Юрій Щур
Продовжуючи вивчати документи совєтських органів державної безпеки, відкриваємо все більше матеріалів про діяльність підпілля Організації Українських Націоналістів на теренах Наддніпрянщини у 1950-х роках. Навіть поодинокі осередки й підпільники та їхня діяльність, та й сам факт існування – надто сильно непокоїв совєтське та партійне керівництво України. Відтак, органи держбезпеки продовжували боротьбу з усіма проявами українського націоналістичного руху.
11 квітня 1955 року ЦК КПУ прийняв постанову, де відзначив незадовільний стан роботи органів держбезпеки України з ліквідації осередків націоналістичного підпілля й запропонував вжити невідкладних заходів до посилення роботи по цій лінії. За даними КГБ УССР, найменш підготовленими до боротьби з українськими націоналістами були управління східноукраїнських областей. Тим часом, саме на Наддніпрянщині було достатньо «оперативних обліків». Останні поділялися на наступні категорії:
1. Члени ОУН, які були залучені до підпілля ще під час німецько-радянської війни учасниками Похідних груп.
2. Близькі зв’язки колишніх керівників та учасників обласних та окружних проводів ОУН, які діяли під час німецької окупації.
3. Колишні учасники збройного підпілля, активні оунівці й ті, хто їх підтримував (на лексиконі КГБ – «бандпособнікі»), родичі вбитих і репресованих підпільників, які прибули у післявоєнний час в якості переселенців, або завербованих для роботи в промисловості.
4. Учасники ОУН, які проживали за фіктивними документами.
5. Українські націоналісти, які повернулися після ув’язнення.
В КГБ УССР також зауважували, що протягом 1954-1955 років оунівцям вдалося певним чином пожвавити діяльність. Зокрема, у 1954 році було зафіксовано більше 70 випадків поширення антисовєтських листівок, з яких значна більшість – націоналістичного спрямування. Найбільше випадків поширення зафіксовано на території Харківської, Кримської, Ворошиловградської (Луганської), Сталінської (Донецької) й інших областей. То ж, на думку КГБ, це свідчило про те, що оунівці продовжують діяльність, але на це немає належної реакції обласних Управлінь Комітету.
В черговий раз в КГБ були змушені визнати, що однією з основних проблем залишається відсутність кваліфікованого агентурного апарату. Особливо кепсько займалися роботою з агентурою в Запорізькій, Одеській, Херсонській, Кримській та Миколаївській областях, де протягом 1954-1955 років було завербовано по 2-5 агентів. Та й загалом, оперативні співробітники з наявною агентурою працювали поверхнево, а в деяких випадках – порушували конспірацію у роботі з агентами. Зокрема, оперуповноважений І відділення 4 відділу УКГБ Одеської області Якунченков, замість особистих зустрічей з агентом «Білоконь», який проживав у Миколаївському районі Одеської області, дав йому вказівку направляти донесення в Одесу поштою. Виконуючи це завдання, «Білоконь» направив на домашню адресу Якунчекова 4 донесення, підписавши їх своїм псевдонімом.
Крім того, значна кількість діючої агентури по конкретним справам не працювала. У тій же Одеській області в агентурній мережі по лінії ОУН нараховувалося 42 агенти, з яких лише 50% працювали по конкретним справам. Аналогічною ситуація з агентурою була у Миколаївській, Херсонській, Запорізькій та інших областях. Відповідно, за такої організації роботи, навіть важливі для КГБ справи майже не розроблялися і тривалий час перебували у зародкову стані. Особливо це стосувалося, знову ж таки, Запоріжжя та Харкова.
Зокрема, УКГБ Харківської області з жовтня 1953 року по агентурній справі «Гніздо» розроблялася група з 4-х переселенців із Західної України. Було зафіксовано, що вони, групуючись між собою, ведуть розмови на антисовєтські націоналістичні теми. Та найголовніше полягало у тому, що час від часу обговорювалася потреба встановлення зв’язку із діючим підпіллям ОУН. Двоє фігурантів справи – Стець й Чорний – мали родичів у США й підтримували зв’язок через листування. По справі працював лише агент «Кравчук». Його дані додатково не перевірялися.
Разом із тим, оперативні співробітники допускали багато «ляпів» самі. Зокрема, об’єкти розробки Стець та Багрій викликалися до райвідділку МВД, де були попереджені про недопустимість «богослужінь» на помешканні у Стеця. Це, відповідно, дуже насторожило усіх фігурантів агентурної справи. Начальник відділку Коноплянко, не провівши ретельного вивчення зв’язків знайомого фігурантів справи Ладичука, намагався завербувати його до агентурної мережі. Під час цього Коноплянко розкрив останньому про зацікавленість органів четвіркою переселенців. Вербування не відбулося, а Стець та його друзі дізналися про зацікавлення їхніми персонами зі сторони КГБ. Після цього вони припинили спілкування між собою й вживали заходів для виїзду за межі Харківської області.
У Запорізькій області місцевим Управлінням КГБ у серпні 1953 року була заведена справа попередньої оперативної перевірки на старшого інженера Боднара. Перлюстраційним контролем було встановлено, що Боднар є переконаним українським націоналістом. Ще під час навчання у Львівському політехнічному інституті у 1951-1952 роках він підтримував письмовий зв’язок із засудженим членом ОУН Юрківим. У травні 1954 року були зафіксовані його антирадянські записи у листах до знайомої Іваницької у Львів.
В КГБ УССР зазначали, що у цей час у запорізьких КГБістів більш важливих справ не було. Попри це, агентурно Боднар не розроблявся. У листопаді 1954 року було заплановано завербувати для цього громадянина «П», але станом на літо 1955 року цей кандидат все ще розглядався як потенційний і не більше.
Незадовільною також була визнана робота з виявлення членів ОУН, які проживали на Наддніпрянщині за фіктивними документами. Станом на 1955 рік було виявлено 24 особи: Миколаївська область – 6, Одеська – 4, Херсонська – 3, Запорізька – 2, Сталінська – 3 тощо. Разом із тим, агентурна розробка виявлених оунівців не була організована. А подекуди «чекісти» і взагалі відносилися до організації роботи більш ніж формально. Ще у 1951 році чекісти Станіславської (Івано-Франківської) області орієнтували Одесу, що у Іванівському районі Одеської області проживає член ОУН Перепічка. На неодноразові запити з проханням встановити особу «оунівки-нелегалки», одесити увесь час відписувались, що така на території області не проживає. У грудні 1954 року Перепічка сама повернулася до Станіславської області, де прийшла з повинною і повідомила, що останні 4 роки проживала у Іванівському районі Одеської області й працювала у колгоспі свинаркою. Більше того, за гарні показники в роботі неодноразово отримувала премії, а у вересні їздила на сільськогосподарську виставку у Москву. Тобто, мала достатньо можливостей для організації та здійснення пропагандистського чи диверсійного акту.
Для виправлення ситуації, приймалися відповідні постанови та накази. Все це, в черговий раз, мало сприяти у боротьбі з окремими підпільниками та діючими осередками ОУН. Як засвідчують подальші події та їхнє відображення у документах КГБ, ситуація кардинально не змінювалася.
