Заява

Організації Українських Націоналістів (бандерівців)

Україна повертає своїх Героїв

Організація Українських Націоналістів (бандерівців) вітає повернення на рідну землю праху Голови Проводу ОУН, полковника Армії УНР Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник. Це не лише акт історичної справедливості, а й чергове свідчення того, що Україна поступово повертає собі власну історію та власних Героїв.

Ми переконані, що на українській землі мають бути перепоховані всі визначні діячі українського визвольного руху, а Національний Пантеон Героїв повинен стати місцем вшанування всіх поколінь борців за незалежність України.

ОУН (б) рішуче засуджує спроби іноземних держав втручатися в українську політику національної пам’яті. Заява Міністерства закордонних справ Ізраїлю щодо перепоховання Андрія Мельника, як і останні заяви окремих польських політиків щодо вшанування Героїв УПА та українських військових традицій, є неприйнятними. Українська Нація не потребує ні дозволів, ні погоджень з боку інших держав для того, щоб шанувати своїх Героїв.

Ми з повагою ставимося до права кожного народу на власну історичну пам’ять. Водночас вимагаємо такого ж ставлення до української історії. Ніхто не має права диктувати українцям, кого вважати героями національно-визвольної боротьби, як називати свої військові підрозділи чи кого перепоховувати на рідній землі.

Показово, що одночасно із зовнішнім тиском активізувалися й внутрішні антиукраїнські середовища. Люди та організації, які роками атакували український визвольний рух, сьогодні фактично підспівують закордонним критикам України. Багато з їхніх аргументів уже десятиліттями використовуються російською пропагандою для дискредитації ОУН, УПА та всієї української визвольної традиції.

У той час, коли українські воїни стримують російську агресію, будь-які спроби нав’язати українцям комплекс меншовартості щодо власної історії є особливо небезпечними. Україна має право на своїх Героїв так само, як Польща має право на своїх, а Ізраїль — на своїх.

Ми продовжимо справу повернення на Батьківщину праху видатних борців за державність України. Ми будемо відстоювати створення повноцінного Національного Пантеону Героїв. І ми ніколи не погодимося з тим, щоб українська політика національної пам’яті визначалася за межами України.

Україна повертає своїх Героїв.
Слава Україні!

8 червня 2026 р.

Вже віддавна спостерігаю дику для мене річ – навіть в час найбільшої небезпеки значна кількість політичних гравців оцінює ситуацію не з позицій самодостатньої і непорушної цінності Держави, але розглядає її як поле для власного позиціонування. Й при цьому готові до сентенції: «Хай навіть згине Держава, але моє має бути зверху!». Думаю, для таких навіть не має значення, яка держава буде на українській землі після їхнього «зверху». Вони пристосуються до кожної!… Тож після завершення війни будь-який результат влада оголосить перемогою, а непримиренна опозиція – зрадою. Й, що найголовніше, кожна буде мати для цього свої аргументи. А в результаті – суспільство знову опиниться розірваним на шматки. Тож вже від нині аналізую поняття «перемоги» для себе. Просто розмірковую, й нікому не нав’язую… Аналізую його як націоналіст – крізь призму трьох базових категорій: Нація, Держава, Екзистенційна війна за Незалежність. Перша із них лежить в основі мого світогляду, друга є програмною і нею послуговуюся в щоденній дії, а третя – характеристикою війни, перемогу в якій ми прагнемо отримати.

Щодо війни, то вона екзистенційна для обох сторін, бо остаточна доля кожної залежить від її кінцевого завершення. Тож основна мета Московщини – знищити нас як Націю і Державу. А наша – протилежна, втримати свою Незалежність і знищити саму Московщину. 

Здійснюю аналіз на трьох рівнях досяжності бажаного – макро-, мезо- та мікрорівні: – макрорівень означає досягнення максимальної цілі екзистенційного змагання з Московською імперією – розчленування її на національні держави й зведення самої Московщини до історичних кордонів; – мезорівень – це проміжний стан екзистенційного змагання і він означає відновлення кордонів 2014-го; – мікрорівень – мінімально прийнятний, а отже базовий межовий стан, нижче якого нам загрожує поразка. Очевидно, він означає зупинення бойових дій на лінії зіткнення й збереження Української держави та демографічної субстанції нації від винищення.

В екзистенційному змаганні досягнення кожного із таких рівнів – це перемога. Лишень в першому випадку вона є остаточною, а в двох інших частинною. Й головне на цих двох рівнях – збереження Держави як інструменту продовження змагання. Бо без неї нас, як Націю, точно очікує забуття. З позицій екзистенційного змагання проміжний і базовий рівень слід розглядати як стан перемир’я для відновлення сил і для подальшого змагання. Навіть, якщо він буде тривати десятки літ… А тому ці умови мають бути використані для максимальної мобілізації Нації, що передбачає виконання трьох головних завдань:

1. внутрішнього – консолідація суспільства;

2. безпекового – розбудова армії й мобілізація економіко-технологічного потенціалу спочатку для оборонних, а потім і наступальних цілей;

3. зовнішнього – розбудова самодостатнього європейського оборонного військово-політичного альянсу, демонтаж рашистських мереж і впливів у світі, виявлення і ліквідація військових злочинців.

Для їх реалізації в суспільстві слід культивувати відповідні їм головні почуття: національну солідарність, мілітаризм, реваншизм. Ними мають бути просякнуті всі види української творчості. Й на них від народження мають формуватися нові, переможні, покоління українців.

Майбутні перемоги – це не тільки нова технологічна зброя, але й вигострений Дух. Дух – це не «також» зброя. Дух – це головна зброя!

Олександр Сич

Ярослав Сватко

Раз на рік росія спромагається на запуск хваленого Орєшніка по Україні, і кожного разу подія викликає всесвітнє обговорення. Коментують і лідери держав, і бабусі у фейсбуці, ніхто не байдужий. Берусь стверджувати, що оцей розголос і є головною метою застосування цієї недоробленої балістики. Тому що суто воєнних причин (для отримання потрібних результатів у війні наземній) – немає. Тільки психологічний тиск: “у нас є вундервафля”.

Війна, яка йде в Україні давно перейшла в боротьбу за витривалість. Переможе той, у кого більше матеріяльних ресурсів. Хто зможе тими ресурсами виробити більше зброї, яка зараз домінує на полі бою. По простому: хто виготовить більше дешевих дронів і ракет, якими зможе знищити більше засобів війни у ворога.

Якби Україна стояла проти москви один на один, з ресурсами у нас було би скрутно. Все таки, москалі загарбали за час розширення імперії багато територій, з яких вони зараз продають нафту, газ та інші копалини. Але багато європейських націй сприйняли цю війну як загрозу для себе, вони бояться, що після України москва піде походом на них, тому, поки Україна стримує агресора, до них справа не дійде. І вони замість посилати на фронт солдат, воліють помагати Україні фінансово. А фінанси Європи суттєво більші від фінансів федерації. Тому росії не вдається зламати наш фронт, а останнім часом узагалі вони почали потрохи втрачати загарбане.

Вони бачать тенденції, і намагаються їх переламати. І є ще один фронт цієї війни, неявний, у який вони багато вкладали коштів попередні роки – інформаційний. Він дозволяє впливати на громадську думку в країнах, приводити до влади своїх симпатиків, а якщо таких нема – то корисних ідіотів. Змінюючи владу можна вплинути на допомогу Україні. Ось допомогли Трампові стати президентом – і Україна втратила суттєву частину допомоги і півтора роки вимушена була стояти в глухій обороні. Так вони намагаються діяти і в інших країнах. Але їхнім рупорам, які формують громадську думку, потрібно мати аргументи. Ось Орєшнік є одним з них. Це балістична ракета, яка розроблялась, щоб бити не по Україні – для наших відстаней досить Іскандера – а власне щоб бити по Європі.

Тепер російські боти в Європі отримали аргумент: давайте домовимося з москвою, щоб вони не били цією ракетою по нас, у нас же бракує Патріотів, щоб їх збивати, а Трамп не продає. Зразу повинні вилізти свої орбани, які почнуть просторікувати “я маю дуже добре порозуміння з путіним, виберіть мене і я домовлюсь”. Таким чином росія розраховує повернути політичним шляхом гроші, які вона вкладала в свою політичну аґентуру а Європі і змінити матеріяльну ситуацію на полі бою. Україна буде мати менше дронів за європейські гроші, а росія отримає перевагу.

І це єдине притомне пояснення, навіщо було бити Орєшніком по Білій Церкві. За оцінками експертів один пуск Орєшніка коштує 100 млн. доларів. Річний бюджет всієї Білої Церкви у 2025 році в перерахунку з гривні складав 73,5 млн. доларів. Навіть якби в результаті удару вони позбавили Україну джерела доходу в 73 мільйони, це війна в програш. Але ж не позбавили. Вартість гаражів, у які вцілив Орєшнік, явно менша від вартості самої ракети. Ракета недороблена, інтервал між запусками великий, вплинути на перебіг бойових дій вона не в стані. Тому не гарячкуймо, не повторюймо російських наративів, і помагаймо ЗСУ.

Надзвичайники гасять гаражі в Білій Церкві. Офіційне фото ДСНС

Ну і реакція більш-менш притомного ворога:

Вітання

Організації Українських Націоналістів (бандерівців)

з Днем Героїв

Дорогі подруги і друзі!

23 травня в Україні традиційно відзначається День Героїв. У цей день українці вшановують Героїв усіх історичних епох: князів України-Руси та їхніх дружинників, гетьманів і кошових отаманів козацької доби та запорозьке лицарство, Січових Стрільців та воїнів періоду УНР, бойовиків ОУН, вояків УПА та сучасних Героїв Сил оборони України.

День Героїв – це свято української мужності, відваги та шляхетності, яке у наші дні набуло особливо актуального значення. На фронтах війни за Незалежність новітні Герої, як і їхні славні попередники, ведуть звитяжну боротьбу проти одвічного ворога.

Ми щиро вітаємо всю українську спільноту: військових, ветеранів, волонтерів із цим правдивим національним святом!

У 2023 році Організація Українських Націоналістів (бандерівців) виступила з
ініціативою щодо встановлення Дня Героїв на офіційному державному рівні. Нашу ініціативу підтримали авторитетні військові, волонтери, представники місцевого самоврядування, громадські діячі, митці, журналісти, як в Україні, так і в діаспорі. Ми віримо в те, що голос громадськості буде почуто і українська влада, нарешті, встановить День Героїв як державне свято, яке об’єднує Героїв усіх епох та гуртує українців всього світу. Будьмо достойними спадкоємцями слави наших великих предків і вдячними сучасниками Героїв сьогодення!

Слава Україні!
Героям Слава!

Провід ОУН (бандерівців)

Ярослав Сватко

Після поразки Визвольних змагань початку 20-го століття в середовищі учасників відбувалися дискусії про причини поразки. Загальна думка зводилася до того, що українське суспільство було неготове до визвольної боротьби, величезна його частина не розуміла необхідності держави для нації, не розуміла пріоритетів національних інтересів, а тому повелась на пропагандивні заклики большевиків, зокрема і проти української влади. Те, що українські зусилля записались в історії як спроби створити державу, Україна завдячує Героям, які не шкодували свого життя для досягнення державності. Однак, історія показала, що цих Героїв було виразно замало для досягнення головної національної цілі.

Від того часу в українському інформаційному просторі йде боротьба про необхідність та шкідливість героїзму. Другу тезу просовують ідеологи “всесвітнього братства”, “всезагального миру народів”, усіх тих тез, якими радянська пропаганда намагалася зупинити боротьбу поневолених народів за своє визволення, зробити їх неготовими до боротьби за незалежність. Ця ідеологічна робота спиралась на природній інстинкт самозбереження кожної особи, і зводилась до таврування борців за свободу як таких, що бажають кровопролиття, звісно, замовчуючи про кількість невинної крові пролитої імперською владою.

Однак історія має свої оцінки вартості пролитої крові Героїв, а крім пророднього інстинкту самозбереження особи існує ще й інстинкт збереження роду, який є сильнішим, оскільки штовхає особу до самопожертви задля врятування свого роду. Історія людства показує, що там, де були Герої, готові пролити кров задля існування свого народу, народи зберігалися. Там де таких Героїв не було, після народів залишилися лише археологічні артефакти.

Такий підхід відкриває нам глибокий ідеалізм героїзму як суспільного явища, причому від історично зафіксованих початків. Загальновизнаним прикладом героїзму є подвиг спартанців під Термопілами. Ніякими раціональними арґументами з царини реальної політики неможливо пояснити, навіщо цим трьом сотням вояків було стояти на смерть у безнадійній ситуації. Але от – не сховались у гори, не спробували виторгувати для себе пристойні умови капітуляції – і європейська культура третє тисячоліття черпає з цього джерела надхнення для оспівування героїзму. А цар Леонід – Лев – став символом та дав нащадкам ім’я, яке тисячоліттями зобов’язувало носіїв рівнятися на його подвиг. Що ж до греків, то для них цей подвиг став одним з факторів збереження народу в часи поневолення завойовниками.

Поява християнства поглибила та зміцнила розуміння героїзму. Жертва Христа, який ціною власної крові відкупив гріхи людства, стає світоглядним дороговказом життєвих вартостей людини, а безсмертя душі скасовує матеріялістичні підстави для дискусій про безглуздість героїчної смерті. Героїзм стає ідеалістичним явищем.

Україна також мала свої національні явища героїзму – і до Володимирового хрещення, і в козацькі часи. “Мертві бо сраму не імуть,” – каже Святослав Завойовник, поганин за вірою, але ідеаліст за поглядами на зміст життя. “Двічі не вмирати,” – відповідає йому козацьке лицарство, яке мало свій кодекс про те, заради чого варто жити, і як слід вмирати справжньому лицареві.

Отож, коли молоде покоління ОУН в 30-ті роки виробляло ідейні принципи визвольного руху, воно досить просто прийшло до концепції, що перемога нації базується на крові Героїв. Ця концепція наскрізь пронизує і Декалог, і Прикмети, і Правила життя націоналіста. Тому, коли молодь, вихована на ОУН-івському лицарському кодексі, вступила у свій етап визвольної війни, у неї не виникало питання, навіщо вояки УПА проливають кров. І ця кров залишила такий глибокий слід в історії, що в наступних поколіннях, мізки яких здавалось би начисто промила імперська пропаганда колонізаторів, почали з’являтися нові герої.

Концепція героїчної боротьби тісно зв’язана з поняттям провідної верстви, чи “луччих людей”, про яких так багато писав Дмитро Донцов. В Україні не бракувало людей, готових платити податок своєї крові за добро своєї нації. На жаль, не у всіх цих людей було ясне розуміння першорядних і другорядних інтересів нації. А без такого розуміння людина, яка готова ризикувати своїм життям, легко стає борцем за власні, а не національні інтереси. Герой з’являється там, де особисте підпорядковується національному, де матеріяльний інтерес підпорядковується ідеї. А щоб поява героїв не була випадковим явищем, верству жертовних “луччих людей” потрібно вчити ієрархії національних інтересів.

Ще однією проблемою діяльності жертовної справжньої провідної верстви є зміна воєнних обставин на умовно “мирні”. В цих останніх борці за ідею військовим шляхом можуть “розслаблятися”, бо війна нібито зупинилася, і можна віддати ініціятиву тим, хто не воював. Хибне розуміння! Демагоги знову почнуть просторікувати про свій патріотизм, ба більше, можуть навіть погодитися на будівництво Пантеону Героїв, але суспільний порядок денний знову заповнить демагогія про “щоб не було більше війни”. От коли держава буде готова до війни, і зброєнево, і морально, то війни якраз не буде, бо її боятимуться зачіпати. “Si vis pacem, para bellum” – встановили для себе римляни більше, ніж дві тисячі років тому – і цієї істини історична практика не може скасувати досі. Кров, заплачена Україною в поточній війні – це останній доказ цієї істини, і вона на сумлінні тих, хто роззброював державу перед війною.

