За Україну!

Останні дні липня характерні для українського спорту незабутніми подіями.

У 1976 році в канадському Монреалі відбувалися літні Олімпійські ігри. Чисельна українська громада не оминала нагоди відвідувати змагання з усіх олімпійських видів, особливо, в яких брали участь українці. Хоч виступали вони тоді під прапором совєцької імперії. Звісно, не оминали нагоди гаслами та банерами привернути увагу до своєї Батьківщини, яка тоді перебувала у пазурах Москви. Вершиною виявлення протесту став чин репрезентанта Спілки Української Молоді Данила Мигаля з Тандер-Бей.

Під час напівфінального поєдинку між футбольними збірними тодішньої Німецької Демократичної Республіки та Совєцького Союзу, за який виступали чимало гравців київського «Динамо», у другому таймі, 20-річний хлопець вибіг на поле із національним прапором. Танцюючи у центрі арени гопака, він неодноразово вигукував «Свободу Україні!». Діялося це на очах ошелешених футболістів, суддів та п’яти десятків тисяч глядачів, які гучно аплодували, впродовж декількох хвилин, аж поки не оговталися поліцейські і втрьох не вивели Данила за межі поля.

Українця було затримано лише на одну годину, після чого відпущено без жодної кари. Одразу після звільнення з Данилом Мигалем мав зустріч представник Українського Олімпійського Комітету. І до бабці ходити не треба, що то був «гебіст». Адже у ті часи навіть масажисти, помічники тренерів, перекладачі, врешті, всі члени спортивних делегацій, які відбували за кордон на змагання, підписували таку собі угоду про співпрацю з органами безпеки. Та що той кремлівський «пес» міг закинути громадянину Канади? Переконував українською мовою, що протест у такий спосіб українцям не допоможе та натякав-погрожував вивозом у Совєцький Союз. Цікаво, навіщо Мигаль взагалі погодився на цю зустріч? Також прикметно, що словами про марність справи допомоги українцям та вивезенням у «есесесер» цей чиновник фактично визнав злочинність тодішньої системи та долі України у її ярмі.

На трибунах тоді перебувало близько 150 українців у вишиванках та футболках із патріотичними гаслами. Вони вивісили величезний жовто-блакитний стяг із написом «Свободу Україні!». Та про наміри свого колеги вони й не здогадувалися. Пізніше Данило Мигаль скаже, що своїм чином прагнув драматизувати долю українського народу, привернути увагу світової спільноти.

Трагічним був чин іншого українського патріота, новітнього. Сімнадцятирічний Степан Чубенко із Краматорська захоплювався спортом. Спершу, греко-римською боротьбою, згодом обрав футбол. Захищав ворота місцевої команди «Авангард». Мріяв про професійну кар’єру. Їздив на поєдинки української національної першості. А ще, організував із друзями місцеву команду КВК, опікувався дитячим будинком, цікавився історією.

1184122_8901670

Із початком прокремлівських виступів Степан Чубенко з друзями брав активну участь у мітингах на підтримку цілісності України. Носили воду, продукти, засоби гігієни військовим, які прибули в Краматорськ. Допомагав літнім людям спускатися у сховища під час бомбардувань. Ризикуючи життям, зняв із міської площі прапор так званої ДНР. Коли московсько-терористичні банди заволоділи містом, мама відвезла його до батьків у Росію, але Степан довго там не зміг бути.

П’ять років тому, наприкінці липня, він повертався із Києва, де гостював у друга. Їхав через Донецьк, де його затримали промосковські бандити із так званого батальйону «Керч». Очевидно, через синьо-жовту стрічку та шалик львівського футбольного клубу «Карпати». Для нелюдів цього було достатньо, щоб затримати, а згодом і вбити хлопчину. Є також версія, що він вступив із кимось у словесну перепалку щодо єдності України. Також бандити нібито підозрювали Степана Чубенка в участі у «Правому секторі» та підпалі антимайданівців в Одесі.

У вбивстві звинуватили трьох нелюдів. Два роки тому суд у Торецьку заочно засудив цих «повстанців» до довічного ув’язнення. Але звірі й досі на волі. Побитого Степана вони прив’язали були біля комендатури. Відтак, знову катували, повибивали зуби. Далі повели до річки, зв’язали скотчем руки, натягнули футболку на голову. Сухомлинов на кличку «Буба» вистрелив нещасному у потилицю. Але Степан ще подавав ознаки життя. Тоді інший кат, Погодін («Керчь»), вихопив пістолет і ще декілька разів вистрелив у голову. Був із ними ще й колишній командир батальйону бойовиків так званої ДНР Москальов («Жора»). Насамкінець, ці звірі ще й забрали кросівки Степана Чубенка!

Мученицька смерть юного українця – одна із тисяч, які вчинили «брати» зі Сходу, несучи на українські терени так званий «русскій мір». Випадок стане одним із багатьох свідчень злочину Москви супроти України, супроти людства. Злочинців були навіть затримали. Але невдовзі відпустили. Вони покинули Донецьк. Згодом Погодіна за запитом України затримали в Криму, але тамтешній суд відпустив його. Москальова заарештували в Московії. Втім, також звільнили. Сухомлинова розшукує Інтерпол.

Прийде час належної оцінки і суду всіх злочинів Москви. Степана Чубенка пам’ятають. Він «Народний герой України». Так само посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У його рідному Краматорську щороку проводять футбольний турнір пам’яті. На будівлі школи, в якій навчався Степан, і при вході на стадіон «Авангард» відкрили меморіальні дошки. Його команда навічно закріпила перший номер за ним.

Останні дні цьогорічного липня. Неділя. Стартує новий футбольний сезон. В Одесі, за Суперкубок України, зійшлися гранди українського футболу київське «Динамо» та донецький «Шахтар». Матч цікавий, але перемога в ньому не має такої ваги, як тріумф у національній першості України чи Кубку нашої країни. Тим не менше, на ньому побуває президент Зеленський. Він в Одесі ще від п’ятниці! Купається в морі, бере участь у своєму дітищі «Ліга смєха» тощо. Аби скупалася перша леді, перекрили чималий кусень пляжу, що одразу породило чисельні жарти одеситів. Навіть водолази дно обстежували! Одночасно, коли Зеленський проводив час із друзями-паяцами, на Донбасі перебували спецпредставник США Курт Волкер та тимчасовий повірений у справах США в Україні Вільям Тейлор. Вони мали зустріч із командувачем об’єднаних сил Олександром Сирським, відбувся брифінг щодо поточної безпекової ситуації, відвідали станицю Луганську, спілкувалися із місцевими жителями.

Війна триває. Далі гинуть українці. Провідні держави світу шукають шляхів її припинення. Всі в очікуванні миру. Президент також в очікуванні. Матчу. В Одесі. Подають це в ракурсі пригод звичайного хлопця. Він ходить у шортах, проживає у тому ж готелі, що й «Динамо», нікому не відмовляє у селфі і таке інше. Молодець! Подейкують, повертатися до Києва не спішить через Хресну ходу Православної церкви України до 1031-річчя хрещення Русі. Навіть привітання нема.

Цікаво, де він буде і що видумає, скажімо, на Різдво? На українське Різдво.

Григорій Жибак

Опубліковано Громадське життя.