Станіслав Федорчук: «Робити вигляд, що українського Донбасу нема – це означає чинити злочин»

fedorchuk_10647Близько півроку тому переселенці Донеччини і Луганщини, об’єднані бажанням боротися за звільнення малої Батьківщини, створили неформальну групу під назвою «Українська народна рада Донеччини і Луганщини» (УНР ДЛ). Члени об’єднання створили маніфест, в якому описали свої наміри і задачі. Наразі учасники УНР ДЛ намагаються юридично зареєструвати свою організацію, аби представляти в майбутньому інтереси українського Донбасу на всеукраїнському та міжнародному рівнях.

А який він, український Донбас? І чому в нашому суспільстві цей регіон не асоціюють з «українським»? Про це міркували разом із політологом і громадським діячем, членом УНР ДЛ Станіславом ФЕДОРЧУКОМ, якому два роки тому довелося, аби забезпечити спокій своєї родини, залишити Донецьк і стати вимушеним переселенцем.

  • Нещодавно посол США в Україні Марі Йованович заявила, що гібридна війна Росії проти України триває ще з часів набуття Україною незалежності. Погоджуєтесь з цією думкою?

  • Українські місцеві письменники, журналісти, громадські і політичні активісти ще з початку 90-х били в набат і казали про те, російська і радянська агентура інституалізується і помалу перетікає з комуністичної партії до Партії регіонів. І, зрештою, веде свою роботу як на інформаційній ниві, так і, власне, на ниві інституційній. Тобто вибиває усі українські елементи з будь-якої системи прийняття рішень. І, на жаль, ці голоси були голосами волаючих в пустелі. Інтереси місцевої української громади сприймалися як їхня приватна проблема. У кращому випадку до Києва можна було догукатися з якихось окремих вкрай неважливих проблем. Системні питання про роботу російських спецслужб на території Донеччини і Луганщини, про русифікацію освітнього процесу, про примарні питання українізації шкіл – все це знімали з повістки денної, тому що умовна згода з донецьким кланом була вигідна абсолютно всім політичним гравцям. Ніхто не був готовий через український інтерес на сході ризикувати союзом.

  • А зараз ситуація змінилася?

  • Змінилося наступне. Тема українського сходу стала своєрідним інформаційним трендом. І в межах нього ми бачимо дві головних концепції. Перша – Донбас – не український. Її прихильники вважають, що Донбас не потрібен Україні, від нього треба відмовитися і подарувати окупантам. Тобто це своєрідний ізоляціонізм від Донбасу, який в принципі має багато прихильників. Ця концепція вигідна для тих, хто стомився від гібридної війни і від повідомлень з фронту. Однак вона жодним чином не пояснює, в якій спосіб такі кроки зупинять російсько-українську війну і подальшу втрату українських територій.

І друга концепція, яка наразі дуже слабка, але так само присутня в інформаційному просторі, де ідеться про те, що Донеччина і Луганщина – це Україна, і що б не зробили російські окупанти, в який би спосіб вони не демонстрували нам, що, мовляв, у них все прекрасно, все одно на окупованих територіях залишаються українські громадяни.

Попри те, що Донеччина і Луганщина дала не одну сотню українських патріотів, які вступили до лав Збройних Сил, добровольчих батальйонів, до лав волонтерських, все одно постає теза чи взагалі Донбас – це Україна. В той же час, стосовно Криму такі думки не висловлюються. Я дуже поважаю кримськотатарську спільноту, але якщо говорити про окупований Крим, то чи знаємо ми хоч один кримськотатарський батальйон? Ні, але ми знаємо роту «Донбас» з батальйону «Дніпро-1», ми знаємо, зрештою, батальйон «Донбас», який існує у Збройних Силах України і у Національній гвардії України, ми знаємо батальйон «Азов», де так само дуже багато вихідців з Донецької області, знаємо «Айдар»…

Частина мешканців Донеччини і Луганщини бореться за свою малу Батьківщину. Більше того – гине в цій боротьбі. І враховуючи це, ми не маємо права з поваги до пам’яті загиблих розкидатися словами. Однак в такий спосіб, можливо, українські політики здобувають більшу прихильність виборців, списуючи усі проблеми на поведінку місцевого населення. І не враховують вплив російської пропаганди, багатолітню русифікацію, люмпенізацію населення і так далі. Й не дивно, бо тоді доведеться пояснювати, що вони робили 25 років по відношенню до цілого краю, в який спосіб формували культурну політику, впливали на освітню галузь.

