Олег Вітвіцький: «Політика – це покликання і служіння, а не той театр абсурду, який нам нав’язують»

vitvic

Пропонуємо вашій увазі ряд зреферованих думок Олега Вітвіцького, одного із лідерів громадсько-політичного обєднання «Українська справа», історика та письменника, не лише про актуальні виклики сьогодення, але і про особисте, те, що виходить за рамки образу типового політика.

Про агентів

З поняттям «агент» у кожного свої асоціації. Комусь згадуються шпигунські історії, хтось цікавиться конспірологією, теорію змови чи зради. У нашій історії це слово увібрало в себе чимало негативу.

Проте я переконаний, що Україні таки потрібні агенти. Свої. Ті, котрі працюють на національний інтерес. Агенти впливу. Агенти правди. А ще – агенти змін.

Значну частину свого життя я присвятив пошуку і вишколу таких українських агентів. Спочатку у молодіжних націоналістичних організаціях, згодом на громадсько-політичному полі. Тому маю право сьогодні відповідально заявити про те, що у нас сформовано бойове ядро таких агентів змін, які вже у найближчому часі творитимуть нову якість українського життя. На найближчих виборах Президента їм ще буде важко отримати перемогу, тому першим помітним успіхом для них мають стати місцеві вибори 2020 року.

Ніхто не зупинить ідеї, час якої невпинно наближається!

Про шлях у політиці

Якщо все по справжньому, то політика знаходить тебе сама. Зовсім не в тому значенні, про яке сказав колись сер Вінстон Черчилль. Але потім усе, як у класиків: вона тебе пробує спокусити, підкупити, залякати, зламати і т.п. Треба пройти дев’ять кіл тої політики, щоб виробився імунітет.

Звісно, що на цьому підступному шляху бувають і успіхи, і помилки. І нам, представникам покоління, гартованого процесами національного відродження на межі 80-90-х років минулого століття, довелось, у свій час, вирушити у непросту мандрівку по цьому шляху. Творити «Революцію на граніті», піднімати молодь на Помаранчевий Майдан, а згодом на Революцію Гідності. Брати на себе відповідальність, відповідати за власні, а, іноді, і чужі прорахунки. І не здаватись!

Проте, сьогодні ми також чітко усвідомлюємо, що існує інший шлях. Як правило, він відкривається після знакових суспільних трансформацій, як то в українському варіанті – після Революції Гідності. З’являється можливість спробувати з чистого аркуша розпочати робити усе так, як потрібно, а не «як завжди» чи «як прийнято». І в цьому наш шанс. Але надзвичайно важливо розуміти, що часу скористатись цим шансом з кожним днем стає все менше.

Про цінності

Я часто переконуюсь, що для українців вибрано особливу місію. Місію відродження фундаментальних християнських цінностей, на яких, зокрема, була заснована післявоєнна Європа. Ми зберегли їх у найкритичніший час протистояння комуно-московській навалі і сповідуємо по сьогодні. Попри усі соціально-економічні проблеми, попри масштабну русифікацію, попри відсутність справжньої національної еліти, українці продовжують дивувати світ зразками субсидіарності та дієвого патріотизму.

Триває війна. Жорстока і священна, водночас. Війна гібридна, до якої ми не були достатньо готовими. Триває вона не лише по лінії фронту на Донбасі, а й у наших головах і душах. Ворог сильний і підступний (зрештою, яким ще іншим може бути диявол). Маємо це розуміти і не допустити поразки, зокрема, і на фронті ідеологічному. Наша сила – в нашій посвяті!

Про виклики і планки

«Великого бажайте!» – цей заклик Патріарха Йосифа Сліпого є дороговказом для сучасників. Впродовж новітньої історії України часто можна було почути про те, що у нас немає модерної національної ідеї, про розмиті цінності і відсутність державотворчої мети. Певною мірою так воно і було.

Але з початком кремлівської агресії в Криму і на Донбасі все кардинально змінилось. Тепер ми чітко знаємо, що наша мета – українська перемога. Наша національна ідея – соборна держава з непорушними кордонами!

Дуже часто не так страшний ворог зовнішній, як внутрішній. Справді, корупція, байдужість, аморальність руйнують наше суспільство не менше, ніж московські гради. Маємо навчитись тримати удар, прийнявши виклик і на цьому фронті. Першочергово варто перемогти самого себе. Відмовитись від «вдячності» у лікарнях, зупинити безцільні збори коштів у школах, не купляти водійські права і, навіть, вимагати квиток за проїзд у маршрутці. Це стане першою, але базовою перемогою.

А ще треба вміти ставити перед собою і своїми командами високі, але досяжні планки. Вони є запорукою перемог грядущих! І в політиці також. Мусимо раз і назавжди закарбувати у свідомості, що політика – це покликання і служіння, а не той театр абсурду, який нам навязують!

Про родину

Значно легше долати будь-які виклики, опираючись на міцну родинну основу, коли Бог обдаровує тебе рідними моральними авторитетами, які залишаються взірцем на ціле життя. От яким мене виховав мій світлої пам’яті дідусь Антон (а його не стало коли мені було лише сім років), в принципі, таким я залишаюсь по сьогодні. Звісно, щось додалось, а щось і віднялось, але стержень не змінився. Так, зрештою, намагаюсь діяти вже зараз і сам, по відношенні до власних дітей. Сподіваюсь, що все вдасться.

На громадсько-політичному полі мені теж поталанило із наставником. Ще в студентські роки я познайомився із Іваном Гавдидою. Саме він запросив мене до великої націоналістичної родини. З тих пір і по сьогодні я залишаюсь не лише бандерівцем, а й гавдидівцем.

А ще, коли стає вже зовсім важко, то втриматись на плаву допомагає почуття гумору, як універсальний засіб при всіх непорозуміннях і професійних, і сімейних. З гумором, до речі, було все в порядку і в дідуся Антона, і в друга Івана…

Про захоплення

Революція і війна змінили нас усіх. Тих, хто воює, хто волонтерить, хто просто чесно робить свою справу. Чимало вподобань і захоплень довелось, так би мовити, заморозити. От, на жаль, катастрофічно бракує часу на наукові дослідження, вивчення чи викладання історії.

Водночас, у те, що залишилось намагаєшся вкладати актуальний зміст і переможний дух.

Якщо у літературі, то це – «Повстанська абетка» і «Пригоди Алярмика та його друзів». У музиці – присвяти Василеві Сліпаку-«Міфу» і усім нашим Героям.

Окрема тема – інтернет та соціальні мережі. І тут вже йде мова не стільки про захоплення, як про відчуття потреби і обов’язку творити якісний український контент, протистояти натиску путінської пропаганди, бути послідовним агентом української правди і українського світла.

Опубліковано Пряма мова.