Січень 1992 року. Ретроспективний показ на українському телебаченні фільмів латвійського режисера Юріса Поднієкса повернув мене в прибалтійський червень 1988 року. Повернув до початку того бурхливого літа в Естонії, куди я попав, переїжджаючи у службовому відрядженні за маршрутом: Кіріші – Санкт-Петербург – Нарва – Кохтла-Ярве – Таллінн – Рапла – Пярну – Рига. Естонія запам’яталася в 1988 році вишуканою завершеністю вписаних у ландшафт містечок і хуторів, кам’яною казкою Вишгорода, північною шляхетністю вілл приморського Кадріорга, сучасністю будівель яхт-клубу Піріта в Таллінні та, головне, незвикло урочистим виразом облич, очей і усмішок завжди спокійних прибалтів.
Звичним було стримано вороже ставлення до моєї російської мови. Але майже завжди після кількох чемних фраз і запрограмованої згадки про Західну Україну й Львів ситуація змінювалась. Шкода, що я не був на мітингах і демонстраціях минулого тижня в Таллінні. Чого вартий був лише суботній стотисячний, чи не перший на теренах СССР, мітинг на Співочому Полі. Там громада віддавала наказ делегатам від Естонії на Х1Х-ту Партконференцію Комуністичної партії Совєцького Союзу. Віддавала чітко сформульовані тези, як виборювати незалежність. Уявити собі ці події в Естонії та в усіх республіках Прибалтики можна за кадрами фільму “Ми” латиша Юріса Поднієкса.
Старі вулиці Риги. Масовий похід до пам’ятника Свободи і на Братське кладовище до могил борців за незалежність Латвії. Дивний цвіт національного одягу жінок, строгі, рішучі, ніби вирубані з каменю обличчя чоловіків, перший національний прапор в повітрі, а потім маєво сотень прапорів, мовчазне напруження в протистоянні народу і кинутих проти нього сил міліції.
Через кілька місяців мої земляки теж познайомляться з міліцейськими гумовими “демократизаторами” на мітингах і демонстраціях у Львові, почують гарчання вишколених псів і побачать націлений на психологічне залякування марш закутих в майже середньовічні обладунки молодчиків з ОМОН та їх підозріло мутні бездумні очі. Молодчиків готових, як їхні пси, кинутися на мирну демонстрацію і лупцювати беззахисних жінок, дітей і старших людей.
Знову фільм “Ми”. Просякнуті безсилою злобою обличчя російських ораторів на мітингу “Інтерфронту” в Ризі. Спішно організовані лідерами російськомовних громад “комітети національного порятунку” в Латвії, Литві та Естонії. Вимоги негайно передати їм владу від законних парламентів республік. Подібні організації, правда, не такі згуртовані, після майже 92-х відсоткового рішення народу України про незалежність від 1 грудня 1991 року спробують відірвати надуману “Новоросію”, “Донецько-Криворізьку республіку” і Крим. Заплановані Москвою акції на захист конаючої імперії в Прибалтиці в січні 1991 року виллються в танкову атаку на заповнену людьми площу біля Вільнюського парламенту і телецентру. Проллється кров, але литовці не відступлять…
Після цих подій велетенські бетонні блоки і важкі транспортні засоби перекриють мости через Даугаву і вулиці до центра Риги. Вузькі вулички Вишгорода навколо парламенту Естонії теж заблокують бетонні брили, але з’явиться й новинка – таблички з танком, перекресленим червоною лінією. Недаремно, кінематографічний пензель режисера Юріса Поднієкса відтворив на екрані фрагменти свята Ліго – символу праісторичної самобутності народів Прибалтики. Свята – вершини національного духу та вираження самобутності народу, що передається з покоління в покоління. Ключові кадри показують окрилених надією волі обличчя дівчат і юнаків у національних одежах і супроводжуються неповторними латиськими піснями за кадром.
Кульмінацією всього фільму, без сумніву, є єдиний порив хору на естраді та тисяч і тисяч присутніх на Співочому Полі в Ризі – сканування Латвія! Саме так через рік вперше співали національний гімн “Ще не вмерла Україна” артисти гурту “Не журись” і мої земляки львів’яни на освітленому тисячами свічок стадіоні “Україна” в жовтні 1989 року. Співали, завершуючи перший за 55 років совєцької влади концерт заборонених імперією пісень Українських Січових Стрільців – борців за незалежність Західно-Української Народної Республіки у 1918-1919 роках.