Саме люди, які вже платили кров’ю за те, щоб нація отримала перепочинок у війні, мають обов’язок підготувати її до війни наступної. Облаштувати державне життя в країні таким чином, щоб люди, які шукали способу уникнути обов’язку захищати націю, не мали права вирішувати справи захисту нації від ворога. Війна за виживання нації не припиняється ніколи. Спочатку в свідомість суспільства-жертви впроваджуються ідеї пацифізму, а вже коли люди морально не готові воювати, починається гаряча війна. Підміна ідей свободи народу виключно правами особистості закінчується тим, що пропадають права людини, бо немає влади народу, який гарантував би дотримання прав своїх окремих людей. І тоді знову народ повертається в зачароване коло боротьби Героїв за існування своєї нації. Український досвід боротьби є достатнім, щоб зійти з манівців чужих ідей та створити таку державу, де герої будуть потрібні лише для відбиття зовнішніх загроз, а не рятування Нації, коли вона на межі знищення ворогом.

Слава Героям!

МНК-інформ

На межі Тернопільської та Рівненської областей завершилася 21-ша всеукраїнська спортивно-патріотична теренова гра «Гурби–Антонівці», яку з 2003 року організовує Молодіжний Націоналістичний Конгрес.

Упродовж чотирьох днів, з 7 по 10 травня, близько 150 учасників з усієї України проходили випробування витривалості, командної взаємодії та сили характеру у лісовому масиві, що має особливе історичне значення.

Саме тут у 1944 році відбувся найбільший бій УПА проти військ НКВС — бій під Гурбами, або так званий «Гурбинський мішок». Сьогодні це місце щороку збирає учасників теренової гри, які вшановують пам’ять борців УПА, що ціною власного життя боролися за Українську державу.

«Гурби–Антонівці» вже понад два десятиліття залишаються не лише грою, а й середовищем, де молодь вчиться брати відповідальність, діяти в складних умовах та працювати в команді.

Цьогорічна гра була присвячена пам’яті учасників теренової гри, які загинули, захищаючи Україну в російсько-українській війні. Під час офіційного відкриття учасники вшанували пам’ять полеглих “гурбівців”, які в різні роки були організаторами, ройовими, курінними та учасниками гри, а згодом стали до боротьби за Україну.

Над проведенням гри щороку працює велика команда організаторів, волонтерів та військовослужбовців, багато з яких свого часу самі проходили гурбівський терен.

Протягом 60 годин безперервної гри учасники діяли в умовах постійного руху, обмеженого сну та складного лісового терену площею 20 км². Два курені — «Вовки» та «Леви» — змагалися за перемогу, використовуючи тактику, швидкість, орієнтування на місцевості та командну взаємодію. Основною метою було захопити прапор суперника та зберегти власний. Життя учасника символізувала нарукавна пов’язка, яку намагалися зірвати суперники.

Цьогоріч курені виступали під власними гаслами, які відображали їхній характер та стиль гри. Курінь «Левів» обрав гасло «Silentum. Celeritas. Victoria» («Тиша. Швидкість. Перемога»), тоді як курінь «Вовків» — «Страху нехай не знаю я».

Підготовку до гри команди розпочали ще взимку. Голова Тернопільського осередку МНК та курінна «Вовків» Світлана Гаврих розповіла: «Перед грою у нас є декілька завдань. Перше — це, звісно, перемогти, ми сюди їдемо за перемогою, але окрім цього завдання, є інші. Прокачування власних навичок орієнтування, роботи в команді, взаємодія, лідерські скіли».

Курінь «Левів» цьогоріч складався з учасників Дніпровського та Львівського осередків. Їхня курінна Катерина Глущенко зазначила: «Я вважаю, що однією зі складових є саме моральна підготовка куреня. Цього року ми обрали нашим гаслом “Тиша, швидкість, перемога”. І це свідчить, що ми не голослівно кричимо, що ми круті чи класні, а ми обрали собі тактику доводити результатом та справами, а не словами».

Поза основним ігровим процесом, учасники проходили підготовку з орієнтування на місцевості, основ радіозв’язку та взаємодії в групах. З кожним роком гра стає складнішою: команди вдосконалюють маневри та дедалі ретельніше готуються до терену.

Додаткового напруження грі традиційно додавала «третя сила» — диверсанти. Для того щоб здобути перемогу, команди мали знаходити ворожі прапори та зривати стрічки з суперників, які символізували «життя».

Для багатьох учасників «Гурби» — це не лише випробування, а й спогади, які залишаються на роки. Безсонні ночі, десятки кілометрів лісом, командні рішення під тиском і люди, які стають побратимами — усе це формує особливе середовище, до якого щороку повертаються знову.

Теренова гра «Гурби–Антонівці» вже давно вийшла за межі звичайного змагання. Багато її учасників сьогодні захищають Україну у лавах Сил оборони, а гасло гри «Вчора наш терен — 20 км², а сьогодні — вся Україна!» набуло особливого змісту в умовах повномасштабної війни.

За результатами гри перемогу у «Гурби–Антонівці 2026» здобув курінь «Левів» із рахунком 417:371.

У публічному просторі путін роками намагався виглядати як людина, що повністю контролює ситуацію — і в державі, і в оточенні. Але останні витоки інформації з європейських розвідок малюють зовсім іншу картину: страх, ізоляція і недовіра навіть до найближчих.

За даними розслідувачів, підтвердженими журналістами CNN та Financial Times, російський президент серйозно побоюється замаху. Йдеться не лише про гіпотетичну загрозу ззовні, а насамперед – про ризики всередині самої російської еліти.

За інформацією спецслужб, яка стала відома журналістам, різко посилені заходи безпеки з боку Федеральної Служби Охорони. Путін дедалі рідше з’являється публічно, уникає поїздок (навіть на традиційний Валдай), а значну частину часу проводить у захищених бункерах. Це не поведінка впевненого в собі лідера – це симптом страху.

І головне питання: хто ж насправді становить для нього загрозу?

Не опозиція. Вона в росії або знищена, або витіснена за кордон.
Не Захід. Бо замахи на глав держав – це не інструмент демократичних країн.

Найбільша небезпека для путіна – це ті, хто поруч із ним.

Російська система влади побудована на балансі страху і вигоди. Але коли вигода зникає – а санкції, війна і економічний тиск її стрімко з’їдають – страх перестає бути достатнім цементом режиму. Еліти починають шукати вихід.

І тут варто згадати саму російську історію. Вона жорстка і безжальна до своїх правителів та впливових фігур. У різні епохи їх усували не лише політично, а й фізично: душили шарфами в палацах, як це сталося з Павлом I; знищували у змовах і переворотах; ліквідовували в закритих операціях спецслужб; топили під льодом у Неві, як царського фаворита Распутіна. Це російська традиція усувати носія одноосібної влади коли він перетворюються на значимого суспільного подразника.

Сучасна Росія не відійшла від цієї логіки. Воюють кулуарно різні башти Кремля. Вбивства політичних опонентів, загадкові самогубства, «нещасні випадки» – усе це стало частиною системи.

А путін знає краще за будь-кого російську придворну історію. Він виріс у цій культурі влади і підтримував її. Тому його страх – не параноя. Це холодне розуміння: якщо система так працює – вона рано чи пізно працює і проти тебе.

Сьогодні в росії формується небезпечна для Кремля тенденція: частина еліт більше боїться не путіна – а майбутнього разом із ним.

Війна проти України, міжнародна ізоляція, економічна деградація — усе це перетворює колись вигідну систему на токсичний актив. І в такій ситуації з’являється логіка, яку добре знає будь-яка авторитарна історія: щоб зберегти систему – іноді прибирають її верхівку.

Чи означає це, що замах готується? Ні. Прямих доказів цього немає.
Але сам факт, що путін у це вірить і безпрецедентно посилює власну безпеку, говорить сам за себе..
Він добре знає, як закінчують ті, хто програє власній системі. У росії за правителями не приходять випадково, за ними завжди приходять свої. І путін розуміє – за ним вже йдуть.

Олег Медуниця

Преамбула

​Ми, представники національно-визвольних рухів поневолених Москвою народів, проголошуємо цю Декларацію як акт прямої ідеологічної та політичної спадкоємності від установчих документів Антибільшовицького Блоку Народів (АБН), закладених 16 квітня 1946 року.

​ Ми стверджуємо, що нинішня діяльність Антиімперського Блоку Народів є прямим продовженням боротьби, яку очолювали Ярослав Стецько та лідери поневолених націй у XX столітті. Наша мета залишається незмінною: остаточна ліквідація російського імперіалізму в будь-яких його формах.

І. Спадкоємність та наступність

​ Незмінність мети

​ Антиімперський Блок Народів визнає Декларацію АБН 1946 року своїм першоджерелом. Як і вісім десятиліть тому, ми констатуємо:

​ Росія (у формі Російської імперії, СРСР чи РФ) є «тюрмою народів».

​ Боротьба за свободу нації є невіддільною від боротьби за права людини.

Справедливий мир та світопорядок неможливі без постання національних держав на руїнах російської імперії.

​ Спадкоємність боротьби

​ Ми розцінюємо нинішню Визвольну війну як новий етап тієї самої національно-визвольної боротьби, яку вели збройні сили національних держав 1917-1921 років проти червоної та білої Росії, яку вели Українська повстанська армія, «Лісові брати», повстанські загони народів Кавказу і Туркестану після Другої світової війни, Збройні сили Чеченської Республіки Ічкерія на зламі ХХ-ХХІ століть.

​ Антибільшовицький блок народів боровся проти більшовицького тоталітаризму. Антиімперський блок народів бореться проти рашистського неоімперіалізму.

Зміна назви з «Антибільшовицького» на «Антиімперський» вказує на чергову мутацію ворога, але не зміну нашої стратегії.

​ Наступність інституцій

​ Антиімперський Блок Народів бере на себе зобов’язання бути голосом поневолених націй на міжнародній арені, продовжуючи справу засновників АБН щодо інформування вільного світу про злочини Москви. Ми є наступниками політики, досвіду та духу спротиву Антибільшовицького блоку народів, спрямованих на здійснення поневоленими націями свого природного права на самовизначення.

​II. Програмні цілі

​ Право на самовизначення

​ Спираючись Декларацію прав людини 1948 року, Міжнародні пакти про права людини 1966 року проголошуємо:

Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток.

На підставі вказаного загальновизнаного права ми вимагаємо визнання права на утворення національних держав за усіма поневоленими Росією народами.

​ Підтримка воюючої України

​ Перемога України у визвольній війні проти російського агресора, окупанта і колонізатора дає історичний шанс для завершення місії, розпочатої у 1946 році. Ми закликаємо поневолені Росією народи до внутрішнього фронту та національно-визвольної боротьби: від саботажу мобілізації до створення національних визвольних армій.

Новий світовий порядок

​ Ми прагнемо побудови системи безпеки, де жодна держава не зможе домінувати над іншими за правом сили. Деколонізація Росії — це не акт помсти, а вимога міжнародного правопорядку та Божої справедливості.

​ ІІІ. Присяга поколінь

​ Ми схиляємо голови перед пам’яттю героїв, які підписали Декларацію 1946 року, загинули в боях чи таборах, не дочекавшись свободи. Їхній заповіт — наш дороговказ. Ми присягаємося не зупинятися, доки прапори незалежних держав не замайоріють над вільними Татарстаном, Ічкерією, Башкортостаном, Карелією, Ерзянь Мастор та іншими відродженими країнами.

​

​СВОБОДА НАРОДАМ!      СВОБОДА ЛЮДИНІ!

УІС

У Мюнхені відбувся Другий ювілейний Конґрес Антиімперського Блоку Народів. В роботі Конґресу взяли участь делегати від чеченського, татарського, бурятського, черкеського, карельського, поморського та інших національно-визвольних рухів, уповноважені особи від Комітетів АБН зі США, Канади та Грузії, представники української діаспори в Німеччині, журналісти, науковці. Подія була приурочена 80-літтю створення АБН, адже саме у Мюнхені 16 квітня 1946 року було скликано установчу конференцію Антибольшевицького Блоку Народів.

Напередодні Конґресу «міністерство юстиції росії» внесло Антиімперський Блок Народів до реєстру так званих «іноагентів». Ця новина лише підкреслила значущість роботи АБН на деколонізаційному антимосковському фронті.

Відкриваючи подію, Президент Антиімперського Блоку Народів, голова Організації Українських Націоналістів (бандерівців) Олег Медуниця наголосив: «Для мене велика честь звертатися до вас сьогодні тут, у Мюнхені – місті, яке має особливе символічне значення для нашого руху. Саме тут, 80 років тому, відбулася конференція Антибільшовицького Блоку Народів – об’єднання народів, які піднялися проти радянського імперіалізму. Сьогодні ми продовжуємо цю історичну місію як Антиімперський Блок Народів – спадкоємці великої традиції визвольної боротьби.

Ми стоїмо тут не лише як представники окремих народів, – зазначив Олег Медуниця, – ми є голосом тих, кого намагалися змусити мовчати. Голосом тих, чиї держави були знищені, культури – пригнічені, а свобода – відібрана.

Я хочу щиро подякувати всім представникам волелюбних народів, які сьогодні прибули до Мюнхена. Ваша присутність – це не лише знак солідарності. Це доказ того, що імперія не змогла зламати головного – прагнення до свободи.

Наші народи мають різну історію, різні мови, різні традиції. Але нас об’єднує одне – досвід боротьби проти імперського гноблення і віра у власне право бути господарями на своїй землі, – підкреслив Президент АБН. – Сьогоднішня росія – це не нове явище. Це продовження тієї ж імперської сутності, яку втілював радянський союз. Змінилися прапори, змінилися гасла, але не змінилася суть. І тоді, і зараз – це «тюрма народів», де свобода придушується силою, а ідентичність – стирається репресіями.

Але історія дає нам підстави для віри. Наші попередники, які створили Антибільшовицький Блок Народів – вистояли у найтемніші часи. Вони не здалися. Вони зберегли ідею свободи. І, зрештою, імперія, яка здавалася вічною – впала. Радянський союз зник з карти світу. Це означає лише одне: імперії не є безсмертними.

Сьогодні перед нами стоїть новий виклик. Московська імперія, що постала на уламках СРСР, намагається відновити контроль над народами, відновити колоніальну систему, повернути світ у минуле.

Але ми – не покоління поразки. Ми – покоління завершення боротьби. Наша місія – довести справу до переможного кінця. Наша мета – ліквідація імперії як системи. Наш шлях – солідарність народів, які більше не погодяться бути колоніями. Ми повинні діяти разом. Бо тільки разом ми є силою, яка здатна зламати імперію. Разом ми здатні побудувати світ, у якому кожен народ має свою державу, а кожна людина – свою свободу. Наше майбутнє залежить від нашої рішучості сьогодні. Свобода народам! Свобода людині!».

За вагомий внесок у справу деколонізації московії та боротьбу за визволення поневолених народів, Олег Медуниця нагородив ювілейними відзнаками АБН Прем’єр міністра Чеченської Республіки Ічкерія Ахмеда Закаєва, відомого діяча чеченського національного руху Мусліма Цебієва, віцепрезидентку АБН, голову Комітету Незалежності Татарстану Аїду Абдрахманову, багатолітнього голову ОУН (бандерівської) Андрія Гайдамаху, лідера бурятського національного руху Доржо Дугарова, голову Закавказького Комітету АБН Лашу Мукбаніані, члена Ради Канадського Комітету АБН Бориса Михальця, представника черкеського національного руху, випускника Університету Вільних Народів Рустама Хуажева, представницю уряду Чеченської Республіки Ічкерія у Відні Розу Дунаєву.

На початку події було оголошено вітання організаторам та учасникам Конґресу від Чеченського добровольчого батальйону ім. Шейха Мансура, Державного комітету деокупації Чеченської Республіки Ічкерія, Комітету Незалежності Татарстану, національно-визвольного руху «Вільна Бєларусь», Уряду Незалежного Татарстану у вигнанні та інших партнерів АБН.

Делегати Другого ювілейного Конґресу АБН заслухали інформацію про реалізацію основних проектів Антиімперського Блоку Народів. Освітній проект «Університет Вільних Народів» представив його керівник – віцепрезидент АБН, ректор УВН Леонтій Шипілов. Результати реалізації правозахисного проекту «Справжні в’язні путіна. Політичні в’язні поневолених народів» презентував виконавчий директор Антиімперського Блоку Народів Олег Вітвіцький.

У звітній частині Конґресу було, також, представлено інформацію про роботу Комітетів АБН. Зокрема, широку інформаційну довідку про діяльність АБН на терені Сполучених Штатів Америки представив виконавчий директор «Американських друзів АБН» Юрій Кимйотик, на терені Канади – секретар Канадського Комітету АБН Антон Сестріцин.

