По слідах «морського бою» в Керченській протоці

Валерій Семененко

Після появи незалежних держав на території Радянського Союзу питання Криму під нашаруванням різних договорів, паперових декларацій залишалось певним подразником в російсько-українських відносинах. Тоді навіть зявилась комп’ютерна гра «морський бій». Сьогодні гра матеріалізувалася і перемістилася з віртуального простору в реальну дійсність, яку називають гібридною війною. Черговими заручниками в цій війні стали українські моряки, які знаходяться в московській тюрмі, як особливо важливий козир в політичних торгах.

Активісти українських організацій Москви, Росії, небайдужі росіяни як відома волонтерка з Москви Вікторія Івлєва організували надання матеріальної і моральної підтримки ув’язненим морякам. Хлопцям привозять продукти, одяг, пишуть листи.

15 січня російський суд проводив розгляд справи про подовження терміну ув’язнення моряків. Звичайно, результат судового розгляду був передбачуваний, але хотілося скористатися можливістю побачити моряків, передати їм почуття підтримки, підтримати їхніх рідних, скоординувати зусилля активістів. В Лефортовський суд прийшли волонтери, представники українських організацій «Українців Москви», «Провісника», були присутні іноземні дипломати, журналісти.

Було відомо, що звинувачення наполягатиме на закритому розгляді справи, посилаючись на необхідність збереження таємниці слідства і дотримання необхідного рівня безпеки. На думку представника моряків у суді Н. Полозова такі доводи є надумані, оскільки в матеріалах, поданих в суд не йшлося про якісь таємниці, які нібито не можуть бути розголошені. Про перебіг «морського бою» в Керченській протоці все відомо до найдрібніших подробиць, тут немає таємниць. Можливо вже на самому процесі слідство озвучить, які такі таємниці треба приховати. Стосовно безпеки учасників судового процесу адвокат звернув увагу на те, що з цією метою залучено озброєний загін спецназу ФСБ, і на екстремістські дії в таких умовах наважиться хіба що божевільний, а ймовірність їх здійснення практично нульова. Очевидно, що клопотання від звинувачення викликано бажанням обмежити вихід інформації безпосередньо із судової зали і відповідно гласність навколо процесу. А на практиці завжди виходить, що будь-яка заборона приводить до зворотного ефекту і тільки збільшує і підігріває інтерес до події. Взагалі, на думку Н. Полозова, стався збій в російській владній ієрархії. Ймовірно, що наказ стріляти був прийнятий на нижньому рівні, і Кремль був поставлений перед фактом. Ситуація перетворилась на снігову лавину, і «… по логике принятия решений в России откат невозможен. Поэтому власть вынуждена идти вперед, проводить следствие, проводить суды, пока в конце концов не выйдут на какую-то внешнеполитическую сделку с Западом, где одним из условий будет освобождение моряков и возвращение их домой…».

mossudСпецназ теж хоче їсти

На суд прибули родичі моряків, матері і дружини, опіку над якими взяло на себе дипломатичне представництво України, українськийі омбудсмен Л. Денісова, представники посольства України. Спочатку спроби представника «Українців Москви» В. Семененка поспілкуватися з родичами моряків були не зовсім успішні. Люди побоювалися провокацій, але потім активістці Л. Мельник вже чисто як жінці і матері вдалося розговорити жінок. Волонтери, українські активісти обіцяли подальшу всіляку підтримку моряків. Моряки не збираються марнувати час, один з хлопців Костишин хоче вдосконалити знання англійської мови. Тож на прохання його мами треба передати йому англо-український словник, не завадила б адміністрація СІЗО.

Бранців привозили і заводили до суду у супроводі спецназу і судових приставів четвірками, працювало одразу кілька суддів. Справа була поставлена на потік, прямо як конвеєр. При появі моряків у коридорі лунали оплески, вигуки «Слава Україні». За якимось протоколом в судовій залі спочатку була фотосесія (журналісти знімкували моряків, які знаходилися в залізній клітці). Виникала асоціація із звіринцем, мабуть у організаторів були якісь свої резони.

mossud2У судовій залі

Після фотосесії було дозволено спілкування з моряками (знов таки через грати) родичів, друзів, адвокатів. Хлопці не були пригнічені, трималися з гідністю. Пригадалося, що у 2014 р. українські бійці часто не сприймали супротивну сторону за ворога, не готові були застосувати зброю. У бойовиків таких питань не виникало, тому траплялись прикрі ситуації захоплення зброї, бойової техніки. Дивлячись зараз на українських моряків можна було не сумніватися, що українська армія сьогодні чітко знає свої завдання і мету.

Особливо треба відзначити, що моряки говорили українською мовою, вимагали перекладача. Перекладач був, щоправда інколи плуталась у перекладі, вживаючи слова «судове разбіратєльство».

За процедурою суддя пояснив права звинувачених, встановив їх особи. Затим всі моряки відмовились давати будь-які свідчення, оскільки вважають себе військовополоненими.

Згідно з Женевською конвенцією «військовополоненими, є особи, які потрапили в полон до супротивника й належать до однієї з таких категорій:

  1. Особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною цих збройних сил

відповідають таким умовам:

a) ними командує особа, яка відповідає за своїх підлеглих;

b) вони мають постійний відмітний знак, добре розпізнаваний на відстані;

c) вони носять зброю відкрито;

d) вони здійснюють свої операції згідно із законами та звичаями війни.»

Російська влада вважає моряків кримінальними злочинцями, видаючи біле за чорне, і відповідно не дотримується положень Женевської конвенції, утримуючи моряків у тюрмі, одібравши у них уніформу і переодягнувши в тюремний одяг.

У відповідь на клопотання слідства ФСБ про закритий розгляд справи (без конкретизації аргументів) адвокати заявили незгоду і подали вагоме обґрунтування своєї позиції. Здавалось, що суддя прислухається до слів адвокатів, але суддя без всякого переходу і роздумування оголосив судовий процес закритим.

Епопея з українськими моряками стала черговим фактором загострення російсько-українських відносин. І головним чином це є «заслуга» нинішньої кремлівської адміністрації. І ще одна заслуга в тому, що сьогодні українське суспільство більш згуртоване і готове до можливих провокацій. Сподівання Кремля на більш прийнятний для Росії результат українських виборів не мають під собою реального підґрунтя і є хіба що бажаним, а не дійсним. Незважаючи на всі негаразди українського буття, такі сподівання стають з часом все більш примарними.

З чим можна погодитись – це те, що в Україні зараз не можна точно назвати майбутнього Президента, на відміну від Росії. В цьому одна з корінних відмінностей українського суспільства від російського населення.

Буває кажуть, що то пани не поділили між собою, а люди не ворогують. Але ж ніякі пани не падають з неба. В Україні є можливість революційним чи демократичним способом поміняти пана. Цього не скажеш про Росію, про що свідчить масова підтримка діянь влади, які порушують міжнародне право і є сумнівні для добросусідських відношень.

Питання не в тому, що треба робити для припинення переходу протистояння між країнами і народами за критичну межу, а в тому, коли (і чи?) прийде в Росії усвідомлення очевидних кроків в цьому напрямі.

Москва, 19 січня 2019 р.

Опубліковано Громадське життя.