпропу).

Андрій Михайлович Бандера. Фото з НКВС.

* Бандера співпрацював із фашистами/нацистами.

* Ервін Лахузен фон Вівремонт, австрійський аристократ, під час Першої Світової війни служив в Австро-Угорській армії. Як офіцер австрійської контррозвідки, перейшов служити в Абвер після приєднання Австрії до Німецького рейху. В Абвері генерал-майор Е. Лахузен обіймав посаду начальника 2-го відділу Абвера і був одним з найближчих однодумців В. Канаріса у справі усунення Гітлера. Безпосередній учасник кількох антигітлерівських заколотів включаючи “Заколот 20 липня 1944 року”. У підпорядкуванні Е.Лахузена знаходився полк (надалі дивізія) “Бранденбург-800”, до складу якого входив батальйон “Нахтігаль”, що складався з українців (українським командиром батальйону був Роман Шухевич). Ервін Лахаузен уникнув репресій Гестапо лише тому, що з 1943 року перебував на Східному фронті. Після війни був одним із головних свідків звинувачення на Нюрнберзькому трибуналі.
Важливо зауважити, що, як свідчать нещодавно розкриті архіви ЦРУ, підготовка та задіяння батальйонів “Нагхтіхаль” та “Роланд” здійснювалася Абвером у повній таємниці не тільки від СС та СД, але навіть від НСДАП.

Ервін Лахузен фон Вівремонт.

З архіву ЦРУ. Доповідь про взаємодію Абвера та українських націоналістів (згадується про те, що це відбувалося таємно від СС, СД та навіть НСДАП).

Антібільшовицький Блок Народів (АБН). Ярослав Стецько (стоїть праворуч) його дружина Слава (сидить ліворуч).

* В українців були злочинці Бандера та Шухевич, а у росіян – Сталін.

Чи є правомірним порівняння Сталіна, керівника СРСР, особисто відповідального за смерті мільйонів людей, творця безпрецедентної в історії системи концтаборів (ГУЛАГ), одного з призвідників Другої Світової війни, який захопив більшу частину Європи, і борців за виживання власного народу, в’язнів концтаборів і в’язниць Степана Бандери та Романа Шухевича? Питання це риторичне. Подібні порівняння говорять про історичну безграмотність російських балакунів, які лише недавно намагалися домовитися з путінською владою і продовжують грати за її правилами.

Роман Шухевич.

В одній зі своїх книг розповідаючи про героїв єврейського національного руху за незалежність, я провів паралелі між Степаном Бандерою та сіоністом Авраамом Штерном:

– Степан Бандера ніколи не був громадянином України, а Авраам Штерн ніколи не був громадянином Ізраїлю.
– Бандера брав участь у терористичних акціях проти гнобителів українського народу, а Штерн – в актах терору проти гнобителів єврейського народу
– Степан Бандера взаємодіяв із нацистами для порятунку українського народу, а Авраам Штерн – для порятунку єврейського народу.
– Бандеру вбили радянські імперці, а Штерна вбили британські імперці.
– Степан Бандера боровся за свободу України від Московії, яка сотні років не давала незалежності українському народу, а Авраам Штерн боровся за незалежність Ізраїлю від Британії, яка порушила свої зобов’язання щодо отриманого мандату на Палестину.
– на честь Авраама Штерна були названі населений пункт Кохав Яїр (івр. כוכב יאיר – Зірка Яїра), заснований у 1981 році, вулиці в Тель-Авіві (на якій він був убитий) та в інших містах Ізраїлю, то чому б не назвати в Україні вулиці та проспекти ім’ям Степана Бандери?

Авраам Штерн.

Погоджусь що не варто робити зі Степана Бандери (або будь-якого іншого лідера національно-визвольного руху) білого та пухнастого, святого та непогрішного ангела. Вони всі були людьми зі своїми слабкостями, помилками та ілюзіями поряд із принципами та стійкістю. Вкрай важливо усвідомити, що герої однієї нації можуть вважатися і бути анти-героями для іншої: Юзеф Пілсудський – антигерой для українців; Авраам Штерн, Менахем Бегін та Іцхак Шамір – антигерої для Великобританії; Степан Бандера – антигерой для Польщі. Але для розуміння кожної історичної особистості, кожної історичної події нам необхідно бачити всю картину цілком, а не окремі її фрагменти, інакше наше уявлення буде спотвореним, одностороннім і урізаним. Так, Степан Бандера став в останні 9 років одним із важливих символів стійкої боротьби українців різного етнічного походження за життя та свободу. Тому в той час, коли російська військова машина прагне знищити Україну та українську націю, спроби зруйнувати цей символ опору геноциду зводячи найчастіше надумані та необґрунтовані нічим звинувачення щодо Степана Бандери, призводить до споконвічного питання: Cui prodest? Кому вигідно? 

Документи та світлини Менахема Бегіна з НКВС.

Іцхак Шамір та Маргарет Тетчер. Дуже показова світлина. Адже Шамір вважався терористом і вбивцею громадян Великобританії.

Джерело: https://aihps.substack.com/p/f24

Симон Петлюра – вихідець із козацько-священицьких родів. «Остап Петлюра у часи Петра Калнишевського був отаманом Платнирівського куреня. А коли московське військо руйнувало гніздо козацької вольності, зумів перебратися дніпровськими плавнями до Самарського монастиря. Син Остапа Омелько малював ікони Самарського запорозького собору. Із заснуванням у Павлограді кінного заводу взявся доглядати коней. Тут і виріс Павло Омелькович, дід Симона Петлюри, який теж працював на кінному заводі. Перегодом він оселився у Полтаві, зробився міщанином», – зазначає полтавський краєзнавець Анатолій Чернов.

Будинок родини Петлюр у Полтаві (вул. Загородня, 20; пізніше Новопроектована, нині територія житлового кварталу з будинків вулиць Капітана Володимира Кісельова та Симона Петлюри). Хата пережила господарів, її останніми офіційними власницями були молодші сестри Симона Петлюри Марина і Феодосія. У будинку нікого не поселили, простояв пусткою всю Другу Світову, згодом зруйнували і звели на цьому місці «хрущовку». Але у дворі тривалий час лишалися господарські будівлі (стайні для візницького промислу Василя Петлюри), на початку 21 ст. їх теж зруйнували

Народився Симон 22 травня 1879 року. Батько Василь Павлович – за сучасними мірками, бізнесмен у сфері послуг таксі. Успадкував і розширив візницьке підприємство, яке обслуговувало весілля, похорони, екскурсії, поїздки поза межами Полтави. Для цього мав двох найманих працівників, три кінних екіпажі для перевезення пасажирів.

Вхід до будинку, де народився Симон Петлюра, з вулиці і з двору

На будинку є відповідна меморіальна дошка. У 2016 році у межах декомунізації у Полтаві перейменували вулицю, у назві якої звеличувався червоний сепаратист Артем на пошану Симона Петлюри, а у 2018 році зусиллями Героя України Юліана Матвійчука меморіальну дошку відкрили вже на будинку по вулиці Петлюри 7/22

Бабуся по батьковій лінії Ганна Петлюра (у дівоцтві Чоловська) походила із священицького роду, після смерті свого чоловіка постриглася в черниці, стала ігуменею Топловського жіночого монастиря у Криму. Мати Ольга виросла у козацькій, священицькій родині Марченків, яка мешкала поблизу полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Була народною цілителькою, лікувала хвороби очей. Дідусь Олексій (по матері), овдовівши, теж пішов у чернецтво: постригся з іменем Аркадій, долучився до заснування Київського Іонівського скиту, помер у сані ієромонаха. У 1919 році Ольгу Олексіївну більшовики заарештували, утримували стареньку у в’язниці, на третій день після звільнення померла.

Симон Петлюра–студент Полтавської духовної семінарії

Петлюри були відкритими, простими й доброзичливими людьми. Невтомна праця Василя і лагідна вдача Ольги сприяли тому, що багатодітна сім’я жила дружно, не бідно. Усі гарно співали – в церковному хорі, на вечорницях, вдома. Симон мав 8 сестер і братів, усі здобували початкову освіту в церковнопарафіяльній школі.

Хор двокласного училища м. Карлівка у 1899-1901 р. Посередині рідний брат Симона Петлюри Федір. Окрім аграрних наук захоплювався хоровим співом. З 10 серпня 1899 року до 1901 року працював викладачем Закону Божого та співів у чоловічому двокласному училищі містечка Карлівка. У 1900 році очолював об’єднаний хор місцевих училищ з 26 хлопчиків та курсантів-педагогів

Іван навчався у Київській та Полтавській духовних семінаріях, навчався у Київській духовній академії. Федір закінчив Полтавську духовну семінарію й Новоолександрівський сільськогосподарський інститут, земським агрономом у Кобеляцькому повіті, належав до Революційної української партії. Олександр –військовик.

Олександр Петлюра. Закінчив Полтавську духовну семінарію, потім військову школу. Під Української революції 1917–1921 років в орбіті старшого брата. Учасник військових з’їздів, співтворець перших мілітарних формувань. Від 29 червня 1917 року сотник 1-го українського запасного козацького полку (згодом – імені Дорошенка), від 15 листопада 1917 року – командир куреня Дорошенківського полку. У квітні 1918 року став урядовим комісаром Хорольського повіту Полтавщини. Від лютого 1919 року – зв’язковий офіцер у штабі фронту Правобережжя, від 1 квітня 1919 року перебуває на посаді полковника у гарнізоні «Гуцульський Кіш», від 20 травня 1919 року – старшина для зв’язку штабу Дієвої армії УНР у 16-му пішому загоні (згодом – 3-ї дивізії), від січня 1920 року – булавний старшина для доручень Головного отамана військ УНР, від 14 травня 1920 року – командир Етапного куреня 3-ї залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Cпівтворець та голова літературно-мистецького товариства «Веселка». Працівник редакції і член редколегії ілюстрованого журналу «Церква і нарід». У 1943 році долучився до підпільної боротьби проти гітлерівців й сталінців. Після Другої світової оселився у Канаді. Помер 4 березня 1951 року в шпиталі «Дженераль» у Торонто.

Єфросинія – черниця Свято-Покровського монастиря в Криму, загинула у 1918 році під час його руйнування більшовиками. Тетяна, дружина власника свічкового заводу Павла Іваненка.

Постанова про розстріл Марини Петлюри. З особової справи

Марина і Феодосія все життя мешкали в Полтаві, у 1937 році зазнали катувань і були розстріляні НКВД за звинуваченням у «поширенні петлюрівства» – прилюдно обурювалися Голодомором і хвалили брата.

Довідка про розстріл небожа Симона Петлюри, священика Сильвестра Скрипника. Засуджено рішенням «трійки» НКВД до розстрілу, вирок виконано 19 листопада 1937 року

Ще одна сестра Маріанна (Маріамна) – мати братів Скрипників.

Племінник Симона Петлюри Степан Скрипник служив у полку імені Костя Гордієнка Армії УНР, сприяв відродженню УАПЦ і під іменем Мстислав став Патріархом Київським і всієї України

Олег Пустовгар, представник УІНП в Полтавській області

З 2024 року колектив Диканського історико-краєзнавчого музею ім. Д. М. Гармаша веде особливу, сповнену болю та водночас безмежної гордості роботу — створення цифрової Книги пам’яті, присвяченої видатним землякам – полеглим Героям російсько-української Війни за Незалежність України. Сьогодні ця ініціатива ожила у селищі Диканька Полтавського району Полтавської області – у експозиції зали, присвяченій становленню і відстоюванню Української державності від кінця 20-го – до подій відсічі російській агресії у 21 столітті. Завдяки сучасному сенсорному екрану пам’ять про кожного захисника стала ближчою і людянішою. Цими днями до музею на знайомство із експозицією завітали гості – представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар, відомий меценат української культури Юрій Худяк та начальниця відділу культури та туризму Диканської селищної ради Наталія Злидар.

«Реалізація цього проєкту стала можливою завдяки професіоналізму та небайдужості команди «Сенсорні Системи України». Ми висловлюємо щиру вдячність директору Олегу Романовичу Міщенчуку, менеджеру Богдану Муравському та дизайнеру продукту Ладомірі Харламовій. Їх праця допомогла нам гідно закарбувати імена тих, хто віддав найдорожче за наше «завтра». Ми хотіли, щоб кожен відвідувач бачив у героях не лише воїнів, а чиїхось синів, батьків, друзів — людей, які понад усе любили життя і свою землю. Робота над Книгою пам’яті триває безперервно. Музей продовжує збирати матеріали про наших захисників — спогади, світлини, відеоархіви. Наша спільна мета — зробити так, щоб жодне ім’я не було забуте, а кожна жертва була гідно вшанована в історії нашого краю. Запрошуємо кожного прийти, вклонитися і згадати. Поки ми пам’ятаємо — вони живуть серед нас», – розповіла присутнім директорка музею Наталія Дзюба.

Епіграфом до цієї цифрової сповіді стали проникливі слова С. Волошиної, що з’являються на фоні чистого блакитного неба: «Ви ангелами в небо полетіли, лелеченьки, соколики, сини, своє життя Вкраїні присвятили, вклоняємось в пошані низько ми…». Цифрова книга пам’яті про Героїв Війни за Незалежність – це не просто перелік імен. На кожній персональній сторінці — ціле життя: світлини та дані, що представлені на банерах у парку Слави у Диканьці; також біографії, теплі кадри з родинного кола, фото з друзями, зворушливі дитячі знімки та відео.

Представництво УІНП в Полтаві (за матеріалами прес-центру Диканського історико-краєзнавчого музею ім. Д.М. Гармаша)

9 травня 1920 року у Києві відбувся спільний парад Армії Української Народної Республіки (УНР) та Війська Польського. Українські й польські частини урочисто пройшли центральною вулицею столиці – Хрещатиком. Це був парад перемоги над російсько-більшовицькими окупантами – символ короткого, але важливого моменту, коли над Києвом знову замайоріли українські прапори.

Навесні 1920 року УНР перебувала у надзвичайно складному становищі. Після тривалих боїв український уряд на чолі із Симоном Петлюрою шукав союзників для продовження боротьби проти ленінської більшовицької Росії. У квітні було укладено Варшавську угоду між УНР і Польщею, що передбачала спільні військові дії проти більшовиків. Уже наприкінці квітня союзні війська розпочали наступ на Київ.