Головною темою панельної дискусії, яка відбулась в рамках Конґресу, стало обговорення перспектив національно-визвольної боротьби поневолених народів. Учасники дискусії внесли ряд практичних пропозицій, висловивши готовність щодо ефективної співпраці із структурами АБН заради їхньї реалізації.

Під час Конґресу, також, відбулося обговорення стратегії підтримки національно-визвольної боротьби поневолених народів, затверджено програму дій Антиімперського Блоку Народів на найближчу перспективу, зокрема, щодо розвитку Університету Вільних Народів, обговорено ідеї щодо пошуку партнерів у справі розвалу московської «тюрми народів» як в Україні, так і у всьому цивілізованому світі. Головна мета програми – перемога України та деколонізація росії.

Важливим завданням Конґресу було налагодження співпраці між представниками національно-визвольних рухів поневолених народів та керівництвом Комітетів АБН за кордоном. Така співпраця включатиме координацію діяльності щодо підтримки України та формування єдиного антиімперського фронту боротьби.

Делегати Конґресу одноголосно підтримали «Мюнхенську декларацію», у якій затвердили головні постулати щодо спадкоємності боротьби та програмових цілей АБН.

На завершення події учасники Конґресу віддали шану пам’яті провіднику Організації Українських Націоналістів Степану Бандері, Президенту Антибольшевицького Блоку Народів, голові ОУН (б) Ярославу Стецьку та видатному лідеру чеченського національно-визвольного руху Абдурахману Авторханову, поклавши вінки до їхніх могил на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені. Відео з покладання вінків тут

До 40-ої річниці від дня пам’яті (трагедії) на Чорнобильській АЕС за ініціативи представництваУкраїнського інституту національної пам’яті в Полтаві на полтавському телеканалі «ІРТ-Місто+» продемонстрували відеопроєкт, який у трьох роликах висвітлює обставини та наслідки однієї з найбільших техногенних катастроф в історії людства. Спікер відеопроєкту — директор Галузевого державного архіву Служби Безпеки України Андрій Когут мовою фактів та документів пояснює як і чому відбулось аварія на Чорнобильській АЕС.

Відеопроєкт створений спільно Українським інститутом національної пам’яті, Галузевим державним архівом Служби Безпеки України, Національним меморіальним комплексом Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності. У відео використано матеріали книги Збірник документів «Чорнобильське досьє КҐБ. Від будівництва до аварії» / Упорядники: Олег БАЖАН, Андрій КОГУТ, Геннадій БОРЯК.

Перший ролик розповідає про попередні аварії та зупинки на ЧАЕС, які стались до трагічної катастрофи 26 квітня 1986 року.

Другий ролик розповідає про першотравневі демонстрації, які радянська влада попри наявну інформацію про високе радіоактивне забруднення, виводила людей задля підвищення іміджу комуністичної ідеології.

Третій ролик розповідає про те, як радянська влада намагалась приховати та зацензурити інформацію про катастрофу на Чорнобильській АЕС.

За матеріалом із офіційних сайтів та ЮТУБ-каналу УІНП

У Києві, на базі Медіацентру «Україна», з ініціативи Українського інституту національної пам’яті, відбулось експертне обговорення на тему: “АБН і сучасність: перспективи боротьби поневолених народів”, присвячене 80-й річниці створення Антибільшовицького Блоку Народів.

Метою експертного обговорення було привернення уваги до історії створення та діяльності Антибільшовицького Блоку Народів (АБН), у лавах якого були об’єднані різні поневолені народи у спільній боротьбі проти російського більшовизму та СРСР. Як відомо, 16 квітня 1946 року в Мюнхені відбувся Перший Конгрес АБН, що сформував ідею про поневолені народи як окрему силу в міжнародній політиці. Розширення АБН відбувалося шляхом приєднання національних організацій різних країн, що супроводжувалося формуванням ідеї про поневолені народи як окрему силу в міжнародній політиці. У різні періоди до об’єднання входили представники численних емігрантських і діаспорних середовищ зі Східної Європи та Середньої Азії. Основну роль у створенні АБН відіграв український визвольний рух, який під проводом ОУН (б) виступив організаційним ядром у згуртуванні народів у боротьбі проти “тюрми народів” – СРСР. АБН відігравав важливу роль у підтримці та координації діяльності підпільних організацій на території СРСР у період холодної війни.

Окремим завданням заходу стало переосмислення ідей та досвіду АБН у контексті сучасної російсько-української війни – передусім через призму боротьби народів проти сучасного московського імперіалізму.

У вступному слові, модератор події – виконавчий директор Антиімперського Блоку Народів, директор Української Інформаційної Служби Олег Вітвіцький охарактеризував основні періоди діяльності АБН: від часу створення до сьогодення. Він наголосив про спадкоємність Антиімперського Блоку Народів як продовжувача справи АБН в період «холодної війни». «Часи змінилися, але місія АБН була і залишається незмінною – ліквідація московської імперії шляхом національно-визвольної боротьби поневолених народів, за підтримки України та всього цивілізованого світу», – підкреслив Олег Вітвіцький.

Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров наголосив на важливості належного вшанування заслуг та здобутків Антибільшовицького Блоку Народів, особливо у сучасний період московсько-української війни. Олександр Алфьоров зазначив, що історія АБН є не достатньо знаною в українському суспільстві і потребує належного вивчення та популяризації.

Володимир Огризко, Міністр закордонних справ України (2007 – 2009), Надзвичайний та Повноважний Посол України, керівник Центру дослідження росії у своєму виступі торкнувся міжнародних аспектів діяльності АБН, погодившись із попередніми доповідачами, що потрібно не лише вивчати історичний досвід, але й працювати над остаточною реалізацією місії АБН.

Голова Комітету Незалежності Татарстану, віцепрезидентка Антиімперського Блоку Народів Аїда Абдрахманова привітала учасників події із 80-літтям з часу установчого з’їзду АБН.

«Антибільшовицький Блок Народів справді став потужною і багато в чому несподіваною силою XX століття — об’єднанням народів, поневолених російською імперією в особі СРСР. Це була організація, яка зуміла не лише самоорганізуватися, а й упродовж десятиліть вести ефективну спільну діяльність представників різних народів, досягнувши значних результатів. Тому роль Антибільшовицького Блоку Народів важко переоцінити, – підкреслила у своєму слові Аїда Абдрахманова. – Після повномасштабного вторгнення росії в Україну, сама Україна та її роль у міжнародній політиці набули нового значення та нового впливу, як і її суспільно-політичні організації, що протягом усього існування України борються з кривавим російським імперіалізмом.

Цілі та завдання АБН і до сьогодні залишаються актуальними, оскільки російський імперіалізм досі живий та агресивний. Тому актуальною залишається і сама концепція національно-визвольної боротьби АБН.

У наші дні АБН трансформувався в Антиімперський Блок Народів, віцепрезиденткою якого я є, – зазначила Аїда Абдрахманова. – Разом із представниками інших народів ми тісно співпрацюємо, маючи ту саму мету – розірвати кайдани московської «тюрми народів» і зупинити її криваву війну в Україні. Антиімперський блок народів проводить велику роботу із привернення уваги до історії створення та діяльності АБН. Особливо важливо для нас, представників поневолених народів, що в Університеті Вільних Народів запроваджено окремий навчальний курс, повністю присвячений темі історії створення та діяльності Антибільшовицького Блоку Народів. Це не лише зближує різні покоління борців за свободу від багатовікового російського імперіалізму, а й дозволяє використовувати успішний досвід наших попередників».

Аїда Абдрахманова, також, внесла конкретні пропозиції щодо тих напрямків праці Антиімперського Блоку Народів, які є пріоритетними: налагодження постійної роботи з поневоленими народами всередині росії; діалог із закордонними політиками; підготовка військових кадрів з-поміж поневолених народів та їхнє навчання з прицілом на майбутні етапи боротьби.

Своїми думками щодо перспектив національно-визвольної боротьби поневолених народів, ролі та значення АБН поділились, також, інші спікери експертного обговорення – Тарас Бик, член правління ГО “Деколонізація” та Станіслав Федорчук, керівник напрямку “Постросія” Аналітичного центру “Українська Стратегічна Ініціатива” при Києво-Могилянській Академії та відповідальна за організацію події представниця Українського інституту національної пам’яті Тетяна Бойко.

УІС

З нагоди 80-ліття АБН запроваджено спеціальну ювілейну відзнаку Антиімперського Блоку Народів.

16 квітня, у Києві, в Центрі національного відродження їм. Степана Бандери відбулось нагородження перших лауреатів ювілейної відзнаки.

За значний внесок у справу деколонізації та деімперіалізації московії, реалізацію програмових завдань і цілей АБН, дослідження історії національно-визвольного руху та за активну громадську позицію ювілейною відзнакою АБН нагороджено: Ярослава Юрчишина – народного депутата України; Андрія Юсова – речника ГУР МО України; Ганну Гопко – народного депутата України 8 скликання; Віктора Рога – директора видавництва «Українська Видавнича Справа», сержанта Держприкордонслужби України; Лідію Смолу – професора, доктора наук, викладачку Університету Вільних Народів; Леонтія Шипілова – віце-президента Антиімперського Блоку Народів, керівника освітнього проекту АБН «Університет Вільних Народів»; Григорія Роя – історика, дослідника історії АБН, викладача УВН.

Вручаючи нагороди, Президент Антиімперського Блоку Народів Олег Медуниця привітав лауреатів, відзначивши їхній вагомий вклад у діяльність Антиімперського Блоку Народів та антиімперську боротьбу. Олег Медуниця наголосив на тяглості історії АБН та актуальності роботи структур АБН у наш час. Президент АБН запропонував присутнім активніше долучатись до праці в усіх ключових напрямках діяльності АБН: громадсько-політичному, інформаційному, освітньому та правозахисному.

Нагороджені лауреати висловили вдячність за визнання їхньої праці, запевнивши, що ювілейна відзнака додасть наснаги і мотивації на ще активнішу роботу на антиімперському фронті.

Виконавчий директор АБН Олег Вітвіцький повідомив присутніх, що ювілейними нагородами відзначено також віце-президента АБН, головного сержанта батальйону безпілотних систем 5-ої окремої штурмової Київської бригади ЗСУ, директора Недержавного аналітичного центру «Українські Студії Стратегічних Досліджень» Юрія Сиротюка та відомого політолога, військовослужбовця Сил оборони України Михайла Басараба, яких буде нагороджено окремо, під час їхнього перебування у Києві.

Христос Воскрес!      Воістину Воскрес!

Дорогі подруги і друзі!

Щиросердечно вітаємо вас із святом Воскресіння Господнього!
Кожного року величний празник Великодня скріплює у наших серцях віру у перемогу світла над темрявою, добра над злом, правди над кривдою. Саме ця непохитна віра надихає наших Воїнів на героїчні чини, спонукає на щоденну працю невтомних волонтерів, допомагає виховувати нові покоління тих, хто будуватиме вже у найближчому майбутньому сильну і соборну Українську Державу! Саме ця глибока віра забезпечує єдність української нації у боротьбі проти споконвічного ворога, на грані двох світів.

Свято Великодня завжди посідало особливе місце у духовнному і національному житті українського народу. Найбільш виразним символом для поневоленої віками України слугувала впевненість у тому, що після Воскресіння Господього настане воскресіння національне. Немає жодних сумнівів у тому, що так і станеться уже зовсім скоро – після переможного завершення війни за Незалежність.

Тому у цей святочний день, першочергово, складаємо доземну подяку нашим захисникам – Воїнам Сил оборони України, молимось за них і просимо у Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа захисту і опіки для усіх Героїв, їхніх родин, для волонтерів, медиків, енергетиків, для всіх, хто бореться і працює заради спільної мети. Віримо, що цей особливий час – час Великодніх Свят додасть усім українцям сили, мужності, стійкості та впевненості у остаточній Перемозі України. Нехай Воскреслий Господь благословить Збройні сили України, нашу боротьбу і весь український народ в Україні та в усьому великому Українському Світі!

Христос Воскрес! Воскресне Україна!

Провід ОУН (б)

Історія Омеляна Ковча – це не просто біографія священника з далекого минулого. Це надзвичайно актуальний підручник людяності для нашого воєнного сьогодення. Осмислення його життя дає сучасникам декілька фундаментальних уроків, які можуть стати для нас опорою. Він продемонстрував, що людина може залишатися вільною навіть за колючим дротом, писавши із концтабору Майданек: «Тут я бачу Бога… ми тут усі рівні» та показував, що духовна свобода не залежить від зовнішніх обставин. Це джерело сили для кожного, хто відчуває себе затиснутим обставинами, війною чи несправедливістю. В часи, коли світ був поділений на «своїх» і «чужих» за етнічними чи релігійними ознаками, о. Ковч рятував усіх: українців, поляків, євреїв. Його приклади життя вчить нас, що справжня сила полягає в здатності зберігати емпатію та милосердя навіть тоді, коли світ навколо божеволіє від ненависті. Сенс його життя полягав не у виживанні за будь-яку ціну, а у вірності своєму призначенню та давало силу приймати складні рішення. Омелян Ковч не поводився як жертва обставин та був активним творцем історії. Його життя – це доказ того, що навіть одна людина в епіцентрі лихоліття може змінити події навколо себе. Сьогодні, коли українці знову проходять крізь випробування війною, постать Омеляна Ковча стає моральним компасом. Вона нагадує, що: світло можна знайти навіть у найтемніші годину, Гідність – це те, що неможливо відібрати силою та Любов і допомога ближньому є найвищою формою спротиву.

Отець Омелян Ковч проголошений покровителем душпастирів Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), йому присвячено документальний фільм «Парох Майданека». Кардинал Любомир Гузар, Верховний Архієпископ УГКЦ писав, що «отець Омелян Ковч був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього». Під час візиту в Україну Папа Римський Іван-Павло ІІ у Львові 27 червня 2001 р. проголосив блаженними 28 українських мучеників, серед яких був і о. Ковч. 11 травня 2012 р. відбулося урочисті відкриття пам’ятників у Перемишлянах та 4 жовтня 2021 р. у польському місті Люблін, на його честь названо вулиці та навчальні заклади, створено громадську організацію Братство ім. Св. Мч. О. Ковча й музей, збудовано церкви, малюються ікони.

Народився 20 серпня 1884 р. у с. Космач (тепер Івано-Франківська обл.) у сім’ї греко-католицького священника Григорія (1861–1919) та Марії Яскевич-Волфельд (1891–1939). Навчався в 1892–1904 рр. у початковій школі в с. Космач, м. Кіцмань та Коломийській гімназії. Іспит зрілості здав у Українській державній гімназії у м. Львові в 1905 р. Продовжив своє навчання у Римській Колегії св. Сергія і Вакха Папського Урбаніанського університету (1905–1911). У 1910 р. одружився з донькою буковинського священника Марією-Анною Добрянською. В 1911 р. прийняв ієрейські свячення з рук єпископа Григорія Хомишина й розпочав свою службу у Підволочиську, тепер Тернопільської області. У 1912–15 рр. отець Ковч їде до Боснії, де займається душпастирською опікою українських емігрантів з Галичини в окрузі Прієдор та є парохом у м. Козарац.

В 1916–19 рр. його призначають на парафію у с. Серники Горішні на Рогатинщині. З початком польсько-української війни о. Омелян у березні 1919 р. стає капеланом Галицької армії в 3 Бережанській бригаді. Стрільці і старшини запам’ятали його як безстрашну людину, яка завжди була на передовій. Він говорив: «Я маю досвід війни і знаю, що вояк на лінії фронту почуває себе краще, коли бачить там лікаря та духівника, Я свячений, а свяченого куля не бере!».

У липні 1919 р. УГА відступила за р. Збруч та об’єдналися з Дієвою Армією УНР, щоб воювати проти Червоної армії. Під час боїв із більшовиками капелан Ковч потрапив до полону і чудом врятувався від розстрілу. Згодом потрапив у польський полон у табір для інтернованих у Вадовицях. Антисанітарні умови приміщень, голод (мав вагу 40 кг.) та холод призвели до захворювання на тиф. У березні 1920 р. після клопотання митр. Шептицького о. Ковча було звільнено. Для реабілітації, після довготривалої хвороби, його направлено до родини в с. Іванівці Заліщицького повіту. Після одужання у 1921 р. призначений священником у с. Бовшів Перемишлянського повіту, а в квітні 1922 р. стає деканом Перемишлянського деканату та парохом храму Св. Миколая греко-католицької громади, а також у с. Коросно.

