Кореянка з українською мовою

Йосиф Сірка

sirkagood«Відчувати мову – це означає відчувати цю країну».

На Йон (Корея).

Початком місяця (4.4.17) на сторінках «Радіо Свобода» Владислав Яценко помістив інтервю з На Йон під назвою «Кореянка вивчила українську мову. Її дивують російськомовні чиновники». Ми довідались, що ця інтеліґентна чужинка протягом 5-ти років сама вивчила українську мову, яку слухачі самі могли оцінити. Заохоченням до вивчення мови була не перспектива сидіти десь на державній посаді в Україні, бо тут навіть міністром, чи президентом якоїсь державної установи, інституції може стати людина неграмотна в українській мові, або й незнаючи її взагалі. Це «феномен» у світовій прпактиці незалежних країн.

Пані На Йон пояснила свою зацікавленість українською: «Чути українську для мене було, наче слухати музику. Це дуже гарна й мелодійна мова». Шкода, що цього не чули прихильники російськомовних «українських» телевізійних каналів та радіохвиль. «В українському посольстві в Кореї розмовляють всі російською. Мені це дивно, адже посольство – це обличча країни».

І саме тут мені пригадалася пригода з-перед 60 років тому. 1957 р. літо, я їхав потягом з Києва до Праги. Я був чехословацьким стипенндіятом в Україні ( чехословацька влада 1956 р. вислала в Україну біля 40 студентів у вузи України, щоб мати кваліфікованих викладачів українською мовою для етнічних українських шкіл – в той час їх було біля 300). Справа в тому, що русинсько-українські села Пряшівщини протягом свого «поневіряння в Австрійській, Австро-Угорській імперії, в Угорщині, зрештою у складі Чехословаччини, зазнавали усяких утисків від різних влад. Оскільки закарпатські українці від самого початку формування Чехословацького військового корпусу (1942) приймали дуже кількісну й активну участь у армії ґенерала Л.Свободи, то й Кошицькій Урядовій Декларації 1944 р. йшла мова про три братні народи, які мали входити у післявоєнну Чехословаччину.

Поділ світу та Закарпаття пішов цілковито іншим шляхом, але це питання для істориків.Сьогодні вже мало хто згадує, що саме 1.3. 1945 р. у Пряшеві була проголошена Українська Народна Рада Пряшівщини, яка й була до 1951 р. представником русинів-українців (комуністи змусили її самоліквідуватися). Комуністичний переворот у Празі, лютий 1948 р. приніс українцям обіцянки – мовляв, комуністи по-рівному ставляться до всіх національностей – тому ліквідували УНРП, а замість неї заснували Культурну спілку українських трудящих (КСУТ), якій відвели роль займатися співацькими, танцювальним гуртками – тобто культурою, якою керували таки комуністи.

Словацьке прислівя каже: Ked vtaka chytaju – pekne mu spievaju! (Коли пташку ловлять, то їй гарно співають отак було з комуністичним режимом не тільки в Чехословаччині. Оті обіцянки “поліпшення життя вже вчора» знаємо з вуст не одного політика і не тільки в Україні. Додам лише, що з комуністичних обіцянок нічого доброго для русинів-українців Пряшівщини не вийшло, бо допоки кваліфіковані вчителі з совєтської України повернули, то тут змінилося не тільки ставлення до українських шкіл на Пряшівщині, але й в Україні – багато-хто з наших стипендіятів так української й не вивчив, бо в багатьох вузах вже всі лекції відбувались «на мові Леніна», яка була далекою від мови, яку б в Чехословаччині розуміли.

Я навів це пояснення, щоб зрозуміти, чому я намагався вживати в Україні літературну мову (як майбутній вчитель) , а вчився я в Києві, де в той час ще можна було чути українську мову. В купе ваґона їхав зі мною шахтар. Він їхав у гості до Чехословаччини до людей, з якими була поєднана якась історія з Другої світової війни – я вже не пригадую, хто кого там врятував.

Ми з самого Києва спілкувалися українською, бо я йому пояснив, чому я в Україні. Та коли ми перетнули у Чопі кордон і опинились на чехословацькій території у м. Чієрна над Тисою, то мій спільник раптом перестав розмовляти українською, а перейшов на російську. Спочатку я думав, що він просто забувся, бо ж вживав часто російські слова, але, коли переконався, що він навмисне не хоче вживати українську, то запитав: «Що сталося, що ви перейшли на російську мову?» «А я сейчас уже за границей и представляю Советский Союз», відповів менні український шахтар-турист.

Цей епізод у моєму житті пригадався, коли я прочитав, що в українському диппредставництві розмовляють російською. Можливо, що до українських диппредставництв ще не дійшла вістка (а Корея ж далеко), що в Україні вже давно записано в Конституції, що державною мовою країни, яка їх годує є українська?

Та не тільки багато-хто з дипломатичних представників чомусь живе з українців, а пропаґує мову найбільшого ворога України. Цей ворог не зумів Україну окупувати в 2014 р., що йому вдалося зробити в Криму, то зараз, за допомоги російської мови він хоче зруйнувати всі здобутки державности, які слід шукати вже в ІХ ст., ще до Київської Русі Володимира.

Дивує, що навіть після 26 років проголошеної незалежності при владі перебувають колишні номенклатурники, комсомольці або «піонервожаті», але не ті, які вже демократїї і справедливості навачилися в різних першокласних університетах Франції, Німеччини, Великобританії, Канади, США та д. і.. Саме нове покоління, яке знає історію своєї країни, володіє державною і кількома іншими мовами, повинно замінити совдепівські кадри, які нездатні вивчити історію країни, якою правлять і повторюють помилки, яких можна було уникнути.

Колесо історії не повторюється, але його рух часом створює дуже подібні ситуації, неприємнощі яких можна уникнути, якщо знаєш історію руху отого «колеса».. Тому, якщо український шахтар 1957 р. вірив совєтській пропаґанді, що він тільки російською мовою може «представляти Совєтьський Союз», то працівники українських дипредставництв, державні службовці, власники телеканалів та радіохвиль, повинні б знати, що вони живуть з українського хліба з українців, тож мають служити українцям а не вигаданому народові «російськомовних», бо такого нема, так само як не було і совєтського, чи «русскомирного», православного народу.

Недавно ми довідалися про японського хлопця, який зумів самотужки вивчити українську, а корейська вчителька Йон лише підтвердила, що її можна і слід вивчати, хіба це інспірація не тільки для держслужбовців, але й для кожного громадянина, щоб внести свій вклад у боротьбу з кремлівським шовіністичним фашизмом, який не визнає нашу мову, а російську використовує як «арґумент» аґресії. Тому кореянка На Йон має рацію, коли каже, що: «Мова несе душу народу. Тому те, якою мовою говориш, дуже важливо.» Про те, що є українські патріоти, які полягли за Україну, які зараз її захищають на російсько-українському фронті і розмовляють російською, є свідченням того, що душу свого народу вони захищають, а свою непродали.

11.4.17 р.

Опубліковано Громадське життя.