7 травня 1920 року до міста увійшли польська 7-ма кавалерійська бригада та 1-ша піхотна дивізія Легіонів. Наступного дня прибула 6-та стрілецька дивізія Армії УНР на чолі з полковником Марком Безручком. Більшовицькі війська залишили Київ без затяжних вуличних боїв.

9 травня Хрещатиком пройшов урочистий парад на честь визволення столиці України від червоних росіян. Урочистостям не завадила навіть гарматна канонада з боку Дарниці, де тривали бої за плацдарм на лівому березі Дніпра. Сучасники згадували, що такого військового шику Київ не бачив уже давно. Військові частини крокували ідеальними шеренгами – у блискучих шоломах, зі справною зброєю та під звуки оркестрів.

Парад відкривала 1-ша піхотна дивізія Легіонів. Далі йшли частини групи полковника Юзефа Рибака та 15-та Познанська піхотна дивізія. Завершувала ходу 6-та стрілецька дивізія Армії УНР. За нею рухалися повстанські загони на селянських підводах із самодіяльними оркестрами. У параді також брали участь артилерія та кіннота. Парад приймали командувач польської 3-ї армії Едвард Ридз-Сміглий та командир 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР полковник Марко Безручко. Серед гостей були також представники іноземних місій – французький полковник Шарль-Густав Антон і військовий аташе Японії майор Ямавакі.

На вулицях зібралися тисячі киян. Хрещатик прикрасили прапорами, а мешканці зустрічали військових оплесками та квітами. Для багатьох це стало символом надії на відновлення української державності.

Втім, утримати Київ союзникам не вдалося. Уже невдовзі війська ленінської Росії перейшли у контрнаступ, і українсько-польські сили були змушені відступити. Проте парад на Хрещатику залишився важливим свідченням боротьби Армії УНР за незалежність України та одним із символів українсько-польського військового союзу проти більшовицької агресії.

За матеріалом із офіційної ФБ-сторінки УІНП

9 травня 1919 року Директорія Української Народної Республіки (УНР) офіційно затвердила Симона Петлюру своїм Головою зі збереженням за ним посади Головного Отамана військ і флоту УНР. Це рішення юридично закріпило його статус як очільника Української держави в один із найскладніших періодів Української революції.

Фактично ж Симона Петлюру було обрано ще 11 лютого 1919 року. Він очолив УНР в умовах наступу військ ленінської росії, постійних боїв з більшовиками та втрати контролю над значною частиною території. Саме Петлюра у 1919 році взяв на себе політичне й військове керівництво державою.

11 лютого 1919 року уродженець Полтави став позапартійним керівником УНР, вийшовши із Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Цього дня звернувся до партії із листом. Цей документ відшукав у архівах Владислав Верстюк, оприлюднивши його на порталі «Історичної правди»: «Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, вважаю, що в даний момент всі сили творчі нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилятися од виконання своїх обов’язків, яко сина свого народу, перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це виходжу зі складу членів Укр. С.- Д. партії». Верстюк переконаний, що вихід Симона Петлюри із УСДРП засвідчив завершення еволюції його світогляду в бік національно-державної ідеї: «До партії він більше не повертався. Українська соціал-демократія втратила одного із своїх лідерів. Зате Україна знайшла послідовного борця за її державну незалежність».

Приходу Симона Петлюри до влади в УНР у лютому і травні 1919 року передували важливі події Української революції 1917-21 рр. Очільник уряду (голова Секретаріату Української Центральної Ради) Володимир Винниченко звинувачував Петлюру у «конфлікті з Радою народних комісарів Росії». Політичні суперечності, пов’язані із петлюрівською позицією на безкомпромісну боротьбу з ленінською Росією вилилися у політичну відставку: 18 грудня 1917 року на знак протесту проти лівацько-пробільшовицької орієнтації Винниченка Симон Петлюра пішов з посади секретаря з військових справ (військового міністра). У січні наступного року він долучився до формування добровольчого «Гайдамацького коша Слобідської України». Вояки коша взяли участь у боях за Київ та в придушенні більшовицького січневого заколоту. У листопаді 1918 року став одним із організаторів антигетьманського повстання. На той час був членом Директорії, яка обрала його Головним Отаманом військ УНР.

Симон Петлюра залишався очільником УНР з травня 1919 року і аж до трагічної загибелі у травні 1926 року, створивши і очоливши Державний центр УНР в екзилі. «Петлюра був надзвичайно енергійний, відданий ідеї ентузіаст з великою вірою в українську справу. Він умів захоплювати своїм запалом інших, умів вести за собою маси, кликати їх до тяжкої боротьби й жертв»,— згадував у своїх мемуарах керівник уряду Директорії Ісаак Мазепа.

Як Головний отаман військ УНР Симон Петлюра став символом продовження боротьби за українську державність. Попри надзвичайно складні обставини, Армія УНР продовжувала чинити опір російсько-більшовицькій агресії та відстоювати незалежність України.

За матеріалом з офіційної ФБ-сторінки УІНП

Українська література другої половини ХХ століття прикметна з’явою в ній шістдесятників. До них належав і Володимир Підпалий (1936–1973) – поет, прозаїк, перекладач, редактор. Прийшов у цей світ майбутній письменник 90 літ тому, 9 травня 1936 р. у селі Лазірки, яке нині належить до Новооржицької селищної громади Лубенського району). За ініціативи Українського інституту національної пам’яті та згідно з Постановою ВР 90-річчя від дня народження письменника з Полтавщини цьогоріч відзначається на державному рівні. Біографія (життєві обставини, світогляд, епоха) – ключ до розуміння творів, особистості автора, його моральних цінностей. Тож виокремлю життєві і творчі події, які визначили повороти долі Володимира Підпалого.

Дитячі та шкільні роки

– час, позначений формуванням зацікавлень. Із «Автобіографії»: «Любив (і люблю) історію, літературу <…>. В школі читав дуже багато, але без ніякісінької системи»; у четвертому класі мав зошит, де нотував власні поетичні проби. Зростав у козацькій родині, тісно пов’язаній із землею. Мати Ольга Власенко — козачка з хутора Макарівщини, батько Олексій Лукович, уродженець козацького сотенного містечка Велика Багачка, працював на залізниці, але при цьому був чудовим садівником і бджолярем. Таке середовище сформувало любов до українського степу, садів, природи краю. Образи землі, праці, народної пісні, які були частиною його дитинства, стали наскрізними мотивами поезії, наснажили її автентичністю та непідробною чутливістю.

Творчий злет

Навчання на філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка (1957–1962) – час творчого злету і формування перших поетичних збірок. Літературознавець Олег Рарицький писав: Володимир Підпалий «опинився в гущі мистецьких подій <…>, інтелектуальне середовище, цікаві знайомства сприяли розширенню його світогляду, <…> багато працював над власним удосконаленням. <…> став одразу помітним серед молоді, з якої згодом сформувалося ядро українського шістдесятництва». Тут, в університеті, долучився до роботи літературної студії «СіЧ» та літстудії при видавництві «Молодь». Рарицький: «Внаслідок таких занять до нього прийшло усвідомлене переконання, що поезія – то його внутрішня сутність, спосіб мислення і сенс життя». Саме в університеті Підпалий сформувався як поет-філософ і гуманіст, увійшовши до кола молодих митців, борців за Україну, котрі згодом отримали назву шістдесятників.

Належав до культурних націоналістів. Ліна Костенко: «Підпалий був талановитим редактором»

Праця на посаді старшого редактора київського письменницького видавництва (1965–1973) – етап творчої зрілості, «духовно-моральної кристалізації» (Олег Рарицький). Це час, коли Підпалий, як й інші шістдесятники, реформував український вірш, прагнув «зруйнувати усталені канони <…>» (Алла Третяченко). Про справедливість і людяність Підпалого-редактора говорили його сучасники. Євген Гуцало: Володимира Підпалого хочу «назвати совісливим, вдумливим і доброзичливим редактором <…>. Тоді не раз доводилося чути, що той чи той поет хотів би, щоб його рукопис у видавництві потрапив на ознайомлення чи редагування саме до Володимира Підпалого: йому довіряли, на нього могли покластися». Ліна Костенко: Володимир Підпалий був «культурним і талановитим редактором».

Робота редактором занурила у вир мистецьких подій. Заприязнився з яскравими представниками шістдесятництва, що сприяло духовному загартуванню. Ця життєва віха збіглася з добою посилення комуністичної реакції, утисків і нищення всього українського: поета оточили завісою підозри, регулярно викликали на «профілактичні бесіди» в КДБ, твори забороняли друкувати. А самого митця зараховували до націоналістів. Підпалий і справді належав до культурних націоналістів, речників морального оновлення.

Родина

Ця оповідь не буде повною без інформації про особисте життя: ставлення до матері Ольги Степанівни, дружини Ніли, дітей – сина Андрія та доньки Ольги. До речі, Андрій продовжив батькову дорогу – став поетом; Ольга обрала фах генетика. Родина – це і прихисток, і фундамент, який утримував творчість, уможливлював простір високого мистецтва. Підпалий – взірець турботи й поваги до матері. Петро Засенко: образ матері «проніс високо, як достойний син»; Володимир Житник зізнавався, що «за все життя не зустрічав уважнішого батька й чоловіка»; Ліна Костенко згадувала: «Володя неймовірно любив своїх дітей, свою дружину, і це якось дуже викликало до нього ніжне і добре почуття».

Федір Кислий акцентував, що в ліриці автора з Полтавщини мати «і навчителька, і заступниця, і найвищий ідеал добра, чистоти й справедливості». Справді, образ матері розкритий у багатьох віршах, наприклад: «Матері». «Мамо, було покличеш…», «Я з світанком піду на могилу…», «Вдвох сьогодні посидимо, мамо…», «Калиновий реквієм», «Хто, як мати, змиє голову?..», «Вечірнє», «Моїй матері», «Білі ямби» та ін.

Мене ти вчила правді і добру,

мене до праці ти привчала змалку…

Я доторкнуся до твого чола,

на ньому зморшки – й ті такі ласкаві…

Ти все дала й нічого не взяла:

ні крихти хліба, ні спасибі навіть…

(«Матері»)

Майже всі, хто знав Володимира Підпалого, одностайні в тому, що митець обожнював свою дружину Нілу, що вона для нього «дар Божий». А ось свідчення пані Ніли: «Щаслива, що була поряд із такою людиною. Він був для мене усім: батьком і братом, чоловіком і коханцем, вчителем і соратником. Усе, що в мені найкращого – усе від нього – мого друга. Він <…> розкрив очі на історичні факти і познайомив із багатством українського красного письменства, особливо того, що заборонялось <…>; навчив правильно і грамотно говорити, відчувати класичну музику і пишатися розмаїттям рідної пісні, яких він знав силу-силенну <…>: він вчив мене бути українкою…».

Дружина Ніла, муза поета Підпалого, по його смерті стала берегинею спадщини; упродовж майже тридцяти років їздила Україною з розповідями про чоловіка-митця, сприяла публікації його ліричного набутку.

Смертельне отруєння радіоактивними матеріалами-злочин комуністичного КДБ?

Життя Володимира Підпалого – коротке і важке: проблеми зі здоров’ям, постійне внутрішнє напруження, відсутність можливості повноцінно реалізувати талант. Автор підсумував буттєвий вимір, створивши 29 червня 1973 року філософське послання нащадкам:

«Коли я умру, замість мене

залишаться діти,

і турботи щоденні, нові і старі;

коли я умру, замість мене

залишаться квіти,

і степи України й висока вода

на Дніпрі…

Коли я умру, хай поплачуть,

бо так вже ведеться,

вип’ють чарку печалі і знову

до праці ідуть;

може, я не умер, а спинилося

втомлене серце,

щоб в землі стать землею

і землю нарешті збагнуть…»

Відійшов у засвіти 24 листопада 1973 року у віці 37 років. Незадовго до цього з’явилися ознаки променевої смертельної хвороби (отруєння радіоактивними матеріалами). Чимало дослідників переконані, що українського поета отруїли цигаркою, співробітники КДБ в рамках операції «Блок», спрямованої ворожим кремлівським комуністичним режимом проти шістдесятників. До згаданого акту терору, ймовірно, причетні співробітники зведеного відділу 5 управління КДБ УРСР. За даними енциклопедистів: «Похорон став протестом проти смертельної брутальності комуністичної влади до митців і зокрема до Володимира Підпалого. Алегоричний виступ Івана Драча на поминальному обіді став підставою для розпорядження першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького поширити для ознайомлення «під підпис» усім членам ЦК та іншим чільним функціонерам КПУ закриту інформаційну довідку складену апаратом ЦК про Володимира Підпалого».

Головна ознака поезії–україноцентризм

В українську літературу поет-полтавець «уписаний» низкою поетичних збірок, які виходили і за його життя, і по смерті: «Зелена гілка» (1963), «Повесіння» (1964), «Тридцяте літо» (1967), «В дорогу – за ластівками» (1968), «Вишневий світ» (1970), «Сині троянди» (1979), «Поезії» (1982), «Береги землі» (1986), «Кожна бджілка – немов лічилка» (1991), «Сковородинські думи» (2002). Найповнішим виданням літературно-художньої спадщини Володимира Підпалого на сьогодні є книжка «Золоті джмелі» (2011), оприлюднена до 75-річчя від дня народження автора.

Образ села «символізує єдність із рідною землею, указує на закоріненість у рідний ґрунт. <…> село – це берег дитинства, невичерпна духовна криниця, котра наснажує упродовж усього життя. Це земля батьків, батьківська хата, рідні пороги» (Алла Третяченко). А ще село – це символ гармонії з природою, колиски людяності та духовності. Митець із полтавських Лазірок підкреслює єдність людини і рідної землі (вірші «Вітер сади колише…», «На клумбі проснулись квіти…», «Од вітру весняного вулиці в синьці…», «Слово до хліба», «Кінь», «Бачиш: між трав зелених…», як, наприклад, у віршах із циклу «Вишневий світ», «Дика груша», «Світанок на сінокосі», «Кавуни», «Монолог старої хати» та ін.). Автор через ліричного героя кличе читача прийти в його сільський світ: «Ану, ходімо, / де чорногуз, як агроном статечний, / де над піснями, над блакитним димом / дійниці дзвонять, сповістивши вечір; / діди на призьбі заплітають втому, / де б’ють копитьми вистояні коні…».

