Боротьба ОУН за молоде покоління, середина 1970-х

Юрій Щур

Одним з найбільш актуальних питань, які завжди у свої діяльності тримала на контролі Організація Українських Націоналістів, було залучення молоді до визвольної боротьби. Різноманітним аспектам цієї проблеми у часовому проміжку 1939-1955 років присвятив ґрунтовне дослідження київський історик Олександр Іщук, книга якого побачила світ у видавництві «Літопис УПА» у 2011 році. Про те, що питання охоплення молоді України, зокрема Наддніпрянщини, продовжувало залишатися одним з першочергових для ОУН на еміграції, дізнаємося із раніше засекречених документів КГБ.

На початку червня 1975 року керівництво органів держбезпеки доповідало Щербицькому про нові оперативні дані щодо українського націоналістичного руху. Зокрема про те, що ОУН, розглядаючи питання активізації антирадянської діяльності, важливе місце відводить молоді. У зв’язку із цим, через зв’язкових та інші канали вони передають однодумцям в УССР настанови інтегруватися у державні, ідеологічні заклади, в навчальні заклади й школи, щоб з використанням становища більш ефективно впливати на виховання підростаючого покоління, займатися формуванням національного світогляду.

Кагебісти при цьому акцентували увагу, що з аналогічними гаслами виступають і відомі їм представники націоналістичного руху в Україні. Зокрема, син Головного Командира УПА Романа Шухевича Юрій, заарештований КГБ у 1972 році, відбуваючи присуд, підготував текст програмного характеру «Думки вголос» (вилучений кагебістами й, за їх словами, не отримав поширення), де були й такі рядки: «Наша надія – молодь. Починати роботу з нею треба не з 16-18, а раніше – з 12 років. І якщо кожен з нас виховає кілька юнаків та юначок, то в скорому часі буде надійна зміна – вони творитимуть масову базу національно-визвольного руху».

Вчитель з Рівненської області Баранчук, який мав родичів – учасників націоналістичного підпілля, мав свою програму національного виховання молоді. Про це КГБ стало відомо від одного з агентів, який був наближений до Баранчука. Останній же, на свою біду, не знаючи з ким має справу, говорив агенту: «Необхідно взяти шефство над 4 класом у одній з сільських шкіл з тим, щоб до самого випуску, протягом навчання виховувати у дітей націоналістичне світосприйняття». Задля досягнення цієї мети Баранчук пропонував проводити з дітьми співбесіди на тему боротьби українського народу за незалежність, виховувати у них ненависть до зайд, які намагаються загарбати рідний край, до чужої культури, мови тощо. Через такі погляди вчителя відсторонили від роботи й проводили з ним відповідну «профілактичну» роботу.

Співробітники КГБ невпинно слідкували за діями фігурантів великої агентурної справи «Блок». Серед останніх був і член підпілля ОУН Євген Чередниченко («Сталий»), який під час німецької окупації був районним провідником Фастівщини. Багатолітній в’язень таборів, він і після звільнення у 1956 році, не полишив боротьби. Зокрема, у жовтні 1974 року кагебісти від агента отримали інформацію, що Чередниченко у бесідах говорив, що основна задача на той час полягала у вихованні молодого покоління у дусі любові до рідної мови, оскільки потрібні надійні люди, які зможуть продовжити справу боротьби за Україну й довести її до кінця. Крім того, КГБ стало відомо, що Чередниченко підготував тематичну збірку патріотичних віршів, автори яких оспівували Україну та закликали боротися за її свободу. Через дружину Віру, вчительку української мови та літератури, намагався поширити цю збірку серед учнів. У березні ж 1975 року Євген Чередниченко разом з чоловіком народної артистки СССР Діани Петриненко Гаринальдом (батьки відомого українського співака Тараса Петриненка) намагалися записати збірку віршів на магнітофонну стрічку.

Ще один фігурант справи «Блок», літературознавець Юрій Бадзьо також був «помічений» в якості автора висловів про роботу серед молоді. Зокрема, агенти повідомляли про його позицію щодо роботи із патріотичного виховання зі шкільною молоддю, яка потім неодмінно має здобувати вищу освіту, влаштовуватися на відповідальні посади, вступати до компартії. Залишаючись на своїх патріотичних позиціях, ці люди мали отримати важелі для захисту української культури, мови тощо.