Черговий кінокадр – мереживо зморщок біля втомлених очей старшої латишки. Одна секунда, друга… і зморшки трансформуються в картини вступу червоноармійців – “визволителів” у Ригу в 1940 році. Нескінчена колона танків і автомашин. Тисячі рижан на вулиці. Квіти, вітання, посмішки. Переможний азійський танець двох червоноармійців у будьонівках у колі латишів вносить елемент тривоги в приторно радісну палітру кадрів кінохроніки окупантів. Нові кадри – чоловіки, жінки, діти в ешелонах до Сибіру. До болі знайомі Латвії, Литві, Естонії та Західній Україні картини.
Чого ж не було на відміну від Прибалтики в Україні в червні 1988 року? Не було Народних Фронтів, не потрясали підвалини російської імперії вимоги економічної та політичної незалежності. Здавалося, ніби ніколи не майорів блакитно-жовтий прапор над незалежною Україною.
Вперше сотні блакитно-жовтих знамен розірвуть львівське небо на ще добровільно-примусовій “совковській” першотравневій демонстрації 1989 року. Це прорветься через кордони міліції та військових, очевидно, не без їхньої мовчазної згоди, колона майбутніх активістів українського Народного Фронту – Народного РУХ”у за перебудову. А поки що в червні 1988 року на Дніпрі “сонне царство” і благопристойно в бунтівному Прикарпатті. Як і раніше, зберігає всесильність партійний апарат України на чолі зі “зубром” брежнєвських часів Володимиром Щербицьким. Як і десятки разів раніше, делегатів на Х1Х-ту партконференцію вибрали за дверима кабінетів Центрального Комітету Компартії України та її обласних парторганізацій.
Проте ми у Львові уважно слідкуємо за подіями в Прибалтиці, вишукуючи правду серед негативної реакції центральної преси і телебачення, насолоджуємося об’єктивними статтями ліберального “Огонька”, слухаємо зарубіжні радіоголоси. Невеликі за форматом і вибухові за змістом неформальні російськомовні прибалтійські, а потім і московські газети мають величезний попит. І саме в цей період праця науковця-дослідника дає мені можливість побувати в Естонії.
У Кірішах під Ленінградом, він став Санкт-Петербургом кілька років пізніше пізніше, я виступив з доповіддю на конференції з протикорозійного захисту в нафтохімії, а звідти поїхав до Інституту сланців у Кохтла-Ярве в Естонії, з яким не перший рік працюю. Далеко, але дорога цікава. Погожий літній день серед пам’ятників міста на Неві. Музейна святість Академії художеств, де вчився і працював молодий Тарас Шевченко і де збереглася його кімната. Ранковий поїзд на Нарву. Попереду недільний день і Естонія.
Нарва зустріла полудневим ясним сонцем, підкресленою чистотою зелених вулиць, дикою красою порожистої річки Нарова і протистоянням двох колосів на її берегах – Нарвського замку і фортеці Іван-город. Іван-город – це Російська федерація. Там йшло свято “Играй гармонь”. Натовпи людей снували туди-сюди, виступала якась художня самодіяльність під обов’язкову гармонь, люди штовхалися біля автофургонів з промтоварами і біля столів з примітивними закусками і питвом.
Нарвський замок в Естонії (праворуч) і фортеця Іван-город у Росії. Вигляд від моря. W.S. Stavenhagen “Album Ehstlaendischer Ansichten”, Mitau 1867. www.tlulib.ee/grafo/index.php?ID=227.
Над усією цією суєтою відчужено височіли вікові кам’яні стіни і башти фортеці. Опираючись на поворотні механізми, уцілілі гаубиці часів Першої світової війни загрозливо дивилися в небо. Навпроти західної стіни Іван-города нависало над бурунами ріки Нарова оперте на скелю громаддя Нарвського замку і прорізала блакитне небо його височенна башта. Годинник вже б’є першу. Пора би … поснідати. Подивившисб на вже порожні столи в фортеці Іван-городу, повертаюсь через міст до Естонії.