Автентичний код у віршах Володимира Підпалого «розкодовується» через категорію пам’яті. Рідні Лазірки, доброзичливі й мудрі односельці – то для поета взірець совісності в житті та творчості. Зустріч із ними відображено в тихій й одночасно глибокій «Елегії про рідне село у трьох одмінах».

Чимало образів будує на фольклорі. Наприклад, у поемі «Калиновий реквієм» згадано народні свята («Згубила дiвка хустку, як пелюстку, / а парубок пiдняв…»; «Минулися мої клечанi свята. / … Долiвка в зiллi запашнiм спочила, / за стiл сiм’я сiдає…»), народні звичаї («пiд стрiху на калину вилий воду»; «А цей рушник, / вишиваний ночами, / на покутi за довгi-многi лiта / злиняв геть-чисто… / Заполоч червона / i чорна, / немов коса жiноча посивiла…», народні пісні (у поезії трикратно звучать слова з народної балади: «Козака несуть / і коня ведуть»).

Поезія Володимира Підпалого виразно автентична, що виявляється через почуття генетичного зв’язку з рідною землею. Для прикладу: «Вишневий світ» – вірш, у якому передано ностальгію за рідним краєм, спогади про літо, село та безцінне, але швидкоплинне дитинство. Автентичний код лірики – це любов до рідної землі, її природи, мови. Багато віршів побудовано за взірцем народної пісні, відчутний перегук із народнопоетичною ритмомелодикою, наприклад, поезії «Переспів», «Запросини»: «У холодному небi / золотий човен / iз хмари на хмару, / на хмару iз хмари – / i на мiсцi… / Там, де три гори зiйшлися, / там, де три рiки злилися / там, де три шляхи зав’язалися, / стоїть хатка. / А в тiй хатцi / за трьома замками, / за трьома дверима, / у якомусь iз трьох куткiв – / золотi весла…»

Звертаючись до козацьких часів формував національну самосвідомість, зберігав національну пам’ять. Поезія Підпалого має найголовнішу ознаку – україноцентризм. Тобто сприйняття подій крізь призму національної (української) ідентичності, діяльність задля українського національного інтересу. Концепт «Україна» – домінантний у ліриці митця-земляка. Він представлений у творах «Про казку», «Дитинство», «Вишневий світ», «Вікно», «Петрів батіг», «Сонет дитинства», «На сінокосі», «У кожного на світі є своя земля», «Скіфські сонети», цикл «Григорій Сковорода» (17 поезій), «Джерело», «Запросини», «Тиха елегія» та ін. У поезіях декларує неможливість забути Україну, перетворюючи патріотизм на інтимне почуття. Наприклад, «Тиха елегія» – то сповідь про себе, світ, Україну:

Коли мене питають: «Батьківщину

чи зможеш ти забуть на чужині?» –

кричу: «Кладіть отут у домовину

живим!.. Однаковісінько мені…»

(«Тиха елегія»)

У циклі «Сковородинські думи» досліджує духовне коріння українства та ідеї «внутрішньої людини». Обійшовши країни Європи, наш любомудр Григорій Сковорода повертався в Україну, бо «траси роду, наче траси куль, в життєве море вписані припливом» («Зачин»). Визначив Володимир Підпалий роль Сковороди в долі України: «на Україну повертає він і поверта до сонця Україну».

Україноцентричність Володимира Підпалого вияскравлюється й через розуміння рідної мови:

О мово рідна!

В рідній хаті,

як джерело із глибини,

в голодні дні,

у дні багаті,

і на вогнях,

і при багатті –

ти від колиски до труни!.

ти –

як мати в рідній хаті …

Володимир Підпалий – талановитий поет, чия творчість стала яскравим голосом українського «шістдесятництва».

Віра Мелешко, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету (для представництва Українського інституту національної пам’яті в Полтаві)

Судячи з того, що російська пропаганда звично повторює сталінські побрехеньки про українських націоналістів, які в роки так званої «Великой Отечественной войны» «прислуживали гитлеровским оккупантам», треба не втомлюватися спростовувати їх, використовуючи історичні матеріали. Та й сама історія Другої світової війни, яку услід за англійськими журналістами можна назвати непередбаченою, підкидає дослідникам такі сюжети, в які інколи не змога повірити. Але знов таки, якщо перебувати у полоні радянсько-сталінських уявлень про протинацистську боротьбу і ролі в ній українських націоналістів.

Нещодавно, перебуваючи на лікуванні після важкого поранення в районі бойових дій і працюючи з матеріалами протинацистського спротиву, я звернув увагу на знайоме прізвище – Іван Білик, один з очільників українського націоналістичного підпілля проти гітлерівських окупантів на Донеччині, в тому числі у Маріуполі 1942-1943 років. Про нього мені свого часу згадував очільник Сталінського обласного проводу ОУН (дивно звучить, чи не так?) у 1942-1943 роках Євген Стахів. Про Білика казали, що він після Маріуполя став начальником штабу групи УПА-Південь в званні майора УПА і загинув під час найбільшої битви УПА з військами НКВД під Гурбами на межі Тернопільської та Рівненської областей у квітні 1944 року. Як згодом з’ясується, це було не так. А тут мені трапилась згадка про рятування Іваном Біликом полонених підпільників з Маріупольської тюрми ґестапо, причому те ж саме приписували Івану Білику і в Мелітополі. Добре знаючи з власного досвіду, що Маріуполь часто плутали з Мелітополем (принаймні до трагедії 2022 року), я вирішив розібратися, де саме Білик визволив підпільників – у Маріуполі чи в Мелітополі? І ось що вияснив.

Почну з початку.

Іван Білик народився у 1918 році в містечку Яворів біля сучасного українсько-польського кордону у родині вчителя і невтомного дослідника української літератури Михайла Білика. Довелось йому вчитися у Стрийській гімназії, яку того ж року, як Іван вступив до неї, гімназію закінчив Степан Бандера. Виникає питання, чому батько віддав його вчитися саме до Стрия, бо Львів був набагато ближче. Відповіді нема.

У гімназії Іван вступив до підпільної ОУН, з якою пов’язали життя багато випускників Середніх і вищих навчальних закладів. Після гімназії вчився у політехнічних вишах Львова, Варшави і Берліна.

Перед самим початком німецько-радянської війни Іван Білик за дорученням ОУН влаштувався у вермахт перекладачем. Нагадаю, що до 22 червня 1941 року, вермахт був союзником червоної армії, і як комусь не прикро особливо нашим сусіднім «небратам», але підтримувана керівником німецької військової розвідки абвер адміралом Канарісом ОУН де юре, виходить, також була союзником СРСР (привіт московським пропагандонам!).

Зовнішньо Іван Білик являв зразок «справжнього арійця» – під два метри зросту, блакитноокий блондин. Завдяки своїй «арійській» зовнішності, Іван згодом часто виконував завдання підпілля прямо у гущі ворога.

Коли німці підходили до Донеччини, Іван служив перекладачем у елітній 1-й танковій дивізії СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер» (скорочено ЛАГ). Нагадаю, що ця дивізія була створена з головорізів особистої охорони Гітлера, а командував нею тоді улюбленець фюрера Зепп Дітріх і знаходилась вона у складі 1-ї танкової групи вермахту під командуванням генерал-полковника Евальда фон Клейста. Дивізію планували задіяти в штурмі Маріуполя, але ефектного бою у стін приморського міста не вийшло. Напередодні підходу танків ЛАГ радянське командування з невідомих досі причин вивело з Маріуполя 395-ту стрілецьку дивізію РСЧА полковника Івана Зінов’єва, яка мала б захищати місто і Маріуполь фактично залишився без прикриття. Він швидко був захоплений передовим загоном ЛАГ під командуванням штурмбанфюрера СС Курта Майєра, який отримав прізвисько «Залізний кулак». Під час захоплення Маріуполя 8 жовтня 1941 року в місті відбулося 4-5 короткочасних бої.

Разом із основними силами ЛАГ до Маріуполя вступив і Іван Білик. Враховуючи організаційні зв’язки ОУН (Донеччина входила в зону дії Південної похідної групи ОУН під проводом Зенона Матли з центром у Дніпропетровську), Білик доволі швидко встановив зв’язки із похідною групою ОУН під проводом Володимира Булавського. Користуючись становищем по службі, Білик часто їздив між Маріуполем (де був штаб групи армій «Південь» вермахту) до Сталіно, Горлівки, Костянтинівки і Волновахи і передавав ОУН розвідувальні дані про плановані нацистами акції проти підпілля.

Про його активну діяльність на Донеччині згадував згодом очільник підпільної мережі ОУН на Донеччині Євген Стахів: «Після відвороту лябстандарте з Ростова (грудень 1941 року. – авт.), І. Білик, член ОУН, нав’язав на Донбасі контакти з українським самостійницьким підпіллям та почав йому допомагати всім, включно зі зброєю. В червні 1942 р. лябстандарте забрали з України, але І. Білик залишився в штабі СС-фюрера Дон-Доець в Сталіно. Тут Білик… виконував підпільну роботу зв’язкового, інформуючи підпілля про всі заходи СД і ґестапо. Він подавав вістки про планові арешти, ревізії і інші терористичні акції німців, допомагав влаштувати зв’язки із заарештованими революціонерами, сприяв їхньому звільненню, виявляв агентів ґестапо і сексотів НКВД».

Тодішній зв’язковий Крайового проводу ОУН, а згодом один з ідеологів ОУН Петро Дужий згадував Івана: «Високий, два метри… втік з тих частин есесівських. Мав форму свою, прийшов зі зброєю. Він і на вигляд був на німця похож – рижий трохи… То була дуже відважна людина, він робив нам надзвичайно дуже великі услуги». Треба нагадати, що Дужий був зв’язуючою ланкою Сталінського проводу ОУН з підпільною організацією «Молот» в Краснодоні на Луганщині, яку потім головний письменник сталінського СРСР Алєксандр Фадєєв (генеральний секретар Спілки письменників СРСР) перейменував у «Молоду гвардію» і написав культовий в СРСР роман під цією назвою. Про зв’язки краснодонських підпільників зі Стаховим і Дужим, Фадєєв свідомо промовчав.

Тепер щодо Маріуполя. У серпні 1942 року маріупольське підпілля, як українське націоналістичне, так і комуністичне, зазнало першого потужного удару від ґестапо і ДКС (допоміжна криміналістична служба – підрозділ ґестапо з місцевих жителів, керував ДКС у Маріуполі колишній вчитель СШ №40 Маріуполя Бердичевський) У Маріупольську тюрму ґестапо (знаходилась на місці зруйнованого в 2022 році Центрального універмагу) потрапила ціла група підпільників. Одного дня до тюрми зайшли два офіцери СС, один з нашивкою ЛАГ, інший з шевроном СД (служби безпеки). Вони вимагали направити на допити в ґестапо Юзівки (так тоді називалося Сталіно) заарештованих підпільників. Спантеличена охорона навіть не перевірила у есесівців документи і передала «панам із ґестапо» підпільників. За якими слід прохолов.

Есесівцями були члени ОУНівського підпілля Іван Білик (псевдо Кость) і перекладач Юзівського ґестапо Омелян Ортинський, на псевдо Ковжун. Найцікавіше було те, що підпільники були дійсними співробітниками СС, але звісно, жодних вказівок від начальства щодо заарештованих вони не отримували.

Згодом Білик викрав таємну інструкцію СД в Україні, яку була передрукована в органі головного проводу ОУН «Ідея і чин».

У січні 1943 року Іван Білик перейшов у нелегальне становище і перебував у Дніпропетровську на посаді заступника референта Службт безпеки ОУН крайового проводу Південних Українських Земель. Головою проводу був майбутній Головний командир УПА Василь Кук (псевдо Юрій Лемеш).

Дніпропетровська підпільниця Лідія Дудка так запам’ятала Івана. «Сам він закінчив Берлінський університет, неодружений. Прикмети: дуже високого зросту, худорлявий, волосся світле (блондин), очі блакитні. На вигляд типовий німець, ходив весь час у німецькій формі… більше всього він був зв’язаний з керівником Служби безпеки крайового проводу ОУН…»

Перебуваючи вже в підпіллі. Білик не знімав евесівського мундира і продовжував звільняти в’язнів з німецьких концентраційних таборів в Ігрині і Кривому Розі, а також і в Мелітополі (так що помилки тут не було, подібні акції Білик проводив як у Маріуполі, так і в Мелітополі) та отримуючи харчі для підпільників із німецьких складів. В серпні 1943 р. Білик організував знищення найбільш зненавиджених гестапівців і їх вислужників, які підпільними судами ОУН були засуджені на кару смерті.

Німці здогадалися, хто стоїть за серіями замахів і по всій Південній Україні розсилаються фото Білика, за його голову призначено чималу грошову винагороду.

В жовтні 1943 року Білик остаточно перейшов до групи УПА-Південь, яка базувалася на Уманщині у розпорядження командира групи полковника Омеляна Грабця (псевдо Батько), де в штабі групи очолив відділ розвідки. Звідки і пішла легенда про те, що Іван Білик був начальником штабу групи.

Він широко розвернув розгортання відділів УПА на Черкащині і Київщині. Тоді, при організаційній реформі УПА тодішній Головний командир УПА Роман Шухевич планував на базі групи УПА-Південь створити ще одну групу УПА-Схід і перекинути вогонь повстанської боротьби на Лівобережну Україну. Саме створенням УПА-Схід керував майор УПА Денис (Кость), під цим псевдом діяв на Правобережжі Іван Білик.

24 грудня 1943 року штаб УПА-Південь потрапив у нічну засідку есесівців у селі Яцківцях на Вінничині. Повстанцям вдалося відбитися, проте у бою Іван Білик загинув.

Точні дата, місце і обставини його загибелі подані у одному зі повстанських звітів: «24.ХІІ «Батько» (Омелян Грабець. – авт.) наскочив ніччю на німецьку засідку, в якій згинув геройською смертю друг «Антон» (Іван Білик). Тут наш курінь владив йому величавий похорон, над могилою «Батько» і «Мороз» сказали гарно й боєво промови, які зробили велике враження на стрільців та маси населення».

