Два джерела християнства Києва

Oranta-bi21

Собор св.Софії в Києві

До джерел традицій Київської Церкви

Широкий сплеск і небуденно велике зацікавлення проблемами Української Церкви – чи то православної, чи то унійно-католицької юрисдикції, які ми спостерігаємо серед нашої громадськості, зрозумілі та водночас відрадні. Нарешті один із основних складових історичної та духовної ідентичності українців привернув до себе загальну увагу, як позитивний чинник духовної єдності українців. Але він став також суперечливим фактором, який вимагає часу для глибшого усвідомлення нинішніх процесів в Україні. На це вказує коротка історія з приводу заявленого наміру Глави УГКЦ (спершу отриманого та згодом запереченого дозволу) відправити богослужіння у храмі св.Софії 7 квітня – на Благовіщення. Ця звістка спонукала почесного Патріярха Філарета відреагувати публічно й незгодно. Вона блискавично облетіла траєкторію духовних центрів у трикутнику Загорськ-Константинополь-Ватикан…

Затишшя, яке відтоді запанувало в інформаційному просторі, порушила заява Глави УГКЦ Блаж. Святослава та чинного Глави помісної ПЦУ Блаж. Епіфанія про те, що під сучасну пору в соборі не можна проводити релігійні відправи через реставраційні роботи. Блаженніший Святослав підкреслив, що «Бажаючи молитися у цьому храмі, ми хотіли засвідчити нашу церковну спорідненість з нашими православними братами. Цей рух є рухом до наших джерел, до зростання у благодаті Володимирового хрещення, до відновлення єдності колись єдиної, а нині ще поділеної Київської Церкви.» При тому Глави обох Українських Церков ще раз підтвердили їхнє прагнення «до порозуміння, співпраці та спільного служіння українському народові.»

Стаття п.н. «Два джерела християнства Києва», яку пропонуємо вашій увазі, була написана саме у тому часі, коли появилися два згадані й суперечливі повідомлення. Незважаючи на відомі і закулісні перипетії, висвітлені у цій статті погляди та події зберігають свою актуальність і заслуговують на увагу широкої громадськості. Адже вони порушують непрості моменти в нашій церковно-політичній та духовній історії, і звертають увагу на маловідомі, нині забуті події та факти.

Редакція сайту «Український погляд»

Андронік Кармелюк

Два джерела християнства Києва

Причинки до дискусії з приводу «Київської традиції» християнства

Тема про традиції «Київської Церкви» давно нуртує серед мирян, зацікавлених релігійною культурою та церковною історією. Вона набирає особливого звучання нині, коли на основі «Томосу» Вселенського Патріярха Варфоломія було ініційовано та проведено реорганізацію УАПЦ КП в нову структуру, яку перейменовано на помісну ПЦУ. Автокефальну Церкву очолив Блаж. митрополит Епіфаній, якого обрано на засновчому соборі ПЦУ.

Центральна думка, навколо якої зосереджується увага провідних ієрархів Українських Церков, які покликаються на «Київську традицію» й Володимирове хрещення Руси-України, це – історичне, церковно-державне, філософське, богословське та культурне осмислення «Київської традиції». Така увага до далекого минулого має за мету конкретніше визначити й описати зміст і сутність цієї традиції, яка характерна для українців та протягом століть постійно присутня у духовності та ключових церковних подіях Української Церкви. Вона збереглася протягом усіх історичних періодів та за різних політичних обставин, серед яких жили, творили і діяли українці, в тому миряни та духовні особи. «Київська традиція» зберігається як живильне джерело надхнення для сучасників.

Показово й симптоматично, що у зв’язку з цим новим церковним рухом серед православних нещодавно появилося Послання Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава під програмною назвою «Наша Свята Софія». Послання оприлюднено до 100-річчя відновлення соборності українського народу й держави. Блаж. Святослав у своєму Посланні повертає увагу до основних елементів буття і заснування Української Церкви та Держави, які на державному рівні оформилися в часи володарювання в Києві великого князя Володимира Святославича. Він не тільки охрестив киян у водах Дніпра, а й розпочав будівництво соборного храму св.Софії. Цей собор став митрополичим престолом помісної Української Церкви східного обряду, в якому по нині збережені також елементи Латинської Церкви, що показово для відкритості Київської Церкви від самого свого зародку як до Риму, так і до Константинополя. Послання переносить із цієї далекої епохи Київської Руси в наші турбулентні дні історичне усвідомлення, що « Софія Київська – ціннісна парадигма побудови державності та суспільних інститутів українського народу» і що вона – за словами Глави УГКЦ – «дороговказ до вічної мети Української Церкви та народу».