Отець Ковч свою діяльність зосередив на громадсько-культурній діяльності. Він зібрав гроші на відбудову парафіяльного храму, споруджені читальні Просвіти і кооператив у с. Коросно. У Перемишлянах під його керівництвом створювалися гуртки, хори, різні організації. Особливу увагу Отець приділяв допомозі бідним, бездомним та сиротам, батьки яких загинули під час Першої світової війни. Отець виховував своїх парафіян у дусі доброзичливості, а разом з тим закликав боронити своє, що належить кожній людині по праву.

З різного роду документів, в першу чергу звітів польської поліції, дізнаємося про вплив отця Ковча на громадсько-політичне життя Перемишлянщини. Його активна позиція у будь-яких справах привертала прискіпливу увагу польської влади і поліції. У його домі упродовж 1925–1934 рр. було проведено понад 40 обшуків та ревізій, половина з яких завершувалися тюремними арештами і грошовими штрафами. За агентурними даними він був чільним місцевим діячем чи симпатиком УВО, згодом ОУН. У жовтні 1933 р. в селі Боршів виголосив проповідь, у якій засудив політику Голодомору, яку проводив комуністичний режим та був заарештований.

Совєтська окупація Західної України з кінця вересня 1939 р. творила систему тотального контролю і репресії. В таких умовах отець Ковч перед новими окупантами відстоював права людей, боронив сусідів (в тому числі поляків). За це його було заарештовано і чудом під німецькими обстрілами пощастило втекти. НКВД оголосив винагороду в 5 тисяч рублів за інформацію про о. Ковча. Після відступу совєтської влади і армії у Перемишлянській тюрмі виявили 39 трупів розстріляних і закатованих в’язнів.

З приходом третього окупанта, нацистської Німеччини о. Ковч стає організатором Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р. у Перемишлянах та очолює повітову управу. Він закликав уникати служби в німецькій поліції, а також у проповідях закликав зберігати людську гідність і не брати участі в антиєврейських акціях. Виявом особистої мужності Омеляна Ковча було переховування євреїв, особливо дітей. Урятувати їх від неминучої загибелі допомагали свідоцтва про хрещення, яких він видав понад 600. Він робив усе, щоб урятувати усіх, без огляду на національні і релігійні відмінності та написав листа на ім’я Гітлера з проханням зупинити переслідування.

30 грудня 1942 р. о. Ковча гестапо арештувало й відправило на допити у львівську тюрму на вул. Лонцького. Від о. Омеляна вимагали визнати вину, припинити хрещення євреїв та відмовитися від осудження німецької влади, але він послідовно заявляв, що робитиме усе, що вимагає від нього церковний сан. В умовах в’язниці о. Ковч відправляв Службу Божу, сповідав ув’язнених. До його визволення долучався митр. Андрей Шептицький, але його клопотання були марними. В серпні 1943 р. його перевели до концтабору Майданек біля м. Любліна, де отримав № 2399.

В умовах концтабору, яке було справжнім пеклом на землі, священник Омелян Ковч не забував про своє покликання, ставши своєрідним парохом Майданека. Він виконував повинності нарівні з іншими в’язнями, а ввечері відправляв Літургію, сповідав, причащав, хрестив, освячував водою останки, які мали спалювати у крематорії, надавав розраду усім, незважаючи на релігійну і національну приналежність: полякам, євреям, росіянам, естонцям, литовцям тощо. Омелян Ковч здобув значний авторитет, а перебування у концтаборі вважав місіонерством: зневіреним говорити про віру, надію, любов. У Майданеку повторюється ситуація, подібна до подій у львівській в’язниці. О. Ковча намагалися звільнити з ув’язнення, та він попросив цього не робити, бо був єдиним священником, який відправляв Богослужіння. У лютому 1944 р. о. Ковч попадає до концтабірного шпиталю та 25 березня його тіло було спалено в крематорії. Відмовившись від особистого порятунку парох Майданека піднімається до високого євангельського розуміння сутності людської душі: «Дякую Богові тисячу разів на день за те, що він послав мене сюди. Я не прошу його про нічого більше. Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю».

Протягом усього життя о. Омелян Ковч проводив постійну працю щодо власного духовного збагачення, виховання та освіти. Своїм подвижницьким життям і смертю яскраво довів, яким повинен бути – батько, священник, місіонер, доброчинець, капелан УГА, громадсько-політичний діяч, патріот, мученик та ісповідник віри.

Нащадкам потрібно знати історію та осмислювати життя Омеляна Ковча, намагаючись віднайти в ньому джерело сили духу. Діяльність священномученика Ковча – це приклад того, як одна людина може протистояти трьом окупаціям й тоталітарним машинам, озброївшись лише вірою та совістю.

Микола Посівнич

У цій війні Україна давно перестала бути стороною, що лише обороняється. Сьогодні вона діє на випередження – б’є глибоко в тил ворога, руйнуючи не лише техніку, логістику, спроможності агресора, а й саму ілюзію безпеки російського простору.

Останні удари – це вже не поодинокі епізоди, а системна стратегія. Усть-Луга, Приморськ, Кириші – нафтопереробні вузли, логістичні артерії, інфраструктура, що живить російську війну. Удари по об’єктах в окупованому росією Башкортостані, за 1450 км. від лінії фронту – це не просто тактичні акції, це удари по серцю економіки агресора.

І найважливіше – це відео. Чіткі, холодні, без емоцій. Українські дрони методично заходять у ціль і знищують ворожі об’єкти. І це не пропаганда, а реальність. Російська ППО, яка мала прикривати тил, системно «виноситься» і вже не здатна гарантувати захист навіть стратегічних об’єктів.

Це нова фаза війни. Україна створила зброю, яка змінює баланс сил. Не маючи переваги в ресурсах, ми створили перевагу в розумі і організації. Там, де ворог спирається на масу, ми працюємо точністю. Там, де він розраховує на страх, ми діємо холодно і розраховано. Це не випадковість. Це закономірність.

Українці – нація, яка століттями жила на межі світів. На лінії розлому імперій. І саме тут сформувався унікальний тип мислення – здатність воювати проти сильнішого і перемагати не числом, а ідеєю, винахідливістю і внутрішньою силою духу.

Наш головний ресурс – не зброя і не союзники. Наш ресурс – це люди. Їхній хист. Їхні знання. Їхня здатність вчитися швидше за ворога і діяти нестандартно.

У світі, де союзники часто непослідовні, українці роблять своє. Так вчили ідейні вдохновителі цієї держави – Провідники Організації Українських Націоналістів. Єдино правильний вибір – покладатися на себе, опиратися на власні сили. Ми створили власну війну майбутнього: дрони, асиметричні удари, глибокі рейди по тилу ворога.

Поки український піхотинець тримає фронт супроти переважаючих сил ворога. Сили безпідлотних систем, ракетники виснажують росію значно більше, ніж фронтові зіткнення.

Бо коли вибухає нафта в Усть-Лузі – це не лише просто полум’я. Це втрата контролю. Коли горять об’єкти в Киришах і Уфі – це про руйнування системи. Коли падає російська ППО – це про кінець російського непереможного міфу.

Міфу про непереможність і недосяжність російського тилу. Російський безмежний простір, який зупинив Наполеона вже не рятує.

Україна довела: жоден тил не є безпечним, якщо проти тебе воює народ, який захищає свою землю.

І саме тому ця війна для нас – не просто боротьба за території. Це боротьба організованої стихії проти імперії. Стихії, яка не підкоряється законам наглої сили, бо є силою непереможного духу тисячолітнього спротиву.

І саме в цьому – наша перевага. Тому переможемо!

Олег Медуниця

Олег Вітвіцький

Традиційно, в умовах війни, напередодні великих релігійних свят, у політичних заявах, а, відтак, у медіа з’являється інформація щодо пропозицій про перемир’я. Великдень 2026 року не став вийнятком. Ще за кілька тижнів до Пасхи, українська влада зробила кілька публічних заяв, у яких натякнула на можливість припинення вогню, натомість отримала відповідь у вигляді інтенсивних ракетно-дронових обстрілів українських міст, влучань у школи, дитячі садочки, ветлікарні та об’єкти критичної інфраструктури.

Можна висловити припущення, що очільники української держави, врахувавши досвід попередніх років, зробили своєрідний крок на випередження і першими озвучили тему ймовірного перемир’я, не до кінця вірячи у його реальність. Таким чином була зроблена спроба заблокувати будь-які ворожі маніпуляції щодо цього питання, адже москва, як правило, відкидає пропозиції, які виходять не з кремля. Так було, зокрема, у попередні роки, коли тему перемир’я особливо активно педалювали якраз путінські злочинці.

Апріорі зрозуміло, що реальних домовленостей з ворогом досягнути не можливо. Особливо з таким ворогом – підлим, цинічним, лицемірним. Адже він завжди використає обставини на власну користь: підтягне резерви, зміцнить оборону, передислокує підрозділи і підготує новий удар.

Давно минули ті часи, коли офіцери ворогуючих армій, у домовлені дні, могли зранку разом випити кави і викурити міцну сигару, а потім вести один проти одного шляхетну війну. Давно минули часи Першої світової, коли, зокрема, і українці, які воювали у складі протиборствуючих імперських армій, дійшовши згоди, спільно сідали за святковий великодній стіл, а потім розходились по своїх позиціях і продовжували воювати.

Ці події тепер лише з подивом вивчають дослідники, а реальність зовсім інша. І вона волає про одне: перемир’я з московією не буває!

Адже, по перше, варто раз і назавжди запам’ятати, що будь-які, навіть тимчасові і короткочасні домовленості із кремлівськими посіпаками не вартують паперу, на якому вони підписані. Це неодноразово доведено історією. Як давньою, так і новітньою. Адже у московитському ДНК міцно закладені брехня, обман, підступність і зрада.

По друге, потрібно раз і назавжди затямити, що основна мета цієї жорстокої війни, яку поставили перед собою кремлівський карлик і його свита – це ліквідація української державності та повне знищення української нації. І в цьому процесі вони собі не можуть дозволити «вихідних» чи «передишок». Як і не можуть дозволити українцям перевести подих і хоч на кілька днів згадати про нормальне життя. Триває війна на виснаження, на знищення, на ліквідацію ідентичності. Типова московська імперська війна, яка не передбачає пауз.

По третє, необхідно раз і назавжди зрозуміти, що апелювати до безбожників із боліт щодо якихось домовленостей саме на християнські свята є справою безнадійною. Кадровий підрозділ фсб – «руская православная церковь», усі її «віряни», з одного боку, і християнство, з іншого, – речі абсолютно не сумісні, кардинально протилежні і самозаперечні! Релігія і «православниє скрєпи» для чекістів – вигідний інструмент для управління зазомбованими вівцями, але аж ніяк не духовні постулати чи цінності. Тому ні на Пасху, ні на Різдво, ні на Преображення чи Богоявлення московські антихристи ніколи не звертають уваги. Навпаки, в цей час, що притаманно демонам, вони ще з більшою зухвалістю і цинічністю творять свої чорні і безбожні терористичні справи.

Така реальна картина, яку потрібно усвідомити і прийняти, відрікшись, як від чогось недоречного і огидного, марних сподівань на різного роду перемир’я, домовленості чи перемовини.

Єдиною запорукою повернення до мирного і спокійного життя для українців сущих і українців ще не народжених є національний опір, сконсолідована боротьба і повна Перемога над ворогом, аж до знищення московської держави як такої. Часто наші відповіді, зважаючи, на масштаби і напрямки боротьби бувають асиметричними, але в глобальному розумінні ми мусимо зійтись саме на симетричній відповіді кремлівським паліям війни і терору – ліквідації московської держави, як остаточної умови завершення війни!

Напишу декілька слів про фільм “Містер Ніхто проти путіна”. Стрічка побудована як особиста історія — майже інтимний щоденник людини, що намагається осмислити війну, страх і власну безсилість перед диктатурою. Саме ця форма — емоційна, рефлексивна, максимально “людська” — і принесла фільму міжнародне визнання та, зрештою, премію “Оскар”.

І це — симптом. Симптом того, що світ готовий нагороджувати не правду, не мужність і навіть не позицію, а зручну ілюзію моралі.

Бо цей фільм — не про перемогу над путіним. Це фільм про те, як можна говорити про війну, не називаючи агресора, як можна демонструвати трагедію, не визнаючи злочину, і як можна видавати це за гуманізм.

Автор не засудив війну росії проти України. Прямо, чітко, без обтічних формулювань — не засудив. Не закликав її зупинити. Не сказав, що винні мають бути покарані. У фільмі немає ні суду, ні вироку, ні навіть морального осуду.

Є лише комфортна дистанція.

Це і є той самий російський пацифізм, який роками маскує відмову від відповідальності. Пацифізм, який не має нічого спільного з боротьбою за мир, бо він не готовий боротися ні з причинами війни, ні з тими, хто її веде.

Ще показовішим є те, про що фільм мовчить.

У ньому немає жодного слова про російське колоніальне минуле. Про імперію, яка століттями підкорювала народи, знищувала ідентичності, ламала держави. Про те, що нинішня війна — це не “трагедія обставин”, а продовження імперської політики. Без цього контексту будь-яка розмова про війну — це свідоме спрощення, а часто і маніпуляція.

Але і це ще не все.

У фільмі немає заклику звільнити політичних в’язнів у самій росії — понад 5000 людей, чоловіків і жінок, які сьогодні сидять у тюрмах за правду, за протест, за відмову мовчати. Немає навіть символічної солідарності з ними.

Це пацифізм, який не ризикує. Пацифізм, який не платить ціну. Пацифізм, який не вимагає нічого — ні від себе, ні від інших.

І саме такий пацифізм сьогодні отримує “Оскар”.

Простий хронометраж імперської пропаганди, який чомусь когось досі вражає на Заході.

Світ аплодує формі, у якій немає змісту. Світ нагороджує емоцію, в якій немає відповідальності. Світ приймає на віру історію, в якій немає головного — правди про зло.

А правда проста: не можна бути “проти війни” і не бути проти імперії. Не можна говорити про мир і не вимагати справедливості. Не можна співчувати жертвам і не називати злочинців.

Все інше — це не гуманізм.

Це — зручна мораль для тих, хто хоче виглядати правильним, нічого не змінюючи.

І якщо такі фільми отримують найвищі нагороди — це означає, що проблема не лише в авторах.

Проблема — у суспільстві і глядачах, які готові це приймати. І у світі, який досі боїться назвати московську імперію нацистським концтабором.

Ярослав Сватко

З 31 березня по 3 квітня 1941 року в організаційному приміщені на вул. Дітля в м. Кракові відбувся Другий Великий Збір ОУН. Постала нова реальність в українському визвольному русі – покоління, яке створило пізніше УПА, проголосило свою програму боротьби за Українську Державу. Однак, все, що було прийняте на Зборі, не з’явилося в чотири дні, це був досвід та ідеологічні дискусії учасників протягом попереднього десятиліття, чи то в підпіллі, чи то в ув’язненні.

Кожне покоління має своє бачення світу, яке враховує досвід попередників. Покоління українських борців за державу часів Другої світової війни вчилося на досвіді невдалих спроб завоювати державу на початку століття і підсумувати його кредо можна висновком Євгена Коновальця: якщо матимемо силу – матимемо все, якщо не матимемо сили, то й ніякої держави не матимемо. Це дуже перегукується із сьогоднішніми реаліями, коли і Трамп, і путін, нав’язують світу право сили замість сили права, і немає опонентів, які б намагались наполягати на протилежному. Тому досвід покоління, яке створило бандерівську ОУН, мав би бути особливо цінним у сьогоднішні часи.

Отже, починати слід від сили, і тут важливо, як розуміти, що таке сила в національній боротьбі. Творці УНР-ЗУНР розуміли силу досить матеріялістично. Це не дивно, бо на той час світом ширилися соціялістичні ідеї, а разом з ними і матеріялізм. Однак довести соціялістичну ідею до логічного завершення зумів лише лєнін. Додавши до неї месіянство, він отримав ідеологічну зброю, протистояти якій міг лише націоналізм. А от з націоналізмом у лідерів українських держав було кепсько. Вони могли переконувати самі себе, а от націю своїми половинчастими підходами вони не переконали. В результаті українців обдурив лєнін, пообіцявши УРСР як українську державу. Шанс збудувати національну державу був втрачений, виключно через нерозуміння лідерами ролі ідеології, як стрижня, на якому тримається держава. Оце вкоротці суспільні умови, в яких нове покоління борців за державу входило в життя.