Заходжу через ворота до Нарвського замку і вловлюю гострим нюхом людини, що часто буває у відрядженнях, чудовий аромат свіжо запареної кави. Кафе на галереї над воротами добре вписано в старовинну будівлю. Вибір дань після Росії, включно з Ленінградом, захоплюючий. Ціни нормальні. Спершу беру, звичайно, каву. Потім буженину з горошком, свіжий твердий сир, канапки з копченою рибою, хрумкі булочки з маслом…
Тепер можна йти на екскурсію. Експозиція відреставрованого Нарвського замку готова задовольнити найвибагливішого туриста. Все добре продумане і оформлене. Читаю на табло, що замок побудували данці, після них в ньому укріпилися хрестоносці, потім шведи. Після Першої та Другої світових війн прадавні господарі цієї землі – естонці в черговий раз підняли замок із руїн. Екскурсовод приводить цифри щодо відсотку прибутку республіки Естонія, виділеного на реставрацію пам’яток старовини. Думаю – от би нам так в Україні.
Замкова башта Довгий Герман вражає досконалістю реставрації та творчою видумкою історичної експозиції на всіх восьми поверхах. Її верхні поверхи значно перевищують рівень укріплень фортеці Іван-города. Мабуть, це мало неабияке значення під час тривалих шведсько-російських воєн. Купую гарно оформлений буклет Нарвського замку і йду оглядати місто. До автобуса ще півтори години. Отже, є ще час на обід. В ресторані на центральній вулиці мене обслуговує старша жінка явно української статури. Я не помилився, вона з Калинівки під Вінницею. Живе в Естонії з тридцять років і з задоволенням говорить зі мною українською мовою.
Кількагодинний шлях по швидкісному шосе і от вже Кохтла-Ярве – край сланцевих шахт, териконів і піролізних печей, що виділяють органічні продукти з добутого сланцю й наповнюють повітря запахом паленизни. Статистика твердить, що це єдиний район Естонії, де переважає російськомовне населення. Кілька днів роботи з науковцями Інституту сланців і виробничниками переробних підприємств Кохтла-Ярве і Ківиилі. Службові справи полагоджені. І от за вікном ранкового автобуса за смугою чорноти викидів димарів ТЕЦ приміського Маарду проглядаються білі новобудови Таллінна. Ще трохи і з’являються кам’яні вежі Вишгорода у Таллінні. Вперше я побачив їх у січні 1984 року.
Таллінн усміхався сонячному ранкові й жив надіями. Без сумніву, він зрозумів, як багато значить слово “Ми”. Купую місцеві і центральні газети за кілька днів, яких не було в провінції. Кинувши оком на полову фраз на зразок “Воля народу – воля партії”, починаю з іншої інформації. Читаючи між рядками, встановлюю хронологію і суть останніх подій в Естонії. Вражає велике газетне фото людського моря на зустрічі з делегатами Х1Х-ої партконференції від Естонії. Наведено перелік наказу виборців.
А у нас у Львові громадськість і близько не чула про висунутих кандидатів, про вибраних депутатів, а тим більше не доручала їм, які питання вони мають вирішувати. Проте вільне слово через кілька днів зламало окови мовчання й в Україні. 23 червня 1988 року в “Літературній Україні” надрукували статтю Івана Дзюби “В обороні людини і народу”. Далі кожне число газети ставало для нас святом – настільки актуальними і насиченими духом національного відродження були матеріали.
Апогею боротьба слова за національне відродження України досягла у вересні-листопаді 1989 року, коли повністю без цензури друкували матеріали Першого З’їзду Народного РУХ’у України. Доповіді В. Яворівського, І. Драча, С. Плачинди, С. Головатого, виступи Є. Сверстюка, М. Гориня, І. Юхновського й інших письменників, поетів, юристів, дисидентів і науковців. Вони внесли свій вклад в “оборону людини і народу”. Основою проголошених закликів були, як у 1988 році в Прибалтиці, проблеми пробудження нації та розгортання боротьби за її економічне і політичне самовизначення.
Перша річниця проголошення незалежності Естонії. Урочистості в Таллінні. 24 лютого 1919 р.
Я щиро вдячний привітним естонкам, шкода, що не познайомився з ними ближче, з відділу наукової інформації СКТБ “Дезінтегратор” у Таллінні за подарований “Вісник Народного Фронту Естонії”, № 1. При читанні мене вразила чіткість і конкретність викладеного матеріалу. Хронологія подій бурхливого квітня 1988 року – місяця заснування Народного Фронту Естонії, викладення і пояснення основних понять і формулювань, адреси і телефони ініціативного центру, вступна стаття голови Народного Фронту Едгара Савісаара, плани акцій боротьби за (поки що) економічну незалежність. У дизелі з Талліна до містечка Рапла я уважно студіював “Вісник”. Нагородою був обмін думками з сусідом-естонцем середніх літ, робітником швейного об’єднання “Марат” у Таллінні.