Парадокс: получається, що від подальшого розгортання українського повстанського руху на півдні і в центрі України радянську владу врятували… есесівці, знищивши одного з найкращих українських розвідників і організаторів. Хоча жодного парадоксу тут нема: самостійна Україна була ворогом як для коричневого, так і для червоного тотарітарних режимів. Тепер з незнищеного червоного фашизму буйним цвітом розцвів скрєпний фашизм – рашизм, який продовжує руйнувати Україну, як і під час Другої світової війни.

Вадим Джувага

Військовослужбовець ЗСУ, історик

Українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ провели круглий стіл «Історичний портрет Симона Петлюри».

У вступному слові завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич наголосив:

«Наша головна тема — українська священна історія, святі та герої української нації.

Наша мета — творення українського національного символічного священного простору та розбудова Українського національного храму.

Наша мета — виповнення українського національного символічного простору словесними історичними портретами Симона Петлюри.

Коли ми оглядаємо історію від часів Симона Петлюри до сучасності, то в нашому національному світогляді підносяться три епохи — три вершини, три великі сходинки національної історії, три сходинки піднесення нації у творенні національної держави, національного здвигу, національного поступу:

Українські національні визвольні змагання 1917–1921 рр. — відновлення української держави на тлі Першої світової війни;

Українські національні визвольні змагання 1938–1950 рр. — відновлення української держави на тлі Другої світової війни;

Українські національні визвольні змагання з 2014 року — оборона української держави від московської агресії на тлі привиду Третьої світової війни.

Коли ми оглядаємо історію часу Симона Петлюри, то в нашій національній свідомості виникають три словесні історичні портрети видатного діяча української національної революції 1917–1921 рр.:

Симон Петлюра — український культурний і політичний діяч, журналіст, літературний та театральний критик, редактор часопису «Слово» у Києві та «Украинская жизнь» у Москві, один із лідерів Революційної української партії та Української соціал-демократичної партії, який пройшов політичний шлях від прихильника соціалістичних ідей до розуміння пріоритетності національного питання над класовим у часи української національної революції;

Симон Петлюра — Генеральний секретар військових справ Української народної республіки, Головний отаман військ УНР, Голова Директорії УНР — керівник української держави і головнокомандувач її армії;

Симон Петлюра — Голова Директорії УНР у вигнанні, редактор журналу «Тризуб».

Надзвичайно важливим є осмислення жертовного шляху Симона Петлюри і його загибелі як жертви для творення символічного образу святого і мученика, як образу мученика за українську ідею, як святого образу для Українського національного храму.

Повчальним для нас є історичний портрет Симона Петлюри, створений ворогами української нації.

Але маємо розуміти, що московські агенти і московська пропаганда для нас є ніщо — зовнішній чинник нашої святої історії, і не українці мають каятися за чужі злочини і чужий неправедний суд».

На завершення Євген Салевич навів такі знакові вислови Симона Петлюри:

«В боротьбі виростає сила, розвивається свідомість, набирає животворної енергії національна воля, боротьба ставить на порядок денний питання про організацію національних сил, про сталеві, міцні форми цієї організації…»;

«Народ, що породив висловника своїх думок і настроїв, чи то поета, чи діяча на громадській ниві, наділяє його рисами свого Я»;

«Наша сила в єдності, а порука успіху наших змагань в державній слухняності!»;

«Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої — так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною»;

«Великий чин наших лицарів вчить вірності ідеалам і умінню підпорядковуватись. Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби»;

«Держава понад партії. Нація понад класи»;

«Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло — Незалежна Держава Українська — перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужиткувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами для устаткування і зміцнення власного державного добра і збагачення рідного народу».

Промови на круглому столі виголосили: відомий історик Іван Сварник «Історичні знаки присутності Симона Петлюри у Львові», доктор історичних наук Ігор Гаврилів «Історичний портрет Симона Петлюри на тлі Української національної революції 1917–1921 рр.», доктор географічних наук Мирослав Дністрянський «Постать Симона Петлюри в національній історії», кандидат філософських наук Віктор Маринюк «Симон Петлюра як національний символ», доктор мистецтвознавства Роман Одрехівський «Образ Симона Петлюри у просторі національної пам’яті».

Участь в обговоренні теми круглого столу, окрім уже згаданих учасників, брали доктор економічних наук Борис Карпінський, кандидат філологічних наук Ольга Антоник, відомий дослідник давньої української літератури Павло Салевич, відомий художник Ігор Колісник, народний художник Василь Семенюк, поет Святослав Салевич, діячі освіти Ярослав Даць, Юрій Чалий, перекладач з іспанської Галина Чубай, громадські діячі Юрій Антоняк, Іван Гавалюк, Михайло Вельгош, Марта Продан, адвокат Нестор Гнатів, студентка Вікторія Силюга та інші.

Світлини Ігоря Колісника.

7 травня 2016 року у Полтаві урочисто відкрили пам’ятник видатному гетьману Іванові Мазепі.

Ініціатива «Просвіти» і Указ Ющенка

Знаковій події передували понад десять років громадської праці з подолання московських ворожих впливів. Очолив боротьбу за спорудження пам’ятника голова Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, депутат ВР кількох скликань, політв’язень комуністичного режиму, дисидент-шістдесятник Микола Кульчинський. Ще у далекому 2005 році він запропонував головному архітектору м. Полтави Михайлу Юхименку встановити у місті пам’ятник Іванові Мазепі. Невдовзі з’явилося рішення виконкому міськради з проведення Всеукраїнського конкурсу на кращий проект та створення журі.

У 2007 році очільник просвітян Полтавщини звернувся до Президента Ющенка з пропозицією вшанувати подвиг повстання гетьмана Мазепи проти московської деспотії. 9 жовтня 2007 року Ющенко видав Указ «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладанням українсько-шведського союзу». Ним облдержадміністрації доручалося спорудження пам’ятника, органам місцевого самоврядування – відведення земельної ділянки, а Кабінету міністрів у проекті Державного бюджету окремим рядком передбачити субвенцію Полтавській області на спорудження. 22 серпня 2008 року Полтавська міськрада погодила місце розташування – на Соборному майдані, де розташовувалася канцелярія Полтавського полку Гетьманщини, поруч із Свято-Успенським православним кафедральним собором та хатою Івана Котляревського.

Заява ворожого МЗС: «пам’ятник Мазепі суперечить національним інтересам Росії»

Далі – суцільні перепони й публічна позиція несприйняття ідеї просвітян і Указу глави держави. В унісон діяли як тодішній міський голова Андрій Матковський з БЮТ, так і тодішній голова обласної ради з партії Януковича Олександр Удовіченко. З міністерства закордонних справ росії прозвучала заява: «спорудження пам’ятника Мазепі у Полтаві суперечить національним інтересам Росії». Кому служили полтавські чиновнички – «дядьки отечества чужого» (за Тарасом Шевченком)? Наслідок бюрократичних маніпуляцій – кошти субвенції повернуто до держбюджету. Це один із прикладів, що така складова російсько-української війни як «війна пам’ятей» почалася давно, Росія вела її системно і постійно (згадаймо так звану «анафему» Мазепі, системне оббріхування українського гетьмана ідеологами Московського царства, Російської імперії та у СРСР), в тому числі й використовуючи свою п’яту колону.

Всенародний збір коштів

Збір коштів, що його проголосив і влаштував Микола Кульчинський нагадував спорудження пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві. Всеукраїнська, всенародна ініціатива! Серед жертводавців – українські патріоти з Полтавщини, Донецька, Луганська, Львова, Івано-Франківщини, Тернопільщини, Криму, центральної України, Чікаґо, Філадельфії… Люди збирали пожертви організаціями, продавали картини, влаштовували аукціони та концерти. Провадився збір і на всеукраїнському фестивалі мистецтв «Мазепа-фест», який організовувала полтавська «Просвіта» на честь гетьмана Мазепи як провідника антимосковського повстання. До речі, учасник цього фестивалю, лідер гурту «ВВ» музикант Олег Скрипка провів благодійний концерт, з якого віддав 40 тисяч гривень, а полтавський художник Сергій Гнойовий віддав 10 тисяч від продажу картини «Різдво». Гроші несли навіть діти. Наприклад, учитель історії Сергій Остапієнко з Полтавської школи № 7 приніс по 1-2 гривні, які діти «зекономили на забавках». Серед меценатів: Віктор Ющенко (250 тис. грн), «Укрексімбанк» (100 тис. грн), голова Полтавської «Просвіти» Микола Кульчинський (35 тис. грн власних заощаджень). Не стояла осторонь українська діаспора, скажімо Віра та Богдан Боднаруки з товариства української мови у США виділили 10 тис. грн. Загальна вартість склала 1 млн 784 тис. 369 грн. Тож, у 2009 р. пам’ятник та постамент було виготовлено. Архітектор – Віктор Шевченко, скульптори – Микола Білик та Назар Білик.

Саботаж з боку промосковського режиму Януковича

Антиукраїнська сутність режиму Януковича загальновідома. Після приходу його та партії регіонів до влади промосковську «глуху чиновницьку яничарську стіну» Полтавської міськради пробивати виявилося ще складніше. Саботаж представника БЮТ Матковського змінився саботажем члена партії регіонів Януковича Мамая. Тему пам’ятника тримали «на слуху»: Микола Кульчинський та патріотична громадськість Полтавщини («Просвіта», козацтво, громадський рух «За Україну!») постійно зверталися до влади з цього приводу, провадили петиційні кампанії серед містян. Всі ці роки пам’ятник зберігали на території Київського творчо-виробничого комбінату «Художник».

Микола Кульчинський: «темна московська ніч скінчилася»

Лише після Революції Гідності справа зрушила з мертвої точки. У День захисника України і козацтва, 14 жовтня 2015 року за участю сотень полтавців відбулася урочиста презентація пам’ятника для полтавської громади. Її провів Микола Кульчинський. Він заявив, що «темна московська ніч для українського народу скінчилася, пам’ятник символізуватиме новий, вільний період» і перелічив усіх меценатів.

Полтавці підходили до пам’ятника, активно фотографували його, клали квіти на платформу вантажного автомобіля, де стояла бронзова фігура. Паралельно із церемонією проходив благодійний ярмарок волонтерської спільноти з підтримки учасникам АТО – Полтавського батальйону небайдужих. Архієпископ Полтавський та Кременчуцький Федір відслужив молебень на честь гетьмана.

Навесні 2016 року було проведено благоустрій території та монтаж монумента. Не забарилася чергова заява від речників МЗС росії – знову «заїжджена платівка» про суперечність із державними інтересами росії. 4 травня 2016 року промосковські вандали намагались підірвати пам’ятник. За даними начальника відділу комунікацій поліції Полтавщини Юрія Сулаєва, бойовою вибухівкою.

Та ці конвульсії московського, антимазепинського спрута не завадили провести велелюдне культурно-мистецьке свято: урочистості з нагоди відкриття пам’ятника відбулися 7 травня 2016 року. На Мазепинське дійство завітали тисячі полтавців та гостей з усієї України, п’ятий Президент України Петро Порошенко, Патріарх Філарет, письменники, митці, музиканти, міністри, народні депутати та гурт «Хореа козацька» під орудою заслуженого артиста Тараса Компаніченка.

У виступі на відкритті монумента та у інтерв’ю для ЗМІ Микола Кульчинський сказав: «Недарма український народ склав прислів’я: «Від Богдана до Івана не було гетьмана! Недарма російські поневолювачі називали цілі покоління борців за нашу незалежність мазепинцями. Настав час усвідомлення колосального значення видатних постатей української історії. Серед них – постать гетьмана обох берегів Дніпра Івана Мазепи є справді величною».

Олег Пустовгар, представник УІНП в Полтавській області, учасник кампанії за спорудження пам’ятника.

6 травня минає 105 річниця від дня народження Олександри Федорівни Селюченко — майстрині народної кераміки, чия творчість стала важливим явищем у розвитку українського декоративного мистецтва ХХ століття.

Народилася Олександра Федорівна в гончарській родині в Опішному – одному з найвизначніших центрів українського гончарства. З раннього дитинства вона зростала в атмосфері праці, краси та народної традиції. Вже у шестирічному віці дівчинка створювала свої перші глиняні іграшки – свистунці. Першою наставницею майбутньої гончарки стала мати, яка не лише навчила ремесла, а й передала відчуття гармонії та любові до народної культури. У цьому середовищі формувалося розуміння мисткинею гончарства як цілісного художнього процесу. Її життєвий і творчий шлях, як це часто буває у талановитих особистостей, був не простим, але сповненим глибокого змісту та самовідданої праці.

Після закінчення семирічної школи 1937 року Олександра Селюченко навчалася в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки. Подальші роки її життя виявилися сповненими випробувань: мисткиня працювала малювальницею в Запоріжжі, перебуваючи далеко від родини, пережила період німецької окупації та була примусово вивезена на відбудову Донбасу. Лише 1946 року Олександра Федорівна повернулася до Опішного, де розпочала роботу на заводі «Художній керамік» і залишалася вірною цій справі до виходу на пенсію 1976 року, працюючи ліпницею.

1946 рік став і початком її творчого визнання: на Всеукраїнській виставці дитячої іграшки в Києві її роботи отримали призове місце. Відтоді твори мисткині експонувалися на численних виставках в Україні та за кордоном – «Експо-67» у Монреалі, «Експо-70» в Осаці, виставки у Брюсселі, Лейпцигу, Велико-Тирново. 1985 року відбулася персональна виставка Олександри Селюченко у Полтавському краєзнавчому музеї.