Коли засновувалась ОУН, то на Першому Конґресі молоде покоління було в явній меншості. Однак між заснуванням і створенням є певна різниця. Створення ОУН – це не декларація про готовність до боротьби за Українську Державу усіма можливими засобами. Це підготовка кадрів, які будуть боротися. Які не схиблять на манівці тому, що черговий ідеологічний провокатор запропонує шлях, який здаватиметься більш привабливим, ніж боротьба через кров і страждання. Які будуть розуміти як аксіому, що кров Героїв – це єдина валюта, яку приймає історія, як оплату за державну незалежність нації. Які будуть шукати кандидатів на цих Героїв і виховувати їх так, щоб у скрутну хвилину вони діяли як Герої. І які зроблять рух масовим в умовах жорсткої протидії колонізаторів. Більшість цієї роботи зробили представники молодого покоління в ОУН, яке участі у боротьбі УНР-ЗУНР не брало.

Аналізуючи конфлікт поколінь в ОУН історики переважно звертають увагу на масовість молодіжного руху, а вже звідти переходять до пояснення причин конфлікту між поколіннями. Однак варто було би зайти до пояснення причин конфлікту з іншого боку. Молодь мала свою світоглядну базу. Квінтесенція того, як і чому боротися за свою державу була викладена в Декалозі, Правилах, Прикметах і Молитві націоналіста. І всі ці світоглядні документи були складені представниками молодого покоління. Вони не просто укладали Катехизм націоналіста, вони ще й практичними діями підбирали однодумців, які би не схибили зі шляху боротьби. Вони навчали однодумців, і, що було дивним і рідкісним для ієрархічних організацій, зробили обов’язковим взаємне навчання для всіх щаблів ієрархії. Щоб було зрозуміло: Бандера теж відбував вишколи, а потім здавав екзамени з дисциплін, де визнаними фахівцями були інші.

Світоглядним стрижнем Організації був ідеалізм. Коли ми говоримо про ОУН, як організацію орденського типу, то ідеалізм є неодмінною умовою такої структури. Старе покоління мало до цієї концепції та її реалізації в кращому разі дорадчий стосунок. Головний ідеолог молодого покоління Ярослав Стецько неодноразово дискутував з Дмитром Донцовим про це на сторінках “Студентського вісника”, і дуже категорично підвів риску в дискусіях з метром націоналізму: “ми вже збудували свою організацію, і вона буде такою, як ми її зробили”.

Ірраціональний ідеалізм, світогляд якого мав у своїй основі майбутню Українську Державу як даність, як зміст життя, не залишав лазівок для раціональних можливостей “домовитися посередині”. Він давав можливісь домовлятися з сильними світу цього про співпрацю в інтересах досягнення головної мети, але ні в якому разі не ціною цієї головної мети. Коли ми намагаємось дати оцінку тим, чи іншим рішенням чи то ОУН як спільноти, чи то індивідуальним рішенням її провідних членів, повинні враховувати оцю світоглядну базу: ірраціональний ідеалізм українських націоналістів спертий на місію життя для Української Держави і Нації.

Конфлікт поколінь в ОУН дійшов до логічного завершення, коли Друга світова війна дійшла до України. Постало питання, як використати світовий конфлікт для відновлення Української Держави. Історики акцентують увагу на персональних непорозуміннях між лідерами та провідними членами. Знову ж, там, де фундаментальні рішення диктує ідеологія, персональні конфлікти залагоджуються компромісами. А там, де в конфлікт заходять світоглядні підходи, компроміси стають неможливими. Видимий результат того, що це не персональний, а таки світоглядний конфлікт, ми побачили вже після 2-го Збору, під час Акту відновлення Української Держави. Тоді питання стояло відверто просто: будуємо Україну з ласки сильного чи з питомого права Українського Народу? Відповідь в стилі “так, але…” історія не приймала. Кожна зі сторін пішла своїм шляхом, а, значить, справа була не в персональних амбіціях лідерів, а в світоглядних підходах середовищ. Щоправда, досить швидко, як на перебіг історичних подій, сторони знайшли способи співпраці задля досягнення спільної мети, але історичний “момент істини” на той час вже пройшов.

2-й Великий Збір поставив перед членством ОУН ще одне завдання, яке для матеріялістів із підходами “реалполітік” було з серії “не сповна розуму”. Йдеться про завдання розвалу СССР, яке було поставлене під гаслом “Свобода народам! Свобода людині!”. Тільки ірраціональний ідеалізм в пору, коли сила комуністичних режимів здавалася незламною, міг ставити таке завдання і будувати шляхи до його досягнення. Тільки люди з місією життя для своєї нації могли заради досягнення цієї мети працювати в гулагах з представниками інших народів і впроваджувати через протестні середовища інших націй ідею “Свобода народам!”. Ідея спрацювала тоді, коли багато виконавців уже загинули, але з ідеями завжди так, вони не працюють миттєво. А от “реальні політики” знати не хочуть, чому СССР розпався. Кажуть – випадково. І вже готують нові “київські курячі промови” на випадок відокремлення поневолених росією народів від федерації. Але ідея працює далі, і лише історичний процес може дати відповідь, чи мають право нації, готові платити кров’ю за свою свободу, на власне державне життя. А там, де пролита кров Героїв, “курячі промови” не працюють.

Фактично 2-й Великий Збір дав імпульс легенді української визвольної боротьби, яка житиме так довго, поки існує нація. Сьогодні ця легенда матеріялізувалась у назвах українських вулиць і площ, іменах бойових бригад ЗСУ, піснях, військовому привітанні “Слава Україні! – Героям Слава!”, марші українського війська. Це потужний пласт ідей, який робить українську державність незнищенною. Можливо, організатори 2-го Збору й не ставили перед Збором саме таку мету, але вони її досягли. Ідея перемогла “реалполітік”.

Тернопільська обласна рада ухвалила рішення проголосити 2026 рік на Тернопільщині – роком Іван Гавдиди.

Таким чином депутати вшанували внесок сл.п. Івана Гавдиди у розвиток патріотичного середовища краю та формування нового покоління українських націоналістів – борців за свободу.

Ініціаторами відповідного рішення виступили депутати облради Володимир Болєщук та Віталій Шафранський, які внесли проект рішення на розгляд сесії облради. Після підтримки профільної комісії документ був винесений на голосування і отримав підтримку більшості депутатів.

Під час сесії Віталій Шафранський детально охарактеризував життєвий шлях свого побратима, який, у свій час, також працював депутатом Тернопільської обласної ради, захищаючи інтереси мешканців своєї рідної Бережанщини та борючись проти передання комплексу споруд Почаївської Лаври у власність московської церкви.

Життя Івана Гавдиди трагічно обірвалося у 2003 році в Києві. На той час він обіймав посаду заступника голови Організації Українських Націоналістів (бандерівців) та директора Центру національного відродження ім. С. Бандери. По сьогодні його жертовна діяльність і боротьба згадуються як приклад служіння українській національній справі, а рішення Тернопільської обласної ради покликане зберегти пам’ять про нього та популяризувати його спадщину серед молоді.

Будь-яка тоталітарна держава дуже доскіпливо ставиться до найменших проявів вільнодумства і виходу за межі усталених ідеологічних норм, вбачаючи у цьому пряму загрозу своєму існуванню. Саме тому в усі часи творчі особистості були під пильним наглядом спеціалізованих державних структур, які намагалися не допустити «шкідливого впливу» на маси. І чим масштабнішою була постать, тим прискіпливішою була увага до творчості та наполегливішими спроби, якщо не вдавалося замовчати чи зламати митця, «приручити» його, зробити «своїм, зручним і правильним». Практично усі знакові українські письменники і поети в часи бездержавності пройшли через горнило ідеологічного протистояння з державною машиною. Тарасові Шевченку в цьому плані «пощастило» мати справу і з імперською цензурою, і з комуністичним Головлітом.

З імперською цензурою Тарас Шевченко зіткнувся практично з перших кроків виходу на широку публіку. І не лише тому, що в ті часи жоден літературний твір не мав права бути опублікованим без відмітки цензора, підпорядкованого Головному управлінню цензури Міністерства народної освіти Російської імперії, але і через самоцензуру, яка існувала у суспільстві і змушувала «дмухати на холодне».

Рукопис Шевченкової збірки Три літа із цензурними позначками. Із факсимільного видання

Усі пам’ятають історію першого «Кобзаря», до появи на світ якого у 1840 році долучилися поет з Пирятинського повіту Полтавщини Євген Гребінка та полтавський землевласник Петро Мартос. До «Кобзаря» тоді увійшли 8 поезій: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи, лихо мені з вами».

Так от, цей «Кобзар» відомий у двох варіантах: на 106 та 116 сторінок. Це пов’язано з тим, що перший наклад вийшов практично не цензурований, а після шаленого розголосу, який отримав «Кобзар» своїм антиімперським спрямуванням, його було піддано більш жорсткій цензурі і всі подальші примірники були надруковані з купюрами. Припускають, що це зробив сам Мартос, злякавшись можливих санкцій.

«У  реакційних колах  «Кобзар» одразу ж викликав суперечки й зазнав нападок. Про одну з таких суперечок, – що відбулася 23 квітня 1840 року на вечорі в М.Маркевича, на якому був присутній і Шевченко, – в щоденнику Маркевича читаємо: «А Кукольник уже напав на Мартоса, критикував Шевченка, запевняв, що напрям його «Кобзаря» шкідливий і небезпечний. Мартос впадає у відчай». Цей переляк і відчай, очевидно, й спонукали Мартоса, не зупиняючись перед додатковими видатками на переверстку, вилучити з «Кобзаря» ряд уривків, публікація яких могла мати неприємні наслідки не тільки для автора (що й показав згодом розгляд «Кобзаря» в ІІІ відділі)», – зазначав відомий шевченкознавець Василь Бородін.

Кобзар Тараса Шевченка, виданий коштом Платона Симиренка 1860 рік

З купюрами вийшли і два наступні прижиттєві видання Шевченкового «Кобзаря» (1844 року під назвою «Чигиринський Кобзар», до восьми творів із видання 1840 року була додана ще поема «Гайдамаки») та 1860 року, кошти на який дав цукрозаводчик Платон Симиренко (до цього «Кобзаря» увійшли 17 творів). І ці купюри були суттєвими. «Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи, та так проклята одчистила, що я ледве пізнав свої діточки», – писав  сам Шевченко в листі до зятя Симиренка Олексія Хропаля.

Взагалі, в 1858 році, повернувшись із заслання і опинившись у вирі суспільного життя, Тарас Шевченко загорівся ідеєю видати двотомник «Поезія Т.Шевченка», розмістивши у першому свої вірші,  написані до заслання, а в другому — створені на засланні й після нього. До цензурного комітету він подав збірку на 338 сторінок, яка починалася віршем «Думи мої…» й завершувалася циклом «Псалми Давидові». Окрім раніше виданих туди ввійшла також поема «Наймичка»

Утім, дозволу на публікацію цієї збірки довелося чекати майже рік, і повернулася вона зі значними змінами. Цензори обрізали понад половину «Дум», вилучили 56 рядків із поеми «Сліпий», вступ із «Гайдамаків» («Все йде, все минає»). У поемі «Катерина» і багатьох віршах зробили купюри. А поеми «Сон», «Кавказ», «Єретик» та вірш «Заповіт» взагалі заборонили друкувати.

Сторінка рукописного Кобзаря Василя Гнилосирова 1861 Репринтне видання 2013

Цензурні купюри супроводжували видання творів Шевченка і після смерті поета. Що ж найбільше не сподобалося царським цензорам у його віршах? Передусім, із поезій вилучалася будь-яка критика Російської імперії (у Шевченка це, практично незмінно – Московщина), «богохульні» та антицерковні рядки та будь-який натяк на окремішню українську ідентичність чи підневільне становище українців. «Шевченко не пробуждал высоких чувств к великому государству Российскому, ибо проповедовал украинофильство и не мог говорить о воссоединении Малороссии с Россией без ненависти», — писав про Шевченка один із російських цензорів.

Наприклад, у виданні «Кобзаря» 1894 року із поеми «Іржавець» вилучили 40 рядків, де були навіть найменші натяки проти Петра І чи російської політики. Великі шматки були вилучені і з віршів «Чигирине, Чигирине», «І мертвим і живим…», «До Основ’яненка». А відомий «Заповіт» у цьому виданні взагалі складався лише з першого куплету – далі ішли самі цензорські крапки.

Під заборону потрапили, зокрема,  такі рядки:

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

«І мертвим і живим…»

А до того — Московщина,
Кругом чужі люде.
Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!

«До Основ’яненка»

Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!

«Чигирине, Чигирине»

Утім, існували й інші «Кобзарі» — нецензуровані. Після арешту Тараса Шевченка в 1847 році, коли друковані «Кобзарі» були заборонені в Російській Імперії і вилучалися із усіх бібліотек та книгосховищ, почався процес масового переписування і «ходіння по руках» як окремих поезій Шевченка, так і всього «Кобзаря». Наприклад, зберігся примірник «Кобзаря», переписаного і розмальованого друзями Шевченка, який вони подарували поетові замість вилученого охранкою, після повернення із заслання. Також відмий рукописний «Кобзар» 1861 року багатолітнього доглядача могили Тараса Шевченка, а тоді – студента історико-філологічного факультету Харківського університету Василя Гнилосирова.

Щоправда, до цих «Кобзарів» іноді потрапляли твори інших поетів, близьких до Шевченка по духу. Так, на Галичині довгий час приписували Шевченкові вірш «Ще не вмерла Україна», і Михайло Вербицький, коли писав музику Гімну, був переконаний, що це слова Шевченка.

Саме ці рукописні «Кобзарі» (а ще – перший нецензурований «Кобзар» виданий у 1876 році в Празі) стали основою для масового видання поезії Тараса Шевченка, яке розпочалося після послаблення російської царської реакції в 1905 році, а з початком Української революції 1917-1921 років вибухнуло з новою силою. Товариства «Просвіта» підняли Шевченкове слово на свій прапор, а Центральна Рада у 1917 році вперше оголосила день народження Шевченка національним святом і вихідним днем. У той час з’явилися десятки приватних видавництв, які масово видавали українську літературу. І твори Шевченка також.

Але так тривало недовго. Уже в 1922 році з метою зведення всіх існуючих напрямів цензури під єдине керівництво народного комісаріату освіти було засноване Головне управління у справах літератури й видавництв (Головліт), який видавав дозволи на випуск у світ книжок, періодичних видань, затвердження редакційних колеґій (відповідальних редакторів), відкриття видавництв і затвердження їх редакцій, складання орієнтовного плану видавничої продукції (з визначенням обсягу та проценту літератури по окремих жанрах і для окремих груп споживачів).

Цікаво, що одним із перших кроків Головліту стала заборона приватним видавцям друкувати твори Шевченка та деяких інших класиків української літератури – це право мали лише державні видавництва.  У це при тому, що щорічно твори поета видавалися та перевидавалися величезними тиражами. Так, лише з 1920 до 1938 рр. побачили світ 182 назви видань загальним накладом 2 991 790 примірників.

Із згортанням політики українізації та посиленням репресій проти української інтелігенції під заборону потрапили і «Кобзарі», які масово почали вилучатися із бібліотек та книгозбірень. У першу чергу «під ніж» потрапили книги із «ідеологічно неправильними» передмовами, примітками, просто згаданими іменами новоявлених «ворогів народу». Так, у 1933 році весь наклад тритомного видання Шевченкових творів за редакцією відомого літературознавця Олекси Дорошкевича комуністична цензура конфіскувала та вилучила з бібліотек і книготорговельної мережі. Жертвами сталінських репресій стали і всі причетні до виходу у світ видання «Кобзаря» 1931 року. Розстріляли червоні кати в 1937 році художника-ілюстратора Седляра,  а його творчий доробок знищили.

Не реалізованою лишилася й ідея видання академічного 8-10-томного повного зібрання творів Шевченка, над яким працювали С.Єфремов, М.Новицький, Д.Ревуцький, П.Филипович, В.Міяковський, А.Лобода, П.Рулін, О.Новицький. Пізніше більшість із них були репресовані із ярликом «шевченкознавець-націоналіст». Сергія Єфремова визнали винним в організації вигаданої в ГПУ Спілки Визволення України. Символічно, що показовий політичний процес над «членами СВУ» в Харківському оперному театрі розпочався 9 березня 1930 року, в день народження Шевченка. 

