Я народився у малому полтавському селі, в якому натепер лише замешкало заледве якихось півсотні осіб. Понад півстоліття тому мені було лише неповних 4 роки, коли у серпні 1965 року галичанин Богдан Горинь, якому цьогорічного лютого виповнюється 80 років, вже був засуджений «за антисовєцьку пропаґанду» до трьох років мордовських концтаборів. Його брат Михайло, який відійшов у Вічність 13 січня 2013 року, згадував: «…І в шістдесят п’ятому році отримали ми: я мав 6 років, мій брат Богдан мав 3 роки. І, таким чином, ми відбули в Мордовську республіку. І в Мордовії там зустрілися з унікальною особистістю – Михайлом Сорокою. Михайло Сорока – це була людина, яка якимось чином збагнула. Ми встановили контакт. Він розповів про те, як він в тюрмах сидів, його готовили вбити і так дальше, як він за кордоном був. Унікальна особистість…».

Я знав особисто двох знаменитих братів Горинів – Михала й Богдана. Вони, колишні дисиденти, походили із дуже патріотичної галицької родини. Їхній «…батько, Микола Горинь, не був перший у нашому роду, хто займався політикою. Його батько, Михайло Горинь, у 1918 році, коли виникла Західно-Українська Народна Республіка, був головою сільської управи. Його переслідували поляки і навіть хотіли запроторити його в тюрму чи в концтабір, але цього не сталося. Батько з молодих літ був учасником націоналістичного руху. Спочатку – членом УВО, Української Військової Організації. Як тільки 1929 року була створена ОУН – Організація Українських Націоналістів, то батько в свої 24 роки став її членом і районним провідником ОУН. 1929 року батько одружився з моєю мамою Стефанією, з дому Грек. Вона була дочка багатого чоловіка. Дід Данило напередодні I Світової війни виїхав у Сполучені Штати Америки, там заробив трохи грошей, повернувся, купив землі щось із 40 морґів. Це десь понад 20 гектарів. Як на наші терени, це великий шматок землі, тож дід вважався солідним багачем. Мама виховувалася в сім’ї, яка не була так політично заанґажована, як сім’я тата. Але тоді, після революції 1918 року, молодь була настроєна проти Польщі. Мама розповідала, що діти, яким було по 8-10 років, коли гнали повз поліцейський пастерунок худобу, то співали: «Породила жаба ляха, москаля – кобила, українця породила мати чорнобрива». А вже в 30-х роках – можете собі уявити – тата поляки заарештували, а на другий день ми, учні третього класу, йдемо до школи і зриваємо портрети президента, прем’єр-міністра і міністра оборони і йдемо топити в річку! Ми, учні третього класу, топимо тих польських достойників… Якою я хотів бачити Україну? Я вилазив на горище, лягав на сіні і мріяв, яка то буде гарна Україна. Але та Україна була тісно пов’язана з нашою господаркою, і я думав, що як буде Україна, то в нас будуть найкращі в селі коні. Я дуже любив коні. У 1941 році вислали на Сибір мого діда і бабусю, і мого вуйка (прізвище їхнє було Греки). І діда Грека вислали на Сибір, і дружину діда Грека… Вони були відправлені в сорок другому році. Яка велика драма була, що в сорок другому році помер дід, померла бабуся. Залишилася із вивезених тільки одна дитина, що в Сибірі була. Вона все-таки вижила. Такий момент. Наша діяльність була тісно пов’язана із тим, що з Греків був молодий Грек. Йому було 20 з лишнім років. І він став головою так би сказати керівник обласної організації Української повстанської армії. Вуйко Грек – ми були ним захоплені. І завжди, де була можливість, він зі своїм полком міг зайти до нас додому. Але в 1945 році вуйко Грек був вбитий у тяжкому бою….», – згадував пізніше св.пам.Михайло Горинь.

Однак я знав Михайла та Богдана Горинів здебільшого як політичних діячів та колишніх дисидентів, мати яких була двоюрідною сестрою Миколи Лебедя, що в часі Другої світової війни був головним організатором протинацистського руху опору, урядуючим провідником ОУН-революційної та одним із творців Української Головної Визвольної Ради, бо ж про Миколу Лебедя та УГВР я наприкінці 1990-их років я вже видав кілька своїх книг.

З творчістю ж Богдана Гориня, як журналіста й мистецтвознавця, я ближче познайомився набагато пізніше. Мабуть, це трапилося коли 2005 року вийшла друком його книжка «Туга Віктора Цимбала», в якій він дуже майстерно й вдокументовано висвітлив життєвий та творчий шлях цього видатного мистця, автора численних творів малярства, рекламної, книжкової й станкової графіки, творця екслібристів, карикатур і фейлетонів, громадського, політичного діяча та мецената, – уродженця Наддніпрянщини Віктора Цимбала, який спочив у Нью-Йорку 28 квітня 1968 року. На тлі життєвого шляху й багатогранної творчої діяльності у контексті часу, на широкому історичному та загальнокультурному тлі, галичанин Богдан Горинь ввів у цій книзі в обіг велику кількість незнайомих тоді мені імен українських державних й політичних діячів, художників та письменників, з якими на чужині був знайомий мистець наддніпрянець В.Цимбал, або з тих, які впливали на його громадянську, політичну й мистецьку позиції чи були дотичними до його долі.

