Потреба психологічного дослідження

askold-lv

Перебуваючи недавно в Україні, як я вже писав до речі, я мав нагоду відвідати і ознайомитися з протестуючими офіцерами та солдатами на новому майдані біля Верховної Ради України. Оскільки я чув від своїх друзів в самій Україні і читав на сторінках української преси попередньо майже виключно погані звідомлення чи оцінки про протест, про учасників, про їх ініціаторів,тощо…то я підходив до місця протесту з упередженням, сподіваючись побачити там спитих російськомовних провокаторів, а може і Саакашвілі між ними. Така вже людська натура сподіватися чогось поганого.

Натомість я був надзвичайно позитивно заскочений спокійними, переважно україномовними протестувальниками з написами виключно в українській мові, а ціль протесту проти корупції і корупціонерів до яких належать найвищі чиновники в Україні включно з Президентом. Про це я написав у статті, яка викликала негативну реакцію серед багатьох моїх друзів які сварили мене, що я підтримую хто знає кого, але що також включає провокаторів, допомагаю нищити інститути державотворчого процесу. Тут треба сказати, що ці критики- це мої друзі які у мене і в суспільстві мають засадничо позитивну репутацію порядних та чесних людей. Але про які інститути вони говорили не відомо. Єдиний інститут котрі офіцери і солдати збирались валити—це інститут корумпованої влади. А я не збирався і не збираюся його захищати.

Після кількох візитів на місце протесту і очевидно такої ж реакції друзів до моїх спостережень, це викликало глибші запитання у мене. В кінцевому, хоч може тільки тимчасово, я прийшов до висновку, що як для мене фактично найважче зрозуміти чому мої друзі зайняли таку позицію, а також чому, фактично, протестувальників не було багато на що вказували і мої друзі-критики, чому більша частина України не підтримує активно ці протести, а просто сидить збоку переважно мовчазно і немов схвалює корупцію яка просякла найвищі гілки влади і суспільства.

До речі, треба усвідомити собі, коли глибше поглянути на історію, тобто події багатолюдного і героїчного Майдану Гідності, що він не був скерованим проти корупції Віктора Януковича (про золотий унітаз ще не знали) та його клану, а спочатку тільки проти вузької політики Януковича не входити у домовлення асоційованого членства з Європейським Союзом, але тоді Майдан ще не був тим чим він став, тобто Майданом Гідності з мільйоном учасників. Він став ним після жорстокого побиття беркутівцями молодих учасників у перших днях, а те, що сталося пізніше це, як кажуть, історія. Тобто, корупція Януковича не була причиною Майдану Гідності. Корупція не була причиною Помаранчевої Революції. Тобто на протязі 26 літ незалежності, фактично, корупцію сприймали і сприймають здебільша мовчанкою в Україні.

Та не тільки в Україні. Ця мовчазність, або приказка “моя хата з краю” мабуть притаманна нашому народові. В діаспорі-де я проживаю та працюю-поширилося явище яке існувало і у минулому, але далеко рідше —це праця у громадських інститутах, але за зарплату. Навіть сьогодні це не широко розповсюджене явище, але оскільки ми диспонуємо сьогодні великими громадськими маєтками завдяки нашим батькам, ми затруднюємо далеко більше людей які працюють для громади за зарплату. У минулому, до речі, людей які використовували громаду критикували і звільняли.

Сьогодні явище зарплати за громадську працю сприймається більш нормально та навіть існує дедалі більше таких, які користуються цим станом. Користування не переходить у кожному випадку на зловживання, одначе інколи не обходиться без нього. Є випадки де громадські установи затруднюють людей за платню, тоді коли вони не потребують цих працівників, а просто ці люди не можуть знайти другої роботи. Деякі затруднені навіть використовують це, мовляв, я працюю для громади, а коли б я працював на загальному заробітчанському ринку по фаху, я далеко більше заробив би. Дійсність є інакшою. Це очевидно важко комусь сказати в очі бо являється образливим і пригноблюю-чим. Але найгірше, коли особи при владі громадських інституцій самі приймають платню зовсім не спів-мірну їх праці чи освіті. Інколи навіть цілі родини годуються. Все це відбувається коштом тих інституцій котрі вони використовують.

При цьому не варто зосереджуватися на поодиноких прикладах бо їх є багато, але більшість тих корі користуються громадськими посадами за заплатою роблять це щиро. Також, цих осіб дуже потрібно у громадських інститутах де вони посідають дуже відповідальні, а то і критичні позиції.

Одначе, мабуть є внутрішнє почуття вини користуванням громадськими, тяжко здобутими грішми і дуже часто чесні та порядні громадські працівники прикривають других, але таких які брутально, або просто спритно використовують громадське довір’я, або просто доброту. А вже найгірше, що громада у більшості це вже прийняла як нормальне явище.

Тут мабуть потрібне психологічне дослідження. Чому ми як народ по натурі такий доброзичливий, що дозволяємо, інколи просто мовчанкою, нас використовувати?! Слово за нашими психологами. Так довго як існує людство були і будуть ті які використовують та такі котрих використовують. Нам українцям не треба бути ні одними ні другими. Але ми нація велика і так само як у кожній нації є добрі та погані. Мені чомусь здається, що ті котрі керуються мовчанкою не належать до добрих.

1 грудня 2017р. Аскольд Лозинський

Опубліковано Громадське життя.