Але повністю заборонити Шевченка російсько-комуністична влада не могла. Тому від самого початку його всіляко намагалися зробити «своїм»: у передмовах робився акцент в першу чергу на кріпацьке походження та солдатчину, а його твори маркувалися як «антикріпосицькі», «атеїстичні», «пролетарські». Ось типова риторика з передмови відомої шевченкознавиці Єлизавети Середи до видання 1982 року «Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814-1861»: «Поет-інтернаціоналіст, він був пристрасним пропагандистом і полум’яним захисником ідей дружби і єднання всіх поневолених народів. Усю свою творчість і все своє життя Шевченко поставив на службу революційно-визвольній боротьбі проти кріпацтва і самодержавства. Велика любов до трудового народу, заклик до революційної боротьби за повалення кріпосницького ладу поєднувалися в поета з непохитною вірою в перемогу над царизмом».

Фрагмент передмови до Вибраних творів Тараса Шевченка 1949 року

Ще один штрих, який мав бути присутнім у всіх радянських передмовах і коментарях – це цитати вождів партії та обов’язковий наголос на «вплив» на творчість поета «передової російської інтелігенції». У згаданій передмові цей канон також дотримано: «До пропонованого читачам другого видання цієї книжки додані віднайдені нові офіційні документи, записи в щоденниках сучасників і друзів Т. Г. Шевченка, матеріали тогочасної періодики про зв’язки українського поета з передовою російською громадськістю, зокрема з В. Г. Бєлінським, М. О. Добролюбовим, М. Г. Чернишевським, про вихід у світ прижиттєвих творів поета українською та російською мовами, про участь в Аральській експедиції та ін».

Бєлінський, Добролюбов і Чернишевський в радянські часи були введені в канон «батьків російської демократії», як Ленін, Маркс і Енгельс – в канон будівників комунізму.

Хоча той же Бєлінський зневажливо ставився до творчості Шевченка і писав про нього так: «Новый опыт спиваний г. Шевченка, привилегированного, кажется, малороссийского поэта, убеждает нас еще более, что подобного рода произведения издаются только для услаждения и назидания самих авторов: другой публики у них, кажется, нет. Если же эти господа кобзари думают своими поэмами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в этом очень ошибаются: их поэмы, несмотря на обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений, лишены простоты вымысла и рассказа, наполнены вычурами и замашками, свойственными всем плохим пиитам,– часто нисколько не народны, хотя и подкрепляются ссылками на историю, песни и предания, — и, следовательно, по всем этим причинам — они непонятны простому народу и не имеют в себе ничего с ним симпатизирующего». І більше того: ««Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу. Я не читал этих пасквилей, но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам». І таке ставлення у «неістового Віссаріона» було не лише до Шевченка: «Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!), напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть… Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!».

Утім, у радянських передмовах та коментарях до Шевченка до таких подробиць і роз’яснень не вдавалися. Натомість, з одного боку всіляко підкреслюючи, що Шевченко «боровся проти царату», з іншого, як і в царській цензурі, найбільш антимосковські та проукраїнські твори Шевченка просто не друкувалися. Тільки, якщо в царські часи російська імперська цензура вилучала окремі рядки, то в СРСР зникали цілі твори. Так, до «Кобзаря» видання 1950 року не увійшло аж 18 творів, зокрема «Якби ти, Богдане», «Розрита могила», «Великий льох», «Чигирине, Чигирине», «Стоїть в селі Суботові», «Іржавець», «Давидові псалми», «Заступила чорна хмара» та ін.

Цікавою була практика масового видання так званих «Малих Кобзарів» – «вибраного Шевченка», до яких не входив жоден із його «неоднозначних» творів. А коментарі та передмови всіляко ліпили із Шевченка образ «вірного друга усіх пригноблених», який палко підтримував «російських демократів».

Що цікаво: якщо поезія «Чигирине, Чигирине» й потрапляла до канону цих «Малих Кобзарів», то переважно у варіанті, який фігурує в цензурованих дореволюційних «Кобзарях»:

За що ж боролись ми з панами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Татарські ребра??.

тоді як в академічному світі добре був відомий рукопис Тараса Шавченка, де його рукою були написані інші слова:

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??.

Не менш промовистими в радянські часи є і перекладацькі практики творів Шевченка, особливо російською. Звідти при перекладі позникала уся антиросійська риторика або була замінена на антицарську. Ось лише деякі приклади такого «перекладу»: «по-московськи лає» в російському варіанті стало «крепкой бранью осыпает»; «москалики що заздріли, то все очухрали» — «царских слуг объяла зависть, все поразоряли»; «ляхи були — усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували» — «Шляхта была и все взяла, кровь повыпивала. А царица даже воздух в цепи заковала»; «на квиток повірив москалеві» — «Расписке поверил чиновничьей»; «може, Москва випалила і Дніпро спустила в синє море» — «Может, выжжена Украйна, может, Днепр спустили в синее море»; «Твої діти молодії… московською блекотою… заглушені» — «Сыновья родные… под царевой беленою… заглохшие»; «Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох» — «Когда начальство раскопает и славный обкрадет подвал».

А паралельно з цим будь-яка спроба відкрити для себе справжнього, живого Шевченка була підставою для того, щоб тебе «взяв на олівець» КГБ. 22 травня в Києві біля пам’ятника Шевченку щороку чергували «сексоти», записуючи кожного, хто приходив із квітами чи читав вірші поета, в «буржуазні націоналісти».

Повернення Шевченка в нашу культуру триває й досі. На початку 1990-х він був символом національно-культурного відродження. У 2014-му він був на барикадах Революції Гідності. І саме зараз, у час новітньої народної війни за незалежність України його антимосковська тема, яку так затято намагалися витерти з його творчості і російська, і комуністична цензури, набуває особливої ваги.

Тарас Шевченко мобілізує на боротьбу із російськими окупантами!

За матеріалами офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті

Олег Вітвіцький

«Я Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя». Такими словами починається Декалог українського націоналіста. Кожне слово, кожна заповідь і фраза Декалогу, освячені кров’ю жертовної боротьби, слугують наріжними каменями української державності, відображаючи глибоку суть національної ідеї та її основних складових. У Декалозі викристалізовано чимало понять, які чітко окреслюють призначення України, мету боротьби за ідеали свободи та незалежності.

Споконвіків Україна-Русь стоїть на грані двох світів: цивілізації і дикого степу, величних фортець і смердючих боліт, Правди і брехні, Гідності і підлості, Шляхетності і ницості, Добра і зла. І споконвіків українці чинять відчайдушний опір цьому злу, втіленому у московсько-азійсько-більшовицько-путінському покручі. У цій боротьбі були виплекані найкращі покоління борців за волю і самостійність України: лицарів козацької доби, звитяжців національно-визвольної революції початку ХХ століття, бойовиків Організації Українських Націоналістів, вояків Української Повстанської Армії і, безперечно, воїнів Збройних Сил України сучасності. Водночас, у цій боротьбі було складено найвищі жертви убитих і закатованих українських Героїв минувшини та сьогодення.

Тому, однозначно, цьому тривалому протистоянню, цій багатовимірній війні далеко не чотири, не дванадцять і, навіть, не сто років. Хоча, ми дуже добре пам’ятаємо, які події відбулись 19 лютого 2014 року та 24 лютого 2022 року і як вони вплинули і впливають на перебіг цієї війни та життя українського народу.

Проте, маємо чітко усвідомлювати, що екзистенційна війна між Україною та її північним ворогом, у різних формах, триває уже кілька століть.

Причому, екзистенційною ця війна є для обох сторін, по обидві грані двох світів. Адже, як неможливе існування московії без своєї загарбницької імперської політики, передусім, щодо України, так і неможливий повноцінний безпечний і успішний розвиток української держави до того часу, доки існує псевдодержавне утворення із центом у москві. Для України війна є боротьбою за збереження незалежності та національної ідентичності. Для росії – питанням стратегічного впливу та внутрішньополітичної стабільності. Саме тому це протистояння набуває виміру боротьби за право на власне історичне й політичне існування. І у цій боротьбі може перемогти лише один. Іншого не дано! Жодні перемовини, домовленості, формули і перемир’я не варті ні зусиль політиків, ні сподівань суспільства, адже війна на грані двох світів триває лише до перемоги. І, якщо дивитись через призму справедливості – перемоги України.

А, отже, коли ми говоримо про формулу цієї перемоги, то маємо чітко і недвозначно доносити, як до своїх співвітчизників, так і до всієї міжнародної спільноти розуміння того, що суть перемоги полягає у повному розподілі сучасної московської імперії, у проголошені на її руїнах десятків незалежних держав поневолених народів.

Безперечно, війна має значний міжнародний геополітичний вимір. Підтримка України з боку країн Європи та Північної Америки вплинула на баланс сил і перетворила цю війну на один із ключових факторів глобальної безпеки. І для всього цивілізованого світу, власне, деколонізація і розвал московії є найкращою гарантією власної безпеки і стабілізації міжнародного балансу сил.

Проти цього усвідомлення наші вороги ведуть непримириму боротьбу на інформаційному полі, адже екзистенційний характер війни проявляється і там. Потужна пропагандистська московська машина активно формує і поширює фейкові наративи про історію, території, легітимність. Наш ворог робить це у своєму класичному лукаво-брехливому стилі, маніпулюючи фактами та цифрами. Для України ж, якій важливо, першочергово, захистити державність і утвердити власну суб’єктність у міжнародному праві та свідомості світової спільноти, не менш актуальною вбачається потреба доносити контрінформацію, яка б підвищцвала рішучість наших партнерів щодо необхідності не лише протидії кремлівській пропаганді, а й ліквідації московської держави як такої.

До речі, ключовою відмінністю цього інформаційного протистояння є вектор його направленості: якщо ми, відновлюючи історичну справедливість, героїку і тяглість боротьби багатьох поколінь, все ж таки намагаємось дивитись у майбутнє, виборюючи краще і мирне життя для наших дітей та онуків, то вектор інформаційної боротьби нашого ворога діаметрально протилежно спрямований у минуле. Усі оті «рюриковичі, романови, побєдобєсія» та інший історичний хлам, яким кремлівський карлик та його глашатаї годують не лише внутрішнього споживача, а й міжнародне співтовариство, не дають жодної відповіді на базове питання – за що гине гарматне м’ясо імперії. Хоча відповідь на нього прописана вище – вони воюють таки за своє існування у тій формі, в якій ця справдешня імперія зла збереглася на сьогоднішній день: із параноїдальним управителем, феесбешним ковпаком, антиморальними скрєпами, зазомбованим населенням та потужною пропагандистською машиною.

А, отже, виходячи із співвідношення сил та перспектив, вони таки приречені: із архаїчними формами боротьби, з віджилими підходами до війни. Зрештою, як приречена кожна імперія, яка у своєму історичному розвитку зазнає періодів становлення, видозміни, стагнації і краху.

А Україні та українцям вкрай важливо не лише позбутися московської екзистенційної загрози, але й сформувати надійну буферну зону на грані двох світів. Це можливо зробити не лише завдяки мілітарній силі чи присутності якихось мирортворчих контингентів, але, у першу чергу, формуючи тривалі добросусідські відносини із незалежними Ічкерією, Черкесією, Татарстаном, Калмикією, Башкортостаном та іншими державами, які постануть на руїнах імперії. І цей процес необхідно налагоджувати вже сьогодні і зараз, на фінальному етапі багатолітньої екзистенційної війни.

Минуло чотири роки від моменту, коли Російська Федерація розпочала повномасштабне вторгнення в Україну — війну, яка стала не лише найбільшим збройним конфліктом у Європі з часів Другої світової, а й яскравим прикладом класичної колоніальної агресії у XXI столітті. Події останніх років остаточно зруйнували міф про «братні народи» та оголили справжню природу російської державної політики — імперську, зверхню і побудовану на запереченні права сусідів на власну державність.

Російське вторгнення не було випадковістю чи результатом «непорозуміння». Воно стало закономірним продовженням багатовікової політики імперського центру щодо України. Москва традиційно розглядала українські землі як ресурс — територіальний, духовний, економічний, людський і культурний. Українська ідентичність століттями піддавалася обмеженням, а сама ідея незалежної української держави подавалася як щось штучне та небезпечне. Державницькі українські політичні сили, їх духовні лідери, зокрема українські націоналісти, були об’єктом оббріхування з боку росії та її п’ятої колони в Україні.

У цьому сенсі війна має всі ознаки класичної колоніальної кампанії: заперечення окремої нації, спроба силою повернути «втрачену провінцію», знищення політичної суб’єктності та насильницька асиміляція населення. Російська пропаганда відкрито ставила під сумнів саме право українців на власну історію, мову та вибір майбутнього.

Особливістю сучасної російської агресії стало її ідеологічне підґрунтя. Російська державна риторика дедалі більше спиралася на ідеї винятковості «великого народу», який нібито має історичну місію об’єднувати навколо себе сусідів. Ця зверхність переросла у форму РОСІЙСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО НАЦИЗМУ — переконання, що українці не є окремою політичною нацією, а лише частиною «єдиного народу».

Саме тому російське суспільство впродовж тривалого часу щиро не розуміло, навіщо українцям власна держава. У російській уяві Україна мала залишатися в орбіті Москви — культурно, економічно і політично. Відмова України від цього шляху сприймалася не як право суверенної країни, а як «зрада» чи «помилка», яку потрібно виправити силою.

На початку XXI століття Росія отримала колосальні прибутки від експорту нафти й газу. Ці ресурси дали можливість створити ілюзію могутності, модернізувати армію та посилити авторитарну модель влади. Енергетичні гроші стали паливом для імперських амбіцій.

Коли ж у Києві існувала політична нестабільність і слабкість державних інституцій, у Кремлі вирішили, що настав слушний момент для силового реваншу. Україну сприйняли як легку здобич — країну, яку можна швидко підкорити, нав’язавши їй нову реальність. Однак ця оцінка виявилася фатально хибною для путіна.

Розпочавши повномасштабну війну, кремль фактично загнав себе у стратегічну пастку. Розрахунок на блискавичний крах української державності, розкол Заходу та відновлення імперського контролю не справдився. Натомість Росія отримала затяжну війну на виснаження. Економічні санкції поступово підривають її фінансову систему, обмежують доступ до технологій, інвестицій та світових ринків. Війна пожирає ресурси, які раніше формували соціальну стабільність усередині країни.

Ще болючішим фактором стали людські втрати. Сотні тисяч убитих і поранених, хвилі мобілізації, що особливо вдарили по національних республіках і депресивних регіонах, руйнують соціальний контракт між владою та суспільством. Те, що подавалося як «швидка переможна операція», перетворилося на довгу й криваву кампанію без очевидної перспективи завершення.

Історія свідчить: імперії руйнуються не лише через зовнішні поразки, а й через внутрішнє виснаження. Якщо війна триватиме як стратегія існування режиму, Росія може зіткнутися з процесами глибокої трансформації або навіть дезінтеграції. Зростання регіонального невдоволення, економічний дисбаланс, етнічна напруга і втрата міфу про «непереможну державу» створюють ризики для імперської конструкції, що тримається на централізованій силі.

Однак, говорячи про прорахунок Кремля, ми не маємо права замовчувати і власні помилки. Бо правда полягає в тому, що держава Україна зустріла 24 лютого 2022 року стратегічно неготовою.

Попередження про повномасштабне вторгнення звучали місяцями. Західні партнери відкрито говорили про конкретні дати та сценарії наступу. Біля кордонів концентрувалися сотні тисяч російських військових, техніка, польові шпиталі, запаси крові. Це не були «чутки» — це були факти.

Проте президент Володимир Зеленський та його команда обрали публічну стратегію заспокоєння. Суспільству говорили не про невідворотність війни, а про необхідність «не сіяти паніку». Не було запроваджено повноцінної завчасної мобілізації. Не проведено системного розгортання резервів по всій лінії потенційного удару. Не всі стратегічні напрямки були належно укріплені.

Держава з восьмирічним досвідом війни жила так, ніби повномасштабного наступу не буде. Влада продовжувала працювати в режимі мирного часу, концентруючись на політичних і економічних проєктах, тоді як противник готувався до масштабної операції.

Наслідком цієї недооцінки стали перші тижні війни. Швидкий прорив російських військ із Криму на південь України, стрімка окупація Херсона, просування в Запорізькій області, драматичні бої за Київщину. Ворог зайшов туди, де оборона не була розгорнута в повному обсязі. І частину цих територій ми не можемо повернути й досі.