Пригадую, що тоді в червні 1988 року в Таллінні естонці після вирішення службових питань часто питали: ”Как там у Вас во Львове перестройка?”. Я розповідав про роботу неформального молодіжного Товариства Лева (його газета “Поступ” вийде в світ у квітні 1989 року), про “зелену толоку” в львівському парку Високий Замок, про відновлення пам’ятників на могилах Українських Січових Стрільців на Янівському цвинтарі, про перші національно спрямовані концерти народної артистки України Ніни Матвієнко, присвячені загиблому в середині 1980-х років у совєцькому таборі поету Василю Стусу та іншим політв’язням…
Уважні очі слухачів свідчили, що моя розповідь їх не задовольняє. Події в Прибалтиці давно пройшли цю стадію. Крім того, можливо, співбесідники чули напередодні інформацію радіо “Свобода” про вибух незадоволення у Львові, що вилився у перший багатолюдний мітинг на захист права формування Товариства рідної мови, внаслідок заборони компартійної влади міста провести установчі збори. Ці події відбулись у Львові 13-14 червня 1988 року, коли я їхав із Кіріші до Естонії. До тепер відчуваю, що з їх очей випромінювалось і зависало в повітрі питання: “Чому Україна мовчить? Чому живе по-старому?”
Бувало, що ці питання таки задавали. Тоді доводилося відповідати і їм і собі. Говорити гіркі слова про неоднорідність і невисоку національну свідомість населення Східної та Південної України, про тотальну русифікацію столиці – Києва і великих промислових міст, про домінування української мови в Західній Україні й сільській місцевості, про втрату національної культури і традицій, про зруйновані церкви і понівечені душі…
Говорити, а в той час думати (як нас навчили мовчати) про 15 тисяч вирізаних російським військом жителів Батурина на Чернігівщині – столиці гетьмана Івана Мазепи, що виступив проти деспотизму Петра Першого, про більшовицький наступ на незалежну Україну в 1918-1920 роках, про страшний Голодомор 1932-1933 років, що зламав опір українського селянства новітній панщині – колективізації. Вислухавши питання і витримавши погляди працівниць СКТБ «Дезінтегратор», я показав рукою на їхній стіл. А там лежав № 3 журналу “Новый мир” за 1988 рік, в якому я прочитав місяць тому спогади письменника В. Тендрякова про голод 1932-1933 років на Кубані. Моя відповідь – читайте Тендрякова – підсумувала розмову. Першу офіційну згадку про Голодомор в Україні надрукували в газеті “Правда” лише у вересні 1988 року.
Не сумніваюся, що більшість з моїх естонських візаві чули про збройну боротьбу жителів Західної України з німецькими, а потім з більшовицькими окупантами в 1940-1950 роках, про терор НКВД в західноукраїнських землях, про масові депортації до Сибіру і Казахстану. Знали, але так як я, не говорили про це. Мабуть, ще не прийшов час розмовляти на такі теми з незнайомими людьми…
А наскільки важливою була для маленької Естонії та для всієї Прибалтики позиція України в питаннях національного відродження в далекому 1988 році, я до кінця зрозумів у лютому 1992 року, під час телевізійних дебатів естонського журналіста Урмаса Отта з Президентом України Леонідом Кравчуком. Завжди врівноваженому і по-північному витриманому У. Отту не вдавалося скрити перед телекамерою внутрішнього торжества в розмові про Біловежську угоду лідерів Росії, України і Білорусі, надзвичайно важливого політичного акта, що обумовив кінець Совєцького Союзу.
Для невеликої, але стійкої та послідовної в боротьбі за незалежність Естонії закінчились часи нерівного протистояння з величезною Російською імперією. Імперією, приреченою на загибель, але ще такою страшною в часи агонії. Адже зовсім недавно, тільки в кінці 1991 – на початку 1992 років У. Отт і жителі Естонії переконалися, що відтепер стали непотрібними таблички про заборону в’їзду совєцьких танків до Вишгороду в Таллінні.
лютий-березень1992 року Ярослав Середницький
