Песиголовці збігаються на Філаретове божевілля

PF-sad

Патріарх Філарет відіграв позитивну роль в об’єднавчому Соборі православних деномінацій в єдину Православну Церкву України. Він не зламався, вистояв під тиском впливових політичних осіб і не допустив, щоб Церкву очолила олігархічна маріонетка.

Єпископ Філарет пройшов довгий і складний шлях становлення від єресіарха сергіянської релігійної організації «РПЦ МП» до предстоятеля УПЦ КП. У кінці 80-х років Володимирський собор, де служив Філарет, був осердям богоборського кагебістського контролю за віруючими, центром україноненависництва. Саме в цьому храмі мене вперше затримали за розповсюдження листівок про необхідність відродження української автокефалії. Усе відбулося миттєво: не встиг я двом-трьом прихожанам дати звернення, як наряд міліції та дружинників уже тягнув мене у найближчий опорний пункт. Очиці сексотів у храмі були скрізь. Філарет тоді був надійною і перевіреною креатурою чекістів, що за особливі заслуги призначили його місцеблюстителем Патріаршого престолу РПЦ – фактично майбутнім патріархом. І лише інтриги конкуруючих кагебістсько-партійних кланів, зірвали виконання цього рішення.

Після проголошення державної незалежності України змінилося і ставлення Екзарха РПЦ в Україні до самостійності української церкви. Православний канон однозначно стверджує: один народ (держава) – одна церква. Мудрість цього постулату полягає в тому, щоб не допустити боротьби всередині Церкви різних національних партій, не допустити домінування політичних інтересів над релігійними. Усі православні країни мають бути єдиними во Христі, здійснюючи оздоровлюючий вплив на світську владу і опозицію, на суспільство загалом.

Важливим моментом росту нової структури стало об’єднання УАПЦ і частини УПЦ на чолі з тодішнім митрополитом Філаретом в УПЦ КП (1992р). Делегат Собору відомий релігійний філософ, колишній політичний в’язень Євген Сверстюк прямо заявив, що без публічного покаяння Філарета за його співпрацю з богоборцями ніякого об’єднання бути не може. І митрополит кволо, знехотя, але покаявся.

Покаянна молитва це – один із найінтимніших моментів християнського відродження людини, повернення грішника до Бога. Нам хотілося вірити, що уся наступна праця Філарета з відродження Христової Церкви в Україні є прямим наслідком її позитивної дії.

ЦЕРКВА І НАЦІЯ

Свого часу видатний український історик, професор Гарвардського університету Омелян Пріцак зазначив, що запровадження князем Володимиром християнства як державної релігії стало поворотним пунктом у становленні української нації. Бо Церква у тих конкретних реаліях виявилася єдиною релігійно-культурною системою, що інтегрувала різні слов’янські племена і народності в одне ціле. Княжа влада тоді виглядала швидше як зовнішня варязька (від давньоскандинавського: Væringjar) окупація, ніж системотворчий чинник.

Коли у 2019 році постала Православна Церква України, мені здалося, що історія частково повторюється. За відсутності повноцінної партійної системи в Україні, а більшість партій є сьогодні або відверто олігархічними, або недолугими ідеологічними симулякрами, ПЦУ виявилася єдиною незалежною загальноукраїнською структурою, що об’єднала усіх українців. Тому вона сьогодні відіграє не лише позитивну релігійну, але й оздоровлюючу політичну роль в процесі націотворення. Звісно, є ще УГКЦ, але за охопленням це регіональна галицька Церква, зокрема, й для тих галичан, що живуть за межами регіону. Поза сумнівом, структура високоорганізована і надзвичайно важлива для національного відродження України, але, як я вже сказав, фрагментарна.

Після проголошення ПЦУ почався потік переходів до неї громад «Московського патріархату». Відкривалась перспектива повного очищення церкви від сергіянської єресі. Здавалося, що у цій ситуації почесний патріарх Філарет буде відігравати роль арбітра нації, слово якого буде остаточним і непорушним, але, несподівано, принаймні для мене, все пішло іншим шляхом.

Починаючи десь із квітня цього року Філарет почав публічну агітацію за збереження Київського Патріархату. Загалом це блага ціль, вона навіть прописана у статуті ПЦУ. Якщо ж спробувати генерувати цю ідею далі, то форма Патріархату є єдиним способом можливого майбутнього об’єднання православних і греко-католиків в єдину християнську церкву. Тим більше, що духовний заповіт Йосипа Сліпого про необхідність здобуття греко-католиками Патріархату ніхто не скасовував.

Ми пам’ятаємо, як римська курія вороже сприйняла цю ідею. Нагадаю, що висвячених Йосипом Сліпим трьох єпископів (зокрема, блаженнійшого Любомира Гузара) вона не визнавала цілі десятиліття. Той же Сверстюк, на межі 80-90-х років писав Івану-Павлові ІІ, що якщо Католицькій Церкві не потрібні такі достойні ієрархи, то УАПЦ готова забрати їх собі. Лише після проголошення державної незалежності справа зрушила в позитивному напрямку.