Так, українська армія згодом здійснила історичні контрнаступи. Було звільнено значну частину Харківщини та правобережну частину Херсонщини. Але ці перемоги стали результатом надзусиль і величезних втрат. Ціна стратегічної неготовності вимірюється тисячами життів і зруйнованими містами.

Питання не в тому, чи вистояла Україна. Вона вистояла завдяки народу і Збройним Силам. Питання в іншому: чи могла держава мінімізувати стартові втрати, якби рішення про повну бойову готовність були ухвалені раніше?

Бути лідером країни — це не лише мужність у момент удару. Це здатність побачити його заздалегідь. І чотири роки війни дають підстави для жорсткої, але необхідної розмови про персональну політичну відповідальність.

Український народний спротив зруйнував російські плани. Суспільство, яке Москва роками вважала «розділеним» і «слабким», показало небачену єдність. Війна перетворилася не на коротку окупаційну операцію, а на виснажливий конфлікт, у якому Україна довела своє право бути незалежною державою.

Чотири роки боротьби стали доказом того, що українська державність — це не випадковість історії, а свідомий вибір мільйонів людей. Саме війна остаточно зруйнувала імперські ілюзії про «спільну державу» і показала прірву між баченням свободи та імперською логікою підкорення.

І парадокс цієї війни полягає в тому, що, намагаючись відродити імперію, кремль може прискорити її історичний занепад і припинення існування.

Сьогодні, згадуючи четверту річницю великої війни, важливо усвідомлювати її справжню природу. Це не конфлікт «двох братніх народів» і не боротьба за сфери впливу. Це війна за право на існування — боротьба країни, яка відмовилася бути колонією, проти імперії, що не змогла прийняти її незалежність.

Україна вистояла, бо її громадяни усвідомили головне: свобода і державність не даються назавжди — їх потрібно захищати. І саме цей урок, оплачений надзвичайно високою ціною, визначатиме майбутнє не лише України, а й усієї Європи.

УІС

Наприкінці лютого завершився четвертий навчальний курс Університету Вільних Народів – унікального освітнього проекту, започаткованого задля підготовки лідерів та активістів національно-визвольних рухів поневолених народів.

Слухачами четвертого набору Університету Вільних Народів стали представники визвольних рухів та організацій поневолених народів. Зокрема, вагоме представництво серед студентів отримали члени Комітету Незалежності Татарстану, Комітету башкирського національного руху за кордоном та Комітету деокупації Чеченської Республіки Ічкерія. Також активно навчались представники білоруського, черкеського, вепського національних рухів та громадської організації Єднання Українців Історичних Земель (ЄУІЗ).

Випускники Університету Вільних Народів успішно засвоїли навчальну програму, склали тести та захистили дипломні роботи, присвячені перспективам національно-визвольної боротьби своїх народів.

За словами керівника освітнього проекту Леонтія Шипілова, загальний рівень студентів четвертого набору був надзвичайно високий, усі слухачі Університету продемонстрували добрі знання та виконали навчальну програму. Під час курсу були опрацьовані теми теорії держави, міжнародного права і права народів, спеціальних інформаційних технологій, теорії і практики комунікації та пропаганди і ряд інших актуальних тем. Новинками курсу стали заняття, підготовлені дослідником історії Антибольшевицького Блоку Народів Григорієм Роєм щодо діяльності АБН в контексті національно-визвольної боротьби та теорія і практика створення ефективного національного руху, яку представив для слухачів Університету відомий експерт Павло Жовніренко.

Під час завершальної зустрічі випускників четвертого набору УВН до них звернувся Президент Антиімперського Блоку Народів, голова Організації Українських Націоналістів (бандерівців) Олег Медуниця. Він наголосив, що Університет Вільних Народів продовжує готувати найкращі кадри визвольних рухів – майбутню еліту незалежних держав, які виникнуть на руїнах московської імперії. За словами Олега Медуниці, для Антиімперського Блоку Народів має велике значення надавати дієву та ефективну допомогу національно-визвольним рухам поневолених народів, зокрема, і у сфері освіти.
“Ми віримо, що імперія впаде! Ми бачимо чіткі тенденції щодо її розвалу і бачимо у цих процесах частинку нашого спільного вкладу”, – підсумував Президент АБН.

В рамках завершальної зустрічі із настановчими словами до випускників звернулися викладачі освітнього проекту, а також незмінний організатор навчального процесу – виконавчий директор Антиімперського Блоку Народів Олег Вітвіцький, який зауважив, що організація роботи четвертого набору УВН стала справжнім викликом для організаторів. Адже заняття відбувались, фактично, у екстремальних умовах – під час повітряних тривог, за відсутності електроенергії, опалення, при мінусовій температурі повітря. Проте, незважаючи на труднощі і перешкоди, всю навчальну програму курсу було успішно виконано, адже ніхто не зупинить ідеї розвалу московської імперії, час якої настав!

У свою чергу, випускники Університету Вільних Народів висловили вдячність організаторам та викладачам УВН, які у таких непростих умовах змогли забезпечити якісне та ефективне навчання. Здобуті знання, вміння та навички відтепер вони використовуватимуть задля досягнення спільної мети – перемоги України та деколонізації московії.

Зі словами вдячності від імені Комітету Незалежності Татарстану до присутніх звернулась Аїда Абдрахманова – очільниця Комітету, віцепрезидент Антиімперського Блоку Народів та випускниця УВН. Вона підкреслили надзвичайну важливість освітнього проекту для національно-визвольних рухів та висловила сподівання щодо збереження ефективної комунікації та продовження співпраці.

За підсумками роботи чотирьох наборів Університету Вільних Народів, уже понад сотня випускників УВН продовжує системну роботу над деколонізацією та ліквідацією московської імперії.

Росія дедалі частіше обстрілює українські міста не тому, що має надлишок зброї, а тому що вичерпує свої можливості перемагати на полі бою.

Не здобувши успіхів на фронті, кремль переключився на цивільний тил – удари по енергетиці стали заміною військових успіхів. Економічні санкції, особливо останні, накладені Сполученими Штатами Америки на великі російські енергетичні компанії, виснажують російську спроможність воювати. Нафтогазові доходи впали на 50%, а енергетичні доходи російського бюджету на 10%. Час працює проти росії.

Тому росія атакує ТЕС, підстанції, лінії розподілу електроенергії, нафто- і газосховища, місця видобутку вуглеводнів – те, від чого залежить повсякденне життя.

Мета цих ударів – підірвати стійкість українців: посіяти невдоволення, роздмухати внутрішні політичні чвари, підірвати довіру до державного апарату, змусити світ засумніватися у спроможності України вистояти.

Це відбувається на тлі посилення психологічної війни. Російська пропагандистська машина генерує сотні брехливих інформаційних продуктів для українських соцмереж. Активізувалися у публічній площині зрадники-втікачі: мураєв, царьов, шарій та інші. Всі вони переконують, що необхідно терміново погоджуватися на російські пропозиції «миру».

За даними українських військових та аналітиків, росія вже вичерпала значну частину своїх ракетних запасів. Тепер по Україні летять боєприпаси, щойно вироблені у 2026 році – буквально «з конвеєра у небо». Це означає, що москва не має стратегічного резерву, а б’є тим, що вдається зробити просто зараз. Це ознака виснаження, а не сили і спроба втримати ілюзію могутності, коли армія не спроможна здобути перемогу на землі.

Війна переходить у фазу між відчаєм і стійкістю.

Чим відповідає Україна?

Посиленням ППО. Після російських атак на енергетику Україна фактично створила нову, гібридну систему ППО, основу якої становить: західне високоточне озброєння, модернізовані радянські системи, новітні розробки українського ВПК. Це дозволило захистити енергетичну інфраструктуру, зменшити масштаби знеструмлення і зробити українське небо одним із найкраще прикритих у Європі.

Тисячі ремонтників і енергетиків – це справжні солдати енергетичного фронту. Їхня цілодобова праця повертає світло і тепло людям, навіть після масованих атак.

Окремо слід відзначити енергетичну допомогу союзників України. Вона поєднує екстрену підтримку та системну технічну допомогу. Також союзники працюють над довгостроковою відбудовою української енергетики. І це підтримує не лише роботу енергосистеми під час війни, але й закладає основу для стійкої, модернізованої енергетики майбутньої України.

Отже, попри жорсткі кліматичні умови, масовані удари та російські інформаційно-психологічні операції ми пережили цю зиму. Не без втрат, але вистояли!

Весна скоро, ми переможемо!

20 лютого щорічно відзначається День Героїв Небесної Сотні згідно з Указом Президента від 11 лютого 2015 року № 69/2015 “Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні”.

20 лютого 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість осіб – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, відстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.

Події того дня стали кульмінацією Революції Гідності. За неповернення до пострадянської моделі відносин між владою та суспільством, відмову від “багатовекторності” у зовнішньополітичному курсі, утвердження розвитку України як демократичної європейської країни заплачено дуже велику ціну – людські життя.
Із метою вшанування пам’яті громадян, які загинули під час Революції Гідності у боротьбі за ідеали демократії, права та свободи людини, європейське майбутнє України, завдяки яким було змінено хід історії нашої держави, встановлено День Героїв Небесної Сотні.

Пам’ять про подвиг Небесної Сотні вшановується під гаслом “Вдячні за свободу!”

Свобода – фундаментальна характеристика людського існування, це можливість вільного вибору та усвідомлення власної відповідальності за цей вибір. Герої Небесної Сотні зробили свій вибір – виборювати свободу та гідність, віддавши за це життя. Вони загинули за те, щоб Україна розвивалася як вільна демократична держава.

День Героїв Небесної Сотні покликаний увічнити людську, громадянську і національну відвагу та самовідданість, силу духу і стійкість громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідно вшанувати подвиг загиблих за ідеали демократії, права і свободи людини, європейське майбутнє України.

Це – день жалоби, оскільки він пов’язаний із загибеллю громадян під час Революції Гідності та на початку російської агресії на сході України, але він покликаний ушановувати не смерть, а боротьбу за гідне та вільне життя, жертовність і відвагу. Чітка громадянська позиція та готовність обстоювати її до кінця – це ті якості, які мали Герої Небесної Сотні та які гідні наслідування.
Смерть Героїв Небесної Сотні змінила суспільну свідомість українців, актуалізувавши значущість таких понять, як право на самовизначення, гідність, свобода, суверенність держави, демократія, європейський вибір.
Пам’ять про Героїв Небесної Сотні має бути живою, сприяти громадському активізму, консолідації та формувати усвідомлення відповідальності кожного за майбутнє України.

Революція Гідності – масовий громадянський протест, який тривав 94 дні – з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року. Його було спричинено різкою зміною зовнішньополітичного курсу та вектора розвитку держави, а згодом антиконституційними діями влади. Центром подій стали столичний майдан Незалежності та навколишні вулиці: Хрещатик, Михайла Грушевського, Інститутська. Мирні акції почалися під євроінтеграційними гаслами, але згодом перетворилися на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму президента Віктора Януковича – проти корупції та порушень прав людини. Дії влади, спрямовані на придушення протестів силовим шляхом, призвели до ескалації конфлікту та людських жертв. Загиблих під час протистоянь у грудні 2013-го – лютому 2014 року активістів назвали Небесною Сотнею. Згодом лави Небесної Сотні поповнили українські патріоти, учасники Революції Гідності, які загинули, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України навесні 2014 року.

Значення Революції Гідності. Повалення режиму Януковича, за якого різко зріс рівень корумпованості держави та просувався проросійський вектор розвитку, дало змогу відновити курс на євроінтеграцію й підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Громадяни України чітко заявили про готовність боронити державну незалежність і демократичні свободи. Серед інших важливих результатів Революції Гідності – початок реформування різних сфер життєдіяльності країни, самоорганізація громадянського суспільства, розвиток волонтерського руху, децентралізація, декомунізація, часткове оновлення української політичної еліти.
Боротьба українців за свободу та європейське майбутнє отримала визнання багатьох авторитетних представників міжнародної спільноти. Зокрема у 2015 році віцепрезидент США Джо Байден, коментуючи події на київському майдані Незалежності, сказав:

“Серед вогню та льоду, снайперів на дахах Небесна Сотня заплатила найстрашнішу ціну патріотів… Їхня кров та мужність дають українському народові другий шанс на свободу”.

Небесна Сотня

Походження назви. Небесна Сотня – 107 загиблих учасників Революції Гідності, а також активісти Майдану, які загинули навесні 2014 року з початком російської агресії на сході України.
Назва “Небесна Сотня” виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану – сотнями. Уперше вона з’явилася під час прощання із загиблими на столичному майдані Незалежності 21–22 лютого 2014 року. 21 лютого датовані вірші поетес Людмили Максимлюк і Тетяни Домашенко, в яких використано словосполучення “Небесна Сотня”. Наступного дня про Героїв Небесної Сотні вже говорили зі сцени Майдану та писали на інтернет-ресурсах. На Урядовому порталі згадка про Героїв Небесної Сотні з’явилася 28 лютого 2014 року.

До Героїв Небесної Сотні належать люди різних національностей, віросповідання, освіти, віку. Серед них громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому з Героїв, Назарію Войтовичу, було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному, – 82 роки. Зі 107 Героїв Небесної Сотні – три жінки: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет.
Смерть першого з Героїв Небесної Сотні, Павла Мазуренка, настала 22 грудня 2013 року внаслідок тілесних ушкоджень, завданих невідомими особами, які були одягнені у форму спецпризначенців. Останній із лав Героїв, Віктор Орленко, помер 3 червня 2015 року через ускладнення після вогнепального поранення, отриманого під час штурму Майдану силовиками 18 лютого 2014 року. 

Орден Героїв Небесної Сотні

Орден Героїв Небесної Сотні. Фото: https://pik.ua/news

1 липня 2014 року Верховна Рада України ухвалила Закон щодо заснування державної нагороди “Орден Героїв Небесної Сотні”. Указом Президента України “Про орден Героїв Небесної Сотні” № 844/2014 від 3 листопада 2014 року було затверджено Статут і малюнок ордена Героїв Небесної Сотні. Орден установлено для відзначення осіб за громадянську мужність, патріотизм, відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), інших подій, пов’язаних із захистом незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України. Орден має форму блакитного хреста, у центрі якого розміщено зображення небесного воїна в обладунках із мечем та щитом. Обладунки та щит стилізовано під саморобне спорядження учасників Революції Гідності. На звороті хреста розміщено напис “Свобода та Гідність”. Автори нагороди – Тарас Возняк і Костянтин Ковалишин.

Ми, українці, завжди вітаємо накладення на російського агресора будь яких санкцій, обмежень чи появу інституційних послаблень. Міжнародна та економічна ізоляція росії – це допомога для нашої майбутньої перемоги і повернення окупованих земель. Тому ми вітали рішення про виключення російської делегації з Парламентської Асамблеї Ради Європи.

Це ставалося двічі. Спочатку російську делегацію обмежили в правах після вторгнення у Крим в 2014 році. З того часу вони не припиняли зусиль туди повернутися. І, попри протести і демарші української делегації та партнерів з країн Балтії та Польщі, Рада спеціальним голосуванням дозволила їм туди повернутися. Тоді головні важковаговики в ПАРЄ – Німеччина та Франція прямо працювали на росіян. Так, з 14 французьких делегатів всі проголосували за повернення росії. Мовляв, так буде краще для прямого діалогу Києва з москвою. Цей «діалог» відбувався у такому вигляді: росіяни просто з трибуни ПАРЄ повторювали свої імперські наративи, ніби вони знаходяться десь в студії російських пропагандистських телеканалів. Закінчилося це широкомасштабним вторгненням. І у березні 2022 року ПАРЄ майже одностайно безстроково позбавила російську делегацію права працювати у цій міжнародній організації.

Звісно, ПАРЄ не є тією силою, яка може покласти край агресивним діям росіян, – хворе і кволе міжнародне право та безсила система міжнародних організацій тому підтвердження, – але як трибуна і майданчик для зустрічей політиків різних країн цілком підходить.

З часу виключення “офіційних” росіян почали точитися дискусії про їх заміну на представників так званої опозиції. І ось, у січні 2026 року 12 її представників сформували Платформу російських демократичних сил, де-факто – російську опозиційну делегацію в Асамблеї, у числі яких 4 особи представляли корінні і поневолені народи росфедерації.