Іншими словами, тоді було вперше сформульовано національну ідею, яку й сьогодні покладено у фундамент новітньої української держави. До речі, УКУ у Львові протягом кількох років розвиває публічний проект під назвою «Соборна Україна та Київська Церква». Процес ширшого усвідомлення важливості і державотворчого наповнення «Київської традиції» Української Церкви розпочався, отже, раніше, принаймні теоретично й в певних наукових та церковних колах. Тепер назріла загальна потреба виступити з цими ідеями у широкий публічний простір і надихати ними всю українську громадськість.

Шлях до пізнання й освоєння Київської традиції, яка зазнала різних видозмін, занепадів, періодів оновлення та повернення до первісних джерел цієї рідної нашої традиції, був не простим, а часто навіть стражденним. Сьогодні він теж вимагає від української спільноти значних зусиль, щирої відкритості та інтелектуальної мужності, якщо ми по цьому шляху прагнемо віднайти себе і відродити повноту соборності Церкви та держави. Цей шлях мусимо долати спільно – як греко-католики, прихильники патріаршого устрою Української Церкви, так і автокефальна православна спільнота України.

З цього приводу Владика Ігор Ісіченко, архиєпископ Харківський та Полтавський УАПЦ(о), як гість на 8-ій сесії єпархіального собору Паризької єпархії УГКЦ 31 січня 2019 р., виступив із доповіддю «УГКЦ і галицька парадигма: розширення перспектив». У своєму виступі Владика Ігор указав на певні історичні деформації, але також на деякі позитивні елементи як Галицької (греко-католицької), так і Київської Церкви (унійної та православної Володимирового благочестя) , як двох гілок єдиного родового дерева. Автор позитивно оцінює рух на збереження Київської традиції в лоні УГКЦ:

«Функціонування Греко-Католицької Церкви в Галичині як еклезіяльної меншини, оточеної привілейованим римсько-католицьким масивом, попри плекання неминучих комплексів меншовартости й латинізаційні тенденції, мало деякі позитивні наслідки для збереження тяглости автентичної київської традиції. Різні елементи візантійського обряду – сакральна архітектура, іконопис, манера співу й псалмодії, богослужбове облачення тощо – зазнавали мінімальних змін через брак контактів із основним масивом східних християн, у якому в ХІХ ст. явно починає домінувати синодальна Церква. Автентичні елементи помісної традиції пильно зберігалися як ключові риси власної «руської» тотожности.»

Але й тут траплялися певні деформації, що нині ми теж спостерігаємо, й тому доведеться їх поступово виправити. «Хоча часом здається, що надміру широке трактування «восточницької» орієнтації у богослужбовій практиці сучасної УГКЦ, разом із входженням до УГКЦ на межі 1980-х – 1990-х рр. кількохсот священиків Московського Патріярхату, несе небезпеку ідеалізації московської синодальної традиції та несвідомого узалежнення від неї,»- зауважує Владика Ігор Ісіченко.

Тема «восточництва» у розвитку сучасної УГКЦ на рідних землях, звичайно, чутлива й негласно присутня серед кліру, а також у діях та релігійно-церковних проявах греко-католиків в Україні.

«Восточність» супроти «Київської традиції»

При зустрічі з одним художником, який працює у сфері церковного сакрального мистецтва літургійного призначення, виникло спонтанне обговорення конкурсу та пропонованого проекту іконостасу в патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ в Києві. В цій дискусії лунала критика і здивування стосовно підходу проведення конкурсу, і також щодо схваленого проекту іконостасу. Вразило, що автори проекту явно відійшли від українських традицій храмового мистецтва, що їх свого часу відновили й розвивали митрополит Андрей Шептицький і патріарх Йосиф Сліпий.

Найперше, що кидається в очі цінителів храмового будівництва й оздоблення, це те, що собор на лівому березі Дніпра, хоча й має монолітну бетонну конструкцію, він усе таки стилістично – модерний та витриманий в естетиці східних українських традицій. Натомість, запропонований проект іконостасу у формі вівтарної перегороди становить різкий дисонанс зі зовнішньою архітектурою храму: масивність мармурової конструкції, що нагадує радше царсько-православний стиль, протистоїть легкій і прозорій будові собору. Запитують: чому не взято за приклад собор св.Софії в Римі? Там вівтарна перегорода, тобто структура іконостасу, – легка і вона співзвучна зі зовнішньою архітектурою, там існує повна гармонія й немає претензії на (штучну) монументальність. Натомість, масивність й показова монументальність київського проекту створює наче глуху, тяжку стіну між двома частинами храму. У Візантії й в Україні були типові, легкі несучі колони, які додавали іконостасу вигляду транспарентності, ажурності. Такого стилю дотримувалися будівничі в римському соборі св.Софії за проектування Патріярха Йосифа Сліпого.

