15 років без Дмитра

Дмитро Куделя

Юрій Щур

З Дмитром Куделею я познайомився у 2002 році на конференції до 60-річчя Української Повстанської Армії. Чув про нього та про його колегу Павла Хобота й раніше. Та й хто і з тих, що цікавилися історією діяльності ОУН на Наддніпрянщині не чув тоді про дослідників з Дніпра Куделю й Хобота? Проведена ними дослідницька робота ще з початку 1990-х років, зібрані спогади безпосередніх учасників подій, «занурення» до обласного архіву УСБУ Дніпропетровської області (а повірте, тоді це було ого-го і не абищо!) тощо викликала щире захоплення й шалену (але білу) заздрість.

У 2002 році я лише розпочинав свій шлях дослідника історії українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині, а насамперед – на Запоріжжі. І Дмитро, який «горів» своїм дослідженням, став для мене прикладом й, можливо й не усвідомлюючи того, наставником. Бо був першопрохідцем у той нелегкий час. Зараз, коли архіви КГБ та інших спецслужб не читав лише лінивий, важко усвідомити, що ще кільканадцять років тому доступу до них не було, від слова зовсім.

Дмитро Куделя мав досвід і ділився ним. Зокрема, його аналіз архівно-слідчих справ совєтських органів державної безпеки, викладений у статті «Нові джерела до історії Організації Українських Націоналістів (ОУН): кримінальні справи з фондів архівів Служби безпеки України», дотепер вважаю за взірець. Відверто, мені було легше – стежку (напрямок дослідження та його алгоритм) було протоптано Дмитром.

Конференція 2002 року у столичному Будинку вчителя була пречудова. Та найцікавіше було потім. Бо завжди є у Києві гостинний «Яр-Вал, 9», де можна спокійно проговорити про «неспокійні» речі. Я не знаю, скільки годин після конференції ми тоді проговорили. Дніпро-Запоріжжя-УПА-архіви-пошуки. І, магічне тоді для молодих дослідників зі сходу – «архів Куделі-Хобота». Сам архів, який назбирали хлопці, я побачив пізніше, вже після смерті Дмитра. Мені його надав для ознайомлення Павло Хобот. Архів вражає й сьогодні, в пост-декомунізаційну епоху. Титанічна праця.

Тоді, на конференції, ми познайомилися ще із молодим істориком зі Львова – Володимиром Вятровичем. Разом із іншими, збиралася непогана компанія. То ж чи дивуватися, що усі ми в скорому часі стали членами-засновниками Центру досліджень визвольного руху. І Дмитро, який перед цим деякий час не мав на кого опертися, почав «пахати» знову. Він засів, нарешті, за книгу з історії ОУН на Дніпропетровщині. Книга мала бути видана ЦДВР, робота кипіла. Книгу чекали, вона була дуже потрібною тоді. Не втратила актуальності й зараз. Що говорити, якщо лишень іменний покажчик книги нараховував понад 8 сотень позицій!

27 грудня 2003 року ми ще зустрілися у Львові на першій річній конференції ЦДВР. Смішно, але жодного разу не зустрічалися у Дніпрі. Дмитро далі працював над книгою. Розпочав роботу знову з документами спецслужб. А потім було 18 лютого 2004-го і дзвінок з Дніпра, два слова: «Вбили Куделю».

На півслові. На злеті.

Опубліковано Національна пам'ять.