Творчий доробок мисткині надзвичайно різноманітний. Вона створювала зооморфні образи – баранців, коників, левиків, птахів, а також антропоморфні фігури – баринь, селянок, міщанок. Значне місце посідають сюжетні композиції, що відображають народне життя: сватання, весілля, колядування, образи матерів-берегинь. Окрему групу становлять роботи, натхненні творами Івана Котляревського та Миколи Гоголя – зокрема композиції за мотивами «Наталки Полтавки», «Сорочинського ярмарку» та «Ночі перед Різдвом». Твори Олександри Селюченко відзначаються декоративністю, узагальненістю форм, пластичною виразністю та емоційною насиченістю. У кожному виробі втілено естетичні та моральні цінності українського народу. Мисткиня завжди перебувала у творчому пошуку, прагнула, щоб її роботи були зрозумілими й близькими людям. Для Олександри Селюченко глина стала не лише матеріалом, а джерелом натхнення і сенсом життя.

Важливим етапом діяльності гончарки була співпраця з Державним музеєм народної архітектури та побуту, де вона проводила майстер-класи, популяризуючи гончарство. Сучасники згадували Олександру Селюченко як відкриту, щиру людину, яка щедро ділилася своїм талантом.

З 1970 року майстриня була членом Спілки художників УРСР. За вагомий внесок у розвиток народного мистецтва Олександрі Селюченко присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості УРСР (1971).

Попри визнання, особисте життя мисткині було непростим: самотність, слабке здоров’я, складні побутові умови. Проте вона не припиняла творити, шукати нові форми й сюжети. Значну частину її внутрішнього світу відображено в щоденниках, спогадах і листах.

23 червня 1987 року Олександра Селюченко відійшла у вічність, залишивши по собі значну творчу спадщину. Після смерті майстрині в її будинку було засновано Меморіальний музей-садибу, що входить до структури Національного музею-заповідника українського гончарства. Тут збережено понад тисячу її творів, архів, бібліотеку та особисті речі.

Її життя – це приклад відданості мистецтву, сили духу й глибокого зв’язку з національною традицією. Спадщина мисткині й сьогодні залишається актуальною, нагадуючи про важливість збереження культурної пам’яті.

Ібрагімова Наталя,

завідувачка Наукового відділу –

Меморіальний музей – садиба гончарки Олександри Селюченко

Під час круглого столу експерти обговорили, як російські історичні міфи функціонують у сучасному інформаційному, освітньому, культурному, релігійному та політичному просторах; якими каналами вони просуваються в Україні та країнах Європейського Союзу; а також які інструменти необхідні для їхнього фахового викриття, системного спростування та нейтралізації.

Захід відкрила та модерувала Рена Марутян, директорка Інституту національної стійкості та безпеки, докторка наук з державного управління, професорка КНУ імені Тараса Шевченка.

Рамкову доповідь круглого столу представив Роман Додонов, директор Науково-дослідного інституту українознавства КНУ імені Тараса Шевченка, доктор філософських наук, професор. У своїй доповіді він окреслив ключові російські міфи української історії, механізми їхнього конструювання та роль таких наративів у виправданні імперської політики Російської Федерації щодо України.

До експертного обговорення доповіді долучилися Юрій Фігурний, кандидат історичних наук, старший дослідник, старший науковий співробітник відділу етнології та історії України НДІ українознавства КНУ імені Тараса Шевченка; Олена Газізова, кандидатка історичних наук, завідувачка відділу української філології та освітніх технологій НДІ українознавства КНУ імені Тараса Шевченка; та Микола Васьків, доктор філологічних наук, професор, старший науковий співробітник відділу української філології та освітніх технологій НДІ українознавства КНУ імені Тараса Шевченка.

Окрему увагу під час круглого столу було приділено питанням протидії російському впливу в ЄС, механізмам поширення російських наративів серед українських біженців, зокрема впливу Російської православної церкви на тимчасово переміщених українців та громадськість Європи, а також ролі освіти, культури, релігійної сфери та історичної пам’яті у зміцненні української стійкості.

Рена Марутян представила дослідження «Аналіз діяльності РПЦ як інструменту державної політики РФ та її присутності в європейському інформаційному просторі».

Дослідження розкриває діяльність РПЦ не як суто релігійної інституції, а як складову гібридної інфраструктури Російської Федерації. Йдеться про трансформацію моделі взаємодії між державою та церковними структурами, за якої РПЦ забезпечує ідеологічний супровід, легітимацію державної політики та поширення концептів на кшталт «русского мира».

Діяльність релігійних інституцій у російській моделі давно вийшла за межі духовної сфери та охоплює освітній, інформаційний, міжнародний і безпековий виміри, зокрема в європейському інформаційному просторі. Для ефективної протидії такому впливу необхідний міжсекторальний підхід, який поєднує правові обмеження, інформаційну протидію, захист культурних та освітніх програм і водночас зберігає демократичні принципи.

Для України викриття діяльності РПЦ — це не лише питання протидії впливу на українські спільноти за кордоном. Це питання національної безпеки, захисту ідентичності, міжнародної суб’єктності та права українців на власну історію.

Катерина Настояща, докторка соціологічних наук, завідувачка відділу філософії та геополітики НДІ українознавства КНУ імені Тараса Шевченка, представила ексклюзивне дослідження про канали просування російського впливу в ЄС на основі 100 глибинних інтерв’ю в 5-ти країнах (Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Польща) з українськими біженцями.

Наталія Кривда, докторка філософських наук, професорка кафедри української філософії та культури КНУ імені Тараса Шевченка, голова Наглядової ради Українського культурного фонду, поділилася результатами дослідження GRADUS щодо медіаспоживання населення України. Зокрема, вона зосередила увагу учасників круглого столу на ціннісних орієнтаціях українців та їхньому інтересі до тем «Історія України», «Природна спадщина України», «Українська ідентичність та мова» у культурному й медійному контенті.

Артем Захарченко, кандидат наук із соціальних комунікацій, представив учасникам круглого столу дослідження «Кримськотатарський національний наратив». Дослідження фокусується на глибинних аспектах ідентичності, історичної пам’яті та ціннісних орієнтирів кримськотатарського народу в умовах екзистенційних викликів, спричинених війною та окупацією.

Крим для представників усіх піднаративів залишається домом і батьківщиною, а українці та кримські татари мають спільну історію боротьби проти російського імперського тиску. Аналітика демонструє, що ідентичність кримських татар ґрунтується на цінностях свободи, незламної боротьби, любові до землі та чіткій проукраїнській позиції.

З ґрунтовним дослідженням за період 2023–2026 років щодо ситуації на тимчасово окупованих територіях виступив Олександр Позній, директор дослідницької компанії Active Group, асистент кафедри соціології КНЕУ імені Вадима Гетьмана.

Згідно з даними дослідження, фокус російської пропаганди на ТОТ еволюціонував від телевізійної домінації до інституційного контролю та мілітаризації дитинства. Освіта стала одним із головних каналів програмування лояльності, зокрема через такі рухи, як «Рух перших» та «Юнармія». Пропаганда спрямована на руйнування української ідентичності, контроль над інтерпретацією подій та формування безальтернативної світоглядної рамки.

Підсумовуючи дискусію, Людмила Філіпович, докторка філософських наук, професорка, завідувачка відділу філософії та історії релігії Інституту філософії імені Г. С. Сковороди Національної академії наук України, професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія», наголосила:

«В Україні нарешті сформовано потужний незалежний аналітичний центр, який об’єднує науковців, аналітиків, експертів, представників громадянського суспільства та медіа навколо осмислення когнітивного, історичного й гуманітарного вимірів війни. Інститут національної стійкості та безпеки створює фаховий майданчик для вироблення рішень, які не лише посилюють стійкість українського суспільства, а й можуть допомагати державі та Силам безпеки і оборони України ухвалювати стратегічно вивірені управлінські рішення».

Участь у круглому столі також взяли представники Академії Служби безпеки України, Центру організації освітніх програм Академії СБУ, Навчально-наукового інституту державної безпеки, а також представники наукової та експертної спільноти.

Інститут національної стійкості та безпеки продовжує формувати експертні майданчики для осмислення когнітивного, історичного та гуманітарного вимірів війни, а також для напрацювання рішень, які посилюють стійкість українського суспільства й здатність держави протидіяти російській гібридній агресії.

До 40-ої річниці від дня пам’яті (трагедії) на Чорнобильській АЕС за ініціативи представництваУкраїнського інституту національної пам’яті в Полтаві на полтавському телеканалі «ІРТ-Місто+» продемонстрували відеопроєкт, який у трьох роликах висвітлює обставини та наслідки однієї з найбільших техногенних катастроф в історії людства. Спікер відеопроєкту — директор Галузевого державного архіву Служби Безпеки України Андрій Когут мовою фактів та документів пояснює як і чому відбулось аварія на Чорнобильській АЕС.

Відеопроєкт створений спільно Українським інститутом національної пам’яті, Галузевим державним архівом Служби Безпеки України, Національним меморіальним комплексом Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності. У відео використано матеріали книги Збірник документів «Чорнобильське досьє КҐБ. Від будівництва до аварії» / Упорядники: Олег БАЖАН, Андрій КОГУТ, Геннадій БОРЯК.

Перший ролик розповідає про попередні аварії та зупинки на ЧАЕС, які стались до трагічної катастрофи 26 квітня 1986 року.

Другий ролик розповідає про першотравневі демонстрації, які радянська влада попри наявну інформацію про високе радіоактивне забруднення, виводила людей задля підвищення іміджу комуністичної ідеології.

Третій ролик розповідає про те, як радянська влада намагалась приховати та зацензурити інформацію про катастрофу на Чорнобильській АЕС.

За матеріалом із офіційних сайтів та ЮТУБ-каналу УІНП

У Новосанжарській громаді презентували історичну виставку Українського інституту національної пам’яті (УІНП) «Фактор свободи. Мазепинці. Петлюрівці. Бандерівці». Це банерний проєкт, який висвітлює боротьбу Івана МАЗЕПИ, Симона ПЕТЛЮРИ та Степана БАНДЕРИ за свободу і незалежність України. Свободолюбність, завзятість, незламність в українцях досі означують як мазепинське, петлюрівське, бандерівське. Ця виставка показує і людський, і символічний вимір цих людей. У ній ідеться не тільки про Мазепу, Петлюру, Бандеру як про звичайних людей, котрі були здатні на надзвичайні вчинки, а й про ціле середовище, яке було сформоване довкола них, їхніх послідовників, яких називали мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями.

На церемонію відкриття виставки завітали голова Новосанжарської громади Геннадій СУПРУН, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег ПУСТОВГАР, народний артист України, актор Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Миколи ГОГОЛЯ Василь ГОЛУБ та голова Новосанжарського осередку товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, зберігачка фондів Новосанжарського краєзнавчого музею Тамара ПАТТІЄВА.

«У травні 2026 року виповнюється 100 років з дня убивства (дня пам’яті) – видатного українського державного і культурного діяча, борця за незалежність України у 20-му сторіччі, голови Директорії, Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. Враховуючи винятковий внесок Симона Петлюри в опір російській агресії й українське державотворення початку 20 століття та у розвиток української культури парламент, Кабінет міністрів та УІНП як центральний орган виконавчої влади вирішили цьогоріч провести заходи до 100-річчя дня пам’яті Симона Петлюри на державному рівні. Російсько-українська Війна за Незалежність має не тільки збройний вимір, але й інформаційно-культурний. Це війна за ідентичність. Донесення до широкого загалу історичної правди про борців за незалежність, Симона Петлюру і петлюрівців – це теж протидія російській агресії, вже інформаційній. Тож важливо, що виставка розвінчує російсько-імперські міфи, які формувалися впродовж століть», — сказав Олег Пустовгар.

Він розповів, що розвінчуються ці міфи на виставці у креативний спосіб: «Історію про визначні постаті зобразили на сучасний лад. Банери, на яких розміщена інформація, показали як акаунти Фейсбуку. Так, на «фейсбук-сторінці» нашого земляка Симона Петлюри можна побачити такі ключові рішення, як «Акт злуки УНР і ЗУНР», «Другий зимовий похід» тощо. Одразу під ними описані позитивні та негативні сторони кожної події. Ще кількома важливими блоками з начебто Фейсбук-профілів українських діячів є відображення ключових рішень, які їм доводилось приймати. Вони показані у вигляді переписки в фейсбук-месенджері та представлені під назвою «Світло і тіні ключових рішень». Серед іншого там на мапі Європи відображені місця, які відвідував кожен з діячів, щось на зразок Google Maps. До кожного з відвіданих місць є коротка історична довідка»

Особливого звучання презентації виставки надав виступ Василя ГОЛУБА, який у сценічному образі Івана МАЗЕПИ з вистави «Остання любов гетьмана» виконав думу Мазепи. Його проникливе та глибоке виконання стало яскравим художнім втіленням історичної пам’яті та духовної сили українського народу.

«Же през шаблі маєм права!» – ці ключові слова із Мазепинської думи і її провідна ідея зображені на виставці як обкладинка (частина Фейсбук-профілю гетьмана Івана Мазепи). «Профіль Івана Мазепи: тут його світлина, поруч напис. Це слова з пісні, яку він написав. Тут є перелік, кого взяв у друзі, зокрема шведський король Карл ХІІ, з яким уклав союз. Або кошовий отаман Запорізької Січі Кость Гордієнко. В описі профілю відображена основна інформація: місце народження, освіта, стосунки, хто за ними стежить та чим вони цікавляться. Так можна довідатись, що Іван Мазепа здобував освіту в Києво-Могилянському колегіумі (риторика), Девентерській школі гармашів (артилерія) та у Краківській академії. Покоління борців за Україну часів Петлюри імперська пропаганда називала «мазепинцями». Петлюру виключили з Полтавської духовної семінарії за звинуваченням у «мазенинському духові», «мазепинской ізмеєнє»: російський ректорат закладу так назвав мазепинський вчинок Петлюри – організацію виконання Миколою Лисенком у стінах семінарії кантати на слова Тараса Шевченка «Б’ють пороги», — розповів Олег Пустовгар.

Окремий стенд розповідає як сучасні сили оборони вшановують традиції минулих подвигів. У ЗСУ названо бригади на честь Симона Петлюри і Івана Мазепи. Перед відкриттям виставки «Фактор Свободи» Генадій Супрун, Василь Голуб і Олег Пустовгар побували на Алеї Героїв у центрі селища, вшанувавши видатних уродженців Новосанжарського краю, сучасних мазепинців-петлюрівців-бандерівців – захисників України, полеглих Героїв Війни за Незалежність.