Другий елемент, на який звертають увагу, це богословська тема у вигляді елементів Київської традиції, повернення до якої проповідує керівництво УГКЦ. Серед святих на іконостасі для київського патріаршого собору відсутній перший володар на Русі-Україні, а саме св.Аскольд, власне за нього відбулося одне з перших офіційних хрещень його дружини в Києві, а також немає перших апостолів-просвітителів слов’ян св.Кирила і Методія. Можливо, що вони отримають якесь інше місце в патріаршому храмі. Зате фігурує постать апостола св.Андрія, культ якого походить швидше від імперської Візантії та пізнішої царської Росії з її теоріями «другого» та «третього Риму»… Відомо, що тільки учні апостола св.Андрія поширювали християнство на території Північного Чорномор’я.

Покищо кращі традиції українського церковного мистецтва зберігаються в музейних колекціях. Так, у Національному художньому музеї у Львові, заснованому митр. А. Шептицьким, можна побачити й милуватися красою релігійних творів Петра Холодного й Андрія Коверка, які оздоблювали каплицю Святодухівської семінарії у Львові, коли ректором у ній був пізніший Патріярх Йосиф Сліпий.

Така відірваність нинішніх архітекторів та творців сакрального будівництва і мистецтва,- стверджують із жалем знавці національної спадщини церковної культури,- спостерігається загалом у сучасному академічному середовищі в Україні. Заважає тягар здеформованого роками мистецького смаку та вподобань у невільній країні, що його тяжко скинути, легше турати модній церковній інерції і плисти за течією масового вподобання. Тоді коли ще й ціни за виконані роботи (ікони та мармурований масив вівтарної перегороди) не позначені в національній валюті – гривні, а в умовних одиницях, та й вони сягають, за словами митців з іконописного цеху, піднебесних висот.

(Детальніше про іконостас у соборі в Києві можна довідатися на сайті: <http://kyivsobor.ugcc.org.ua/патріярший-собор-буде-оздоблений-ікон>)

Пора відкривати джерела Київської традиції

Показово, що вістка про службу Божу ієрархів УГКЦ в київському соборі св.Софії, яка тепер скасована, була запланована на 7 квітня, тобто на празник Благовіщення. Саме на цю дату припадає перше офіційне хрещення на Русі св.апостолами Кирилом і Методієм у 862 році. Маємо на увазі хрещення т.зв. Чорноморської Русі під час т.зв. Хозарської, точніше – Руської місії Кирила і Методія серед місцевих русичів. Тоді в Криму вже існувала й Церква асимільованих готів, котрі хрещення отримали були від Заходу.

Спорудження в Києві собору св.Софії символічно пов’язане з князем Аскольдом, першим хрестителем Руси. На честь свого попередника і на його мученицькій крові князь Володимир рішив побудувати митрополичий собор св.Софії. Наріжний камінь під собор був закладений саме 25 травня 1012 року, в день загибелі святомученика кн.Аскольда, і на згадку про 150-річчя першого хрещення в Криму. Виконуючи свою християнську місію, св.Кирило й Методій відкрили в Криму мощі Папи-мученика св.Климентія і тим започаткували на Русі-Україні також культ святого Климентія – Глави Римської (вселенської) Церкви.

Особисто кн.Аскольд охрестився між 862-870 роками в Болгарії, де проходила боротьба між прибічниками Візантії та Риму. При хрещенні кн.Аскольд отримав хрещене ім’я Микола, що перегукується з іменем тодішнього Папи Римського Миколая. А Київ і його населення хрестилися вже 870 року – також за Аскольда, руками митрополита Михаїла. Це був період, коли за впливи на державу Київської Руси змагалися як Рим, так і Візантія, тоді коли й язичники всіляко намагалися зберегти свої позиції. На ще одну особливість слід звернути увагу: на відміну від культу Господнього, який притаманний пізнішому московському християнству, київський собор св.Софії започатковує в Русі-Україні культ Марії-Богородиці.

Активні й ключові постаті та ініціатори, які стояли при закладанні християнських основ Київської традиції, це князі Аскольд і Володимир Святославович. Найбільш точна й достовірна хронологія запровадження офіційного християнства починається першим східним хрещенням Руси 862 року в Криму, що підтверджується княжою монетою з 862 р.: в неї є напис, який прочитується як «Володимир на столу» (тобто, на троні – А.К.) і там зображено теж постать Христа. На монеті «Володимир» відображає князя Аскольда і вказує на його володарський титул, а при хрещенні Аскольд отримав християнське ім’я Микола. Факт існування двох Володимирів підтверджує істотну відмінність: що з одного боку маємо образ Володимира з німбом – він представляє св.Аскольда, а з іншого Володимир без німбу – це Великий князь Володимир Святославович.