Я можу свідчити як один з рядових учасників Євромайдану, що за весь час Євромайдану в Донецьку, який стартував одночасно з київським і відбувався практично щодня до початку лютого, до нас не приїхав жоден український політик.

Тому, власне, коли ми говоримо про те, що сталося в 2013-2014 році на Донеччині і на Луганщині, я би сказав, що сталася справжня українська весна, яку ніхто не помітив. Усі помітили спецоперацію під назвою «Російська весна», яка створювалася російськими спецслужбами, місцевими представниками СБУ, МВС, різними політичними покидьками і вільнонайманими люмпенами, а українську весну, на жаль, ніхто не побачив. Адже щоб бути об’єктивним, Євромайдани в Донецьку і Луганську – це перший за 25 років політичної історії Донеччини і Луганщини масовий протест, який відбувався день у день. Раніше в політичному і громадському житті такого не було. Більше того, якщо говорити про Євромайдан в Донецьку, наприклад, то це був Євромайдан українців, а не Євромайдан політичних партій. Тому, що політичні партії, навіть найопозиційніші, намагалися звичайно в якийсь спосіб підняти прапори над ним. Але оскільки вони не надавали більше 5 представників від своєї політичної партії, то ми просто не дозволяли їм піднімати політичні прапори, щоб це не виглядало смішно.

Друга дуже важлива теза. Вже коли почалася анексія Криму, в Донецьку в березні відбулося два мітинги, в яких взяло участь від 5 до 10 тисяч людей. І на ці мітинги вийшли люди з дуже різними політичними поглядами, але люди, які чітко знали, що не хочуть жити з Росією, не хочуть повторити долю Криму і не хочуть переходити в російську власність. Для порівняння: російські тітушки змогли вивести півтори тисячі людей.

Що ж сталося далі? Тітушки разом із російськими найманцями оточили самооборону мітингу за єдність України у Донецьку. І під наглядом міліції почали вбивати молодих активістів. Тоді було вбито трьох українців, зокрема Дмитра Чернявського. Отримали черепно-мозкові травми близько 40 людей. Більше того, донецька міліція оголосила нас, українських активістів, у розшук. І деякі з нас були вимушені вже 13 березня тікати з рідного міста. І всі наші спроби говорити вже з новим керівництвом РНБО, з новим керівництвом СБУ про те, що місцева Служба безпеки України, місцеве МВС вже перейшло на сторону російських окупантів і відпрацьовує спецоперацію зі сприяння діяльності диверсантів, зводилися до відповіді: «Київ бачить, не хвилюйтеся. Ви можете цілком покладатися на органи влади на силові структури, жодних проблем нема».

А далі було призначено абсолютно недієздатного керівника Донецької області Сергія Таруту, який набрав у свою команду таких спеціалістів з силових питань, які зараз вже працюють в МҐБ ДНР. Наприклад, генерал СБУ Олександр Третьяк, який успішно при ньому був радником із силових питань, я так розумію, в 2014 році передавав дані російським спецслужбам. А коли у 2015 році його сина арештували через шпигунство на користь Росії в Києві, він спокійно і безкарно переїхав до Донецька і там став співробітником міністерства так званої безпеки.

Запитання: в який спосіб ми маємо оцінювати всі події, які сталися? В черговий раз було зроблено вигляд, що, мовляв, є якісь не такі українці, за яких навіть боротися не треба.

  • А як щодо нормандського формату і Мінських угод, які фактично зійшли нанівець наприкінці року?

  • Мене турбує, що Російській Федерації дають можливість приводити на переговори двох клоунів Плотницького і Захарченка. Як на мене, це зневага до міжнародного права і взагалі до принципу перемовин. Адже цих людей ніхто не обирав, вони прийшли до влади внаслідок російської окупації. Яке вони мають право брати участь в цих перемовинах? На мою думку, основною метою цих форматів для представників Євросоюзу, зокрема Німеччини і Франції, було переведення російсько-української війни в «заморожену» стадію. Щоби зрештою кордони окупації зупинилися і по тому в далекій перспективі можна було щось вирішувати. Скільки це буде коштувати Україні, не дуже їх хвилює.

