Із Марією Туцькою, головою Перемиського відділу Об’єднання українців у Польщі, зустрічаємося у самісінькому центрі міста.
«Ось наша гордість!»,– вказує рукою пані Марія на унікальний будинок із вежею, який навіть з-поміж інших чисельних історичних споруд Перемишля виокремлюється особливим стилем, вабить якоюсь таємничістю, чимось рідним. Український Народний дім, зведений на березі Сяну коштом місцевої громади ще у 1904 році, тільки сім років тому повернувся до неї. Тепер уже як у власність української меншини…
Столярні верстати, скрині, бамбетлі, унікальні, ручної різьби, меблі та рами, предмети господарського вжитку, світлини та ікони – всі ці свідчення українського життя, ніби спомин на дотик, зберігаються у будівлі.
Споруда чимала, із метровими мурами, височенними приміщеннями нині відновлюється. Триває капітальний ремонт. У планах чимало напрямків її використання. Адже, окрім українського життя, треба ще й дбати про утримання. Величезні вітрини першого поверху у плакатах Лемківської ватри, традиційної, 36-ї за ліком, яка відбувалася наприкінці липня у Ждині.
Під’їжджає вантажна автівка. Із будівельними матеріалами. Дивне співпадіння: за якигось 50 метрів – мерія міста. Саме цього дня святкують День поліції Перемишля – оркестра, різноманітні підрозділи у парадних мундирах, прапори. А тут кипить робота. Над відновленням Українського. Хлопці у робах, говір яких позначений радше лемківським, ніж польським акцентом, розвантажують авто. Лунають польські марші. Дрібнесенький літній дощ принесла хмара з боку Сяну.
«Ходімо ще до нашої Катедри»,– запрошує Марія Туцька, яка упродовж багатьох років, завжди і всьому українському піставляє у Перемишлі добрі плечі, докладає щирі руки.
Ідемо. До української святині. Катедрального греко-католицького собору Івана Хрестителя.
Про нього у наступному репортажі.
Григорій Жибак, УІС із Перемишля