Думалось, два патріархи мудреці – Сліпий і Філарет – промислюють майбутнє свого народу на десятиліття вперед, не звертаючи уваги на дріб’язкові негаразди теперішнього часу. Але якщо Йосип Сліпий пропагуючи ідею патріархату УГКЦ і увійшовши в тривалий конфлікт із Понтифікатом, ніколи не дозволяв собі поборювати власну Церкву; то почесний патріарх Філарет після нетривалого розкачування почав палко, як професійний московський пропагандон, переконувати усіх в не канонічності Православної Церкви України. Бо, бачиш, ще ні одна Церква, окрім Константинопольського патріархату, досі не визнала ПЦУ.

Зауважимо, усьому свій час – незабаром відбудеться і це.

Порівнюючи Йосипа Сліпого і Філарета Денисенка, бачимо два яскравих психологічних типи людей: перший – християнин і патріот, другий – сергіянець та імітатор.

Падіння з небес було швидким і глибоким: і пекло возрадувалось появі нового запеклого грішника, а можливо повернення старого.

Варто зауважити, що спокуса владою є одним із найбільших гріхів людини. Вона охоплює її цілком, не залишаючи у душі місця ні для чого іншого. Усе втрачає сенс, якщо властолюбець опиняється поза межами обожнюваної ним влади. Пам’ятаймо, що це одна з трьох спокус Христа – дияволом у пустелі. (Євангеліє від Матея, 4: 8-10: «Знову бере його диявол на височенну гору й показує йому всі царства світу і їхню славу, кажучи: «Оце все дам тобі, як упадеш ниць і мені поклонишся.» Тоді Ісус сказав до нього: «Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся і йому єдиному будеш служити.»)

Філарет заперечує факт власного властолюбства, стверджуючи, що якщо б для нього влада була головною цінністю, то він ніколи б не пішов на об’єднавчий собор і залишився б Патріархом далі. І це, на перший погляд, ніби логічно і переконливо, але не забуваймо, по-перше, про його пристрасне прагнення анулювати анафему, як один із рушіїв його поступливості Вселенському патріарху, і, по-друге, він далі у виступах постійно стверджує, що його обманули. Бо, мовляв, домовлялись, що він буде реально правити Церквою, а Епіфаній лише представлятиме її у зовнішніх стосунках. І всі ці взаємно виключаючі одна одну тези він проголошує майже одночасно. Все це складає враження певної психічної неадекватності.

Про те, що Предстоятель лише перед Богом і Помісним Собором відповідає за ввірену йому Церкву, і що замах на цю владу є замахом на повноту Церкви, Філаретові здається і в голову не приходить. Він хоче мати маріонетку-предстоятеля і правити ним.

Гадаю, що це Філаретове падіння не випадкове, його живлять корені не до кінця зжитого сергіянства. Поясню тим, хто не знає, що терміном «сергіянці» православні християни називають послідовників єресіарха Сергія Страгородського, який у 20-х роках визнав богоборчу владу, а у 1943 році за велінням Сталіна очолив відновлену Московську Патріархію РПЦ.

Для них тоді теж стояв вибір між катакомбами і співпрацею із богоборцями. Вони – сергіянці – вибрали «поклоніння Антихристу». До речі, це досі не розкаяний соборний гріх РПЦ, який висить над їхніми головами.

Формальна церква, реальна влада для сергіянців завжди була важливішою за дух християнської віри.

ПРО ПЕСИГОЛОВЦІВ

Сьогодні навколо хворобливих ініціатив Філарета починає крутитись вир людей і людисьок: чекісти-есбеушники, авантюристи, спраглі швидкої наживи пройдисвіти – їх усіх манить міраж філаретових срібняків; вони усі затягуються темною воронкою деструкції проведенням так званого Помісного собору неіснуючої УПЦ КП.

Звичайно, ніякого розколу не буде, ані єпископи, ані священники, ані вірні туди не підуть, – але якусь телекартинку песиголовці можуть створити. Російські спецслужби, звісно, допоможуть. Наприклад, делегувавши туди свою «агентуру в рясах». Їм потрібен як ковток повітря цей «псевдо собор», що підтверджуватиме ерефівську концепцію хаосу в Україні.

Маємо прямо сказати: учасники цього «псевдо-собору» зрадники: Христа, Православної Церкви і України. І їх необхідно усіх виявити, щоб український народ поіменно знав сучасних «іскор і кочубеїв, коцюбинських і примакових», тих, хто готує погибель українському народові.

Олександр Ткачук, засновник газети «Наша віра» (1989р.),

перший заступник голови Ветеранського об’єднання

Українська Гельсінська спілка

Джерело: Received: from mail-ot1-f65.google.com ( [209.85.210.65]) ovsienko49@gmail.com; Wed, 19 Jun 2019 14:09:40 -0400

Опубліковано Пряма мова.