Добре, якщо українська сторона не може вести ці перемовини успішно, давайте попросимо інші перемовини, але не за участі Медвечука, кума Путіна, який буде бавитися з нами, як кіт з мишею, і розповідати, що ми отримаємо своїх військовополонених тільки тоді, коли підемо на поступки. Як на мене, це блюзнірство, яке показує, наскільки ці перемовини є цинічними і такими, які спрямовані проти інтересів України.

І ще одна річ, чому на цих перемовинах немає жодного представника української Донеччини чи Луганщини, якщо це демократичний процес? Більше того, робиться вигляд, нібито всі вони згодні з тим, що їхня доля буде вирішуватися без них.

  • Тобто фактично ці формати є недемократичними і недопрацьованими?

  • Я думаю, що це є формою затягування часу і дипломатичних па, в яких кожна сторона намагається досягнути певного результату, не докладаючи аж занадто великих зусиль.

  • То чому ж українська сторона не докладає зусиль і не має чіткої позиції?

  • Я в підлітковому віці читав забагато різної літератури про 18, 19, 20 століття. І майже в усіх цих книжках говорилося, що вести перемовини можна тільки з позиції сили і коли ти розумієш, на який результат очікуєш. Ми ведемо перемовини не з позиції сили, а говорячи з-за спини наших європейських партнерів, які нав’язують нам і своє бачення російсько-української війни, і певною мірою шантажують тим, що ми можемо втратити європейську підтримку, якщо не будемо виконувати їхні рекомендації. Тобто певною мірою всі ті гарантії безпеки, які нам надавалися Будапештським меморандумом, втратили чинність. Більше того, остання історія з прийняттям додаткового протоколу до угоди про асоціацію ЄС з Україною, в якій чорним по білому підкреслено, що угода не означає збільшення підтримки України в її боротьбі з Росією, не означає в близькій чи далекій перспективі, що Україна стане повноцінним членом ЄС.

В час, коли нам треба підтримка, в ЄС приймають протокол, який промовисто говорить про те, що на європейському континенті у нас немає союзників. Таким чином європейські політики демонструють, що війна в Україні – це її внутрішній клопіт. І це провина і українського МЗС, і українських медіа, і українських громад за кордоном, що не змогли пояснити Євросоюзу і європейцям, чому ця війна стосується їх в тому числі і в який спосіб це загрожує безпеці ЄС. Я думаю, що стосовно цього напрямку роботу треба активізувати, особливо інформаційну.

  • Якщо зовнішньополітичний вектор зрозумілий, то що робити всередині країни? Чи потрібна нам інституція в межах уряду, яка б займалася суто питаннями Донбасу і війни?

  • Насправді така інституція вже створена. Це Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Однак результатом роботи Мінтоку є поки що те, що вони нібито набрали персонал. Та за півроку вони не показали суспільству жодного стратегічного документу. Більше того, на чолі цього міністерства став вихідець із Вінниці. Як вихідець з неокупованої Вінниці може розумітися на проблемах окупованих територій? Це міністерство мало створити свої представництва в Донецькій та Луганській областях. Зокрема в Краматорську і в Сєверодонецьку. Але досі всі посади залишаються вакантними, і жодних представництв не створено. Тобто міністерство функціонує в Києві, однак в який спосіб воно впливає на місцеву політику і звільнення окупованих територій Донеччини і Луганщини, поки що невідомо. Я особисто планував зустрітися із заступниками міністра Вадима Черниша, щоб поспілкуватися з ними стосовно того, чим ми можемо бути корисними. Бо величезна кількість проукраїнських активістів, які зараз мешкають у прифронтовій зоні, у різних областях України, готові допомогти цьому міністерству своїми експертними консультаціями і роботою. До того ж, стати робітниками цього міністерства. Однак я поки що не бачу ніяких кроків назустріч.

  • То вам відмовили чи проігнорували?

  • Поки що нам не вдається взагалі зустрітися. Вони дуже зайняті.

  • То якими зрештою мають бути дії української влади, аби витягнути Донбас з важкого становища?

  • Скажу одне, робити вигляд, що українського Донбасу нема – це означає чинити злочин. Злочин проти правди і злочин проти людей. Тому що, якщо б українського Донбасу не існувало, то, можливо, кордони окупації були би зовсім інакшими. В умовах війни треба об’єднуватися і перемагати спільного ворога.

Розмовляла Ольга Семиляк, УІС

Опубліковано Пряма мова.