Виставка експонуватиметься протягом 20 днів для усіх охочих мешканців громади у селищному культурно-мистецькому центрі «Нові Санжари».

Представництво УІНП в Полтаві

Світлини і відео: адміністратор ФБ-сторінки «Полтава – духовна столиця» Олександр Розум

15 квітня виповнилося 90 років з дня народження видатного історика і публіциста Валентина Мороза, багаторічного політв’язня, який став символом українського опору 60-70-х років минулого століття.

З нагоди цієї дати пропонуємо спогад Анатолія Радигіна з книги «Життя в мордовських концтаборах зблизька».

Ред.

Чекісти зробили помилку. Випадкові зустрічі в’язнів у коридорах тюрми суворо заборонені. Але цього разу щось зламалося в добре наладженому механізмі. Гримнули двері у вестибюлі ІІ-го бльоку і ми з Валерієм Ронкіним опинилися віч-на-віч з людиною у смугастому одязі рецидивіста. Хвилеве замішання. Нестерпно болюче розпізнавання один одного і раптовий стрибок друга до друга: «Валерію!»

– «Валентине!» Короткі півобійми і ось уже розлючені й насуплені наглядачі, матюкаючись пошепки (не дай, Господи, довідається начальство, що вони дозволили таку зустріч), розтягають двох давніх знайомих.

Коли за нами й за зустрічним в’язнем затріснулись двері, за кожним свої, Валерій запитав мене, чи я пізнав його. Я відповів, що ніколи з ним не зустрічався, але чув про нього, чув багато, позаочно шанував його, співчував йому, але навіть я, що бачив багато дечого за 10 років тюрми, з трудністю уявив собі, що людину можна допровадити до такого стану.

Це був Валентин Мороз. Кожному українцеві напевно знайоме це прізвище. Мабуть, кожний українець за кордоном бачив його портрети. Тепер не вірте тим портретам! Московські жандарми потурбувалися про те, щоб ця людина з тонким інтелігентним обличчям й розумними очима вже ніколи не була подібна до свого портрета. Худина! Хвороблива і страшна, сполучена із смугастою уніформою, разюче і моторошно нагадує фотографії недобитих жертв Освєнціму. Арештанська роба (одіж) теліпалася на тілі цього високого чоловіка, як на тонкому дротяному каркасі. Рідка, кущувата щетина на землистій висохлій шкірі, а сама шкіра, зеленаво-пергаменова, страшна, як у мумії, обтягала високе чоло і загострені вилиці… Очі… Ні, я не зумію висловити того, що я побачив у тих очах за кілька коротких хвилин цієї зустрічі…

Пізніше ми довідалися, що Валентина вкинули до сусідньої з нашою камери. Особливу наполегливість проявив Осип Тереля, для якого Мороз був божком. Ми цілий місяць, не рахуючись із небезпекою, намагалися пов’язатися з Валентином, намагалися перестукуватися, кликати, але нещасний був так зацькований донощиками і камерними провокаторами, що доки випадково не впевнився, що у сусідній камері дійсно ми, а не провокатори, які вільно розмовляють українською мовою, – не відповідав на стукання і не брав наших записок із сховків. Він так привик (якщо до цього взагалі можна привикнути) до щоденних чекістських провокацій, до шантажу, разючої і безнастанної винахідливости тюремних інквізиторів, що лише за місяць, побачивши нас особисто крізь випадково незачинену «кормушку», почав перекликатися з нами та обмінюватися журналами і записками. Але тільки тоді, коли його співкамерника викликали на допит, до лікаря або на прогулянку. Тоді Валентина провадили одного мимо нашої камери і він, випередивши конвоїра, встигав напівшепотом сказати приготовлену фразу, якої ми чекали, сховавшися за дверима.

Важко було повірити, що це той самий вольовий, темпераментний і мудрий Мороз, якого ми знали з розповідей та з його книжок, цитати з яких дійшли до нас. З його камери часто доносилися зойки і галас бійки, туди часто вривалися з тупотінням наглядачі «буцкоманди» (оперативної групи втихомирення) – когось кудись волікли і хтось надсадно жалівся. Потім все затихло, щоб за кілька годин початися наново.

За кілька місяців я мав вийти з тюрми, тому постійно запитував Валентина, що передати на волю. Він болісно морщився і повторяв, повторяв з настирливою упертістю:

«Передайте лиш одне: мене тримають із божевільними, мені створюють постійне пекло! Намагаються зробити з мене божевільного, такого як ті, кого вкидають. Я не маю чим дихати!» І так кілька разів тими ж самими словами…

І я повторюю: один із найчесніших і найталановитіших українських публіцистів доведений до стану повного знесилення, близького до божевілля. Його нинішнє буття – моторошна суміш голодного карцеру і кімнати дому божевільних. Він зазнає нападів напівзвірів, які цілковито втратили людський вигляд, втратили будь-які національні та соціяльні риси. Ані на один день не припиняються фізичні і моральні тортури Валентина Мороза.

Пам’ятайте про це!

Анатолій Радигін

Видатний український художник та викладач, один із найяскравіших представників напряму бойчукізму Василь Седляр народився 127 років тому, 12 квітня 1899 року на хуторі Христівка (нині це село належить до Шишацької селищної територіальної громади Миргородського району Полтавської області) в селянській родині. Отримав базову чотирикласну освіту, після чого 16-річний Седляр перебрався до Києва навчатися до Художньої школи. З 1919 року почав навчатися в майстерні монументального живопису Михайла Бойчука в Українській академії мистецтв.

Михайло Бойчук був художником, який ставив собі за мету відродження візантійської мистецької спадщини у контексті сучасного авангарду. Одним із важливих аспектів цього процесу він вважав саме створення власної художньої школи. Бойчукісти не працювали зі звичайними фарбами, а створювали власні з природних компонентів, а також намагалися інкорпорувати власне художнє бачення в сучасний соціально-політичний контекст.

Ілюстрації до Кобзаря

Василь Седляр як художник відомий значно менше, ніж як викладач та продовжувач традиції бойчукізму. Разом з іншим бойчукістом Іваном Падалкою він захоплювався керамікою та став одним із творців і викладачів у Художньо-керамічній школі в Межигір’ї, яка згодом перетворилася на Технологічний інститут кераміки та скла. У цьому закладі Седляр викладав з 1923 по 1930 рік, після чого перейшов до Київського художнього інституту. Уся його викладацька діяльність була процесом поширення бойчуківських авангардних ідей та способів роботи з різними варіантами художнього мистецтва: керамікою, фресками та розписами, книжковою ілюстрацією. Седляр у своїй творчості поєднував мотиви народності з експресіонізмом, працюючи в дусі бойчуківської школи.

30-ті роки минулого століття були позначені жорстокими сталінськими геноцидними діями совєтської Росії/СРСР, спрямованими проти українців як нації-голодомор, репресії, концтабори. Репресії 1930-х років в Україні (Великий терор) стали прямим наслідком окупації земель Української Народної Республіки (УНР) ленінською Росією та спробою знищити національну свідомість. Справу червоного кремлівського диктатора Владіміра Леніна продовжив його послідовник, кривавий диктатор СРСР Йосип Сталін. Терор російського ворога мав на меті усунути українську еліту (інтелігенцію, військових, духовенство), попередити новий визвольний рух та зміцнити комуністичний режим. Не минула лиха доля сталінських репресій і Василя Седляра… У 1936 році він разом зі своїм товаришем Іваном Падалкою, а також учителем Михайлом Бойчуком був заарештований органами НКВС за звинуваченнями «в ідеологічній диверсії». У 1937 році червоні кати цих митців розстріляли в Биківнянському лісі неподалік Києва.

Оксана Павленко «Портрет Седляра» (1927 р.)

Уся монументальна спадщина Седляра, як-от розписи Луцьких казарм чи санаторію на Хаджибейському лимані, за вказівками комуністичних ідеологів була знищена. А монографія про його творчість, написана ще за його життя мистецтвознавцем Євгеном Холостенком, була заборонена до друку. Відродження пам’яті про Василя Седляра відбулося лише після розпаду СРСР, відновлення УНР, вже в незалежній Україні. Зокрема в середині 2000-х років налагодили видання книг та статей про нього. Також організували його першу посмертну персональну виставку в Національному музеї образотворчого мистецтва у Києві.

У столиці на честь Василя Седляра названо вулицю, але на малій батьківщині, у Шишацькій громаді Миргородщини митець наразі ніяк не пошанований.

За матеріалом із офіційної ФБ-сторінки Українського інституту національної пам’яті

6 квітня минуло 190 років з дня народження видатного українського хірурга Миколи Скліфосовського. Він народився на хуторі Карантин, неподалік Дубоссар, у багатодітній родині дрібного чиновника та шляхтича. А пішов у засвіти у Полтаві.

Від Одеси до клінік Німеччини та Англії

Назва хутора Карантин була не випадковою, адже тут розташовувалася карантинна станція для хворих на холеру, з епідемією якої боровся та від якої помер його батько. Вважається, що саме це вплинуло на подальшу кар’єру Скліфосовського.

У 1854 році Скліфосовський завершив навчання в Другій чоловічій гімназії в Одесі. Під час навчання медицині у виші проявив себе як один із кращих студентів; зокрема, приділяв велику увагу вивченню анатомії як основи хірургії, чим часто тоді нехтували лікарі.

Саме у Одесі швидко зарекомендував себе талановитим хірургом. Йому пропонували високі адміністративні посади, але Скліфосовський відмовлявся через бажання й надалі оперувати. У 1863 році в Харкові захистив докторську дисертацію з гінекологічної хірургії. Наступні два роки стажувався в клініках Німеччини та Великої Британії.

Досвід військового хірурга. Піонер дезинфекцій й оперування шлункових онкологій

Згодом певний час викладав у Київському університеті, але врешті його перевели до медико-хірургічної академії у Петербурзі. Як військовий хірург брав участь у чотирьох війнах: австро-прусській, франко-прусській, російсько-турецькій та сербсько-чорногорсько-турецькій. Досвід, отриманий у війнах, зробив Скліфосовського одним із найвидатніших польових хірургів. Лікар суттєво покращив або взагалі змінив тодішні способи оперування вогнепальних поранень та переломів.

Скліфосовський і Пирогов

Разом з іншим видатним польовим хірургом Миколою Пироговим, а також Ернстом фон Бергманом та Карлом Реєром, Скліфосовський став піонером застосування антисептики в хірургії. Також Микола Васильович був одним із перших на планеті хірургів, який успішно оперував онкологію стравоходу.

Сад «Полтавська Швейцарія»

З дочкою Тамарою

За даними з досліджень професора Леоніда Булави: «маєток «Яківці» поруч із Полтавою Скліфосовський купив 1884 року у поміщика й чиновника Василя Васильовича ЧАРНИША (1826-1891) – нащадка козацько-старшинського роду з Полтавщини». Висадив там сад, який на міжнародній виставці плодівництва у 1894 році назвали «Полтавською Швейцарією». «Микола Скліфосовський купив маєток за зароблені кваліфікованою лікарською справою гроші. Він повчав зятя – свого учня лікаря Яковлєва, що гроші потрібно вкладати в землю й нерухомість. І майже до кінця життя скуповував землі біля Полтави (майже 700 гектарів); купив у німців Трепке й цегельний завод біля Єврейського кладовища тощо», – дослідив Леонід Булава.

Скліфосовський першим у Полтаві почав вирощувати хміль, купив у Баварії міні-броварню. Селян Микола Васильович лікував безкоштовно. Вільно говорив українською, й за спогадами, був українським патріотом.

Пам’ять

30 листопада 1904 року після перенесеного інсульту Скліфосовський помер у своєму маєтку в селі Яківці (нині частина міста Полтава). На мармуровій надмогильній плиті латинською написано: «Світячи іншим, згораю сам». У 1966 році під час проведення в Полтаві міжнародного форуму хірургів, біля могили закладено парк.

Пам’ять про Миколу Скліфосовського у Полтаві зберігається у пам’ятнику та у назвах вулиці й Полтавської обласної клінічної лікарні.

За матеріалом із офіційної ФБ-сторінки Українського інституту національної пам’яті та досліджень професора Леоніда Булави

Звернення до українців Головного Отамана військ УНР, Симона Петлюри на Страсний тиждень 1926 року, за місяць до своєї мученицької смерті від рук московсько- більшовицького аґента. Звучить і нині, у час російсько-української Війни за Незалежність, як Заповіт! Далі цитата видатного уродженця Полтави.

«Як будете в церкві на 12 євангеліях, слухатимите Слово Боже про Страсті Христові, як будуть носити святу Плащаницю біля церкви, як співатимуть радісне « Христос Воскрес»,

Згадайте про мучеників України, Згадайте про всіх кого розстріляли большовики;

Задайте й про тих, хто з зброєю в руках боронив нашу рідну Землю від московських катів й від своїх іуд – запроданців, -згадайте і помоліться за них! Не за горами кари час! Воскресне наша Україна, скине з себе московсько- большовицьке ярмо!

Не забувайте про мучеників і праведників наших! Не забувайте про невинну крові готуйтесь до помсти над ворогами, що не дають жити по людському!»

Симон Петлюра»

Довідково: 22 травня Україна відзначить день народження Симона Васильовича Петлюри (1879-1926). А 25 травня 2026 року виповниться 100 років з дня трагічної загибелі (дня пам’яті) – видатного українського державного і культурного діяча, борця за незалежність України у ХХ столітті, голови Директорії, Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри. Враховуючи винятковий внесок Симона Петлюри в опір російській агресії й українське державотворення початку ХХ століття та у розвиток української культури представництво Українського інституту національної памяті в Полтаві спільно із громадсько-державницькою ініціативою «Місто Петлюри» розпочинає інформаційно-просвітницьку кампанію, що присвячена згаданим знаковим датам. Кампанія має на меті повернення знаменитому полтавцю гідного місця в міському просторі й пам’яті, сприяння деколонізації Полтави, її звільнення від нашарувань російської пропаганди і наповнення українськими сенсами, об’єднання зусиль для встановлення пам’ятника визначному державотворцеві. Місце для монумента – поблизу перетину вулиць Соборності і Петлюри перед будівлею Обласного центру естетичного виховання учнівської молоді – Полтавська міськрада визначила ще у 2020 році.