Загалом, варто відзначити, що у середині 1970-х років вже повним ходом йшла чергова кампанія по боротьбі з українським націоналізмом, як реальним, так і вдаваним. Все, що більш-менш не відповідало канонам (пост)імперського міфу про «три братні народи» оголошувалося націоналізмом і відповідно каралося. То ж не дивно, що у своїх доповідних КГБ фіксував ціле «кубло» націоналістів у освіті й науці по всій території України. Основними націоналістами тут виступали історики, філологи та економісти. Останні за те, що на конкретних прикладах доводили про нерівність УССР по відношенню до Росії та СССР загалом.

Для вчительки історії школи № 117 міста Києва Коваленко вислови про вивчення «сивого минулого багатостраждальної України» та екскурсії до «національних святинь» коштували роботи. Учитель однієї із шкіл Переяслав-Хмельницького району Київської області Овсієнко також значну увагу приділяв роботі з молоддю, декому давав читати літературу, яка була КГБ визнана націоналістичною й політично шкідливою. Відповідно, 1973 року Овсієнко був засуджений за антирадянську діяльність.

Того ж року до кримінальної відповідальності було притягнено викладачів Уманського технікуму механізації сільського господарства. Зазначалося, що Матвіюк та Білоус відверто пропагували націоналістичні погляди та вимагали тотального панування української мови у навчальному закладі.

Викладач Житомирського педагогічного інституту Пінчук вів заняття літературної студії, яку відвідували старшокласники та студенти. Кагебісти ж у цьому вбачали націоналістичний вплив. Особливо співробітників органів держбезпеки обурив факт організації Пінчуком фольклорної практики для студентів у Івано-Франківській області. У подібних впливах на студентів також підозрювались викладачі Ніжинського педагогічного інституту Аврахов (керівник літературної студії) та Коцюба й Наливайко.

Аналізуючи фактори, які дозволили таке піднесення антирадянщини, співробітники КГБ дійшли висновку, що «політично шкідливі прояви в середніх школах й педагогічних навчальних закладах часто є наслідком послаблення ідейно-виховної роботи, перш за все серед вчителів та викладачів, в силу чого деякі з них підпадають під вплив ворожої ідеології й мають негативний вплив на учнів». В якості прикладу тут наводилися дані на колишнього декана філологічного факультету Київського державного університету Арсена Іщука, який «протягом останніх років здійснював негативний вплив на студентів». Крім того, його учень, викладач того ж університету Кононенко так само, за кагебістською термінологією, припускався помилок у ідейно-виховній роботі, що сприяло формуванню у деяких студентів націоналістичного світогляду. Серед таких називався і поет Василь Стус. Проблему з викладачами у столичному вузі вирішили просто: Іщука у 1974 році звільнили у зв’язку з виходом на пенсію, а Кононенка відсторонили від керівництва літературною студією, відповідно не допустивши й до захисту кандидатської дисертації.

arsenIshchukАрсен Іщук

Який же співробітники КГБ вбачали вихід із такої ситуації повсякчасного навернення молоді до націоналістичних поглядів? Дозволимо собі розлогу цитату із одного зі звітів, де містяться чіткі рекомендації: «поруч із заходами з посилення ідейно-виховної роботи серед вчителів та викладачів, їх інтернаціонального виховання, на нашу думку є сенс дещо змінити існуючу практику відбору студентів для навчальних закладів, які готують педагогічні кадри. Зокрема, прийом до них здійснювати згідно з рекомендаціями партійних, комсомольських та громадських організацій, після відповідного вивчення політичних і ділових якостей кандидатів у трудових колективах. Одночасно встановити більш суворий порядок комплектації педагогічних училищ й вузів політично зрілими кадрами, здатними формувати у студентів партійну переконаність у вірності ідеям марксизму-ленінізму».

Очевидно, що комуністи та їх спецслужби в Україні, як ніхто, розуміли важливість опанування саме ідеологічними сферами життя. І молодіжне питання тут було на першорядних позиціях. Разом із тим, навіть тотальний контроль над усіма сферами життя не гарантував повного викорінення антирадянських, національно-визвольних рухів. Особливо в Україні, де модерна визвольна боротьба тривала від 1917 року.

Опубліковано Національна пам'ять.