Відомо, що рівноапостольний князь Володимир Великий, первісне ім’я якого літопис не зберіг для історії, отримав західне хрещення, імовірно, в Києві від магдебурзького єпископа на празник Різдва Богородиці 21 вересня 986 року, про що згадує «Повість Якова Мніха». Правдоподібно, що до того часу кн.Аскольд уже був проголошений святим, імовірно Магдебурзькою Церквою. Тому прийнятий у християнську спільноту князь Києва отримав при тій нагоді володарський титул «Володимир» і також хрещене ім’я Микола, обидва – від його видатного попередника св.Аскольда-Миколи. Саме тому на пам’ятній княжій монеті з нагоди хрещення Руси 862 року для нащадків написано повідомлення, що він – «Володимир Sanctus», тобто кн.Аскольд – святий.

Подальша історія про чергове хрещення Києва мала такий історичний перебіг. Під час походу на Корсунь-Херсонес уже охрещений кн. Володимир, якого супроводили два легати Франкської Церкви, отримав від імператора Візантії корону й володарський, тобто царський титул Василь (Базілеус), тому він мав право одружитися з його сестрою Анною. Це ж набагато пізніше П. Могила й Москва перетворили цю подію на нібито «східне» хрещення Володимира у Корсуні-Херсонесі 988 р., тоді коли всі події реально проходили протягом трьох років і здобуття Херсону Таврійського кн.Володимиром сталося 989.

Будівництво собору св.Софії завершив князь Ярослав Мудрий. Обряд освячення митрополичого храму св.Софії відбувся найбільш імовірно 4 листопада 1021 року, про що свідчить знову княжа монета Ярослава Мудрого: на якій зображено св. Георгія, в честь завершення Константином Великим будівництва св. Георгія на Близькому Сході. До того ж кн. Ярослав отримав при хрещенні ім’я св. Георгія. Ярослав Мудрий велично розбудував християнську Русь: він завершив спорудження митрополичого собору св.Софії, церкви Благовіщення, відбудував Десятинну, організував руський єпископат і підтримав чернецтво. Українська церковна спільнота матиме нагоду через два роки , тобто восени 2021 р., урочисто відзначити перше 1000-річчя цієї вікопомної події – освячення митрополичого собору св.Софії. При тому не можна не згадати, що 4 листопада 1053 р. грецький єпископ Києва Єфрем заново посвятив Софійський собор, щоб «очистити» його від «неканонічного» попередника – українського митрополита Іларіона. Ця примітивна тенденція збереглася у російському православ’ї до нині, про це докладно пише Ірина Калинець в наукових розвідках про Київську Русь («Близьке далеке», Львів В-во «Сполом» 2012, стор. 165-166).

Для історії – важливі факти, але не менш важливими є традиції та символи, які зберігалися протягом віків і визначають первісний дух та зміст цих традицій. Для Київської Церкви ця традиція походить із двох рівноцінних джерел – східного й західного християнства. При тому вона пережила різні історичні розриви та катаклізми, але попри все первісна традиція зберігалася через усі віки, вона постійно нагадувала про два живлячі джерела християнства Києва. Сьогодні церковна Київська традиція – ієрархічно й духовно – відроджується на благо та єдність державної і церковної України, держави європейської цивілізації. Відрадно, що під одним куполом київської св.Софії відтепер прославлятимуть єдиного Бога Глави двох українських Церков Київської традиції – УГКЦ та помісної ПЦУ. Спочатку почергово, а дай Бог – у недалекому майбутньому, коли у нас нарешті запанує Божий мир, також у молитовному сопричасті.

Вивчення історії збереження та розвитку християнських традицій Київської Церкви призведе до широкого усвідомлення початків нашої духовно-політичної історії усім суспільством. Воно допоможе нам зрозуміти, як слушно підсумовує Патріярх Святослав у згаданому вгорі посланні, що: «У наших витоках (джерелах – А.К. ) – наші цінності, наш спосіб мислення та діяльності, наша традиція та стратегія розвитку, наш досвід. Наша спільна пам’ять, наше вповні відкрите серце та дружня рука, простягнута до православних братів, наш шлях у майбуття, наша мудрість – це наша Софія, Софія Київська». 

Андронік Кармелюк

Опубліковано Головне, Громадське життя.