Упорядковано представництвом УІНП в Полтаві

162 роки тому, 10 квітня 1864 року в селі Бірки (нині належить до Зіньківської міської громади Полтавського району) на Полтавщині у родині члена Київської Громади, нащадка старовинного козацького шляхетського роду, титулярного радника Федора Хоружинського народилася донька Ольга, в майбутньому – громадська діячка, редакторка і видавчиня, дружина Івана Франка.

Ольга була наймолодшою дитиною в родині Хоружинських – мала трьох братів і трьох сестер. В чотири роки втратила батька, в 11 – маму. Ольгу віддали до Харківського інституту шляхетних дівчат, де вона, як сирота, вчилася «за державний кошт». Дівчина отримала класичну на той час освіту: Закон Божий, німецька та французька мови, історія, географія, арифметика, фізика, природознавство, словесність, чистописання, а також рукоділля, танці, музикування, етикет. Як згадувала пізніше донька Ольги Анна Франко, мама гарно грала на фортепіано, була «велика ентузіастка театру, музики і літератури», була «очитана» і мала прогресивні погляди.

Після закінчення в 1882 році інституту Ольга Хоружинська переїхала до Києва і вступила до Вищих жіночих курсів, де на той час викладали Іван Лучинський, Микола Дашкевич, Володимир Антонович. Жила в родині старшої сестри Антоніни, яка була одружена з «громадівцем», викладачем в Колегії Галагана Єлисеєм Трегубовим. В їхньому домі часто бували Олена Пчілка, Петро Косач, Леся Українка, Микола Лисенко, інші «громадівці», лунали дискусії, організовувалися творчі імпрези. Під їхнім впливом Ольга почала відкривати для себе світ української культури. Опанувала п’ять мов.

Саме там її вперше побачив Іван Франко, який у лютому 1885 року приїхав до Києва у справі видання україномовного часопису. За деякий час він написав Ользі листа, у якому обережно поцікавився, що вона думає, «якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до вас з прозьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?». Ольга відповіла згодою. Після нетривалого листування у квітні 1886 року Франко знову приїхав до Києва – щоб повернутися з дружиною.

Ольга Хоружинська та Іван Франко. Шлюбне фото. 1886 р.

Шлюбна церемонія відбулася 4 травня 1886 року (за старим стилем), в неділю, в церкві при Колегії Павла Ґалаґана. За спогадами Франко ледь не запізнився на церемонію – в бібліотеці Єлисея Трегубова він знайшов вірш, який його зацікавив, і сів переписувати його.

Ольга Хоружинська (праворуч) із сестрою Олександрою

Для Франка їхній шлюб став іще й символом єдності центральної України і Галичини. Для Ольги – можливістю побачити Європу, до якої зі Львова було ближче, як із Києва. Зрештою, як писала Антоніна Трегубова: «Вона поклала в основу свого життя дати йому [Франку] оточення, сім’ю, де б він знаходив і фізичний, і моральний спокій; з дітей своїх викохала йому помічників, робітників та бесідників».

Іван Франко з дружиною і дітьми на сходах свого будинку. 1904 рік.

У Львові Ольга одразу залучається до громадського життя. Вона знайомиться із лідеркою руху феміністок на Галичині Наталею Кобринською, пише для жіночого альманаху «Перший вінок» розвідку «Карпатські бойки і їх родинне життя».

Петро Франко (посередині вгорі) з братами Андрієм та Тарасом і сестрою Анною. Львів. 1902

Частина посагу теж пішла на громадські справи. На них видавався заснований Франком журнал «Життє і слово», вийшли збірка «З вершин і низин», книжка «В поті чола». Ольга в усьому допомагала чоловікові. Як згадувала її донька Анна, «поклавши дітей спати, йшла в його кімнату і там вони обговорювали, опрацьовували і планували нові видання. Мати жила життям тата, була його дорадницею й підтримкою».

Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: проф. І. Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олесандр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р.

За наполяганням дружини Франко вступив до Чернівецького університету, у Відні захистив дисертацію, отримавши диплом доктора філософії. Вони розраховували, що це дасть можливість отримати місце у Львівському університеті чи очолити Наукове товариство імені Шевченка (ця посада оплачувалася) і мати стабільний дохід. Однак, ці старання виявилися марними: в університет його не взяли, а головою НТШ став Михайло Грушевський.

Портрет Петра Франка – робота художника Михайла Дяченка із проєкту Українського інституту національної пам’яті «Військова еліта української революції 1017-1921 років»

Ольга народила четверо дітей: синів Андрія, Петра і Тараса та доньку Анну. У вихованні дітей вона була прихильником вільного виховання, без примусу і покарань, що на той час здавалося дивацтвом. На Ольгу часто скаржилися сусіди, називаючи дітей невихованими і збитошними. Втім, усі вони виросли освіченими і різносторонньо розвиненими особами. Петро Франко, який був найбільше подібний на маму характером, став ученим-винахідником, автором 36 винаходів з технології переробки молока, одним із засновників української скаутської організації «Пласт», педагогом, письменником і перекладачем, першим директором меморіального музею Івана Франка. А ще Петро Франко увійшов в українську історію як борець за незалежність, один із перших українських військових льотчиків: був командантом летунського відділу Української Галицької армії та референтом летунства при Державнім Секретаріаті Військових Справ; організував летунський полк у Красному; здійснив понад 50 бойових вильотів за лінію фронту; двічі літав до Проскурова, де зустрічався з Симоном Петлюрою, щоб заручитися його підтримкою.

Ольга Франко. 1922 рік

Пережила Івана Франка на 25 років. Померла 15 липня 1941 року. Похована на Личаківському кладовищі неподалік могили свого чоловіка Івана.

За матеріалом з рубрики «Історичний календар» Українського інституту національної пам’яті

Історія Омеляна Ковча – це не просто біографія священника з далекого минулого. Це надзвичайно актуальний підручник людяності для нашого воєнного сьогодення. Осмислення його життя дає сучасникам декілька фундаментальних уроків, які можуть стати для нас опорою. Він продемонстрував, що людина може залишатися вільною навіть за колючим дротом, писавши із концтабору Майданек: «Тут я бачу Бога… ми тут усі рівні» та показував, що духовна свобода не залежить від зовнішніх обставин. Це джерело сили для кожного, хто відчуває себе затиснутим обставинами, війною чи несправедливістю. В часи, коли світ був поділений на «своїх» і «чужих» за етнічними чи релігійними ознаками, о. Ковч рятував усіх: українців, поляків, євреїв. Його приклади життя вчить нас, що справжня сила полягає в здатності зберігати емпатію та милосердя навіть тоді, коли світ навколо божеволіє від ненависті. Сенс його життя полягав не у виживанні за будь-яку ціну, а у вірності своєму призначенню та давало силу приймати складні рішення. Омелян Ковч не поводився як жертва обставин та був активним творцем історії. Його життя – це доказ того, що навіть одна людина в епіцентрі лихоліття може змінити події навколо себе. Сьогодні, коли українці знову проходять крізь випробування війною, постать Омеляна Ковча стає моральним компасом. Вона нагадує, що: світло можна знайти навіть у найтемніші годину, Гідність – це те, що неможливо відібрати силою та Любов і допомога ближньому є найвищою формою спротиву.

Отець Омелян Ковч проголошений покровителем душпастирів Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), йому присвячено документальний фільм «Парох Майданека». Кардинал Любомир Гузар, Верховний Архієпископ УГКЦ писав, що «отець Омелян Ковч був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього». Під час візиту в Україну Папа Римський Іван-Павло ІІ у Львові 27 червня 2001 р. проголосив блаженними 28 українських мучеників, серед яких був і о. Ковч. 11 травня 2012 р. відбулося урочисті відкриття пам’ятників у Перемишлянах та 4 жовтня 2021 р. у польському місті Люблін, на його честь названо вулиці та навчальні заклади, створено громадську організацію Братство ім. Св. Мч. О. Ковча й музей, збудовано церкви, малюються ікони.

Народився 20 серпня 1884 р. у с. Космач (тепер Івано-Франківська обл.) у сім’ї греко-католицького священника Григорія (1861–1919) та Марії Яскевич-Волфельд (1891–1939). Навчався в 1892–1904 рр. у початковій школі в с. Космач, м. Кіцмань та Коломийській гімназії. Іспит зрілості здав у Українській державній гімназії у м. Львові в 1905 р. Продовжив своє навчання у Римській Колегії св. Сергія і Вакха Папського Урбаніанського університету (1905–1911). У 1910 р. одружився з донькою буковинського священника Марією-Анною Добрянською. В 1911 р. прийняв ієрейські свячення з рук єпископа Григорія Хомишина й розпочав свою службу у Підволочиську, тепер Тернопільської області. У 1912–15 рр. отець Ковч їде до Боснії, де займається душпастирською опікою українських емігрантів з Галичини в окрузі Прієдор та є парохом у м. Козарац.

В 1916–19 рр. його призначають на парафію у с. Серники Горішні на Рогатинщині. З початком польсько-української війни о. Омелян у березні 1919 р. стає капеланом Галицької армії в 3 Бережанській бригаді. Стрільці і старшини запам’ятали його як безстрашну людину, яка завжди була на передовій. Він говорив: «Я маю досвід війни і знаю, що вояк на лінії фронту почуває себе краще, коли бачить там лікаря та духівника, Я свячений, а свяченого куля не бере!».

У липні 1919 р. УГА відступила за р. Збруч та об’єдналися з Дієвою Армією УНР, щоб воювати проти Червоної армії. Під час боїв із більшовиками капелан Ковч потрапив до полону і чудом врятувався від розстрілу. Згодом потрапив у польський полон у табір для інтернованих у Вадовицях. Антисанітарні умови приміщень, голод (мав вагу 40 кг.) та холод призвели до захворювання на тиф. У березні 1920 р. після клопотання митр. Шептицького о. Ковча було звільнено. Для реабілітації, після довготривалої хвороби, його направлено до родини в с. Іванівці Заліщицького повіту. Після одужання у 1921 р. призначений священником у с. Бовшів Перемишлянського повіту, а в квітні 1922 р. стає деканом Перемишлянського деканату та парохом храму Св. Миколая греко-католицької громади, а також у с. Коросно.

Отець Ковч свою діяльність зосередив на громадсько-культурній діяльності. Він зібрав гроші на відбудову парафіяльного храму, споруджені читальні Просвіти і кооператив у с. Коросно. У Перемишлянах під його керівництвом створювалися гуртки, хори, різні організації. Особливу увагу Отець приділяв допомозі бідним, бездомним та сиротам, батьки яких загинули під час Першої світової війни. Отець виховував своїх парафіян у дусі доброзичливості, а разом з тим закликав боронити своє, що належить кожній людині по праву.

З різного роду документів, в першу чергу звітів польської поліції, дізнаємося про вплив отця Ковча на громадсько-політичне життя Перемишлянщини. Його активна позиція у будь-яких справах привертала прискіпливу увагу польської влади і поліції. У його домі упродовж 1925–1934 рр. було проведено понад 40 обшуків та ревізій, половина з яких завершувалися тюремними арештами і грошовими штрафами. За агентурними даними він був чільним місцевим діячем чи симпатиком УВО, згодом ОУН. У жовтні 1933 р. в селі Боршів виголосив проповідь, у якій засудив політику Голодомору, яку проводив комуністичний режим та був заарештований.

Совєтська окупація Західної України з кінця вересня 1939 р. творила систему тотального контролю і репресії. В таких умовах отець Ковч перед новими окупантами відстоював права людей, боронив сусідів (в тому числі поляків). За це його було заарештовано і чудом під німецькими обстрілами пощастило втекти. НКВД оголосив винагороду в 5 тисяч рублів за інформацію про о. Ковча. Після відступу совєтської влади і армії у Перемишлянській тюрмі виявили 39 трупів розстріляних і закатованих в’язнів.

З приходом третього окупанта, нацистської Німеччини о. Ковч стає організатором Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р. у Перемишлянах та очолює повітову управу. Він закликав уникати служби в німецькій поліції, а також у проповідях закликав зберігати людську гідність і не брати участі в антиєврейських акціях. Виявом особистої мужності Омеляна Ковча було переховування євреїв, особливо дітей. Урятувати їх від неминучої загибелі допомагали свідоцтва про хрещення, яких він видав понад 600. Він робив усе, щоб урятувати усіх, без огляду на національні і релігійні відмінності та написав листа на ім’я Гітлера з проханням зупинити переслідування.

30 грудня 1942 р. о. Ковча гестапо арештувало й відправило на допити у львівську тюрму на вул. Лонцького. Від о. Омеляна вимагали визнати вину, припинити хрещення євреїв та відмовитися від осудження німецької влади, але він послідовно заявляв, що робитиме усе, що вимагає від нього церковний сан. В умовах в’язниці о. Ковч відправляв Службу Божу, сповідав ув’язнених. До його визволення долучався митр. Андрей Шептицький, але його клопотання були марними. В серпні 1943 р. його перевели до концтабору Майданек біля м. Любліна, де отримав № 2399.

В умовах концтабору, яке було справжнім пеклом на землі, священник Омелян Ковч не забував про своє покликання, ставши своєрідним парохом Майданека. Він виконував повинності нарівні з іншими в’язнями, а ввечері відправляв Літургію, сповідав, причащав, хрестив, освячував водою останки, які мали спалювати у крематорії, надавав розраду усім, незважаючи на релігійну і національну приналежність: полякам, євреям, росіянам, естонцям, литовцям тощо. Омелян Ковч здобув значний авторитет, а перебування у концтаборі вважав місіонерством: зневіреним говорити про віру, надію, любов. У Майданеку повторюється ситуація, подібна до подій у львівській в’язниці. О. Ковча намагалися звільнити з ув’язнення, та він попросив цього не робити, бо був єдиним священником, який відправляв Богослужіння. У лютому 1944 р. о. Ковч попадає до концтабірного шпиталю та 25 березня його тіло було спалено в крематорії. Відмовившись від особистого порятунку парох Майданека піднімається до високого євангельського розуміння сутності людської душі: «Дякую Богові тисячу разів на день за те, що він послав мене сюди. Я не прошу його про нічого більше. Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю».