Одразу ж були задекларовані цілі діяльності. Ніби сприйнятні: підтримка російських політв’язнів, посилення санкцій, притягнення до відповідальності винних у військових злочинах та агресії проти України. Особливо би відзначив як ціль – підготовку «дорожньої карти» для демократичного транзиту післяпутинської росії.

Власне, на цьому позитивні новини скінчилися. Ця демократична ідилія спочатку була зруйнована заявами організацій, що представляють поневолені росією народи і боряться за свою свободу від імперського московського центру. Адже до складу делегації не увійшли ті активісти, які виступають за незалежність від росії. Самі ж новопризначені делегати, попри демонстрацію опозиційності до путінського режиму, повністю усунулися від обговорення антиколоніального порядку денного. Їх цікавить «транзит влади» в імперії, а не її демонтаж.

Натомість, ми чітко розуміємо, що надія на демонтаж путінського режиму, у демократичний спосіб, у ближній перспективі марна. І навіть його крах не вирішить головної проблеми – більшість росіян заражені вірусом російського нацизму і імперіалізму. Опитування громадської думки в росії підтверджують це.

Ми, українські націоналісти, вважаємо, що співпраця з російською імперською опозицією – це хибних шлях. Саме тому, після початку широкомасштабного вторгнення, ми реформували Антибольшевицький Блок Народів у Антиімперський і почали спільну роботу з тими здоровими силами, які виступають за реформування постросійського геополітичного простору, за надання незалежності поневоленим росією народам. Нам не потрібні реофрми в росії. Ми прагнемо демонтажу російської держави і кінця імперії – усунення першопричин кривавих нападів і війн, які веде проти нас північний сусід вже багато століть.

Лише за таких умов прийдешні покоління українців будуть жити у мирі, спокої і займуть чільне місце серед цивілізованих націй світу.

Тринадцяті Бандерівські читання на тему «Мапа національних інтересів України» сталися!

7 та 8 лютого дипломати, експерти з міжнародних відносин, політологи та воїни шукали відповіді на питання про визначення глобальних інтересів України у кожній країні світу.

Як бути представленими, куди докласти зусилля насамперед, як напрацювати тривалу систему логічних дій у вибудовуванні міжнародних відносин – починаючи від фахової освіти й закінчуючи довготривалою державною політикою. Аби ці напрямні стали дороговказом на десятиліття.

Попри воєнно-організаційні складнощі, нам вдалося провести подію не лише онлайн, але й фізично.

Ми організували шість фахових обговорень, залучивши декілька десятків експертів.

Запис події можна переглянути на ютуб-каналі Українських студій стратегічних досліджень: https://www.youtube.com/@NAC_UkrainianSSD

Розлогий же підсумок наших інтелектуальних напрацювань згодом можна буде прочитати у книзі «Мапа національних інтересів України», що вийде друком трохи згодом.

Стисло розповімо, як усе відбувалось.

Захід привітали: ініціатор Бандерівських читань Юрій Сиротюк, Голова Антиімперського блоку народів Олег Медуниця та Президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергій Квіт.

Експертну дискусію «Як визначити національні інтереси Києва» за участі Олександра Сича, Йосипа Ситника, Максима Розумного, Романа Безсмертного модерував Юрій Олійник.

Учасники критично підійшли до визначення українських інтересів, із яких слід починати креслення мапи.

Олександр Сич запропонував теорію наступального українського націоналізму, розкрив двовимірний підхід до національних інтересів – за вертикальним виміром (внутрішньоукраїнський, регіональний, глобальний рівні) та горизонтальним (засоби впливу – військові, політичні, економічні).

Роман Безсмертний критично оцінив реалізацію стратегій Балто-Чорноморського простору через дефіцит політичної волі, кадрів та запиту серед населення протягом десятиліть. Однак війна змінює ситуацію, і, на думку Максима Розумного, відкривається вікно можливостей, коли рівень зацікавленості до України у світі суттєво зріс, а обставини змушують державу нарощувати інтерес до багатьох точок світу. Ідея Великої України виходить з інтелектуального гетто, однак рівень національного мислення у владі та суспільстві ще недостатній.

Натомість Йосиф Ситник критично оцінив результат стратегічних інтересів та співпраці з іншими державам, які не враховують головної мети – посилення економічного та політичного суверенітету, а врешті добробуту нації та демографічної ситуації.

Експертна дискусія «Україна і глобальні гравці: як збалансувати інтереси» була присвячена обговорення позиції України щодо ключових центрів впливу – США, Європи, Китаю та Індії – у контексті глобальних змін.

У ній взяли участь: Володимир Огризко, Григорій Перепелиця, Ольга Рибак, Наталя Бутирська, Єгор Брайлян, Юрій Кимйотек, Гюнтер Фелінгер-Ян за модераторства Олександра Чупака.

Учасники обговорили позицію України за шкалою “об’єкт – суб’єкт” світової політики, кроки для досягнення статусу регіонального лідера, значення НАТО та інших організацій.

Зокрема, йшлося про роль України у протистоянні між Китаєм та США, правильність підходу до переговорів із росією, важелі тиску на рф, що могли б послабити її позицію.

Експертна дискусія «Як побудувати антиімперський оборонний вал» була присвячена пошуку шляхів формування спільної архітектури безпеки від Балтійського до Чорного й Каспійського морів, а також ролі сусідів Києва у цій системі.

В обговоренні взяли участь: Катерина Шимкевич,Ігор Тодоров, Олег Купчик, Станіслав Желіховський, Ярослав Чорногор, Владислава Ковбасюк, Євген Магда. Модерував розмову Микола Волгов.

На тлі розуміння неспроможності НАТО протистояти московській агресії та гарантувати безпеку й стабільність у Європі, дедалі перспективнішими стають проєкти регіональних альянсів. Україна не немає іншого вибору, ніж зайняти проактивну позицію та взяти на себе лідерство у формуванні коаліції. Йшлося про концепцію Триморʼя, що має розширитись до Пʼятиморʼя. Така геополітична дуга дозволить утворити «зашморг» на європейській частині росії, позбавити «рускій мір» переважної кількості його соціальної бази та вичавити його на азійську периферію.

Попри життєву важливість для нас цієї концепції, наразі варто відзначити критично малу активність офіційного Києва. І спектр ігнорованих проблем надзвичайно широкий: від захисту прав автохтонних та корінних українців на території рф до програвання битви з російською пропагандою в Європі.

Експертна дискусія «Як працювати з глобальним Півднем?» була зосереджена на виробленні бачення можливостей українського впливу в регіонах Африки, Латинської Америки та Близького Сходу.

У ній взяли участь: Максим Яковлєв, Тетяна Шарма, Марта Олійник-Дьомочко, Сергій Борщевський, Ярослав Божко. Розмову модерував Юрій Олійник.

Учасники обговорили ймовірний вплив України на держави Глобального Півдня. Експерти концентрувалися на прикладах Індонезії, Індії, Африки, Близького Сходу. В процесі обговорення домінувала твереза оцінка – на фоні російських ресурсів українська держава приділяє критично мало зусиль віддаленим регіонам, крім того очевидний дефіцит м’якої сили. Але разом з тим є люди та організації, що готові вкладатись в донесення нашої позиції, вивчати різні регіони та доносити позицію Києва у війні з росією. Найбільш продуктивним і багатовимірним вийшло обговорення Латинської Америки, проваджене дипломатом і знавцем регіону Сергієм Борщевським – розглянули фактор українських громад, культурного діалогу, колумбійських добровольців.

Найбільше слухачів зібрала експертна дискусія «Куди спрямувати українську силу».

Розмова відбулась за участі практичних дипломатів – військовослужбовців Сил оборони України: Олега Тягнибока, Євгена Карася, Марʼяна Берездецького, Івана Киричевського, Андрія Іллєнка, Віктора Ягуна, Ігоря Чепкасова, Олексія Ткаченка. Розмову модерував Юрій Сиротюк.

Учасники акцентували на необхідності працювати з ідеологічним вмотивуванням вояків, адже людей не замінять технології. Також йшлося про необхідність працювати на мобілізацію тилу, адже для українців притаманно програвати мир і вигравати війну.

А в час, коли світовий порядок хитається, українська зброя, українська експертиза у військовій царині та в царині стійкості будуть затребувані у країнах, що готуються до війни або перебувають у ній.

Також відбулось нагородження учасників конкурсу есе «Мапа національних інтересів України».

Лауреатів привітали члени журі: Михайло Галущак та Володимир Тиліщак.

Переможцями стали:

Віктор Петрович, вчитель історії;

Арсен Стрелецький, аспірант ОНП-1 за спеціальністю “Філософія” Національного університету «Києво-Могилянська академія»;

Олег Бойко, військовослужбовець СОУ з 2022 року, випускник спеціальності Міжнародні економічні відносини в ЛТЕУ (2022 рік).

Після оголошення переможців відбулась дискусія за участі Феріде Ібрагімової, Кирила Гулякова, Арсена Стерлецького, Олексія Величка, Дмитра Коберника. Модератором виступив Ярослав Ніцой.

Учасників привітали запрошені партнери: Юлія Наліжита (Міжнародної асоціація студентів-політичних наук), Остап Шевченко (Громадська організація «Український студент»).

Глибина роздумів молоді вразила присутніх та стала практичним мотивуючим акордом Бандерівських читань.

На завершення перед учасниками виступив геній сучасності Тарас Компаніченко, який вміє провести місток від давньоруської доби до епохи сучасних лицарів.

Цьогоріч Бандерівські читання відбулися в історичному просторі – Музеї НАУКМа на території Києво-Могилянської Академії.

Подія відбувалась онлайн і офлайн. Запис можна переглянути на ресурсах Українських студій стратегічних досліджень:

https://www.youtube.com/@NAC_UkrainianSSD

Дякуємо усім доброчинцям, завдяки вам подія вкотре стала можливою. Дякуємо учасниками за сенси й сопричастя духу.

Спасибі партнерам ХІІІ Бандерівських читань:

ОУН (б)

Національний університет “Києво-Могилянська академія”

Фундація Global Ukraine

Аналітичний центр балканських досліджень

Школа політичної аналітики НаУКМА

Міжнародна асоціація студентів політичної науки в Україні

Національний університет “Києво-Могилянська академія”

Салютуємо інформаційним партнерам:

Тижневик ВО “Свобода”

Націоналістичний портал

Український погляд

Шлях перемоги

Holos.fm

Обіймаємо організаційних партнерів:

Національний музей Революції Гідності • Maidan Museum

ГО «Український студент”

Музей національно-визвольної боротьби Тернопільщини

Об’єднання українок “Яворина”

Благодійний фонд “Завжди Надія”

Команда: Українські студії стратегічних досліджень

Бандерівські читання

Подяка за фото Анастасії Швайко та Олесі Голомші

Джерело: ussd

Ярослав Сватко

Поразка Визвольних змагань після розпаду російської імперії викликала дискусії в середовищі борців за свободу: чому так сталось, хто винен і що робити далі?

Чи забракло воєнної сили, щоб втримати державу? І так, і ні. Під українськими прапорами на момент розпаду імперії було військових частин чисельністю до двох мільйонів людей. Але коли справа дійшла до організації держави та захисту її від агресора, виявилось, що підіймати прапор – це одне, а йти воювати проти ворога – зовсім інше. Більшість українців не розуміли, навіщо їм ця держава, а багато хто взагалі вважав владу в Києві своїм ворогом. Були війська отаманів, але для них Україна обмежувалася знайомими старими адміністративними територіями. Отак і виявилось, що мільйони під прапорами – це одне, а організоване військо – це зовсім інше.

Виявилось, що мрійники у Центральній Раді ані не розуміли реалій визвольної боротьби, ані не мали ніяких здібностей до державного будівництва. Ба більше, вони не розуміли, хто в них союзник, а хто ворог, і лише агресія большевиків показала їм, хто є ворогом держави, яку історія дала їм очолити.

І коли поразка стала остаточно зрозумілою, прийшов час думати, що робити далі.

Визвольний процес минулого століття ми пов’язуємо з особою Євгена Коновальця, і поки що історичні дослідження інших кандидатів на організатора цього процесу не запропонували. Саме він був ініціятором створення Української Визвольної Організації, він же змінив акценти діяльності цієї структури з суто військових на виховні та пропагандивні. Завдяки його розумінню важливості ідеології саме Дмитро Донцов став редактором Літературно-Наукового Вісника, а сам Вісник отримав фінансування для виходу в світ. Відновлення Пласту та виховання молодого покоління ветеранами, які не зреклися ідеї боротьби за державу, стало ще одним фактором формування визвольного процесу.

Коли молоде покоління почало вчитись в університетах, ідеологія стала для нього важливою, і тут властивість Донцова підкидати ідеї для ідеологічних дискусій виявилась дуже цінною. Молодь справедливо вважала, що боротьба, яка чекає націю попереду – це вже справа нового покоління, а тому ідеологічне обґрунтування цієї боротьби – це їхня справа, так само, як і організаційні способи боротьби. Тому, хоч об’єднання націоналістичних організацій в ОУН відбулося за переважної більшості ветеранів, практика боротьби швидко показала, що реальні дії вчиняють, і будуть чинити, молоді.

Центральною точкою ідеології ОУН молоді борці зробили зміст життя члена Організації. Не просто бажання боротись за державу, в саме зміст життя. Бажаючих боротись за Україну було, є, і буде багато. Поборолись, втомились, і відійшли. Потім знову поборемось. Ідея ОУН як визвольного ордену ставить питання інакше: я живу для визволення України. Я готовий щоденно робити справи для визволення України. Я роблю ці справи, не розраховуючи ні на славу, ні на заплату. А якщо для справи треба буде віддати Україні своє життя, то що ж, гідно віддам. Україна стає змістом життя, місією, яку член Організації зобов’язався виконувати з моменту присяги.

Зрозуміло, що таким вимогам відповідає зовсім небагато людей. Хтось, справді будучи патріотом, хоче слави борця за Україну. І якщо бачить, що Організація цієї слави не обіцяє, та й не дає, розчаровується і відходить вбік. Хтось, теж будучи патріотом, прагне влади, а її ж треба завоювати кров’ю кращих синів і дочок нації. І відступає там, де треба виконувати небезпечні чини. Щоб відповідати вимогам ОУН потрібно мати абсолютну віру в тому, що сенс життя для України – правильний, що присвята свого життя нації – це єдиний правильний зміст життя. Треба бути ідеалістом, бо, врешті, вся ідеологія ОУН – ідеалістична.

Якщо дивитися на історію боротьби ОУН в минулому столітті через фільтр місії життя члена ОУН, багато речей стають логічними і зрозумілими. Акт 30 червня мав мало шансів бути прийнятим гітлерівською Німеччиною. Але ж якщо нація не заявляє свого права на державність, то вона його і не отримає. Якщо немає Героїв боротися за права нації в безнадійній ситуації, то їх може не виявитись, коли ситуація буде виграшною, але програш організують любителі “порєшать”. Коли ми аналізуємо поведінку Бандери і Стецька на допитах в ґестапо у 1941 році, то мусимо починати з місії життя члена ОУН. Нема в цій місії варіанту поміняти державність нації на особисту вигоду. Але рішення проголошувати відновлення Державності приймали не Бандера зі Стецьком – це колективне рішення провідної верстви ОУН. Вони всі знали, що за нього доведеться платити власною кров’ю. Їх місія життя не припускала іншого рішення. Вони за нього загинули. Але створили нематеріяльний фактор, який зберіг прагнення нації до свободи. І який працює досі, в умовах тяжкої війни, незважаючи на засилля у владних структурах рєшал, для яких Україна є цінним активом, про який “можна домовитися”.

ОУН є незрозумілою для людей з матеріялістичним мисленням. Щось потужне, яке вчинило неймовірні речі, якщо думати категоріями “реальної політики”. І в той же час щось таке, чого не можна помацати. Для матеріяліста це “магія”, або, коли хочеться применшити, то “фанатизм”. Насправді – це матеріялізація віри. Це втілення в життя того, у що пасіонарії вірять і готові за це присвячувати своє життя. Це суспільна сила націоналізму, якої бояться ті, хто будує свій добробут на поневоленні народів. ОУН своєю діяльністю предметно показала, як вивільняти цю величезну суспільну силу: організувати до спільної праці людей, готових жити з місією заради своєї нації. Організувати не заради бабла, слави чи влади, а заради ідеї. Це дуже нецікаво для матеріялістів-шкурників. Але це перемагає. Треба лише критичну масу ідеалістів з місією.