Із цієї книги Богдана Горния я дізнався про непросту долю свого земляка скульптора й кераміка Сергія Литвиненка, який народився наприкінці позаминулого століття неподалік Лохвиці, у Пирятині, а класичну гімназію закінчив у сусідніх Лубнах в 1917 році, пізніше він воював в Армії УНР у ранзі хорунжого, згодом навчався у Краківській академії мистецтв у Константи Ляшки, захоплювався французькою модерністичною скульптурою, зокрема творчістю Рене Родена та Антоні Бурделя. Прикметно, що якраз із книжки Богдана Гориня я дізнався, що уродженець полтавського містечка Пирятин Сергій Литвиненко є автором надгробного пам’ятника Великому Каменяреві Іванові Франку на Личаківському цвинтарі, а також – інших тамтешніх пам’ятників Івану Левинському, Василю Пачовському та Івану Кивелюку, героям Української Галицької Армії в Раві-Руській, українським героям на цвинтарі в Яворові тощо. Згадав Богдан Миколайович у своїй книзі про В.Цимбала й про видатного уродженця Лохвиці Михайла Сергійовича Дмитренка, – дійсно неперевершеного українського маляра-монументаліста сакрального мистецтва, графіка й історика мистецтва, – який спочив у Детройті у 1997 році і на честь якого при центральній вулиці нашого містечка мною було відкрито меморіальну таблицю.

А Серед творчості Віктора Цимбала, що її для мене відкрив Богдан Горинь, я знайшов знамениті олійні композиції майстра – «Три душі», «Катаклізми», «Рік 1933» (Голод в Україні), графічні портрети Тараса Шевченка, В.Липинського, Т.А.Едісона, А.Тосканіні, гетьманича Данила Скоропадського, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та інших.

…Богдан Горинь нагороджений за свою подвижницьку працю орденами «За заслуги» III та II ступенів, був членом редколеґій Самвидаву часописів «Український вісник» та «Кафедра», що виходили наприкінці 1980-их років, був головним редактором Самвидаву щомісячного бюлетеня «Львівські новини», став автором багатьох статей з питань літератури, мистецтва, психології творчості, історії, політики у різних періодичних виданнях, а також книг «Крим не тільки зона відпочинку» (співавтор), «На пути в Европу», «Опанас Заливаха. Вибір шляху», «У пошуках берега», «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут».

Мені дуже сподобалось, що у своїх спогадах галичанин Богдан Горинь пише про мого незабутнього земляка, уродженця лубенських Бієвець Василя Симоненка: «…Ще задовго до знайомства з Василем Симоненком мені було відоме це ім’я з газетних і журнальних публікацій, з книжки «Тиша і грім», що вийшла в Києві у 1962 році. Та мушу признатись (хай це буде для всіх нас наукою), що наспіх прочитані вірші в періодиці і в першій збірці не дали мені ні відчуття, ні уявлення про масштабність тієї постаті. Вже набагато пізніше, коли познайомився з поетом особисто, коли знав не тільки друковані, а й ненадруковані твори, часто роздумував, чому саме таку назву – «Тиша і грім» дав він своїй першій збірці. Попри виняткову скромність, негаласливість, які супроводжували Симоненка в літературу, поет усвідомлював вибухову силу своїх задумів і чекав на відлуння тих вибухів у серцях людей, у свідомості народу. Як свідчать записи в щоденнику, він не переоцінював свій талант, але водночас розумів, що вносить свою неповторну частку в духовну культуру народу. Назва першої збірки «Тиша і грім» якоюсь мірою стала сумарною, визначальною і символічною для всієї його творчості. Прийшов я до такого висновку не відразу. І лише особисте знайомство розкрило мені, яку небуденну людину, якого довгоочікуваного поета має Україна. Працюючи від 1962 року у Львівському музеї українського мистецтва, я часто бував у Києві. Були це музейні відрядження і поїздки, пов’язані з конференціями, семінарами, звітом (як молодого критика) у Спілці письменників, поданням документів для вступу в аспірантуру тощо. Під час кожної з таких поїздок я заходив до Івана Світличного, який притягував людей з різних кінців України (та й не тільки України) незгасаючою ватрою доброти і розуму. На початку вересня 1963 року, зайшовши зранку до Світличного відразу ж після прибуття поїзду Львів-Київ, я застав у нього Василя Симоненка. У тісній кімнатці, частина якої була відгороджена шторою як спальня, біля невеликого, затиснутого в кут (через тісноту) стола відбулося наше знайомство, перший обмін новинами і враженнями з літературного й мистецького життя. «Прочитай щось, Василю», – попросив Іван. «Та краще ввімкнути магнітофон – все ж записано», – якось притишено, з непідробною скромністю, без найменшого бажання похизуватися, відповів він. Чи слухали Іван та Василь разом зі мною, чи, може, вийшли в сусідню кімнату, в якій була розміщена бібліотека, – не знаю, я був у полоні не відомого мені світу образів, думок, почуттів…».