Протягом усього життя о. Омелян Ковч проводив постійну працю щодо власного духовного збагачення, виховання та освіти. Своїм подвижницьким життям і смертю яскраво довів, яким повинен бути – батько, священник, місіонер, доброчинець, капелан УГА, громадсько-політичний діяч, патріот, мученик та ісповідник віри.

Нащадкам потрібно знати історію та осмислювати життя Омеляна Ковча, намагаючись віднайти в ньому джерело сили духу. Діяльність священномученика Ковча – це приклад того, як одна людина може протистояти трьом окупаціям й тоталітарним машинам, озброївшись лише вірою та совістю.

Микола Посівнич

128 літ тому, 10 квітня 1898 року в Полтаві народився Степан Скрипник (Мстислав), патріарх Київський і всієї України. Нижче 10 фактів із життєпису та про вшанування пам’яті.

З дитинства виховувався у християнській та патріотичній атмосфері

У його родині було сім дядьків священиків по материній лінії. Мати Степана Скрипника, Маріанна Василівна—рідна сестра Симона Петлюри, третя донька Василя й Ольги Петлюр. Виховала чотирьох синів і доньку.

Хата, у якій народився і провів дитинство Степан Скрипник

Навчання розпочав у приватній гімназії Шевелева. Після того, як влада Російської імперії її закрила за участь учнів у святкуванні ювілею відкриття пам’ятника Іванові Котляревському, перейшов до Полтавської класичної чоловічої гімназії. Там вступив до таємного «Гуртка українських середньошкільників у Полтаві».

Полтавська класична чоловіча гімназія, у якій навчався майбутній Патріарх

Навчаючись у гімназії, постійно відвідував церкву, співав у церковному хорі, допомагав під час богослужінь. Зокрема, прислужував вікарному єпископу Полтавської єпархії Юрію Ярошевському, який пізніше стане митрополитом Варшавським і буде вбитий за українізацію православ’я в Польщі.

Петлюрівець. Хорунжий Армії УНР

Дядько Симон був прикладом для наслідування. В одному з інтерв’ю він розповідав: «Я був пуцвірком. Влітку він приїхав із Кубані і був два тижні, навчив мене одного вірша Шевченка. А то було якраз на Різдво, і він хотів, щоб я той вірш декламував. Від цього пішло дуже багато… Мама була вдоволена, обняла мене, розчулилася, тато зрадів…».

Родина Петлюр і Скрипників перший ряд (зліва направо) – племінники С.Петлюри: Сільвестр, Зінаїда, Валеріян Скрипники другий ряд – сестри С.Петлюри: Феодосія, Маріамна з чоловіком Іваном Скрипником, Марина третій ряд – племінники С.Петлюри: Андрій та Степан Скрипники
Полтава, 1915 рік

А у мемуарах зазначав: «Я петлюрівець, і за родинним походженням по матері, і за переконаннями». Особистий ад’ютант Головного Отамана УНР Симона Петлюри (1920-1921).

Степан Скрипник, ад’ютант Симона Петлюри

У березні 1918-го вступив до кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнко, з 1920-го – у 3-й Залізній дивізії Армії Української Народної Республіки (УНР). Отримав старшинське звання хорунжого. Незабутнє враження на Степана справила історична подія 1 січня 1919 року, коли Директорія УНР під керівництвом Симона Петлюри затвердила закон, що проголошував автокефалію Української Православної Церкви та визначав її вищий устрій. Основна мета полягала у створенні незалежної від Московського патріархату церкви, де вища влада належала Всеукраїнському церковному собору та Синоду.

Боровся за права українців Волині

У 1923-му емігрував до Варшави, закінчив Вищу школу політичних наук. У 1930-му обраний послом до Польського сейму від Волині. За 9 років виголосив близько 20 промов. Організував 10 вересня 1933-го так звану «Почаївську маніфестацію», на яку зібралося близько 20 тисяч прочан. Під час мітингу було розгорнуто синьо-жовті прапори та гасла з вимогами українізації церкви. 1 вересня 1941-го увійшов до складу «Тимчасової адміністрації Української православної церкви» на Волині. Домагався дерусифікації церковного життя на Волині, де українці становили майже 70% віруючих. Врятував від сталінських переслідувань 700 українських священиків. Перебуваючи в 1944-му в Польщі, організовував звідти їхню евакуацію до країн Західної Європи.

Витримав страшний удар долі

Донька Голови Директорії УНР Леся Петлюра з двоюрідним братом Степаном. Камбо-ле-Бен,1937

У підсовєтській Україні російсько-більшовицькі окупанти з НКВС розстріляли рідню Степана: рідних братів Андрія, Сильвестра, Валер’яна та рідних тіток (сестер Симона Петлюри Марину і Феодосію). У 1940-му після захоплення Львова червоною армією Сталіна, комуністи вбили дружину Іванну. Цього року прийняв сан диякона, згодом священика, а у квітні 1942-го-постриг під чернечим ім’ям Мстислав.

У гітлерівських в’язницях

Восени 42-го був заарештований гестапо, поневірявся в Чернігові, Прилуках та Києві. За клопотанням духовенства звільнений у квітні 1943-го.

Митрополит

У сані єпископа

З 1947-го – митрополит УПЦ Канади. З 1949-го – митрополит УПЦ в Америці. Очолив УПЦ у США в 1971-му.

Фундатор «Українського Єрусалиму». Так називають церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруці (США), що його заснував і розбудував Патріарх Мстислав. До нього входять консисторія, православна семінарія, видавництво з друкарнею, музей, бібліотека, архів, цвинтар видатних українців.

Почесний гість Всеукраїнських зборів Народного Руху України

Повернувся в Україну в жовтні 1990-го року.

В’ячеслав Чорновіл зустрічає Патріарха Мстислава в аеропорту Львова (жовтень 1990 року)

На них виголосив промову: «Що б ми хотіли від політичних громад? Щоб вони розуміли роль Церкви в житті нашої нації… Церква – це є те середовище, навколо якого наростає моральна сила». За три роки свого патріаршества Мстислав сім разів відвідував Україну з тривалими візитами.

На могилі Тараса Шевченка. 1990 рік

Зокрема, на початку травня 1991 року на запрошення громади місцевих громади УАПЦ та осередку Народного Руху він відвідав рідне місто, побував на вулиці свого дитинства у Полтаві, вклонився могилам предків, поклав вінки на могили Івана Котляревського та Панаса Мирного, провів масові зустрічі із вірянами. Останній візит до Полтави відбувся вже після відновлення незалежності: у грудні 1992 року.

Патріарх

30 жовтня 1989-го проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. В жовтні прибув в Україну. На Всеукраїнському православному соборі в червні 1990-го обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ. Після створення в 1992-му УПЦ Київського патріархату проголошений її патріархом. Тоді ж передав новоствореним Збройним силам України прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Помер 11 червня 1993-го у місті Грімсбі (Канада). Похований у скрипті собору святого Андрія у Саут-Баунд-Бруці.

Пам’ять

На фасаді хати у Полтаві, де мешкала родина Скрипників, у липні 1994 встановлено меморіальну дошку на честь патріарха Мстислава (архітектор Ю. В’ялий).

Меморіальна дошка на фасаді будинку, у якому народився

Із 1994 року громадська організація «Сестринство Святої княгині Ольги» заопікувалася музеєфікацією будинку. Громадські і релігійні діячі проголосили про створення тут меморіального музею, власноруч ремонтували хату, влаштовували толоки і історичні екскурсії для школярів. Втім, ці зусилля лише на певний час зупинили руйнацію історичної будівлі. Гірка правда: стан будинку — аварійний, стеля тримається на підпорках, світло та газ давно відрізали. Аксіоматично: родинний дім Івана Скрипника та Маріамни Петлюри має стати музеєм-садибою (за аналогією із хатами Котляревського та Мирного), духовним і туристичним центром. Відтак, потрібні бюджетні вливання на реконструкцію з сучасних будматеріалів (звісно, важливо зберегти первісний вигляд будівлі) й управлінські рішення щодо створення музею й обрання його директора.

У 2014 році з ініціативи тодішнього очільника Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю ПОДА (нині представник УІНП в Полтавській області) Олега Пустовгара телеканал «Лтава» створив низку просвітницьких відео «Поборники незалежності». Зокрема й про Патріарха Мстислава.

У 2016 році у межах декомунізаційних процесів з ініціативи міської громадської топонімічної комісії, зокрема її учасників—воїна ЗСУ, депутата міської ради, Героя України Юліана Матвійчука, заступника директора Державного архіву Полтавської області Тараса Пустовіта та Олега Пустовгара (нині представник УІНП в Полтавській області) вулицю Карла Лібкнехта, де розташована хата, у якій народився і провів дитинство, згідно з розпорядженням Полтавської ОДА перейменовано на вул. Патріарха Мстислава. Також іменем славного уродженця Полтави названо вулиці у Києві та Кам’янець-Подільському. Меморіальні дошки встановлено на фасадах Покровського кафедрального собору ПЦУ у Івано-Франківську, Андріївського храму у Києві, та у Львові – на споруді Успенської громади ПЦУ й на вулиці Пісковій, 17, на будинку, в якому у 1991–1993 роках під час відвідин міста Лева зупинявся Патріарх.

Меморіальна дошка на вулиці Андріївський узвіз в Києві. Скульптор Володимир Щур

За матеріалами офіційного сайту УІНП та інтернет-видань

4 квітня 1914 року в родині графа Ростислава Капніста, нащадка поета і драматурга, друга Івана Котляревського, Василя Капніста, народилася донька Марієтта (Марія), якій судилося стати геніальною актрисою, чию долю зламає більшовицький режим. Походила із давнього непересічного роду, представники якого лишили помітний слід, зокрема й на Полтавщині. Її драматичне життя можна написати не один роман. Капністи мали маєтки на Полтавщині та великий дім на 70 кімнат в Судаку.

У 1921 році більшовики розстріляли Ростислава Капніста, тітку вбили просто на очах шестирічної Марії, а за кілька днів від розриву серця померла старша сестра. Маму Марії з дівчинкою та трьома братами врятували кримські татари, прихистивши їх, а потім непомітно переправивши із Судака перевдягненими в кримськотатарський одяг.

У 1927 році Марія опинилася в Києві – захворіла тітка і треба було її доглядати. Закінчила трудову школу, вчилася в в театральній студії, згодом вступила на фінансовий факультет Інституту народного господарства.

Мріяла про театр, вчилася в театральному інституті, але дворянське походження в «странє совєтов» було прокляттям. У 1941 році її затримують за звинуваченням у «шпигунських зв’язках» і «антирадянській агітації». Вирок – 8 років таборів Казахстану: Тайшет, Джезказган, Караганда. Які стали для неї колами пекла: їй обрізали волосся, вибили всі зуби, морили голодом і непосильною працею, кидали в камери з кримінальниками. Кілька разів вона буде на волосину від смерті, але не зламається. Пізніше зізнається, що через усі випробування в таборах пронесла родинну реліквію – чудотворну ікону Козельщанської Божої Матері.

Одного разу ледь не згоріла в пожежі в степу. З вогню її врятував теж засланий польський інженер Ян Волконський. На знак вдячності Марія народила йому доньку Радославу. В 1953-му році Волконського розстріляли. Марія отримала новий термін – за те, що вступилася за доньку, над якою знущалася вихователька дитячого садка. Раду віддали у дитячий будинок, потім її вдочерила подруга мами Валентина Базавлук.

Марію звільнили у 1956-му, але це не принесло бажаного щастя. Сталінські табори навік забрали молодість і красу. Друг, який прийшов зустріти її на пероні, просто не впізнав у старій виснаженій жінці своє кохання. Донька так само не одразу прийняла маму. Не було роботи і житла.

А потім її побачили на кіностудії Довженка і запропонували роль. Вона грала багато – графинь, чарівниць, черниць, фатальних жінок. Її образи запам’ятовувалися одразу і не відпускали, бо надто багато в душі актриси було болю і страждань. Коли хтось із молодих колег пожартував з приводу її зовнішності, Марія Ростиславівна відрізала: «Не смійтеся зі старості тих, чиєї молодості ви не бачили».

Зіграла більше 120 ролей в кіно і театрі. У 1980 році її прийняли до Спілки кінематографістів України, у 1988 їй присвоїли звання Заслуженої артистки України.

Її реабілітували у 1958-му – за відсутністю складу злочину. Попри важке життя, Марія Капніст продовжувала вірити в людей і робити добро. Однак роки в гулагівських шахтах виробили в неї клаустрофобію – вона боялася спускатися в метро чи підземні переходи. Що стало фатальним – 12 жовтня 1993 року біля кіностудії Довженка її збила машина. Попри всі старання лікарів, врятувати актрису не вдалося. 25 жовтня її не стало. Перед смертю вона попросила доньку зберегти прізвище Капніст.

Похована на Полтавщині в родовому маєтку Велика Обухівка, поряд з могилою знаменитого предка Василя Капніста.

За матеріалом офіційної ФБ-сторінки УІНП

3 квітня минуло 108 років від дня народження українського письменника та державного і громадського діяча Олеся Гончара. Про життєвий та творчий шлях літератора Український інститут національної пам’яті створив просвітницький слайдер.

За матеріалом із офіційної ФБ-сторінки УІНП

6  квітня – день народження відомого українського громадського діяча в Росії Тараса Дудка.

Минуло 5 років  як він одійшов у вічність. Тарас Дудко був останнім головою Об’єднання українців Росії. Бути головою ОУР йому довелося недовго, менше року. І все його перебування на цій посаді  було боротьбою з російською владою за існування Об’єднання. Звісно ця боротьба закінчилося поразкою Об’єднання, яке було ліквідовано Верховним судом Росії як юридична організація у 2012 р. Сьогодні наступником ОУР. є Об`єднання українців східної діаспори.

Тарас Дудко називав політику, яку Росія вела проти України та всього українського, війною.

«Справжня війна, війна фізична, економічна, ідеологічна. Війна, яка заважає Україні розвиватись і разом з тим ця війна перетворює Росію у ще більш агресивну державу» – казав Тарас Дудко. Сьогодні його слова отримують переконливе підтвердження.

Тарас Дудко був палким патріотом України, носієм українського духу, прикладом жертовного служіння Україні, віри в Україну, її майбуття.