Ким тільки не працював Богдан Горинь після повернення з мордовських таборів: і робітником Розділпромбуду, і завідувачем читального залу бібліотеки Ходорівського цукрокомбінату, і маляром ремонтно-будівельних підприємств у Львові та реставратором у міжобласній майстерні, і навіть кочегаром Львівської дитячої лікарні, а ще він був одним із засновників Української Гельсінської Спілки (УГС), головою Львівської обласної організації УГС, пізніше — головою Львівської обласної організації Української Республіканської Партії (УРП), членом Проводу і Ради УРП, народним депутатом Верховної Ради України двох скликань, директором Інституту досліджень діаспори, членом Великої ради Руху, членом ради Товариства української мови імені Тараса Шевченка…

А з якою великою теплотою він згадує про своє одруження! – «…Після усіх митарств, стабільність у моє життя внесли зустрічі з односільчанкою Оксаною Худяк, яку знав ще з дитячого садочка, організованого моїм батьком – головою «Просвіти» і керівником осередку ОУН Миколою Горинем. З Оксаною час від часу бачився, коли вона влаштувалася на працю у Львівській дитячій лікарні й мешкала на околиці Львова у будинку свого вуйка (материного брата) Максима Телішевського. Мене притягували її великі, дещо тужливі очі, стриманість у розмові, непоказна глибока душевність. Коли думав про Оксану, перед внутрішнім зором поставали картини дитинства. У листопаді 1944 року на нашому подвір’ї розмістився гарнізон. У великому казані солдати варили кашу. Дров було мало, носили з горища школи заховані там батьком книжки з домашньої книгозбірні та бібліотеки товариства «Просвіта» й кидали їх в огонь замість дров. Пригадую, як щеміло моє дитяче серце, коли в полум’ї корчились улюблені дитячі книжечки. Їх було чимало – згоріли всі…».

Так вийшло, що через довгі роки про одруження Богдан й Оксани згадав якраз уродженець моєї родинної Лохвиці літератор Микола Петренко у своїй книзі спогадів «Лицарі пера і чарки» (2000). Мій земляк писав «…А Богдан Горинь влаштовує своє життя ґрунтовніше, надійніше – одружується! – Перший день весілля – то для рідні. Наступного збирає нас, своїх давніших колег, і нікого більше. І от ми за тісним столом, наче всі добре знайомі один з одним, довірені і відповідальні. Проте, як виявилося, у кожному колективі знайдеться свій «доброзичливець», своя чорна вівця. Хоча спершу зауважили незнайомців перед дверима, чомусь зникло світло в під’їзді, і то на кілька годин, що на той час було підозрілим. Через день чи два дзвінки з обкому, з райкому – до голови правління, до секретаря партбюро. Знову розбирають нас на партійних зборах: мене, Романа Іваничука, Романа Лубківського. Знову покаяння: ми ж хотіли втягнути його в здорове товариство, щоб не замикався в собі!.. Ні – ви підтримуєте своєю прихильністю вчорашнього злочинця. Микола Ільницький особливо переживав: він має якраз захищати докторську, а із стягненням не допустять до захисту. Проте минулося, стукач не назвав його прізвища…».

  …Останнім часом я став лауреатом багатьох громадських та церковних нагород, відзнак та премій, однак короткий власноручний напис на нещодавно подарованому мені нинішнім ювіляром Богданом Горинем бібліографічному покажчику його праць, які вийшли друком протягом останніх 55 років, що побачив світ у київському видавництві «Пульсари»: «Шановному Олександру Панченку – невтомному трудареві на нивах науки і громадського життя на добру згадку… 10 листопада 2015 року, м.Київ», – є для мене особливо вагомим і дуже дорогим, бо написала його направду надзвичайна людина, яку я дуже ціную.

Колись Богдан Горинь писав про нашого земляка-пирятинця видатного мистця Сергія Литвиненка: «..Його творча наснага, працьовитість, невтомність викликали подив… Як людина був обдарований особливим чаром, умів здобувати собі приятелів і прихильників, тому втішався у суспільстві великою симпатією…». – Мені видається, що ці зворушливі слова можна беззастережно віднести й до самого Богдана Миколайовича Гориня, який відзначає свої славні 80 літ!

Олександр Панченко, – доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області